Микола Троян
(Донецьк)
ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ
Сучасні дослідники суттєву увагу приділяють об’єктивному вивченню
радянської індустріалізації. Про це свідчать публікації С.В.Кульчицького,
А.А. Гордона, Е.В. Клопова, В.С.Лельчука, О.Р. Лаціса та ін. Проте
чимало аспектів даної теми залишились поза увагою істориків.
Україна посідала важливе місце в загальноросійському промисловому
виробництві. У 1913 р. її питома вага становила 24,3%. Тут було
зосереджено 71% загальноросійського видобутку вугілля, 72 – залізної
руди, 68 – виплавки чавуну, 58% - сталі тощо. Важка промисловість
була сконцентрована переважно у Південно-Східній Україні. У наступні
роки воєнні дії призвели до розрухи і занепаду народного
господарства. У 1920 р. порівняно з 1913 р. загальний обсяг
промислової продукції скоротився майже в дев’ять разів. Близько 600
шахт було зруйновано і затоплено тощо.
Відбудова створила умови для подальшого розвитку України. Радянську
індустріалізацію планувалося здійснити надзвичайно високими темпами.
Першорядна роль в її реалізації відводилась Україні.
Радянській моделі індустріалізації традиційно протиставлялася
капіталістична. Усупереч фактам, стверджувалося, що соціалізм
виключає таке джерело накопичення, як експлуатація трудящих.
Удійсності фінансування індустріалізації супроводжувалось обмеженням
споживання і пограбуванням українського села, що мало довгострокові
негативні наслідки.
Напружені плани затверджувались із запізненням. В процесі їх
виконання контрольні завдання збільшувались інколи у два – три рази.
При цьому питома вага накопичень у національному прибутку
збільшилась з 10-15% у середині 20-х років до 40-45% наприкінці
першої п’ятирічки [26].
Була упроваджена карткова система. Грабіжницького характеру набули
хлібозаготівлі. В Україні лютував штучний голодомор. А більшовицьке
керівництво продовжувало вивозити зерно за кордон. За офіційними
даними з 1929 р. по 1933 р. експорт зерна становив близько 14
мільйонів т. В 1932 р. порівняно з 1929 р. вивіз за кордон пшениці,
жита, ячменю тощо збільшився майже в 7 разів.
Інколи встановлені норми карткової системи зменшувалися. Так сталося
серед працівників транспорту у грудні 1932 р. На зборах з цього
приводу, а також в особистих розмовах, які, до речі, старанно
фіксувались, відповідними органами, лунали протести і погрози на
адресу влади. На зборах Маріупольського судоремонтного заводу
робітник Д.Коваль заявив: „... делайте поскорей всем гробы, ибо этих
норм хлеба не хватало, а тут еще отнимают, совсем придется быть
голодному, ведь подумайте как можно существовать рабочему на 700
грамм, а иждивенцу на 300 грамм и никакой больше засыпки нет, ни
крупинки, ни пшенинки и ни капустинки, а купить за наши деньги на
базаре ничего нельзя». Слюсар депо Сталіно Сарновський був ще більш
рішучим: „Вот как кормит Сталин, на таком продовольствии вторую
пятилетку не построим. Первую пережили, а на второй все поздыхаем”.
Оцінки оглядача вагонів станції Ясинувата Павла Фесенка були
зафіксовані в робочому поїзді: „Мучают, издеваются, морят голодом
народ, а говорят, что власть рабочих и крестьян … мучают, садятся на
его шею, гонят рабочего голодного выполнять промфинплан, но ничего
скоро будет конец царям» (виступи робітників наведено за текстом
оригіналу російською мовою) [2].
Для пограбування селян широко використовувалась податкова політика.
Вона мала так званий „класовий характер”. В окремих випадках
одноосібники сплачували сільськогосподарський податок учетверо вищий
порівняно з колгоспниками. У 100 разів більше вносили „куркулі”, що
становило 1651 крб. (для членів артілей – 16,32 крб.). До цього
треба додати численні безпідставні штрафи та ін. [13].
З відчаю лунали протести окремих працівників проти позик
індустріалізації. Так, робітник прокатного цеху Трофимов заявив:
„Соціалізм ми уже побудували, залишилось тільки дах добувати, для
цього у держави вистачить коштів і тому підписуватись не буду.”
(1933 р., завод ім. Рикова). На заводі ім. Ілліча комуніст, групорг
Агаєв відмовився підписатись на позику і радив іншим діяти
аналогічно. В підсумку його виключили з партії. Металург заводу ім.
Ворошилова слушно зауважив: „Спочатку треба нагодувати робітників, а
потім підписувати на позику”. Аналогічні виступи мали місце серед
шахтарів і працівників інших галузей, але це не справляло
вирішального значення. Підписки на позики індустріалізації набули
примусового характеру. Кожен працівник щорічно віддавав на ці заходи
приблизно одномісячну зарплату. При цьому відверте насилля
прикривалось пропагандистськими заявами про високу свідомість
робітників [3].
Було відновлено і нарощувалось виробництво лікеро-горілчаної
продукції. Й.Сталін пояснював, що це робиться „Заради перемоги
пролетаріату і селянства”. „П’яні гроші суттєво доповнювали
державний бюджет, значна частина якого витрачалась на потреби
індустріалізації.
Отже, адміністративно-командна система сприяла мобілізації
внутрішніх ресурсів для прискореного розвитку важкої промисловості
протягом 1926 – 1941 рр. Наприклад, у 1934 р. в легку промисловість
було спрямовано тільки 1,3% капіталовкладень. Водночас для розвитку
важкої індустрії було виділено 82,4% коштів. У 1937 р. важка
промисловість України отримала 8 млрд. карбованців, а легка – лише 1
млрд. тощо. В підсумку це призвело до деформації
соціально-економічного розвитку, відставанню галузей, які мали
першочергове значення для покращення життєвих умов народу [7].
В період індустріалізації було збудовано і реконструйовано чимало
підприємств. Наприкінці тридцятих років в Україні діяли понад 126
тис. промислових об’єктів. 3631 з них мали союзне значення, 4560 –
союзно – республіканське і 2445 – республіканське [20]. Серед них
традиційно згадували Дніпрогес, Харківський тракторний завод, „Азовсталь”
та ін. Особливо виділявся Новокраматорський машинобудівний завод.
Проектування і монтаж устаткування тут проводилися без допомоги
іноземних фірм. Жодне підприємство в світі не мало таких потужних і
технічно досконалих верстатів. Це сприяло виробництву устаткування
для металургійної, хімічної, вугільної, електротехнічної та інших
галузей промисловості. Чимала частина виробів, які раніше
імпортувалися, була освоєна вперше у вітчизняному машинобудуванні.
Значна частина підприємств мала подвійне призначення. Показовий у
цьому відношенні Горлівський азотно-туковий комбінат. На випадок
війни тут було передбачено виробництво в 24 цехах (із наявних – 25)
„... сотень тисяч і мільйонів пудів вибухових і отруйних речовин”
[1].
Здійснення індустріалізації супроводжувалося збільшенням чисельності
робітників. Основна їх частина прибула на виробництво переважно із
села у 1926 – 1932 роках. Вони не мали досвіду і професійної
підготовки, необхідної для роботи у промисловості. Становище
ускладнювалось тим, що на початок 30-х років стару технічну
інтелігенцію майже повністю репресували. Її місце зайняли практики –
висуванці, питома вага яких серед інженерно – технічних працівників
становила 50-60%. Вони не навчались в технікумах і вузах, але
тривалий час працювали на виробництві. Отже, не дивно, що не тільки
робітники, а навіть інженери і техніки часто мали лише приблизне
уявлення про сучасне устаткування. Незадовільна технічна підготовка
робітників була одною з головних причин численних аварій, перевитрат
сировини і матеріалів та інших негативних явищ.
За цих умов абсолютна більшість робітників отримували спеціальність
і набували професійні знання безпосередньо на виробництві. Існували
різноманітні форми підготовки, але основною, найбільш поширеною і
масовою формою навчання з 1932 р. були гуртки по вивченню технічного
мінімуму. Форсованими темпами велась підготовка кадрів у
гірничопромислових і фабрично – заводських училищах. Вагому роль у
підготовці кваліфікованих робітників мав рух за передачу молоді
виробничих знань і досвіду кадрових працівників. Він виник з
ініціативи знатного гірника Микити Ізотова.
Отже загальний рівень кваліфікації робітників підвищився, але не
відповідав вимогам часу. Тому, наприклад, одну домну навіть на
кращих українських заводах (ім.. Кірова і „Азовсталь”) обслуговували
утричі більше робітників ніж в США. Порушення технологічних процесів
спричиняли передчасний вихід з ладу цінного устаткування. Так, на „Азовсталі”
в 1938 р. мартенівські печі витримували пересічно 60-80 плавок
(кращий результат – 135 плавок). На Макіївському металургійному
заводі здійснювали від 175 до 235 аналогічних операцій. Для
порівняння в США проводили 350, а в окремих випадках до 500 плавок
[27].
Певні зрушення відбулися у галузі техніки безпеки. Так, на
металургійних заводах після механізації операції по завантаженню
доменних печей кількість смертельних травм зменшилася в 11 разів,
інших нещасних випадків – у 6 і професійних отруєнь – у 34 рази. У
вугільній промисловості на початок 30-х років діяла 121
гірничорятувальна станція. Удосконалювалась вентиляційна система,
бензинові лампи поступово замінялись акумуляторними. Кожні 9 із 10
шахт мали лазні (до революції вони діяли тільки на 13 вугільних
підприємствах) тощо.
Але в цілому обстановка у вугільній промисловості була складною. Тут
кількість нещасних випадків збільшилася із 101 тисячі в 1931 році до
132 тисяч у 1935 році (з них смертельних відповідно 609 і 803).
Подібний стан пояснюється, з одного боку, низьким професійним рівнем
робітників. З цього приводу чинилися кожні 30 із 100 виробничих
травм. В 40% нещасних випадків винуватцями були представники
адміністрації, які не створювали організаційно – технічні умови,
потрібні для безпечної праці [19].
Дійсно, в шахтах часто – густо не було навіть елементарного порядку.
„В більшості шахт, - фіксував досить безрадісну картину журналіст
Гершберг, - низькі, вузькі, грязні і сірі штреки ... шахтарські
лампочки скупо освітлюють скривлену колію, а ноги спіткаються об
дерев’яні стояки, які валяються на ґрунті”.
До цього треба додати недостатнє асигнування техніки безпеки,
незадовільне забезпечення матеріалами і знаряддями праці. Мав місце
хронічний дефіцит спецодягу, якість якого не завжди відповідала
потребам виробництва. Аналогічні недоліки, до речі, були характерні
і для інших галузей промисловості.
Характерною рисою радянської індустріалізації було широке
використання жіночої праці. У відповідності з рекомендаціями
вітчизняних медиків жінки без шкоди для здоров’я могли працювати
навіть на підземних роботах. Наприклад, лікарі твердили, що „жінки
можуть допускатись до кріпильних робіт тільки в змішаних з
чоловіками бригадах на пологих пластах при висоті робочого місця не
менше 1 м. Граничне підняття ваги до 20 кг.” [8].
Наприкінці 20-х і в 30-ті роки розгорнулось так зване соціалістичне
змагання . Фактично воно було своєрідною формою позаекономічного
стимулювання трудової діяльності робітників. Рекорди ударників і
стахановців афішувались як наочне свідоцтво виробничої активності
робітничого класу. В дійсності ініціаторами соціалістичного змагання
були партійні і профспілкові організації.
При установленні рекордів, за деякими винятками, дійсна кількість
робітників не ураховувалась. Наприклад, О.Г.Стаханову 30 серпня 1935
р. допомагали кріпильники Щиголєв і Калінін (за іншими даними –
Г.Борисенко і Т.Щиголєв). Результат відомий: було добуто 102 тони
вугілля. Причому весь видобуток приписали тільки О.Г.Стаханову,
зовсім „забувши” про кріпильників. Простий арифметичний підрахунок
свідчить, що норма виробітку була перевищена не в 14 разів, а,
приблизно, в 4,8 рази [24].
Мали місце і явні перекручення. Так в період зимових канікул слухач
Московської промислової академії Микита Ізотов на шахті „Кочегарка”
установив черговий рекорд видобутку вугілля відбійним молотком – 607
тон. При цьому поза увагою залишилась одна деталь: йому допомагали
вже 12 кріпильників ... [18].
Заради об’єктивності треба визнати, що окремі робітники вели творчі
пошуки, підсумком яких були організаційні і технічні удосконалення.
Наприклад, Г.Ф.Свиридов – вибійник шахти №10 тресту „Ворошиловвугілля”
– запропонував подовжити уступи у вибої і одночасно зменшити їх
кількість. Автор удосконалення розробив рекомендації по запобіганню
нещасним випадкам при подібній організації робіт. Після переходу на
систему Г.Ф. Свиридова середньозмінна продуктивність відбійного
молотка збільшилася з 7 до 9 тон. Пізніше він запропонував увести
спарену рубку вугілля вибійником і кріпильником [18].
Згодом „авторські права” на метод будуть передані О.Г.Стаханову.
Зачинатель руху в своєму першому інтерв’ю відверто повідомляв: „Я не
вигадував ніяких Америк, я просто змащував на початок роботи мій
молоток і двічі змащував його в процесі роботи. Але зате працював я
не покладаючи рук”. Природно, що подібне пояснення було
малопереконливим. Саме тому партійний комітет шахти „Центральна-Ірміно”
попереджав: „Пленум парткому визнає необхідним заздалегідь зазначити
і попередити всіх, хто спробує зводити наклепи на тов. Стаханова і
його рекорд як на випадковий, видуманий і т.д., що партійним
комітетом вони будуть розцінені як найзлісніші вороги...” [18],
[23], [24].
В металургії особливо значних результатів досяг сталевар
Маріупольського заводу ім. Ілліча М.М.Мазай. Суть його новини
зводилася до інтенсифікації процесів горіння, перевантаження мартена
і форсування плавки. Сам Макар Мазай визнавав: робота на такому
мартені надто ускладнюється через те, що при найменшому недогляданні
метал може збігти на робочий майданчик. Виявилось також, що після
впровадження згаданих новацій мартенівська „піч спрацьовувалась
удвоє швидше ніж раніше” [10], [14].
Досить ризиковані експерименти на залізничному транспорті проводили
П.Ф. Кривоніс і його послідовники. „Наукові заклади транспорту, -
писав П.Ф.Кривоніс, - стверджували, що тиск пару в паровозах „Е” і „ЕУ”
не повинен перевищувати 12 атмосфер... Стахановці ж, спираючись на
свій багатий досвід і революційну сміливість (підкреслено автором),
заявили, що можна довести тиск пару ... до 14 атмосфер, тобто на 17%
підвищити проектну потужність машин ...” [18].
Міф про видатні рекорди стахановців був створений під тиском
адміністративно-командної системи зусиллями партійних працівників і
економістів, журналістів і науковців. Вони традиційно підкреслювали,
що висока продуктивність стала можливою у результаті зростання
технічних знань робітників, удосконалення виробництва, уміння
максимально використовувати можливості техніки. За деяким винятком,
рекорди оцінювалися позитивно і всіляко пропагувалися як у
періодичній пресі, так і в спеціальних дослідженнях.
Подібний підхід перешкоджав усебічному, об’єктивному вивченню цього
явища. Вартий уваги той факт, що від захоплених оцінок відійшли
невдовзі після початку стаханівського руху. Більш того, в періодиці
стали з’являтися матеріали, що свідчили про їх дезорганізуючу роль
та штучний характер. Підкреслювалося, що „рекордисти забезпечуються
всім необхідним, у той же час незадовільна організація постачання
матеріалами стахановців – не рекордистів розглядається як нормальна
річ і ставить інколи під удар навіть виконання звичайних норм” [16],
[22], [25].
Показово, що на шахті імені Сталіна (колишня „Центральна-Ірміно”)
лише за неповний 1937 рік було зафіксовано близько тисячі
„найрізноманітніших рекордів на всіх видах вугільних робіт”. Але при
цьому шахта виконала 70% встановленого плану. Тут за методом
О.Г.Стаханова через три роки після його рекорду працювали тільки 20
робітників [12].
Партійні функціонери, господарчі та громадські організації прагнули
надати стаханівському руху масового характеру. Основними етапами
його розвитку вважаються стаханівські зміни, доби, п’ятиденки,
декади та ін. Їх підготовка і проведення вимагали надзвичайного
напруження людських сил і матеріальних ресурсів. Вони по суті
підмінялися штурмівщиною, призводили до дезорганізації виробництва,
погіршення умов праці і порушення техніки безпеки.
Досягнення і рекорди стахановців спонукали до значного підвищення
норм виробітку і планових завдань. Невиконання останніх розглядалось
як саботаж та шкідництво і було приводом для масових безпідставних
репресій проти інженерно-технічних і господарчих працівників
Донбасу.
Основними критеріями оцінки стаханівського руху є конкретні
економічні результати. Вони свідчать про те, що вже в 1936 році
значно погіршилися якісні показники роботи підприємств, не були
виконані і планові завдання, і соціалістичні зобов’язання. В 1937
році фактично припинилося зростання вуглевидобутку і виплавки
чавуну. Отже, лінія на повсюдне впровадження стаханівських методів
себе не виправдала.
Провал стаханівського руху визнав і сам Сталін. У доповіді на
лютнево-березневому (1937 р.). Пленумі ЦК ВКП(б) він твердив, що
„шкідники” в Кузбасі і Донбасі „систематично водили за ніс
стахановців, ставили їм палиці в колеса, штучно створювали безліч
перепон для їх успішної роботи і добились, нарешті, того що
розладили їх роботу” [17].
Індустріалізація України загалом сприяла посиленню промислового
потенціалу. За офіційними даними валова продукція промисловості
республіки перевищила рівень 1913 року в 7,3 рази. Україна посідала
провідне місце у загальному виробництві чавуну, сталі і коксу, у
видобутку залізної руди і вугілля. Але дійсна ціна цих досягнень ще
не встановлена. Об’єктивного вивчення чекають питання про
демографічні наслідки індустріалізації та її вплив на екологію.
Останнє особливо важливе для Донбасу, в якому найбільш виразно
виявилося техногенне перевантаження та виснаження природних
ресурсів. Саме тут, на 1/400 частині території СРСР, 1600 великих
підприємств виробляли 5,6% валової продукції промисловості.
Література
1. Державний архів Донецької області. – Ф.326. – Оп.1. – Д.1. –
Л.85-94.
2. ДАДО. – Ф.326. – Оп.1. – Д.19. – Л.30-33.
3. Державний архів Російської федерації. – Ф.5451. – Оп.17. – Д.514.
– Л.157, 172, 173; Ф.7680. – Оп.1. – Д.411. – Л.2, 16, 20.
4. Донецкая область за 50 лет: Статистический сб. / Отв. за выпуск
З.Д.Лях. – Донецк: Статистика, 1967. – С.37.
5. Комсомол в стахановском движении: Очерки, речи, факты и документы.
– М.: Мол. гв., 1936. – 307 с.
6. Кривонос П.Ф. Мои методы работы. – Харьков: Український робітник,
1935. – 71 с.
7. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921 – 1939 рр.). –
К.: Альтернативи, 1999. – С.199-204, 211-229.
8. Ландау А.М., Батшева М.М. О внедрении женского труда в
каменноугольную промышленность. – К.: Госмедиздат УССР, 1934. –
С.31.
9. Лацис О.Р. Перелом: Опыт прочтения несекретных документов. – М.:
Политиздат, 1990. – 399 с.
10. Мазай М.Н. Записки сталевара/ Лит. запись И. Пешкина. – М.:
Соцэкгиз, 1940. – С. 62, 64, 75.
11. Майер Р. О чудесах и чудовищах. Стахановское движение и
сталинизм// Отечественная история. – 1993. - № 3. – С. 56 – 65.
12. Маркус Б. Труд в социалистическом обществе. – М.: Госполитиздат,
1939. - 308 с.
13. Материалы к отчету Енакиевского городского Совета за 1931 – 1934
гг. – Енакиево: Изд-во Енакиев. горсовета, 1934. – 48 с.
14. О Серго Орджоникидзе: Воспоминания, очерки, статьи современников/
Сост. Ф.Г. Сейранян. – 2-е изд., доп. – М.: Политиздат, 1986. – С.
238.
15. Плановое хозяйство. – 1938. - №2. – С.48.
16. Правда. – 1937. – 29 квітня.
17. Проблемы экономики. – 1937. - № 2. – С. 3, 17.
18. Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Випуск 1. –
К.: Наук. думка, 1991. – С. 69 – 84.
19. Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Випуск 2. –
К.: Наук. думка, 1992. – С. 60 – 68.
20. Російський державний архів економіки (РДАЕ). – Ф.4372. – Оп.36.
– Д. 806. – Л.149.
21. РДАЕ. – Ф. 7566. – Оп.1. – Д. 2609. – Л. 3 – 6.
22. Совет при Народном комиссариате тяжелой промышленности СССР. 25
– 29 июня 1936 г.: Стенографический отчет. – М.: ОНТИ, 1936. – С.
60, 63, 399.
23. Социалистический Донбасс. – 1935. – 2 вересня.
24. Стаханов А.Г. Рассказ о моей жизни / Лит. запись С. Гершберга. –
М.: Соцэкгиз, 1938. – С. 28 – 32.
25. Стахановец. – 1937. - № 9. – С. 15, 16 – 18.
26. Страницы истории советского общества: Факты, проблемы, люди /
Под общ. ред. А.Т. Кинкулькина; сост.: Г.В. Клокова и др. – М.:
Политиздат, 1989. - С. 157 – 173.
27. Шевченко Я.А. Стахановський рух і ріст продуктивності праці в
чорній металургії. – К.: Вид-во АН УРСР, 1940. – С. 33 – 34.
28. Штурмовка. – 1935. – 27 серпня.
|
