Леонід Зашкільняк
(Львів)
УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ СТОСУНКИ ХХ СТОЛІТТЯ У СУСПІЛЬНІЙ СВІДОМОСТІ
УКРАЇНЦІВ ТА ПОЛЯКІВ
Не секрет, що термін “українсько-польські стосунки” не є адекватним
поняттю “стосунки між Україною і Польщею”. І це зрозуміло, оскільки
міждержавні стосунки між двома сусідніми незалежними європейськими
країнами почали формуватися не так давно – від початку 1990-х років,
коли обидві вони стали самостійними суб’єктами міжнародних відносин.
Проте слід пам’ятати, що історична ретроспектива взаємин двох
сусідніх народів є дуже протяжною і сягає періоду складання перших
державних утворень українців та поляків – Давньої Русі та Польського
королівства. За цей тривалий хронологічний період відбулася зміна
багатьох історичних парадигм, котрі так чи інакше презентували
погляди освічених представників обох етнічних спільнот на місце і
роль своєї країни в товаристві інших європейських народів, передусім
у Центральній та Східній частині континенту. Вже з кінця ХVI ст.
історична свідомість та її будівничі – історіографи – все більш
активно впливали на уявлення двох спільнот про навколишній світ й
своє місце у ньому. Апогеєм впливу істориків на формування
суспільної свідомості стали ХІХ та ХХ століття, коли історія
перетворилася на “холодну зброю” в змаганнях народів за гідне місце
на континенті і в світі. Оперування тою чи іншою версією бачення
минулого служило потужним стимулом як для захисту
національно-державних прав та інтересів, так і підставою для
реанімації історичних стереотипів, сформованих в інший час і в інших
суспільних умовах. Інерція, властива людській свідомості, завжди
гальмувала процес зміни картини оточуючого світу та стосунків у
ньому. Міфологізовані образи минулого були й часто продовжують бути
важким тягарем, який повинна долати сучасність. Можна цілком
погодитися з японським політологом Т. Іто, який влучно зауважив, що
для багатьох політичних еліт властиве переконання, що той, хто
контролює знання про минуле, володіє сьогоденням, а той, хто має
владу над часом, зберігає владу над людьми [2: 84-85].
Усе сказане вище має пряме відношення й до українсько-польських
відносин у два останні століття. Історики обох народів – українські
та польські – зробили багато як для історичного обґрунтування
національно-державних прав своїх націй, так і для поширення взаємних
претензій і звинувачень [5: 83-110]. Не можна не погодитися з Іваном
Лисяком-Рудницьким, який ще 1977 р. писав, що “затяжні
польсько-українські конфлікти в їх результаті мали катастрофічні
наслідки для обох народів. Польсько-український конфлікт був
насправді головною причиною втрати національної самостійності і
Україною, і Польщею в двох різних епохах – у ХVІІ і в ХХ ст.” [5:
83-84].
На початку ХХІ ст., яке креслить оптимістичні візії для незалежних
України і Польщі, більшість українців і поляків ще відчувають
свідомий, а часом підсвідомий вплив стереотипів і упереджень минулих
століть, зокрема ХХ ст. Це останнє в історії не тільки двох сусідніх
народів – українського і польського – залишиться, за образним
визначенням знаного англійського історика Е. Гобсбаума, як століття
“екстремізму” [2]. Екстремальні ситуації, в яких перебували у ХХ ст.
українці і поляки, позначилися й на ставленні представників обох
народів один до другого. Щодо цих ситуацій, то донині написано й
продискутовано вже більшість із “важких” питань українсько-польських
взаємин. Історики обох країн зробили чимало, щоб прояснити кофліктні
проблеми й розвіяти застарілі стереотипи [1: 63-71]. Проте
свідомість пересічних громадян обох країн зберігає ще багато
упереджених взаємних образів, які сформувалися під впливом стосунків
між двома сусідніми народами у екстремальному ХХ ст. Наперед
зазначимо, що до формування таких образів значною мірою причинилися
не тільки політики, а й значною мірою історики та літератори.
Тепер спробуємо коротко узагальнити події українсько-польських
стосунків у минулому столітті. Передусім зазаначимо, що на початку
ХХ ст. українці і поляки перебували у подібному становищі, не маючи
власної державності і прагнучи її здобути. Проте вихідні позиції
ідеологічних і політичних підстав обох національних рухів значно
відрізнялися. Стрижень українсько-польських взаємин зосереджувався у
Східній Галичині під владою Австро-Угорщини, де зустрілися “два
П’ємонти” національного державотворення, кожен з яких претендував на
виключне право першості. При цьому польський національний рух
спирався на більш розбудоване організаційно та інтеґроване
ідеологічно суспільство з потужним національно-культурним
потенціалом, закоріненим у спадщині першої Речі Посполитої. У
програмах польського національного руху майбутня незалежна Польща не
уявлялася без частини земель із переважанням непольського населення
(Східна Галичини, Надсяння, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя),
котрі вважалися “цивілізаційним здобутком” поляків. Українські
національні програми, сформовані напередодні і під час Першої
світової війни, передбачали відбудову “Великої України” від Вісли до
Кавказу. Слід підкреслити, що обидві візії майбутнього – польська та
українська – були сформовані істориками наприкінці ХІХ – початку ХХ
ст. У центрі польської візії минулого/майбутнього стояла “політична
нація”, яка сформувалася в рамках Речі Посполитої і відбудова якої
вважалася завданням повернення “історичної справедливості”. Цю візію
сформували польські історики романтики і неоромантики. Українська
версія історії, що формувалася у ХІХ ст., за умов відсутності
попередньої традиції “модерної нації”, намагалася опертися на
відповідно пристосовану модель “етнічної нації”. Обидві візії
ґрунтувалися на міфологізованих картинах препарованого минулого, яке
повинно було легітимізувати майбутнє. Тогочасний стан обох націй й
нові суспільно-політичні та міжнародні обставини знаходилися на
другому плані. “Історичне право” було головним аргументом у
протистоянні обох сторін.
Наслідком такого протистояння стала українсько-польська війна
1918–1919 рр. за Галичину і Львів, яка у свідомості двох народів
залишила глибокий рубець недовіри й упередженості як щодо поляків з
боку українців, так і щодо українців з боку поляків. Більше того,
союз Петлюри і Пілсудського 1920 р. і польсько-радянська війна того
ж року посіяли розкол і серед самих українців, які мали відмінні
погляди на приналежність західноукраїнських теренів до відродженої
Польської держави. Західноукраїнські політичні сили не визнали
“окупації” цих земель Польщею і чинили опір становленню польської
державності. Власне на цих землях радикальний український
націоналізм здобув найбільші політичні впливи наприкінці міжвоєнного
періоду і під час Другої світової війни.
У міжвоєнний період молода українська модерна нація зазнала
величезних людських і культурних втрат насамперед в СРСР. При цьому
певні умови для розвитку українського національного життя, котрі
склалися в Польщі, трактувалися швидше як ознака “слабкості” цієї
держави, ніж її прагнення піти на поступки українціям. Політика
польських урядів щодо українців постійно спотикалася на справі
“історичного права” Польщі на землі з переважанням українського
населення. Польські уряди постійно хиталися між політикою
“національної” чи “державної” асиміляції українців, а серед поляків
зміцнювався стереотип “польськості” цих земель і образ українця як
“бутнтівника” і “різуна”, не здатного до конструктивної співпраці.
Не останню роль відігравали й старі міфи ХІХ ст. про українців як
“штучний твір” австрійських або німецьких шовіністів. Український
національний рух, який внаслідок крайніх репресій проти нього в СРСР
був витіснений в Польщу і еміґрацію, був змушений шукати союзника
серед тих держав, котрі виступали за зміну status quo на континенті,
в ході якої міг з’явитися шанс утворення незалежної України.
Німеччина здавалася українським самостійникам такою силою, котра
здатна підтримати український національний рух. Орієнтація на
нацистську Німеччину виявилася великою стратегічною помилкою
українських націоналістів, яка невдовзі скомпрометувала їх в очах
світової громадськості і поставила в умови ізоляції на міжнародній
арені. Вона послужила додатковим арґументом для польського
політикуму в справі звинувачень українців в колаборації з майбутнім
агресором.
Не можна безапеляційно стверджувати, що все західно- і
східноукраїнське суспільство прийняло орієнтацію на Німеччину. Проте
в 1939–1941 рр. гітлерівці на окупованих ними землях Польщі надали
українцям певні переваги перед поляками, дозволивши створювати
освітні й культурні установи, залучаючи до місцевого самоврядування
тощо. Це не могло не підсилити українсько-польський антагонізм,
поглибити прірву мід двома народами, вигідну передусім окупантам.
Образ “українця-колаборанта” проходив через багато документів
польського Руху Опору, а в радянській версії історії Другої світової
війни вилився у пропагандистський штамп “німецько-гітлерівських
прислужників”.
Друга світова війна стала вирішальним моментом у спробах
українського національного руху створити самостійну соборну
державність. Проте вже наприкінці 1941 р. багатьом провідникам
українського національного руху, переважно з-під знаку ОУН, стало
зрозуміло, що розрахунки на Німеччину виявилися помилковими, а
можливості встановлення відносин із західними союзниками –
відрізаними. У складний і трагічний період війни український
національний рух опинився в ізоляції на міжнародній арені і був
змушений розраховувати тільки на власні сили. А серед його
супротивників опинилися такі потуги як СРСР, Німеччина і найближча
Польща. Спроби уникнути боротьби на всі фронти, які чинили
провідники ОУН і УПА в 1941–1944 рр., призвели до перемовин з
польським лондонським підпіллям. Однак на перешкоді порозуміння
стала справа державної приналежності західноукраїнських земель:
польська сторона жодною мірою не погоджувалася з втратою “кресів”,
обмежившись обіцянками “рівноправності” українців у майбутній
Польщі. Це спрвокувало керівників ОУН(б) і УПА розпочати навесні
1943 р. “антипольську акцію” на Волині, яка передбачала силове
усунення польського населення із західноукраїнських земель. У ході
акції загинуло багато поляків та українців, а терени Волині і
Східної Галичини на заключному етапі Другої світової війни
перетворилися на арену окремого українсько-польського збройного
конфлікту, який мав всі ознаки міжетнічної війни [13; 14]. Події
цього конфлікту відклалися у свідомості їх живих свідків важким
тягарем взаємних образ і звинувачень: з польського боку, звинувачень
у “етноциді” поляків, з українського – “винищенні українців”. З
особливою силою взаємні упередження оживилися в 1990-х роках, коли
після скасування цензури почали з’являтися численні мемуари і
публіцистика людей, які пережили цей період і були депортовані до
Польщі [16].
Ще більшого антагонізму до взаємного образу сусіди додали
післявоєнні події, зокрема масові депортації українського населення
з Польщі на територію УРСР і поляків на терени Польщі в 1944–1946
рр., здійснювані за вказівкою Кремля, а також операція “Вісла” 1947
р., проведена польським комуністичним урядом з метою розгрому
українського національного руху на пограничних землях, котрі
залишилися в складі Польщі (т.зв. Закерзоння).
У післявоєнний період радянський тоталітарний режим і польська
комуністична влада зробили все можливе, щоб не тільки знищити
український національний рух, а й зміцнити негативний образ
“національно свідомого українця”, який виступав і “фашистським
прихвостнем”, і ворогом польських і радянських “трудящих мас”. І у
народній Польщі, і в Українській РСР комуністична пропаганда,
агітація, система освіти і виховання формували вкрай негативний
образ “українського націоналіста” – “ворога українського народу”,
“різуна” і “запроданця”. Пропагандистські кліше увійшли неодмінною
складовою у підручники з історії для середніх і вищих шкіл, у
літературу і мистецтво, які поширювалися масовими накладами в СРСР і
народній Польщі.
Щоправда, треба відзначити, що для української і польської молоді
післявоєнних часів українсько-польські конфлікти ХХ ст. були
малознані або й зовсім незнані. Цензура обох країн суворо стежила за
недопущенням “забороненої” тематики у відкритий доступ, оскільки
вона могла негативно відбитися на стосунках двох “братніх народів”.
В Україні (СРСР) підручники з історії піддавали гострій критиці
“загарбницьку” політику “польської шляхти і буржуазії” на українські
землі впродовж багатьох століть і експонували “віковічне” прагнення
українців до “возз’єднання” з “єдинокровними” росіянами і
білорусами; в підтексті таких розмірковувань лежала загальна
неприязнь до поляків як спадкоємця “шляхетської Польщі”.
У польських підручниках за часів ПНР український національний рух у
ХХ ст. теж представлявся як “антинародний” і “фашистський”, а УПА –
як “банди”, які вбивали “поляків, комуністів і євреїв” [15].
Упродовж сорока післявоєнних років молодим українцям і полякам
втовкмачувався стереотип національно свідомого українця як “
бандита-бандерівця” і “націоналіста”. До цього додавалися спогади
багатьох представників старшого покоління про “злочини” бандерівців
проти мирних поляків наприкінці війни і перші післявоєнні роки. На
думку дослідника негативного стереотипа українця серед поляків М.
Трухана, вирішальну роль у його закріпленні у післявоєнний час
відіграла польська література, яка представляла взаємини між двома
народами у чорно-білій тональності. Цей дослідник показав, що
авторами численної українофобської літератури в Польщі були, як
правило, вихідці з т.зв. “кресів”, котрі були носіями психічної
травми, спричиненої воєнними конфліктами і післявоєнними
депортаціями, втратою своєї “малої вітчизни”. Саме вони залишалися
глибоко переконаними, що “винуватцями найбільших польських нещасть
були українці”, а “український терор виявився страшнішим від
німецького” [11: 9-10, 153].
Щодо поляків. то в радянських підручниках негативний образ минулих
“загарбників” українських земель дещо нівелювався образом поляка –
“революціонера демократа” ХІХ ст. Радянська пропаганда наклала табу
на висвітлення українсько-польських стосунків у ХХ ст. Польські
“поміщики і буржуазія” представлялися як відвічні вороги
українського і польського народів, організатори придушення
радянської влади у 1920 р. спільно із “українськими буржуазними
націоналістами – зрадниками українських трудящих”. Але у Другій
світовій війні поляки проявили масовий опір гітлерівцям і
“зрадникам” свого народу в особі еміґраційного лондонського уряду. А
крім того, вони були союзниками СРСР і створили Польську армію, яка
билася поряд з Червоною Армією на східному фронті. Тож польський
народ назагал користувався симпатією офіційної радянської
історіографії і публіцистики, а українсько-польський конфлікт
переважній масі населення УРСР взагалі не був знаний. Тільки на
Заході України на побутовому рівні іноді зберігалися спогади про
взаємне поборювання. Проте український національний рух цього
періоду всіма силами потужної радянської пропаганди представлявся як
“зрадницький” і “колаборантський”.
Не дивно, що сформовані тривалою пропагандою й історіографією
стереотипи виявляють свою живучість й серед багатьох сучасних
поколінь українців і поляків. Їх переламання залишається актуальною
проблемою як істориків, так і публіцистів. Не секрет, що суспільна
свідомість сучасних українців вирізняється певною полярністю, яка є
наслідком тривалого історичного розвитку українських земель в різних
державних організмах, котрі уповільнювали формування модерної
української нації. В результаті на кінець ХХ ст. соціальна
ідентифікація населення України демонструє певні відмінності,
творячи три великі реґіони: Захід, Центр, Схід і Південь. У кожномі
з них є свої особливості, пов’язані з традиціями, мовою, конфесійною
приналежністю, зовнішніми орієнтаціями, які заслуговують окремої
розмови [7; 8]. Здавалось би, що в суспільній свідомості українців
повинні зберігатися негативні, передусім історичні уявлення про
поляків. Проте цього не спостерігається.
Проведені соціологічні дослідження засвідчують швидше позитивне, ніж
негативне сприйняття Польщі і поляків в сучасній Україні. За даними
польського Інституту справ публічних, який у 2000 р. підготував
рапорт “Польща – Україна: взаємний образ”, 50 % українців мають
цілком позитивний образ Польщі, ще 39 % – нейтральний і лише 11 % –
негативний. Важливо підкреслити, що цей образ назагал сформований
сучасними подіями. Тільки у 7 % українських респондентів він
асоціюється з історією, ще у 9 % – з українсько-польськими
стосунками. Натомість 77 % українських респондентів вважають, що
нинішні взаємини між українцями і поляками “дуже добрі” або “швидше
добрі”, у той час як лише 4 % вважають їх “швидше поганими” [12:
49-50, 68].
Цікаво відзначити, що у західних областях України, де населення
вирізняється високим рівнем етнонаціональної свідомості і водночас
настороженим ставленням до Польщі і поляків (свідченням цього були
подразливі справи польських військових поховань на Личаківському
цвинтарі у Львові, оцінка Волинської трагедії 1943 р. та інші),
відношення до західного сусіда було більш позитивним, аніж в цілому
по Україні. Проведені у Львові у 2000 – 2003 рр. соціологічні
опитування на досить представницькій вибірці показали, що населення
тут назагал доброзичливо ставиться до західного сусіда. У 2000 р. аж
93 % опитаних львів’ян висловили “цілком позитивне” або “швидше
позитивне” ставлення до поляків, що становить значно вищий показник
від середнього по Україні, в той час як “швидше негативно” і “цілком
негативно” – лише близько 4 %. Цікаво, що за даними опитування в
липні 2003 р., коли відбувалися основні події, пов’язані з
вшануванням жертв Волинської трагедії, число негативних відповідей
львів’ян на те саме питання зросло до 9,3 %, а позитивних –
зменшилось до 82,3 % [6]. Якщо давати коротке пояснення такому
парадоксу, то він пояснюється прозахідною орієнтацією населення
західного реґіону України, для якого Польща є взірцем просування в
Європу, і антиподом просхідної орієнтації майбутнього України.
Ще більш цікаві дані, що свідчать про зміни у ставленні до поляків і
Польщі з боку українців, принесло соціологічне опитування, проведене
у грудні 2004 р. під час президентських виборів в Україні. Незалежно
від етнічної приналежності, політичної, мовної, конфесійної та
зовнішньополітичної орієнтацій українських респондентів Польща і
поляки посіли перші місця в рейтингу країн, з якими Україні слід
розвивати економічну і військову співпрацю, а також які користуються
найбільшою симпатією українців (за тим же рейтингом Росія і росіяни
знаходяться відповідно на 10-му, 6-му і 17-му місцях). Щоправда,
серед прихильників колишнього кандидата в президенти України В.
Януковича (а значить частини населення Сходу і Півдня України) в
усіх трьох рейтингах (економічне, політичне співробітництво і
симпатії) на першому місці знаходяться Росія і росіяни, а поляки
відповідно на 7-му, 8-му і 10-му місцях [4: 19, 21-23]. Ще не так
давно (2002 р.) соціологічні опитування показували, що для основної
маси населення України поляки були четвертою нацією серед близьких
націй, поступаючись росіянам, білорусам і євреям (за індексом
ксенофобії Е. Боґардуса відповідно – росіяни 2,39, білоруси 2,77,
євреї 4,13, поляки 4,37) [9].
Наведена динаміка демонструє поступове подолання усталених у
попередній період стереотипів суспільної свідомості українців під
впливом сучасних подій, зокрема насамперед тих, що формувалися під
впливом тривалого цивілізаційного протиставлення Сходу як противаги
Заходу. Не останню роль відіграла “проукраїнська” політика Польщі,
яка послідовно підтримувала українську незалежність і прозахідний
вектор політики України. І хоча серед значної частини населення
України поки що ще зберігається певна упередженість щодо Заходу як
такого, демократичні процеси і більша відкритість України на
сучасний світ виявляють тенденції “затирання” застарілих стереотипів
“ворожого” Заходу. За опитуванням експертів у галузі зовнішньої та
безпекової політики України, яке проводилося у 2004 і на початку
2005 рр., вимальовується чітка тенденція зростання орієнтації на
європейську інтеґрацію і вступ до НАТО: у січні 2005 р. 72,2 %
експертів висловилися за вступ України до ЄС, ще 22,2 % вважали
такий вступ “скоріше бажаним, ніж ні” (разом 94,4 %), в той час як
за приєднання України до Єдиного економічного простору з країнами
СНД декларували 6,9 % експертів і ще 8,3 % підтримували думку про
можливу доцільність такого розвитку подій (разом 15,2 %) [10].
Що торкається поляків, то впродовж тривалого післявоєнного періоду
внаслідок згадуваних вище причин серед них зберігалося назагал
упереджене ставлення до українців. Репрезентативне соціологічне
дослідження, проведене польським Інститутом публічних справ у 1993 –
2000 р., дало цікаві результати. Назагал за вказаний період
антипатії поляків до українців зменшилися, а симпатії зросли. Проте
в емоціональному плані все ще 50 % поляків були негативно
налаштовані до українців, 12% позитивно і 38 % нейтрально. Серед
інших народів, до яких поляки ставляться з симпатією, українці
перебували лише на четвертому місці (показник 3,19 за методикою
визначення індексу ксенофобії, запропонованою Е. Боґардусом),
поступаючись росіянам (3,09), білорусам (3,01), австрійцям (2,71),
чехам (2,28), словакам (2,26) та ін. Нарешті серед перешкод
українсько-польського зближення на першому місці поляки називали
“історію” (понад 30 %) і лише потім – національний характер,
культурні відмінності тощо [12: 13-42].
Разом з тим, дослідження громадської думки поляків засвідчували
постійне зростання більш прихильного ставлення до українців. За
даними польського Центру досліджень громадської думки (ЦБОС) у
1997–2003 рр. відсоток поляків. які вважали можливим зближення з
українцями, зріс з 58 % до 63 % (у 2003 р. він впав до 60 %, як
видається, через невдоволення польської громадської думки з приводу
“неадекватної” позиції України в справі Волинських подій 1943 р.).
Серйозний перелом у громадській думці поляків спричинили події
президентських виборів в Україні і т.зв. “помаранчева” революція.
Опитування, проведене ЦБОС в грудні 2004 р. показало, що відсоток
поляків, котрі висловилися за можливість зближення з українцями,
підскочив до 81 %. А в рейтинґу народів, до яких поляки ставляться
із симпатією, українці перемістилися з 24-ої позиції на 19-ту.
Особливо помітним є зростання симпатій до українців серед молодого і
середнього поколінь: у віковій групі від 18 до 24 років відсоток
симпатизуючих українцям з 2003 до кінця 2004 рр. зріс з 22 % до 32
%, у групі від 45 до 54 років -–з 15 % до 28 % [17].
Наведені дані свідчать про те, що українсько-польські стосунки у ХХ
ст. та їх інтерпретація офіційною історіографією і пропагандою
залишили у свідомості обох народів важкий слід у вигляді
стереотипних уявлень. При цьому слід підкреслити, що історична
компонента цих уявлень, пов’язана переважно з далеким минулим, часто
слугувала вагомим аргументом для модерних інтерпретацій в інтересах
тих чи інших політичних сил, яким було вигідно підтримувати
напружений стосунок між двома сусідніми народами. Нинішня ситуація
обох країн і народів, як видається, створює сприятливий ґрунт для
подолання старих упереджень. Для українців перспектива такого
подолання лежить в площині позбавлення синдромів “меншовартості” і
“східнослов’янської єдності”, усвідомлення себе рівноправним
європейським народом. Полякам, як бачиться, ще доведеться остаточно
розпрощатися з комплексом “малих вітчизн” та “історичної Польщі”.
Зрештою, подібні проблеми не є виключно українськими чи польськими.
Такі ж проблеми переживали чи переживають також інші народи Європи.
Але це не перешкоджає їм жити у спільному європейському домі.
Література
1. Гаврилюк О. Українсько-польський діалог 1990-х років стосовно
подолання взаємних національних стереотипів: здобутки і
нереалізовані можливості // Stereotypy narodowosciowe na pograniczu
/ Pod red. W. Bonusiaka. – Rzeszow, 2002.
2. Гобсбаум Е. Вік екстремізму. Коротка історія ХХ віку 1914-1991. –
Київ, 2001.
3. Зашкільняк Л. Вступ до методології історії. Львів, 1996.
4. Звіт з дослідження, проведеного в грудні 2004 року студентами та
працівниками Східних Студій Варшавського Університету // Bibliotheca
Europae Orientalis. – Warszawa, 2005. – Tom XXIII.
5. Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки: тягар історії
// Його ж. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 1.
6. Львівська громадська організація “Соціоінформ”. Матеріали
соціологічних опитувань у Львові (2001-2003 рр.).
7. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні – Київ, 2002.
8. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого
націєтворення. – Київ, 2000.
9. Погоріла Н. Ксенофобія в Україні: статистика взаємної неприязні
// http://www.dialogs.org.ua/ru/material/full/2/226
10. Прес-реліз Фонду “Демократичні ініціативи” “Ставлення громадян
України до останніх виборів” // http://www.dif.org.ua/
11. Трухан М. Негативний стереотип українця в польській післявоєнній
літературі. – Мюнхен; Львів, 1992.
12. Konieczna J. Polska – Ukraina: wzajemny wizerunek. – Warszawa,
2001.
13. Polska – Ukraina: trudne pytania. – Warszawa, 1997-2002. – T.
1-9.
14. Polska – Ukraina: trudna odpowiedz. Dokumentacja spotkan
historykow (1994-2001). Kronika wydarzen na Wolyniu i w Galicji
Wschodniej (1939-1945). – Warszawa, 2003.
15. Polska i Ukraina w podrecznikach szkolnych i akademickich / pod
red. W. Bonusiaka. Rzeszow, 2001.
16. Siemaszko W. i E. Ludobojstwo dokonane przez nacjonalistow
ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945. – Warszawa,
2000. – T. 1-2.
17. Strzeszewski M. Wplyw ostatnich wydarzen na Ukrainie na stosunek
Polakow do Ukraincow. Komunikat z badan // http://www.cbos.pl/
|
