Анатолій Зеленько
(Луганськ)
ПРО СУЧАСНУ СИТУАЦІЮ У ДОНБАСІ І ПЕРСПЕКТИВИ НА МАЙБУТНЄ
(СОЦІАЛЬНА РАКОВА ПУХЛИНА В УКРАЇНІ)
Ті, хто сприяє розхитуванню соціальної ситуації у Донбасі, повинні
зважити на ряд чинників. Сказане тут призначене для великих і
невеликих олігархів та чиновників високого й середнього рангу.
Найперше, слід знати про те, що значна частина людності тут не така
спокійна й врівноважена, як мешканці старожитніх регіонів. Адже до
Донбасу потрапляли люди у різні часи і не завжди з доброї волі й не
за бажанням. Серед них немало таких, хто в своїх старожитніх
регіонах не вжився.
Зважмо, що професія гірника – одна з стресових професій.
Зважмо й на те, що зведені докупи люди з різних місць порівняно
невеликий проміжок часу інтегруються і не пройшли через уніфікуючу
систему якоїсь національної системи культурних і морально-етичних
ритуалів.
Швидко діють, як правило, лише негативні, руйнівні тенденції.
Зважмо й на те, що всупереч заявам сучасних ідеологів сепаративізму
більшість населення, скажімо, Луганської області фактично посідають
друге місце за бідністю і смертністю в Україні після враженої
Чорнобилем Чернігівщини.
Нарешті, зважмо, що за рівнем розвитку громадського суспільства, як
засвідчили останні події у державі, населення Донецької й Луганської
областей далеко поступається людності інших регіонів.
Причин тут кілька. Одна з них – монопрофесійна орієнтованість і
фактично напіврабська залежність більшості мешканців краю (особливо
невеликих міст і гірничих селищ) від сваволі керівників шахт, з ними
зв’язаних підприємств. А тим більше від власників їх.
Це, до речі, засвідчили численні потяги з гірниками, піднятими з
шахт, організовані й спрямовані до Києва керівниками підприємств на
догоду регіональним і колишнім центральним урядовцям.
Отже, зваживши на все відзначене, треба визнати, що продовження
такої ситуації у регіоні (та ще при посиленому її розхитуванні)
призведе вже не до буржуазної, а до гострої справді соціальної
революції або навіть бурхливо стихійного соціального катаклізму.
Зважмо й на те, що сусідня держава від заздрості не обмине посилити
соціальну напругу у свого неслухняного сусіда. Вплив же цей був, є й
надалі буде. На жаль, здебільшого не на користь свого сусіда.
Щоб усього цього уникнути, треба зробити дуже багато і не
сподіватися на значний короткий проміжок часу.
Тут слід розрізняти близьку й віддалену перспективу. Найближчим
часом, упорядкувавши систему управління, послабивши корупцію в
умовах терплячості стосовно проблем функціонування
культурологічно-мовних чинників, слід продовжити підвищення
життєвого рівня людності Донбасу.
В аспекті стратегічному слід розробити й реалізувати програму
демопрофесіоналізації мешканців регіону шляхом організації інших
сфер виробництва, що дасть змогу оптимізувати кількість шахт і
вивільнити від гірничого клану значну частину працюючих.
Це треба для посилення безпеки умов праці гірників, що теж має
соціальну значимість.
Лише в цих умовах стане можливою подальша оптимальна культурна й
мовна українізація, а відповідно утвердження національної ідеї в
краї.
Без цього перспектива утвердження Української держави під сумнівом.
І це тим більше в умовах все більшої глобалізації різного рангу у
світі.
Нормалізація становища у Донбасі має супроводжуватись ліквідацією
домінування донецького клану. Це повинно відбутись через його
європеїзацію. Колеги з Європи внесуть цивілізовані форми організації
виробництва і демократизують відносини між робітником і наймачем.
Клан втратить свою монолітність і не буде у змозі корпоративно
корумпувати чиновницький апарат у регіоні. Легалізація приналежності
Ринату Ахметову обласного міліцейського начальника лише тепер
виявила, чому у Донецькій області міліція потурала бритоголовим.
Послаблення корпоративної корумпованості має супроводитись
скороченням чиновництва, що посилить їх конкуренцію.
Це дасть змогу зробити адміністративна реформа. Організація
тринадцяти регіонів замість двадцяти п’яти і ліквідація дублювання
обласних та районних виконкомів рад і відповідних адміністрацій
проблему корумпованості істотно зрушить з місця.
І на тлі зміни заплямованих у сепаративізмі керівників сприятиме
диференціюванню чиновників і бізнесменів.
Зважаючи на значну люмпенізацію у регіоні, необхідно вести
відповідну ідеологічну роботу.
Слід пояснити, що навіть декларативна нібито безкласова політична
система в СРСР не витримала конкуренції із західними структурованими
демократіями. Слід наголосити, що живе у світі краще той, хто
конкурентноздатніший. Мабуть, слід звернути увагу пересічного
мешканця регіону, що соціалістично-пролетарська демагогія “нашого
бандита” В.Януковича ніяк не в’яжеться з його лімузином,
єврокотеджом і співвласністю Криворізького комбінату.
Та тепер, коли стає зрозумілим, що справа не у В.Януковичу, що він
лише крайній був у цій ситуації, над питанням про розв’язання
складних проблем у важкому регіоні держави слід серйозно задуматися,
у першу чергу, тим олігархам і урядовцям, які використали важкий у
соціально-економічному аспекті Донбас для своїх вузькокорисних
інтересів. Нині перед економічною елітою стоїть проблема усвідомити
своє місце у трансформуванні соціально-економічних умов як у
Донецькому басейні, так і всій державі і відповідно відреагувати на
вже наявні негативи, включившись у загальноукраїнський процес
демократизації всього суспільного життя в Україні, орієнтуючись на
Європу.
Нарешті, торкнемося проблеми автономізації України.
Збори бунтівних губернаторів у місті Сєвєродонецьку за участю
Ю.Лужкова й інших російських урядовців цілком висвітлили його
стратегічну антиконституційну спрямованість. З’їзд депутатів у
Харкові, організований виконавчою владою, знову ж таки засвідчив
прямо чи приховано ту ж таки антиконституційну діяльність. Розмови
про автономізацію в Україні сьогодні невчасні, бо дехто навіть з
борців за автономізацію визнає необхідність попереднього наукового
аналізу поставленої проблеми. Відзначимо й те, що не виконавча влада
про це має турбуватися і не їй про це клопотатись. Нарешті, чи треба
було у таких умовах збирати кількатисячні форуми
практиків-законодавців і практиків-виконавців для обговорення
проблеми автономізації в Україні?
Між іншим, ще раз наголосимо, що колишній губернатор Харківської
області пан Кушнарьов, а також колишній губернатор Донецької області
пан Близнюк відзначили, що проблему мають попередньо опрацювати
учені. Автор цієї розвідки називає понад десяток регіонів в Україні.
Передчасним апологетам автономізації чи федералізації слід звернути
увагу, що пропонована нами реформа передбачає не менш, ніж у чотири
рази скорочення адміністративного апарату, що не може сподобатися
сучасним федералам. Цей проект територіально-адміністративної
реформи безпосередньо пов’язується з посиленням демократизації.
Остання – то умова розкріпачення ініціативи людей, утвердження
людської гідності.
Нами з позицій обґрунтованого лінгвістичного детермінізму вказується
на тенденцію, що вимагає зважати на необхідність враховувати
взаємозв’язок у процесі формування й функціонування
суспільно-економічних спільностей людей матеріального й духовного,
пам’ятаючи, що сучасне нібито не ритуалізоване свідоме (насправді
цілком ритуалізоване) та підсвідоме багатогранне людське життя
сформувались і функціонують за закономірностями конкретно-образного
мислення у поєднанні з почуттями, у процесі цієї взаємодії
сформувалась людина у її анатомо-фізіологічних і
психолого-соціальних параметрах, що констатував ще З.Фрейд.
Відзначені положення деталізуються стосовно названої проблеми.
Виявляється, практика світових суспільно-економічних перетворень
засвідчила, що останні тим успішніші, чим послідовніше новації у
сфері економіки поєднуються з успадкованими культурними традиціями.
Згадаймо, що саме завдяки цьому постала новітня Японія, нині
формується понадмільярдний Китай. Отже, матеріальна й духовна
культура, весь попередній історичний досвід, почуття національної
єдності (так яскраво продемонстроване у дні Помаранчевої революції
представниками різних регіонів України), як і почуття «малої
батьківщини» – відповідного регіону – мають бути враховані для
консолідації українського народу. І це стосується як
зденаціоналізованого Донбасу, Криму, Сходу України, так і
загальнонаціонально й етнічнорегіонально усвідомленої Галичини.
Справді, демократизація життя в Україні цілком у згоді з
необхідністю регіоналізації у перспективі.
Всебічний аналіз усіх чинників, зокрема, соціальних, економічних,
культурних, релігійних, природничо-географічних, на нашу думку, дає
підстави виділити одинадцять чи дванадцять регіонів-земель:
Слобожанщину – у складі Харківської, частини Сумської, Луганської
областей з центром у Харкові;
Середню Наддніпрянщину – у складі Черкаської, Полтавської з центром
у Черкасах;
Полісся – у складі Чернігівщини, півночі Сумської, Київської ,
Житомирської тощо областей з центром у Чернігові;
Волинь – у складі Волинської, частини Ровенської тощо з центром у
Луцьку;
Галичину – у складі Львівської, Івано-Франківської тощо областей з
центром у Львові;
Буковину – у складі Чернівецької області з центром у Чернівцях;
Закарпаття – у складі Закарпатської області з центром в Ужгороді;
Поділля – у складі Хмельницької, Вінницької тощо областей з центром
у Кам’янці-Подільську;
Нижню Наддніпрянщину – у складі Дніпропетровської, Запорізкої тощо
областей з центром у Дніпропетровську;
Помор’я – у складі Миколаївської, Херсонської тощо областей з
центром у Херсоні;
Донбас – у складі Донецької, півдня Луганської областей з центром у
Донецьку;
Крим – у складі Кримької області з центром у Сімферополі.
При цьому зважаємо не лише на однаковість природничо-кліматичних
умов, промислово-виробничу сферу, але й особливості демографії,
зв’язки із зарубіжними державами у минулому й на сучасному етапі, а
також на спільність матеріальної й духовної культури, конфесійний
чинник. Скажімо, уніатська Галичина дещо відрізняється від
української православної Волині, тому не потрібно їх об’єднувати в
один регіон. Нами не сприймається поділ України на п’ять чи сім
економічно доцільних зон, бо цим нехтується суб’єктивний чинник.
До речі, таке антиантропоцентричне приєднання територій
слабкорозвинених меншин до промислово розвинених центрів заради
економічної самодостатності здійснюється у Росії.
Визначення названої кількості регіонів дало б можливість на
законодавчій основі ефективно розв’язати ряд актуальних економічних
та освітніх завдань. Скажімо, національний загальноукраїнський
університет повинен бути лише в столиці держави, у регіональних
центрах – регіональні університети. Сучасна бюрократична практика
народження десятків національних університетів абсолютно хибна.
Після виборів Президента України завершуватиметься в основному
політична реформа: саме статус України як парламентської,
президентської, парламентсько-президентської,
президентсько-парламентської держави-республіки визначатиме статус
системи управління регіонів. Очевидно, формуватимуться
регіонально-земельні парламенти-ради на основі прямих виборів.
Статус держави України визначатиме: глави регіональних рад
обиратимуться людьми та членами ради. Рада регіону як законодавчий
орган логічно призначатиме регіональний уряд. Його глава залежно від
статусу держави призначатиметься регіональною радою прямо чи
Президентом за рекомендацією регіональної ради. Права й обов’язки
регіональних рад мають бути визначені конституційно. Законодавчо
повинно бути проголошено, що відокремлення, вихід зі складу держави,
визначення другої державної мови – то сфера законодавства Верховної
Ради України, а не регіональних рад. Те, що хтось хоче визначити
державну приналежність Донбасу зомбованими поки що жителями
Донецької та Луганської областей, неправомірно, бо
індустріально-промисловий Донбас, як і інші промислові центри, у
різні часи створювався потом і кров’ю людей з усіх областей України.
Апологети автономізації заради збереження своїх капіталів,
користуючись невисокою обізнаністю значної частини пересічної
людності, як одноосібні власники неконституційно й неправомірно
пробують розв’язати складну проблему руками “маленьких гвинтиків”.
Об’єктивні чинники розвитку регіонів автономісти підмінюють
суб’єктивним фактором, намагаються використати їх для шантажу або
навіть для національної зради заради збереження свого соціального й
фінансового статусу, а також з метою уникнути відповідальності за
зраду батьківщини.
Ситуація на південному сході, а точніше в Донбасі, застерігає від
передчасної автономізації. Об’єктивне переродження соціалістичної
системи господарювання у капіталістичну спершу супровождувалося
розгубленістю значної частини правлячої еліти й виходом на арену
політики, а особливо економіки, напівкарного й карного елемента. З
часом, коли урядовці оговталися, відбулося зрощення перших з
другими. Особливо яскраво це проявилося у зденаціоналізованому
Донбасі, де влада була захоплена представниками тіньової економіки.
Традицій й упереджень цьому не було. Тим більше, що олігарх Ринат
Ахметов і його колеги й васали орієнтовані на Росію. Нині Росія
утверджуючи свій вплив на колишні держави-республіки, не гребує
підтримувати антинаціональні й антидержавні сили. Про це знають і на
це спираються проросійські бізнесмени в Україні.
Корумповано-корпоративна політика попередньої української влади дала
змогу постати донецькому клану на чолі з Ринатом Ахметовим і його
колегами, що прибрали були до рук майже усю повноту влади не тільки
в Донецькій, а й в Луганській, Харківській, Запорізькій,
Дніпропетровській областях. Була також спроба прихопити владу в
Києві, вийти на європейський простір. Тож в українських
інтелектуалів, банкірів, бізнесменів не було виходу, ніж протидіяти
цьому. Спроба нехтувати атрибутами національної державності України,
спроба прибрати владу за допомогою призначення Прем’єр-Міністром, а
потім Президентом України В.Януковича й вийти на безпосередні
контакти з Європою не могли сподобатися цивілізованому світу. Саме
тому й постала Помаранчева революція.
Нині лише в Донецькій та Луганській областях залишково все ще
зберігається культ В.Януковича. Але справа не у В.Ф.Януковичу, а в
його донецьких меценатах і спонсорах. Останні повинні зрозуміти, що
світ, у якому вони існують, відповідним чином ритуалізований і
структурований, а вони як олігархи мають стати складовою частиною
української національної держави, українського бізнесу, української
реальності. Чим швидше вони це зрозуміють і почнуть діяти, тим краще
буде і для України, і для самих олігархів. До речі, заяви нинішнього
противника західного курсу В.Януковича не в’яжуться з його новим
лімузином та єврокотеджом.
Усе пропоноване автором статті не претендує на абсолютну істину.
Дещо з усього сказаного реалізується прийнятими “Доповненнями до
Конституції”, дещо не може бути розв’язаним, зважаючи на перехідний
період у становленні нинішньої України. Можна сподіватися, що окремі
положення реалізуються в майбутньому. Українська демократія і
громадянське суспільство в Україні тільки народжуються.
|
