Oлександер Ситник
( Донецьк)
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕОЛОГІЯ: ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬ
Сучасний розвій національного державотворення вимагає формування
виваженої та дієвої національної, державної ідеології, побудованої
на кращих українських політико-правових традиціях і зразках.
Впродовж тривалого часу, а особливо – останніх десяти – п’ятнадцяти
років активно моделювалися найрізноманітніші варіанти національної
ідеї та державної ідеології. Однак, ці спроби залишалися відірваними
від життя. Немовби по аналогії з демократичними гаслами СРСР, котрі
проповідували, як правило, прямо протилежне тому, що коїлося на
практиці. При цьому, вирішення проблеми створення належної
національної ідеології та втілення її в життя є чи не найважливішим
завданням процесу державотворення, оскільки ідеологія являє собою
національну доктрину та світогляд, систему ідей та духовних
цінностей, тобто те, без чого нація приречена перетворитися на
сукупність етнічних груп, чи народонаселення позбавлене патріотизму
та національного самоусвідомлення.
При з’ясуванні концепції державної ідеології, насамперед, необхідно
враховувати принципові засади національної ідеї, сутність якої,
згідно твердження провідних українських фахівців полягає в
соціально-політичному, морально-етичному та психологічному феномені
народного буття, ментальності народу, що згуртовує його в єдине
ціле. Об’єднання людей на засадах цих пріоритетів вважається
провідною умовою розвитку нації. Основою української національної
ідеї справедливо вважається особлива національна ментальність
українського народу, із своєрідними світоглядно-філософськими
рисами, що проявляються, насамперед, у спрямованості на внутрішній,
емоційно-чуттєвий світ людини, у якому панує не холодний
раціональний розрахунок голови, а „жагучий поклик серця”. В
історичному аспекті розвитку української національної ідеї
визначальними також були принципи боротьби за незалежність [11: 98,
622, 626]. Важливим аспектом розвитку української національної ідеї
були також національна самоідентифікація та самоусвідомлення.
Згідно Л. Ребета, держава являє собою стійку форму національної
ідеї, зовнішньою стороною національної єдності, зв’язаною з народом
безупинно повторюваними індивідуальними актами волі, з яких
емпірично складається національна воля [15: 78]. Трагічна українська
історія неодноразово підтверджувала закономірність – брак
політичної, державотворчої волі народу неминуче приводив не лише до
втрати державницьких атрибутів, але й до – деградації національної
свідомості та занепаду національної ідеї. Є. Маланюк, котрий
розглядав українську історію як історію певного типу ментальності,
заперечував визначальний вплив на Україну зовнішніх чинників,
вбачаючи головну причину поразки українців у справі державного
будівництва в них самих, зокрема в обмеженості національного
самоусвідомлення, що неминуче вело до притлумлення національної
ідеології. Спроба державотворення в ході національно-визвольних
змагань в Україні 1917 – 1921 рр. була вочевидь приреченою,
насамперед тою обставиною, що вона не мала підстави в масовій
свідомості українців. І як вирок – свідчення Є. Маланюка: „... ми не
захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали. ... Ми програли
Визвольну Війну. Підкреслюю: ми хорунжі, поручники й сотники 1918 –
1919 рр. ... бачучи, хто були ті міністри й лідери, відчуваючи
трупний запах „ідеологій”, що просякав їх наскрізь, ми воліли
вважати їх отруєні рабством накази так, ніби час той був вповні
„нормальний” і держава була вже осягненим фактом” [12: 3].
Процес формування національної свідомості, як і української
національної ідеології був досить складним і тривалим. Значний його
розвій був пов’язаний із розвитком культурно-освітніх осередків:
братства, Острозький центр, Києво-Могилянська академія тощо.
Братства надали українському національному рухові просвітительського
характеру, ініційована міщанами орієнтація на освіту, віра в те, що
саме вона допоможе вистояти православ’ю і „народу руському”, стала
загальнонаціональною. Таку орієнтацію підтримувало козацтво,
національні ідеї якого виражали київські культурні діячі першої
половини ХVІІ ст. Київські інтелектуальні кола акцентували увагу не
стільки на проблемі православно-слов’янської єдності, як це було в
Острозьких та братських колах, а підносять питання духовної єдності
Русі (тобто, української нації) при її інтелектуальному збагаченні
здобутками західної цивілізації. Національна свідомість
інтелектуалів київського кола часто виражалася в закликах боронити
свою землю і віру християнську, а суспільним ідеалом виступає
воїн-козак, образом якого є П. Конашевич-Сагайдачний [6: 9, 10].
На сучасному етапі розвитку української національної ідеї необхідно
враховувати як історичні її традиції, так і реалії сьогодення та
перспективи розвитку української державності. При цьому досить
конструктивною виглядає курс керівництва представницької гілки влади
на консолідацію українського суспільства. Однак, не менш
злободенними є завдання розбудови згуртованого громадянського
суспільства та піднесення української національної свідомості, як
важливих передумов становлення й розвитку національної ідеології.
Виходячи з визначальних засад української національної ідеї, якими
є, насамперед, цілеспрямована розбудова національної держави,
єдність і соборність України, розвиток високих якостей української
душі та національного духу, свободолюбивість, демократизм,
толерантність та ін., надзвичайно актуальним є завдання формування
відповідної державної ідеології. Оскільки для повноцінного
державного будівництва та проведення виваженої державної політики
одною з нагальних умов є наявність саме такої державної ідеології,
яка б витікала із національного характеру та духовної сутності
народу. При цьому, важливим є врахування регіональних особливостей
для здійснення такої ідеологічної політики в державі, котра б
забезпечила згуртування нації, консолідацію проблемних, у
суспільно-політичному та соціально-етнічному відношеннях, регіонів.
Безперечно неприпустимим є нав’язування нам чужих українському духу
західних ідеологічних моделей меркантильно-прагматичного
утилітаризму та космополітичного лібералізму. Також викликає
здивування позиція представників окремих академічних установ, які
виступають проти прийняття єдиної державної ідеології, пов’язуючи її
з ремінісценцією тоталітарного мислення [7: 258, 259]. Вочевидь у
даному випадку спрацьовує стереотипне ототожнення з радянською
епохою, неврахування сучасних політичних реалій та особливостей
ментальності українців, для яких властива традиційна схильність до
колегіальних форм влади. Адже здавна в Україні існувала тенденція
республікансько-демократичного характеру розвитку політико-правових
форм (на відміну від Росії, де завжди була домінуючою традиція
сильного єдиновластя). Відтак, тоталітаризм і всі явища, пов’язані з
ним, є для України явищем атиповим, привнесеним зовні.
Прийнято вважати, що політична ідеологія являє собою систему
теоретично осмислених і концептуально оформлених уявлень, ідеалів,
поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, умонастрої,
світогляд людей, нації, суспільства. Вона також може розглядатися як
форма суспільної свідомості [14: 226]. Для повноцінного державного
будівництва одною з нагальних умов є наявність виваженої державної
ідеології, що витікає із самої природи нації та її духовної
сутності. Саме вона, загалом, здатна згуртувати націю, консолідувати
її різні регіони (у нашому випадку національно загалом недостатньо
свідомі Донбас, Харківщина та Південь, де відсутність сталих
моральних, культурних і релігійних традицій унеможливлює втілення
національної ідеї та перешкоджає розбудові громадянського
суспільства).
На думку Ю. Бадзьо, інтелектуальна слабкість – найуразливіше місце
сьогоднішнього політичного українства. Становище не окреслено в
історичному контексті за логікою права, політичної ідеології та
моральних цінностей; ідеї підмінено гаслами, які мало що говорять
непрофесійному сприйняттю; цілеспрямований рух до суспільної мети
витіснено партійним змаганням за індивідуальне (вельми прибуткове!)
місце у структурах влади [2: 53]. Інший дослідник, М. Горєлов
вважає, що при розробці ідеології нової України необхідно
позбуватися страху перед владою та навчитися визначати справжнє
обличчя носіїв влади. Тільки виробивши в собі таку здатність,
навчившися змушувати владу діяти виключно в інтересах нації,
український народ може сподіватися на кращу долю [3: 148].
Відсутність офіційної державницької ідеології (як ідеології держави)
спонукає не до консолідації суспільства, а до його розшарування за
національними, мовними та культурними ознаками. Розколотість держави
за наведеними параметрами неухильно призводитиме до взаємної
опозиційності, протидії чи навіть протистояння виокремлених
(відсепарованих) національно-культурних сегментів поки що цілісної
держави [13: 28]. Яскраве підтвердження останній тезі ми побачили
наприкінці 2004 р., коли позбавлені будь-якої загальнонаціональної
ідеї чи ідеології сили, керовані представниками чиновницької влади,
з вузькопартійними та клановими інтересами, намагалися розшматувати
Україну на такі собі вотчини чи уділи, де можна було б повноправно
управляти.
Поступово звільнившись (із Заходу на Схід) від комуністичного
ідеологічного тиску та наслідків його існування, Українська
незалежна держава стала перед проблемою відсутності чіткої,
конструктивної державної ідеології. Колишніми номенклатурними
апаратниками, які заполонили наукові та освітні установи, робилися
спроби продукування псевдонаукових і по дилетантському абсурдних
ідеологічних концепцій на кшталт ідеології українознавства,
державотворення, розбудови держави, громадянського суспільства,
демократії, дружби та злагоди між народами, християнської любові,
соціальної справедливості, порядку, добробуту, „ідеології” реформ
тощо. Проте ці та інші цінності, на яких має базуватися соціальна
стабільність, суспільний прогрес у будь-якій державі і які не мають
нічого спільного з політичною ідеологією як ідейно й світоглядно
оформленими інтересами певних партій, суспільних сил, що виборюють
політичну владу, закладалися в основу партійних програм (особливо
під час виборних кампаній до Верховної Ради 1998 і 2002 рр.). При
цьому невирішеною залишалася одна з визначальних ідеологічних
парадигм, при якій би в центрі буття нації була б не держава, котра
існує для себе за рахунок своїх громадян, а вільна людина та
національний добробут із забезпеченням не лише належних матеріальних
умов, але й – самодостатньої реалізації політичних прав і свобод,
насамперед – права незалежного вибору та відстоювання власної
громадянської позиції. На це, значною мірою, і був спрямований
національний рух, що отримав назву „помаранчевої революції”.
Видатний український вчений, один з визначних теоретиків
націоналізму В. Старосольський наголошував на тому, що національні
рухи звичайно відбуваються в супроводі ідеології, яка не тільки
прагне означити їх практичні цілі, але також теоретично визначити
суть національного руху, ствердити, що вони збігаються з завданнями
національного руху загалом [19: 10]. У той час, як держава має
створювати належні передумови для забезпечення усіх аспектів
національного добробуту та принципів народовладдя, й відтак – бути
засобом, а не самоціллю, вона часто залишається бездушним знаряддям
у руках владоможців. За висловом В. Старосольського, нація – це
організм, а держава – механізм [19: 101]. Відомий німецький філософ
К. Хюбнер, прихильник персоніфікації нації, який відносив її витоки
до античності, вважав, що нація представляє собою індивідуальну
історичну культурну форму з особливою історичною долею, котра, як і
доля окремої особистості, може бути повідана [20: 52]. Вслід за М.
Вебером, цей німецький філософ приділяв особливу вагу таким поняттям
як нація та національний дух. Тут також необхідно згадати позицію
визначного фахівця в галузі етнічної належності та націоналізму Е.
Д. Сміта, який розглядав націю як єдине джерело політичної влади.
При цьому, він, аналогічно як і М. Фріден, схилявся до думки, що
націоналізм – доволі часто не окрема ідеологія, а звичайне
наповнення більшістю панівних ідеологій, як от лібералізм, соціалізм
чи консерватизм. Ідея державності може бути всюдисущою, але вона
здатна відбивати тільки суміжне розуміння багатьох ідеологій, „десь
на межі значень”. Націоналізм тільки короткочасно набуває
першорядного значення – під час державотворчих криз, зовнішньої
небезпеки, завоювання й оборони території або під час суттєвого
внутрішнього панування ворожої етнічної чи культурної групи [18:
28-29]. Згідно твердження Г. Касянова, вплив ідеологій позначається
на формуванні підходів до вивчення націй і націоналізму, тим більше,
що націоналізм у багатьох випадках оцінюється й аналізується саме як
ідеологія, а його ідеологічний підтекст завжди присутній навіть
тоді, коли йдеться про його вияви у психіці особистості [8: 335]. У
даному контексті варто звернутися до спадщини одного з визначних
ідеологів ОУН С. Ленкавського, який у нотатках до праці Д. Донцова
„Націоналізм” стверджував: ”Кожна нова ідеологія має лише тоді силу
заволодіти психікою даного покоління, коли випливає органічно з його
найглибших психічних потреб і схоплює його не скристалізовані
бажання... нова ідеологія має не лиш усталити незрушимі догми, але
довести до кінця той хаотичний психічний процес, який знаменує
прихід нової людини й з якого ця ідеологія сама постала” [9: 504].
Стосовно ідеології українського націоналізму, варто зауважити, що
він зі своїм всебічним ідеалізмом є прямою антитезою
дискредитованому матеріалістичному комунізму, раціоналізму,
прагматизму, лібералізму тощо. Всім їм націоналізм протиставляє
український традиціоналізм, котрий породжує ідеал людини-лицаря,
людини-героя [1: 30, 31]. На думку визначного українського вченого
Я. Дашкевича, націоналізм є основною державотворчою силою в історії.
Відтак, при реалізації ідей комунізму та демократії, вони
обов’язково клали в своє ядро національну, докладніше
націоналістичну ідею. Після проголошення незалежності України,
формально держави української нації, завдання полягало в тому, щоб
пригноблену націю перетворити в державну націю. Це зроблено не було.
А лише державна українська нація здатна відкрити українському
народові та іншим народам, які заселяють Україну, шлях до демократії
такого типу, яким користується більшість європейських держав, у яких
панують державні нації – французька, німецька, шведська тощо.
Натомість провладні ідеологи намагалися витворити ідею української
титульної нації, тобто, щоб під українською назвою продовжувалось
неукраїнське панування далі. Україна занепадала внаслідок того, що
задля захисту ідей власного націоналізму не було знищено дощенту
реліктів російської комуністичної тоталітарної системи та навмисно
не було опрацьовано схеми переходу від однієї суспільно-політичної
системи до іншої [5: 16, 19, 20]. Офіційно саме українці були
визнані „корінною”, „титульною” нацією, а українська мова вважалася
„державною”, тобто ніби єдиною чи принаймні „головною” офіційною
(втім, у будь-якому регіоні, згідно закону, можуть використовуватися
мови інших меншин – „у місцях їх компактного проживання”. Це
означає, зокрема, що майже в усіх містах російська мова може бути de
jure такою ж „офіційною”, як і українська, і навіть іще
„офіційнішою” – як воно є на практиці, себто de fakto). Українці,
таким чином, аж ніяк не є панівною групою в Україні, ані, тим
більше, не є панівною українська мова. Розрив між формальним і
реальним статусом українського (україномовного) населення та
української мови став причиною багатьох непорозумінь та дедалі
глибшої ідеологічної конфронтації. Українців цей формальний статус
не влаштовує саме тому, що він – суто формальний, декларативний, має
з реальністю дуже мало спільного і, головне, не передбачає практично
жодних механізмів для своєї реалізації [16: 225 ].
Події листопада – грудня 2004 р., що отримали назву „помаранчевої
революції” продемонстрували насамперед злам в свідомості
українського народу, котрий вже не захотів миритися з існуючим
режимом, власним безправ’ям і відсутністю належних суспільних
перспектив, а відтак і прагнення такої влади й держави, котрі б
відповідали дійсно народним вимогам і сподіванням. Не випадково
програма нового уряду базується на принципах морально-ідейного
фундаменталізму, в основі якого лежать релігійні, моральні та етичні
засади. При цьому визначальною повинна бути ідея очищення від
усього, що перешкоджає удосконаленню особистості та суспільства. Як
також – активна участь громадськості в суспільно-політичному житті
країни, особливо на рівні місцевого самоврядування.
Виходячи з цього, варто припустити, що найбільш оптимальною для
нашого суспільства є ідеологія національної духовності та
народовладдя, котра засадничо ґрунтується на ідеї всебічного
розвитку української нації з пріоритетом духовно-релігійних і
морально-етичних принципів. При цьому, враховуючи багатонаціональний
спектр українського соціуму та громадянську незрілість населення
Сходу та Півдня країни, необхідно робити до етнічних меншин
(особливо до їх мови та релігії). Загально об’єднуючими повинні
стати саме принципи духовності та соціальної справедливості,
визначальності моральних і етичних норм.
Витоки зазначеної ідеології слід вбачати в ідейній спадщині
мислителів Київської Русі та політико-правовій спадщині доби
козацько-гетьманської державності. Будучи позбавленим протягом
багатьох століть своєї держави, український народ, а особливо його
аристократична еліта, прагнули створення таких державних утворень,
якими в період Середньовіччя були Запорізька Січ і Гетьманщина.
Провідними ідеологічними засадами там були принципи оборони
Вітчизни, православ’я та своїх прав від агресорів. При цьому,
визначальним чинником суспільно-політичного життя було об’єднання
найбільш національно свідомої та соціально активної частини
українського народу в такі своєрідні форми прояву народовладдя, як
громади, товариства, братства тощо.
В народницькій ідеології середини та другої половини ХІХ ст., що
була започаткована Кирило-Мефодіївським братством, а відтак
розвинутої у пореформені десятиліття [4: 67]. значне піднесення
„народної” ідеї було пов’язане з діяльністю українських
народолюбців, тобто діячів українських громад, насамперед В.Б.
Антоновича та О.Я. Кониського. Народолюбні ідеали були притаманні й
діячам „Братства тарасівців” 1890-х рр., які пізніше брали участь у
заснуванні й діяльності українських політичних партій початку ХХ ст.
Ідеологія та практична діяльність українських народолюбців
ґрунтувались на демократичних ідеалах свободи, рівності та
братерства – на противагу морально-етичному та соціально-політичному
деспотизм, притаманному режиму російського царату [17: 10, 11].
Отже, свобода розвитку вільної індивідуальності, українського
незалежницького духу в тісному поєднанні з принципами моралі та
совісті повинні стати основоположною сутністю національної ідеології
України.
Враховуючи те, що зараз ми маємо унікальну, можливо вперше в історії
України – дійсно реальну можливість формування державної ідеології,
як також системи моральних цінностей, менталітету та психології
українців, а також зважаючи на те, що фактично у всі попередні часи
проводилася політика спрямована проти цього, вважаємо за потрібне
запровадити комплекс заходів щодо практичної реалізації концепції
державної ідеології:
1) відродження традицій діяльності товариства „Просвіта” кінця ХІХ –
початку ХХ ст. на базі закладів культури з метою плекання
національної свідомості українців;
2) всебічна підтримка молодіжних товариств (насамперед „Пласту”) з
метою патріотичного виховання юнацтва;
3) пропагування через ЗМІ та освітні заклади принципів і традицій
української духовності та моралі;
4) ґрунтовне вивчення особливостей певних регіонів України
(насамперед Донбасу, Криму, Закарпаття та ін.) з метою здійснення
відповідної соціально-культурної та ідеологічної політики щодо них;
5) стимулювання книгодрукування україномовної літератури;
6) піднесення ролі місцевого самоврядування та інших форм
народовладдя;
7) розробка кодексу честі для державних службовців тощо.
Дослідження та належне вирішення зазначеної проблеми є надзвичайно
важливим з огляду на складність становлення концепції державної
ідеології на пострадянському просторі [10: 3-6]. Особливо це
стосується новітньої української держави, майбутнє якої значною
мірою залежить від конструктивної реалізації принципів національної
духовності та народовладдя. При цьому необхідно враховувати, що для
українців завжди були притаманними ідеали високої духовності та
моралі, як також – традиції широкої участі громади в провідній
представницькій гілці влади (віче, народні збори, козацька рада
тощо). Ці засади мають бути визначальними для нас у процесі творення
української держави нового, національного-духовного характеру та
змісту.
Література
1. Баган О. Світоглядово-ідеологічні засади українського
націоналізму // Матеріяли Другого Збору Конгресу Українських
Націоналістів. – Головний Провід Конгресу Українських Націоналістів,
1997. – 360 с.
2. Бадзьо Ю. Еволюція чи революція // До новітнього українського
світогляду і стратегії. З нагоди роковин А. Камінського – політика і
вченого (нариси) / Під ред. В. Сікори. – К.: Економіка і право,
2002. – 148 с.
3. Горєлов М.Є. Предвісники незалежної України. Історичні розвідки.
– К.: Рада, 1996. – 156 с.
4. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної
української нації ХІХ-ХХ ст. – К.: Генеза, 1996. – 360 с.
5. Дашкевич Я. Комунізм, демократія, націоналізм: український
варіант // Універсум. – 1994. – № 11-12. – С. 15-20.
6. Держко І.З. Українська національна ідея в контексті суспільного
прогресу. – Львів: Світ, 1999. – 56 с.
7. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового
етнодержавницького досвіду / Ю.І. Римаренко, М.М. Вівчарик, О.В.
Картунов, І.О. Кресіна, С.Ю. Римаренко та ін.; За заг. ред. Ю.І.
Римаренка. – К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000. – 516 с.
8. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.:
Либідь, 1999. – 352 с.
9. Ленкавський С. Український націоналізм // Твори. – Т. 1; За ред.
О.Сича. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – 600 с.
10. Макаренко В.П. Главные идеологии современности. – Ростов н/Д:
изд-во «Феникс», 2000. – 480 с.
11. Мала енциклопедія етнодержавства / НАН України. Ін-т держави і
права ім. В.М. Крецького; За ред. Ю.І. Римаренка та ін. – К.:
Довіра: Генеза, 1996. – 942 с;
12. Маланюк Є. Книга спостережень. – К.: Атіка, 1995. – 236 с.
13. Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. Блиск та
убозтво куртизанів. – Дрогобич: Відродження, 1998. – 288 с.
14. Політологічний енциклопедичний словник // Упоряд. В.П.
Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка.
– К.: Генеза, 2004. – 736 с.
15. Ребет Л. Теорія нації. – Львів: Творчо-видавниче підприємство
„Всеукраїнський політичний журнал „Державність”. – Львів, 1997. –
192 с.
16. Рябчук М. Від малоросії до України: парадокси запізнілого
націєтворення. – К.: Критика, 2000. – 304 с.
17. Світленко С. Українські громади другої половини ХІХ – початку ХХ
ст. (Особливості ідеології та діяльності) // Київська старовина. –
1998. – № 2. – С. 9-28.
18. Сміт Е. Д. Націоналізм: теорія, ідеологія, історія / Пер. З
англ. – К.: „К.І.С.”, 2004. – 170 с.
19. Старосольський В.Й. Теорія нації. – Нью-Йорк; Київ: Наук. Т-во
ім. Т. Шевченка: Вища шк., 1998. – 157 с.
20. Хюбнер К. Нация: от забвения к возрождению / Пер. с нем. – М.:
Канон+, 2001. – 400 с.
|
