Ігор Тодоров
(Донецьк)
ЄВРОПЕЙСЬКА ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ:
ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ВИМІРИ
Сучасна епоха, що характеризується глобалізацією проблем і
взаємозв’язків, потребує нових форм співіснування, які грунтуються
на засадах толерантності, ненасильства, довіри та культури миру. З
моменту набуття незалежності у 1991 році, Україна розпочала
формувати суверенний зовнішньополітичний курс, в основу якого було
покладене прагнення зміцнити національну безпеку держави та
відігравати більш активну роль у спільноті європейських країн. Його
головними пріоритетами були визначені повномасштабна інтеграція
України у європейські і євроатлантичні структури [1]. Цей курс
викристалізовується з історії нашого народу, його ментальності та
демократичних традицій, з прагнення нинішнього покоління бачити свою
державу невід’ємною складовою єдиної Європи. Європейське покликання
України – це водночас і рух до стандартів реальної демократії,
інформаційного суспільства, соціально орієнтованого ринкового
господарства, базованого на засадах верховенства права й
забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Інтеграція України
до європейських та євроатлантичних структур, хоча і не без протеріч,
все більш впевнено синтезується у якості суспільно-політичної ідеї.
Ідея європейського покликання, за прикладом країн Центрально-Східної
Європи, які вже приєдиналися до ЄС та НАТО, принципово відрізняється
від аморфної ідеї “європейського вибору”‚ “європейської України”. Не
дивлячись на те, що на практиці всі ці терміни вживаються як
синоніми, саме європейське покликання є найбільш доречним.
Європейське покликання абсорбує в себе саморефлексію України в
контексті модерної Європи‚ поєднуючи із практичною настановою‚ яка і
полягає в організації процесу набуття членства в європейських
інтеграційних структурах. Спорідніність завдань дозволяють
об’єднувати цілі європейської (Євросоюз) та євроатлантичної (НАТО)
інтеграції в межах однієї суспільно-політичної ідеї. Висловлення
підтримки європейським та євроатлантичним прагненням України на
початку ХХІ століття свідчили про певний консенсус серед політичної
еліти. Досліджувана проблема знайшла певне відібраження в чисельних
публікаціях істориків, політологів, економістів, правників тощо [2],
проте новий імпульс щодо реалізації європейського та
євроатлантичного покликання України, наданий Померанчовою революцією
спонукає на подальще її студіювання. Окреслений напряд наукових
розвідок передвачає вирішення наступних завдань: з’ясування
геополітичного та історичного підґрунття європейського та
євроатлантичного покликання України; розкриття соціальних,
економічних, політичних та правових засад європейського вибору
України; з’ясування сутності проблем співробітництва України з
Європейським Союзом, зокрема – характеру процесу адаптації
українського законодавства до аcquis communautaire; виявлення і
систематизація основних підходів до проблеми співпраці з
Організацією Північноатлантичного Договору, зокрема, повязаних з
проголошенням бажання приєднатися до Альянсу; аналіз й осмислення
розвитоку загальноєвропейського процесу і участі України в
організації правового, соціального і гуманітарного співробітництва в
межах Організації з Безпеки і співробітництва в Європі та Ради
Європи; розкриття формування і здійснення європейського вектору
української політики, щодо участі в регіональних європейських
організаціяї – Центрально-Європейській Ініціативі, Організації
Чорноморського Економічного Співробітництва; виявлення та аналіз
системи роботи центральних органів законодавчої, виконавчої і
судової влади України у напрямку європейської та євроатлантичної
інтеграції; дослідження місця і ролі українських регіонів в
реалізації європейського покликання держави; аналіз програмних засад
та практичної діяльності українських політичних партій та
недержавних громадських організацій щодо конкретного наповнення
державного курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію;
студіювання впливу зовнішньополітичних чинників на стан європейської
та євроатлантичної інтеграції України. Хронологічні межи нашого
дослідження охоплюють перід набуття Україною незалежності до кінця
2004 року. Суб`єктами інтеграції є: центральні органи законодавчої,
виконавчої і судової влади України; регіональні органи виконавчої
влади; органи місцевого самоврядування; українські політичні партії;
недержавні громадські організації (NGO).
Відносини України та Європейського Союзу є провідним чинником
української зовнішньополітичної стратегії і головним вектором
національної зовнішньої політики, суттєвим елементом спільної
зовнішньої та безпекової політики Євросоюзу, а також найважливою
ланкою всієї сучасної системи міжнародних відносин, зокрема її
континентального (загальноєвропейського) і регіонального
(центрально-східноєвропейського) сегментів, як декларується усіма
органами влади.
Відразу після проголошення результатів історичного Всеукраїнського
Референдуму 1 грудня 1991 р. Європейські Співтовариства у своїй
Декларації щодо України відзначили його демократичний характер і
закликали Україну підтримувати з ЄС відкритий і конструктивний
діалог. У вересні 1992 р. відбулася перша зустріч Україна-ЄС на
найвищому рівні між Президентом України Л.Кравчуком та Головою
Єврокомісії Ж.Делором. Досягнуті домовленості дозволили розпочати
переговори щодо укладання угоди і відкриття в Києві в жовтні 1993 р.
Представництва Комісії Європейських Співтовариств в Україні. Одним з
перших практичних кроків в налогодженні співробітництва України з ЄС
була Угода між Європейським Співтовариством та Україною від 1 січня
1993 року “Про торгівлю текстильною продукцією”. 14 червня 1994 р. в
Люксембурзі було підписано Угоду про партнерство та співробітництво
між Україною (УПС), з одного боку, і Європейськими Співтовариствами
та їх державами-членами, з іншого. Україна ратифікувала УПС 10
листопада 1994 р., але чинності ця Угода набула лише 1 березня 1998
р., після ратифікацїї її усіма країнами-членами ЄС. Водночас
торговельні положення УПС почали діяти вже з 1 червня 1995р. на
основі відповідної Тимчасової угоди. В червні 1995 р. було нарешті
відкрито Представництво України при Європейських Співтовариствах[3].
Принципове для України мало надання з боку ЄС їй статусу країни з
перехідною економікою. В вересні 1997 р. було започатковано
проведення самітів Україна-ЄС. Подібні саміти Європейський Союз
проводить з США, Японією, Китаєм та Росією – тобто країнами які за
визначенням не планують приєднатися до ЄС. Доречі, вже в червні 1998
р., під час Першого засідання Ради з питань співробітництва між
Україною та Європейським Союзом у рамках УПС, голова українського
уряду заявив про прагнення України набути асоційоване членство в ЄС.
Після набуття чинності УПС з`явився перший принциповий вітчизняний
нормативний акт щодо Європейського Союзу. Президент України 11
червня 1998 р. своїм Указом затвердив Стратегію інтеграції України
до ЄС, якою були визначені пріоритети діяльності органів виконавчої
влади на період до 2007 року. Ця Стратегiя визначає основнi напрями
спiвробiтництва України з Європейським Союзом (ЄС) - органiзацiєю,
яка в процесi свого розвитку досягла високого рiвня полiтичної
iнтеграцiї, унiфiкацiї права, економiчного спiвробiтництва,
соцiального забезпечення та культурного розвитку. Основними
напрямами iнтеграцiйного процесу визначені адаптацiя законодавства
України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини, економiчна
iнтеграцiя та розвиток торговельних вiдносин мiж Україною та ЄС,
інтеграцiя України до ЄС у контекстi загальноєвропейської безпеки,
полiтична консолiдацiя та змiцнення демократiї, адаптацiя соцiальної
полiтики України до стандартiв ЄС, культурно-освiтня i
науково-технiчна iнтеграцiя, регiональна iнтеграцiя України,
галузева спiвпраця, спiвробiтництво у галузi охорони довкiлля.
Внутрiшнє забезпечення процесу iнтеграцiї України до ЄС покладається
на центральнi та мiсцевi органи виконавчої влади України у спiвпрацi
з органами законодавчої влади, вiдповiдними органами мiсцевого
самоврядування. Керiвництво стратегiєю iнтеграцiї України до ЄС
здiйснює Президент України. Кабiнет Мiнiстрiв України забезпечує
реалiзацiю Стратегiї iнтеграцiї України до Європейського Союзу. На
першому саміті Україна-ЄС після набуття чинності УПС в жовтні 1998
р. відносини між Україною та Європейським Союзом були визначені як
"стратегічне партнерство". В контексті цього Комітетом з питань
співробітництва між Україною та ЄС в рамках УПС було засновано 6
галузевих підкомітетів: з питань торгівлі та інвестицій, фінансів,
економіки та статистики; енергетики, ядерних питань і навколишнього
природного середовища; митного і прикордонного співробітництва,
боротьби з "відмиванням" коштів і наркобізнесом; транспорту,
телекомунікацій, науки та технологій, освіти та навчання; вугілля,
сталі, гірничої промисловості та сировинних матеріалів[4].
Європейський Парламент 15 березня 2001 р. ухвалив Резолюцію стосовно
Спільної стратегії Європейського Союзу щодо України в якій було
визнано право України стати членом ЄС. Принципове значення для
подальшої співпраці мало запрошення України за підсумками саміту ЄС
у Гьотебургу до участі у Європейській Конференції. 11 грудня 2001 р.
у Верховній Раді відбулися Парламентські слухання з питань
реалізації державної політики інтеграції до ЄС, які вперше
продемонстрували консолідацію зусиль Верховної Ради та Уряду України
навколо курсу на європейську інтеграцію[5].
На початку 2002 р. на зустрічі Україна-Трійка ЄС на рівні міністрів
закордонних справ українська сторона запропонувала перевести
відносини Україна-ЄС у площину асоціації, але відклику це не
отримало. Верховна Рада, в свою чергу, 20 червня 2002 року прийняла
Звернення до парламентів, урядів та громадськості держав-членів
Європейського Союзу, в якому закликала їх підтримати курс нашої
держави на європейську інтеграцію, шляхом виведення взаємин з
Україною на новий рівень розвитку, адекватний стратегічним зрушенням
на європейському континенті та глибоким змінам, що відбуваються в
Українській державі. Президент України в вересні 2002 р. звернувся з
Посланням главам держав і урядів держав-членів ЄС, в якому викладено
бачення Україною шляхів подальшого зміцнення відносин розширеного ЄС
з Україною. В квітні 2003 р. українська делегація на чолі з
Президентом взяла участь у роботі Європейської Конференції. Одразу
після цього 19 квітня 2003 року Указом спеціальним Президента було
впроваджено в Україні День Європи (який дещо не співпав з
загальноєвропейським - 9 травня, бо його вирішено відзначати щорічно
у третю суботу травня)[6]. Важливим стало закріплення європейського
покликання України на законодавчому рівні. В законі України «Про
основи національної безпеки України» в червні 2003 року було чітко і
однозначно зазначено серед пріоритетів національних інтересів
інтеграцію України в європейський політичний, економічний, правовий
простір та в євроатлантичний безпековий простір. В звязку з цим в
основні напрями державної політики з питань національної безпеки
було включено забезпечення повноправної участі України в
загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки,
набуття членства у Європейському Союзі та Організації
Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських
відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими
країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами
світу[7].
Влітку 2003 р. президент європейського Конвенту В.Жіскар д’Естен у
листі на ім’я глави комітету Верховної Ради з питань євроінтеграції
Б.Тарасюка повідомив, що президія Конвенту конкретно відреагувала на
відповідне звернення комітету ВР і «тепер у п.2 ст. I-1 проекту
Конституції ЄС сказано: «Союз відкритий для всіх європейських
держав, які поважають його цінності і зобов’язуються спільно їх
просувати». У листі також підкреслюється, що Україна може стати
членом ЄС «за умови затвердження верховенства права, забезпечення
свободи слова, преси та інших інститутів громадянського
суспільства»[8].
Постійна модернізація механізму співпраці України і НАТО, що
характеризує відносини з НАТО за останнє десятиліття, значною мірою
зумовлена тим, що проблема постання нових викликів безпеки потребує
адекватної відповіді. Відносини України з НАТО деякі оглядачі
небезпідставно оцінюють як найбільш продуктивні з тих, що їх має
Україна з усіма іншими міжнародними організаціями світу.
Налагодження українською елітою контактів між Києвом і Брюсселем
почалося восени 1991 року. 8 лютого 1994 року Україна, оцінивши
ініційовану НАТО Програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ) як
важливий елемент загальної струк¬тури європейської стабільності і
безпеки. Основоположною подією у справі розвитку відносин між
Україною і НАТО стало підписання у Мадриді 9 липня 1997 року
Президентом України Л. Кучмою та лідерами всіх держав-членів Альянсу
Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Хартію
підписано з метою розвитку відносин «особливого й ефективного»
партнерства, яке, як відзначається у Хартії, «сприятиме більшій
стабільності та просуванню спільних демократичних цінностей у
Центрально-Східній Європі». Стратегічна концепція Альянсу,
затверджена главами держав і урядів 1999 року статтю 37
безпосередньо адресує Києву: «Україна посідає особливе місце в
євроатлантичному просторі безпеки і є важливим і цінним партнером у
справі розвитку стабільності та спільних демократичних цінностей.
НАТО зобов’язується й надалі зміцнювати своє особливе партнерство з
Україною на засадах Хартії НАТО–Україна [9].
На доповнення двосторонніх угод з НАТО в Україні було прийнято
декілька національних юридичних актів. Президент України наприкінці
1998 року своїм Указом затвердив урядову програму дій у галузі
співпраці між Україною і НАТО. Аналогічні плани співпраці з НАТО
мали лише країни, безпосередньо запрошені до членства в Альянсі, що
у свою чергу свідчило про особливий характер відносин між Україною і
НАТО в період після підписання Хартії. Наступна Державна програма
співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки була затверджена
Указом Президента України від 27 січня 2001 року. Вже першою
Державною Програмою співробітництва було поставлено за мету досягти
до кінця 2000 року виконання основних завдань, визначених Хартією.
Обидві програми мали багато спільного, але друга Програма була вже
набагато більшою за об`ємом та змістовним наповненням. Зокрема,
Програма 1998 року була відносно простою за структурою і мала 16
розділів. Програма, ухвалена в 2001 році, складалася з 7 великих
розділів, які у свою чергу були поділені 18 підрозділів та 14 більш
маленьких структурних одиниць. До того ж, ця Програма ще мала
додаток - перелік центральних органів виконавчої влади та установ
України, які несуть відповідальність за поглиблення співпраці з
НАТО. В Державній програмі на 2001-2004 рік спеціальні розділи
присвячені юридичному та інформаційному забезпеченню співробітництва
України з НАТО. Зокрема, йшлося про шляхи удосконалення чинної
правової бази співробітництва України з НАТО. А саме, формалізацією
відносин міністерств, інших центральних органів виконавчої влади
України з відповідними структурами НАТО через укладення двосторонніх
угод в окремих сферах співробітництва у форматі Меморандумів про
взаєморозуміння, угод, обмін листами тощо, які відповідали б духу
особливого партнерства України з Альянсом. Крім того, передбачалося
створення громадського інформаційного центру сприяння розвитку
співробітництва України з НАТО; запровадження постійно діючої
рубрики "Україна - НАТО" на державних каналах телебачення й
радіомовлення та підготовка серії відповідних передач і аналітичних
програм за участю відповідальних працівників Адміністрації
Президента України та Секретаріату Кабінету Міністрів України,
членів РНБОУ, керівників центральних органів виконавчої влади та
установ держави, залучених до співробітництва з Альянсом;
роз'яснення у програмах Українського радіо для закордонних слухачів
позиції України щодо відносин із НАТО [10]. Одним з актуальних
напрямків розвитку відносин з Альянсом є співробітництво між
Верховною Радою України i Парламентською Асамблеєю НАТО. Від початку
2000 року ця співпраця помітно активізувалася. Свідченням великого
потенціалу цих відносин є створення у Верховній Раді України
парламентської групи "Україна-НАТО: за співробітництво, порозуміння
i глобальну безпеку" та проведення 2-3 листопада 2000 року в
Брюсселі першого засідання Спільної моніторингової групи
Україна-НАТО. Але реально Український парламент у цілому став
відзначатися прихильністю до НАТО лише після виборів 2002 року. В
жовтні 2002 року відбулися Парламентські слухання щодо
взаємовідносин та співробітництва України з Організацією
Північноатлантичного договору (НАТО). Їхні учасники відзначали, що
євроатлантична інтеграція України є суттєвим фактором зміцнення її
національної безпеки, покликаним сприяти розвитку демократичних
інститутів, громадянського суспільства, захисту прав і свобод
людини, який, таким чином, відповідає життєво важливим інтересам
Українського народу[10]. В рекомендаціях парламентських слухань було
вказано також на необхідність підтримати курс України на
євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якого є набуття
повноправного членства в НАТО, та законодавчо закріпити відповідне
положення. Президентові України було рекомендовано посилити контроль
за своєчасним і повним виконанням актів законодавства України з
питань взаємовідносин та співробітництва України з НАТО, положень
Державної програми співробітництва України з Організацією
Північноатлантичного Договору (НАТО) на 2001-2004 роки, спільних
документів співробітництва Україна-НАТО. Щодо рекомендації
оприлюднити до 1 грудня 2002 року Стратегію України щодо Організації
Північноатлантичного договору (НАТО) то вона і вже після перемоги
Померанчової революції не не опрелюденена. Рішення Ради національної
безпеки й оборони України 23 травня 2002 року розпочати процес,
кінцевою метою якого є приєднання до НАТО, має для нашої держави
доленосне значення, оскільки воно визначає не тільки перспективи
нашої зовнішньої безпеки, а й надає гарантії для внутрішніх
демократичних та економічних перетворень у нашій країні. З
наближенням НАТО до кордонів України, значимість нашої країни для
Альянсу значно зростає. Це значення має, насамперед геополітичний
вимір. Без України неможливе завершення політичного оформлення
Європи. Тому за другою хвилею буде третя і, очевидно, остання хвиля
розширення НАТО, яка завершить його вихід на географічні кордони
Європи. І у цьому русі Україна буде вигравати значно більшу роль для
НАТО, ніж усі сім країн другої хвилі розширення НАТО. В процесі
розширення вона набуває для НАТО надзвичайно важливого
геостратегічного значення [11]. У цьому контексті принципове
значення має ухвалений у Празі План дій Україна-НАТО. Метою цього
плану є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України
для досягнення її мети - повної інтеграції у євроатлантичні
структури безпеки. План містить у собі 5 розділів, серед яких
політичні й економічні питання, питання безпеки та оборони,
військові питання, захист та безпека інформації, правові питання та
механізми імплементації. Найбільш принциповим є положення про те, що
з метою більш тісної євроатлантичної інтеграції Україна
продовжуватиме проводити внутрішню політику, основану на зміцненні
демократії та верховенстві права, повазі до прав людини, принципі
розподілу гілок влади і незалежності судів, демократичних виборах,
політичному плюралізмі, свободі слова, повазі до прав національних
та етнічних меншин та недискримінації за політичними, релігійними
або етнічними ознаками. Прагнучи досягти своєї стратегічної мети -
повної інтеграції у євроатлантичні структури безпеки, Україна
зобов`язалася привести своє внутрішнє законодавство у відповідність
до правил і процедур, прийнятих на євроатлантичному просторі. В тому
числі, втілювати в життя принципи зміцнення ринкової економіки,
захисту економічних свобод, забезпечення стабільності та добробуту
через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальне
ставлення до навколишнього середовища [12]. Успішність реалізації
цього амбітного плану багато в чому залежить від виконання річних
Цільових планів Україна – НАТО в рамках Плану дій.
Зобов`язення України перед НАТО мають сприяти сталому економічному
зростанню, структурній перебудові економіки для підтримання
стабільного зростання річного ВВП, низьких темпів інфляції,
збільшення реальних доходів населення та обмеження бюджетного
дефіциту, введення мораторію на ініціювання законопроектів про
податкові пільги, створення умов, необхідних для вступу до СОТ,
посилення енергетичної безпеки [13].
Членство в НАТО несе із собою певну перспективу та привілей.
Пpоголошена Україною національна мета оптимістична та слушна.
Незважаючи на певні суперечки між європейськими членами НАТО та США,
Альянс буде потрібне як Сполученим Штатам Америки, так і Європі.
Роль розширення НАТО в цьому процесі буде означати політичне
оформлення Європи, яке буде співпадати з географічними кордонами
Європейського континенту. Закріплює цей процес Євросоюз, який
розширюється вслід за НАТО до географічних кордонів Європи. Від так
євроінтеграційний шлях України до членства в ЄС лежить через вступ у
НАТО. Для України НАТО це найкоротший шлях входження до політичної
Європи. Це найбільший позитив, якого може очікувати Україна від
приєднання до Альянсу. Негатив від неприєднання полягає в тому, що
ми в іншому разі перетворимося в буферну зону. НАТО – це відкрита
організація демократичних держав, створена для гарантування безпеки
своїм членам, яка упродовж півстоліття довела свою ефективність,
надаючи надійні гарантії своїм членам. Для подальшого розвитку
плідної співпраці України з НАТО необхідна чітка політика
викорінення антинатовських і антизахідних штампів масової
свідомості, які використовуються на шкоду інтересам безпеки України.
Чим швидше Україна просуватиметься шляхом внутрішніх політичних і
економічних реформ, тим імовірнішою може бути допомога Заходу,
зокрема й у сфері безпеки. У випадку успіху внутрішніх реформ
Україні буде легше інтегруватися до європейських структур. І
навпаки, гальмування процесу реформ досі є небезпечною перешкодою на
шляху до успішної інтеграції Української держави до Євроатлантичної
спільноти[14].
В цьому контексті, особлива увага має бути придідлена регіональному
виміру державної євроінтеграційної політики. Зокрема, доречними
можуть бути наступні пропозиції: зміни до законодавства щодо
розширення повноважень териториальних громад у зовнішніх звязках;
впровадження в виконавчих органах місцевого самоврядування та
місцевих органах виконавчої владаи посади уповноваженного (або
навіть відділу) з євроінтеграції
Підсумовуючи, слід зазначити, що Україна після отримання
незалежності зробила свій вибір, а саме обрала інтеграцію до
Європейського Союзу та НАТО. Цей вибір був обумовлений кількома
причинами, не тільки політичними і соціально-економічними, як вже
підкреслювалося вище, а й культурно-цивілізаційними, тобто бажанням
повернутися до цивілізованого світу, в спільний європейський дім, де
панують ліберальні цінності. Проте, реалізація європейського
покликання зіткається з низкою негативних чинників.
Література
1.Основні напрями зовнішньої політики України. Постанова Векрховної
Ради України від 2 липня 2003 р. // www.rada.gov.ua/ - офіційний
сайт Верховної Ради України.
2.Україна: Утвердження незалежної держави (1991-2001) /Ред.
В.М.Литвин. - К.: Альтернативи, 2001. - 704 с.; Зленко А. Дипломатія
і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. –
Харків: Фоліо, 2003. – 559 с.; Зленко А. Українська зовнішня
політика: від політичної реальності до політичної необхідності. -
К.: Преса України, 2003. - 250 с.; Державне управління в умовах
інтеграції України в Європейський Союз. — К., 2002; Тупчієнко Д. Л.
Міжнародно-правові аспекти взаємовідносин України з НАТО в контексті
нового світового порядку // Дипломатична акад. України. Науковий
вісник. — К., 1998. — Вип.1. — С.195–196.; Мінгазутдінов І. О.
Розширення НАТО та ЄС: парадокси взаємозалежності // Київський ун-т
ім. Т. Шевченка. Вісник. Сер.: Міжнародні відносини. — К., 1999. —
Вип.11. — С.22–25; Сльозко О. Європейський вибір України в контексті
інтеграції в ЄС // Україна у світовому економічному просторі. — К.,
2000. — С.63–81; Гуменюк Б. І. Європейський чи Євроатлантичний вибір
України? // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — К., 2002. —
Вип.33, ч.2. — С.166–170; Ляшенко О.О.Інтеґрація України у
європейські та євроатлантичні структури (90-ті роки ХХ ст.).
Автореф.канд.іст. наук. – К., 2002; Марчук Є. Україна: нова
парадигма поступу: Аналітичне дослідж. - К., 2001. - 216 с. та інші.
3.www.mfa.gov.ua / - Офіційний сайт Міністерства закордонних справ
України.
4.www.president.gov.ua/. - Офіційне Інтернет-представництво
Президента України.
5.www.rada.gov.ua – офіційний сайт Верховної Ради України.
6.www.president.gov.ua /. - Офіційне Інтернет-представництво
Президента України.
7.www.rada.gov.ua - офіційний сайт Верховної Ради України.
8.Сіліна Т. Євроінтеграція: віртуальна реальність, запропанована нам
у відчуттях // Дзеркало тижня. – 2003. - 2-8 серпня.
9.www.mfa.gov.ua / - Офіційний сайт Міністерства закордонних справ
України.
10.Державна програма співробітництва України з Організацією
Північно-Атлантичного Договору (НАТО) на період до 2001 року.
Затверджено Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. N
1209/98 //Зовнішня політика України: Хрестоматія. Частина перша... –
С. 290-314; Державна програма співробітництва України з Організацією
Північноатлантичного Договору (НАТО) на 2001 - 2004 роки.
Затверджена Указом Президента України від 28 січня 2001 року N
58/2001// //www.president.gov.ua/. - Офіційне
Інтернет-представництво Президента України.
11.Рекомендації парламентських слухань “Про взаємовідносини та
співробітництво України з НАТО” затверджені Верховною Радою України
21 листопада 2002 року//www.foreignpolicy.org.ua/ Український
Монiтор. Подiї та коментарi. - сайт інформайційно-аналітичного
центру. – 2002. – 29 грудня.
12.Перепелиця Г. Cтан відносин Україна - НАТО та перспективи
інтеграції України до Альянсу (виступ на "круглому столі" у
м.Кіровоград)//www.ieac.org.ua - Сайт Інституту євроатлантичного
співробітництва
13.План дій Україна //www.mfa.gov.ua/ - Офіційний сайт Міністерства
закордонних справ України.
14.Там само.
|
