Міжнародна асоціація україністів

ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛЬСЬКИХ УКРАЇНІСТІВ

(1990-і роки)

Галина Корбич /Варшава/

Коли у 1990р. велися заходи по створенню Польського українознавчого товариства (ПУТ), здавалося йому буде усміхатися доля. Зростало на наших очах зацікавлення Україною, яке поза її кордонами нерідко межувало з відкриттям. Втілення в життя задуму організації ПУТ потрапляло на живильний грунт. Адже в Польщі українознавчий науковий потенціал завжди був наявний, а традиція діяльності найрізноманітніших товариств закорінилася як у сиву давнину, так і в суспільну свідомість. Вона поширена на теренах усієї країни: існують бо ж тут локальні, регіональні, всепольські, а також міжнародні товариства.[1]

Їхню сім"ю поповнив і ПУТ. Успішно подолавши організаційний період, він розпочав 1991 рік як інституція, що має юридичшй статус, диспонує власним банківським рахунком, з офіційно зареєстрованою головною управою - керівництвом товариства, яке очолив завідувач Кафедри української філології Варшавського університету Степан Козак. Вже у лютому місяці проф. Козак скликав науковців з усієї Польщі на конференцію "Стан і перспективи польської україністики", яку можна назвати установчою. У ході роботи конференції чинено старання намітити шляхи діяльності товариства на найближчий час. У жовтні - 9Ір. ПУТ провело міжнародну конференцію, присвячену 125-річчю від дня народження Михайла Грушевського. Згідно з програмою, науковий захід відбувався не лише в стінах Варшавського університету: своєрідним його продовженням стала поїздка учасників конференції в м.Холм. Тут в урочистій атмосфері було відкрито пам'ятну дошку на домі, де народився М.Грушевський, а також відслужено панахиду, яку відправив православний владика Абель.

Наступного року з пожвавленням політичних, економічних і культурних контактів на лінії Варшава-Київ почали видніти нові обрії добросусідської співпраці”. Сприятливість доби одразу відчули й науковці та відповідно на неї зареагували. У травні 1992р. з великим розмахом було організовано в Кам`янці-Подільському важливу конференцію "Україна-Польща. Історична спадщина і суспільна свідомість". Участь у ній поряд з науковцями з України та з західних держав узяло гроно польських вчених /Р. Лужний, М.Папежинська-Турек, Т.Хинчевська-Геннель, Р.Тожецький, Є. Стемповський, Т. Ольшанський та багато інших/. Разом з Ярославом Ісаевичем головним організатором конференції був відомий польський історик Владислав Серчик - заступник голови Польського українознавчого товариства. У Польщі тоді пройшов не менш важливий захід, для здійснення якого доклало зусиль ПУТ. Спільно зі Щецінським університетом воно стало організатором конференції "Акція "Вісла" на тлі польсько-українських стосунків у ХХст." Матеріали зустрічі, якій намагалося надати характер відвертої, суттєвої, опертої на джерельних даних розмови, вийшли друком під тією ж назвою, що й конференція, за редакцією Є.Фарися, Є.Єкеля і С.Заброварного. Болюча для українців Польщі тема знайшла не забаром гідне продовження у книзі Євгена Місило "Akcja “Wisla”. Documenty” /Варшава, І993/.

У травні - 93р, з нагоди 40-річчя Кафедри україністики Варшавського університету відбулася дводенна конференція, у ході якої знайшлося місце і для ювілейних спогадів, і для серйозного обговорення шляхів майбутнього розвитку українознавства в Польщі. Конференція пройшла як інтердисциплінарний /окрім філологів, участь у ній взяли й історики/, міжнародний науковий захід: з`їхалися украінознавці не лише з Польщі, а й з України та з західних держав. Восени того ж року в Кракові пройшла конференція, присвячена 400-річчю Берестейської унії. Згодом на відзначення цієї дати відбулися наукові зустрічі у Перемишлі та Варшаві.

Розповідаючи про Польське українознавче товариство, ми свідомо не називаємо публікації праць, які за цей час випустили у світ члени ПУТ. Цей список був би довжелезним. Сподіваємося, однак, що перелічені тут наукові заходи, здійснені під егідою товариства, дають необхідну уяву про перші роки його організаційної діяльності. А була вона динамічною, мала перед собою перспективу. Та усміх долі може бути й лукавим... Не вдалося товариству здобути собі матеріальні фонди - необхідні, щоб діяти за статутом, не щастить зі спонсорами, не отримало згоду на те, щоб мати бодай одну штатну посаду для ведення секретаріату /усі праці виконуються на громадських засадах/. Ці /та й інші/ причини гальмуюче позначилися на діяльності ПУТу вплинули на те, що сьогодні воно існує не стільки в організаційних структурах, скільки в людях. А україністи Польщі - честь їм і хвала! - як працювали колись, так і далі працюють на ниві науки про Україну, збагачуючи цю ниву своїми дослідницькими і популяризаторськими надбаннями.

Проте не можна не згадати про два великі наукові заходи, співорганізатором яких разом з Кафедрою україністики Варшавського університету було й Польське українознавче товариство. Наприкінці жовтня 1995р. успішно пройшла конференція "Польсько-украінські стосунки міжвоєнного періоду в контексті союзу Пілсудський-Петлюра та міжнародної обумовленості”. Протягом трьох днів роботи конференції чільніші польські історики, а також і кілька науковців з України, намагалися усебічно висвітлити політичні, військові, міжнародні аспекти історичного польсько-украінського договору. Репрезентативний зал Сенату Варшавського університету був вщерть заповнений викладачами, слухачами - студентами, журналістами, політологами. Участь у конференції взяли амбасадори обох держав, насамкінець відбулася панельна дискусія "Польсько-українські стосунки - сьогодні і завтра", під час якої надавалося слово діячам сучасної політичної сцени Польщі - відомим послам до Сейму і Сенату. На високому організаційному і науковому рівні пройшов також симпозіум, влаштований з нагоди 400-річчя Берестейської унії /12-13 листопада І996/. Учасників зустрічі привітав ректор Варшавського університету проф. Влодзімеж Сівінський, на урочистому відкритті симпозіуму виступили нунцій папи римського Юзеф Ковальчик, глава греко-католицької церкви у Польщі о.Іван Мартиняк, натомість на заключному пленарному засіданні 20-ти хвилинну, доповідь виголосив глава польської католицької церкви кардинал Юзеф Глемп. Вагому лепту у висвітлення “унійної” проблематики поряд з польськими знавцями цієї теми внесли В.Гриневичем, Г.Дильонговою, М.Палєжинською Турек, Т.Хинчевською-Геннель та ін. й українські дослідники: О. Мишанич і Ю.Мицик /Київ/, Я.Ісаевич, Б.Гудзяк, О.Мацюк, О.Купчинський /Львів/, а також Т.Гунчак із США й Н.Непорожня з Литви. Матеріали наукових заходів, як правило, становлять основу "Варшавських українознавчих записок" - періодичного видання, що за редакцією С.Козака тричі виходило у світ. Нині готується до друку ІУ том "Записок", у який увійдуть доповіді з симпозіуму - 96р.

Звичайно, україністи працюють не лише у Варшаві. На увагу, наприклад, заслуговують діяння краків`ян. Згуртовує їх Центр української культури і науки. Заснований Фундацією святого Володимира - хрестителя Русі кілька років тому. Центр спрямував свої починання на якомога усебічніше збереження слідів українства у Кракові. Очолюваний Володимиром Мокрим, Центр став сьогодні справжнього особливістю стародавнього польського міста, яка приваблюе до себе і мешканців його, і гостей. У рамках діяльності Центру створено галерею українського образотворчого мистецтва, майстерню, де реставрують ікони, книгарню "Нестор" та бібліотеку, студентський клуб тощо. Видавництво Центру, що носить ім`я Швайпольта Фіоля, випускае книжки польською і українського мовами, видає альманах "Між сусідами” та щорічник "Краківські українознавчі зошити". У Ягелонському університеті відновлено Кафедру української філології, яка нині вже має своїх перших випускників, організовуються тут і наукові заходи. Так, у квітні - 97р. відбулася міжнародна наукова сесія, мета якої була дещо особливою: привітати з 70-ти річним ювілеєм двох відомих славістів, професорів Ягелонського університету - літературознавця Ришарда Лужного і мовознавця Веслава Вітковського. Обидва ювіляра відомі своїм вагомим доробком в галузі східнослов`янської філології (в тому числі й україністики). На честь проф. Лужного здійснено видання книги “Східні слов`яни: духовність, ментальність, культура”, натомість проф. Вітковському присвячено — “Східні слов`яни: духовність, ментальність, мова”. Істинно краківський, елегантний жест!

У двох люблінських університетах — Католицькому та ім. М.Склодовської-Кюрі — українська мова віддавна включена до навчальних програм, а на сьогоднішній день створено українознавчі студії. Чимала заслуга у цьому належить професорові обох університетів, мовознавцеві Михайлові Лесеву, який багато років підряд тримає руку на пульсі розвитку у Любліні україністичних знань. До речі, нещодавно вийшла збірка праць проф. Лесева “Українські говірки в Польщі”.

Останнім часом налагоджено співпрацю між польськими україністами та Інститутом Центральної і Східної Європи — престижною науковою інституцією, що діє в Любліні на правах товариства. Створений на зламі 1991-92 рр., очолюваний відомим вченим, проф. Єжи Клочовським — головою польського комітету ЮНЕСКО, Інститут поклав собі за мету шляхом інтедисциплінарних досліджень показати історичну і культурну специфіку цієї частини Європи і тим самим сприяти взаємопізнанню народів нашого регіону. Водночас Інститут прагне вводити проблематику країн Центральної і Східної Європи до загальноєвропейської проблематики. характерно, що вже на перші наукові заходи, організовані Інститутом, були запрошені як дослідники з України, так і польські українознавці. М.Чех, С.Козак, В.Мокрий та інші брали участь у конференціях “Національні і релігійні меншини у посткомуністичній Європі” (1992 р.). “Національна і релігійна самоідентифікація та проблеми національний і релігійних меншостей в Центральній і Східній Європі” (1993 р.) тощо. У червні — 97 р. пройшла дводенна конференція “Польща-Україна: вчора, сьогодні, завтра”. До Любліна приїхали науковці, політики, журналісти як з Польщі, так і, ясна річ, з України, були й гості з Німеччини, США, Канади. Спільним старанням давалися оцінки історичному досвідові, набутому у взаєминах між нашими народами, порушувалися питання економічної, культурної, наукової співпраці, диктовані потребою сьогодення, намічувалися шляхи нових спільних діянь.

У багатьох засіданнях конференції взяли активну участь польські україністи, виступаючи з доповідями, головуючи, беручи голос у дискусіях. Це В.Серчик, С.Козак, М.Лесів, Т.Ольшанський, Т.Хшановський, А.Томашевський та ін. Дослідження етнічного і культурного пограниччя ведуться у Перемишлі. Не так давно створений тут Південно-східний науковий інститут під керівництвом Станіслава Стемпеня - історика, знавця польсько-української проблематики - випустив протягом І994-І996р. три солідні томи наукових праць “Polska-Ukraina. 1000 lat sasiedztwa”.

Однією з найбільш оптимістичних тенденцій розвитку україністики в Польщі є поповнення наукового потенціалу молоддю. Відрадно, що в наш зматеріалізований час, коли в Польщі гуманітарні науки перестають у молоді користуватися популярністю, є люди, які полем своєї професійної діяльності свідомо обирають дослідження українознавчої проблематики. Як це, приміром, роблять історики Роберт Потоцький і Влодзімеж Менджецький, що заявляють про себе вдумливими публікаціями, присвяченими діяльності української еміграції в Польщі у 1921-1939рр.. Або аспіранти Варшавського університету: мовознавець Орест Співак і літературознавець Віктор Бень — діти добре відомих в середовищі українців Польщі вчителів української мови, які справу своїх батьків - розвій українського шкільництва у Речі Посполитій продовжують на вищому, університетському щаблі. Саме молодь відгукнулася на нагальну потребу створити для польських студентів посібник української мови. Перша частина цього довго очікуваного видання вийшла у 1994р. у співавторстві Ірени Гук і Мирослави Кавецької. У 1997р. випущено у світ другу частину посібника "Вивчаємо українську мову”, яку підготували І.Гук і Лариса Шост. Усі дівчата — випускниці Кафедри української філології столичного університету - працюють нині над науковими темами. Звичайно, це лише поодинокі приклади, їх можна множити...

Молоде поповнення у шерегах українознавців, і зацікавлення дедалі Україною, її минулим і сьогоденням, яке дедалі більше виявляється польськими науковим, політичними і релігійними колами, - все це переконує, що українознавча діяльність має в Речі Посполитій своє майбуття. А чи розвиватиметься вона в організаційних структурах, чи поза ними - покаже час.

[1] Як зазначає “Nowa encyclopedia powszechna” (Warszawa: PWN 1996, t.6, s.428) лишень тільки наукових товариств у 1990р. існувало в Польщі 180 /і вузькоспеціалізованих, і інтердисщшлінарних тощо/; причому 58 з них були на той час фінансовані Польською Академією Наук, решта функціонувала самостійно.