Роман Сирота
(Львів)
THE NEW EUROPE І БРИТАНСЬКИЙ ДИСКУРС
УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ, 1917 – 1920 РОКИ
На завершальному етапі Першої світової війни, що здійснила глибокий
вплив на суспільне життя у Великій Британії, громадський тиск став
важливим фактором визначення зовнішньої політики. Щоденні репортажі
журналістів із театрів військових дій, які розкинулися по всьому
світові, разом з аналітичними роздумами інтелектуалів про майбутній
мир не лише познайомили пересічних британців із віддаленими та мало
знаними досі регіонами і народами, але підштовхнули до думки, що
їхня безпека, звичний спосіб житя і добробут залежать від
міжнародної ситуації. У спробі вплинути на урядові рішення в
середовищі громадськості сформувалися доволі активні групи тиску з
власними часописами та представництвом у державних структурах.
Ерік Голдштейн, розглядаючи британський політичний спектр зліва
направо, виділяє три „серйозні та впливові” зразки груп тиску
наприкінці Першої світової війни – Унію Демократичного Контролю,
„Нову Європу” та антигерманістів [4: 229, 5: 148-153]. Для нас
найбільший інтерес представляє „Нова Європа”, яка „спеціалізувалася”
на центрально-східноєвропейських проблемах, включаючи українське
питання. Коло її прихильників може бути ототожнене з політичним і
соціальним феноменом, відомим як „ліберальний інтернаціоналізм”.
Саме цим терміном знана дослідниця міжнародних відносин Зара Стейнер
окреслила погляди тих союзницьких делегатів на Паризькій мирній
конференції, які виступали за національне самовизначення і регулюючу
роль Ліги Націй [18:15].
Рушійною силою позаду групи „Нової Європи” був Р. В. Сітон-Вотсон,
котрий у 1916 році заснував тижневик The New Europe та об’єднав
довкола нього видатний склад британських і європейських дописувачів.
Рух, що здобув таку значну підтримку, неминуче мав вплинути на
остаточний вигляд британської політики, але його вагомість ще більше
посилювала присутність прихильників „Нової Європи” (Реджинальд Ліпер
і Льюїс Нем’єр) в самому серці британського стратегічного планування
– у Відділі політичної розвідки Форин Оффіс[6]. Яким британські
інтелектуали бачили вирішення українського питання та чи вдалося їм
втілити свої ідеали спробуємо з’ясувати далі.
Перша публікація у The New Europe на українську тематику з’явилася
одразу після того, як у липні 1917 року Форин Оффіс, вражений
кризою, що її спричинило питання відносин з Україною, на вимогу MI9c
і начальника Департаменту інформації санкціонував зняття заборони на
проукраїнську літературу[13: 62]. У грунтовному огляді „Української
проблеми” Р. В. Сітон-Вотсон не лише визначив українське питання як
одну з основних причин Світової війни, але й переконливо спростував
усі звинувачення в пронімецькості та сепаратизмі українців.
Безповоротно минув час, коли навіть невинні згадки про Україну у
британській пресі могли викликати невдоволення імперій Габсбургів і
Романових, призвести до погіршення відносин з Лондоном. Стати тепер
на бік українців – означало підтримати демократичні принципи, які на
сході Європи, на думку Р. В. Сітон-Вотсона, уособлював український
національний рух. Іншими словами, якщо Велика Британія хотіла
виграти війну, вона мала зрозуміти прагнення українців до
незалежності, бо „революційні демократії боротимуться лише за
принципи, а не за договори, зобов’язання чи вигоди”[17: 365-376].
Через тиждень у цьому ж часописі саттю про події в Україні
надрукував Р. Ліпер. Він погодився з Р. В. Сітон-Вотсоном, що
українці мають усі підстави домагатися самостійності у внутрішньому
житті, адже „як у Східній Галичині, так і в Північній Угорщині та в
українських губерніях Росії безперечно існує дуже сильне відчуття
українського патріотизму”. Вони становлять окрему національність
(незважаючи на небажання багатьох росіян це визнавати) із власною
мовою та літературою. Можливо, припускав Р. Ліпер, українське
питання не стояло б так гостро, а український рух розвивався б не
так швидко, якби не утиски старого царського режиму та суперництво
між Австро-Угорщиною і Росією. Проте всі ці міркувння, продовжував
він, „не дають підстав, щоб відмовлятися дивитись нинішнім фактам в
обличчя”. Автор пов’язував висунення українцями політичних вимог із
загальною логікою російської революції, котра „означала визволення
не лише великоросів, але й інших національностей імперії” [11: 175].
До революції, виправдовувався він, оцінити силу українського руху
було непросто, оскільки в країні бракувало справжньої свободи преси,
а українські національні партії не мали представництва в Думі. Так
само в перші дні Революції національний рух в Україні залишався
непоміченим і лише з квітня він почав привертати увагу
громадськості. 6 квітня з Києва до Петрограда прибула делегація з
проханям до Тимчасового уряду проголосити указ про принципи
української автономії та призначити спеціального міністра з
українських справ. 19 квітня у Києві розпочав роботу Український
Національний Конгрес. Зі вступною промовою на ньому виступив
професор Львівського університету Грушевський, уродженець
підросійської України та „названий батько” українського руху.
Більшість на цьому Конгресі підтримала ідею
національно-територіальної автономії (України. – Р. С.) в майбутній
Російській республіці[11: 177].
Фактично, вимога національно-територіальної автономії України а
також заклик до націоналізації армії, прийнятий Українським
Військовим З’їздом, стали головним каменем спотикання у відносинах
між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. У суперечці, що
назрівала, Р. Ліпер не наважився стати на бік жодної сторони, хоча
його симпатії до українців є виразнішими. Так, він постійно
наголошував на поміркованості українських провідників М.
Грушевського і В. Винниченка, тоді як з російського боку „політичний
компроміс був важчим і спричинив справжню бурю в Петрограді”.
Відмова останнього задовільнити вимоги українців у середині червня
„тільки зробила позицію Ради більш жорсткою”. До цього додався тиск
з боку „крайніх сепаратистів (чи самостійників)”, які жадали
негайного проголошення незалежності України.
Самостінніків (sic!) безперечно підтримували ворожі агенти в Києві
та в інших місцях, але український народ, який віддав перевагу
поміркованим намірам своїх лідерів Грушевського і Винниченка, (їх. –
Р. С.) майже не підтримав. Незважаючи на це, ними не можна
нехтувати, оскільки їхній радикалізм, безперечно, зробив швидке
вирішення Українського питання ще більш нагальним [11:
179-180].Результатом взаємодії названих факторів став Перший
Універсал, яким Центральна Рада проголосила автономію України у
складі демократичної Росії. Р. Ліпер віднісся до нього назагал
позитивно, вважаючи, як і переважна більшість британців, справою
життя і смерті для Росії те, чи Україна залишиться невід’ємною
частиною майбутньої Російської республіки, бо незалежна Україна
загрожуватиме (їй. – Р. С.) цілковитим позбавленням доступу до
Чорного моря і Проток [11: 176].
Значно складніше британському оглядачеві було оцінити угоду,
укладену незабаром О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі з
керівництвом Центральної ради в Києві. Хто із членів Тимчасового
уряду у підсумку виявився правим: ті, що вийшли з його складу на
знак протесту проти визнання автономії України, чи ті, які вважали
за необхідне домовитися з українцями, поки не пізно?
Все ще нелегко судити, чи вони (О. Керенський, М. Терещенко й І.
Церетелі. – Р. С.) помилялися у своїх висновках, чи ні, оскільки
відступ Російських армій кардинально змінив відтоді ситуацію. Через
німецький наступ українці опинилися під загрозою втратити все, тож
зосереджені в даний момент виключно на обороні своєї країни. Їхні
провідники звернулися з енергійними відозвами до українських військ
на фронті, і хоча з деякими українськими полками виникають проблеми,
тим не менше, на землях Дніпра зберігається давній войовничий
козацький дух, і український народ, обороняючи свою країну, з усіх
сил чинитиме опір ворогові [11: 182].
Отож, Сітон і Р. Ліпер у статтях, покликаних, за свідченням
редакторів The New Europe, „підсумувати історичний розвиток України
та вплив Російської революції на її долю” [1: 344], запропонували на
розсуд британської громадськості дві тези, які мали переверути
звичне уявлення про ситуацію в Східній Європі. По-перше, обидва
автори визнали національний рух українців не лише закономірним, але
й поміркованим у їхньому прагненні до здобуття автономії. По-друге,
вони висловили припущення, що українці чинитимуть опір німецьким
арміям, не спокусившись можливістю здобути з допомогою Берліна
незалежність від Росії. Усе це дозволяло британцям говорити про
„їхню цілковиту прихильність до України”[1: 345].
Обидві тези отримали розвиток у наступних публікаціях тижневика, які
з’явилися восени-взимку 1917 року. Так, у дописі „Австро-німецька
інтрига в Україні”, який містив короткий виклад діяльності Союзу
Визволення України, передрукований із „Русского Слова”, редактори
The New Europe знову оптимістично відгукнулися про розвиток
української ситуації:
Як уже зазначалося на наших (The New Europe. – Р. С.) сторінках,
вирішення, якому віддає перевагу Рада та всі її відповідальні
керівники, є Федеративна Республіка з належною повагою до неодмінної
єдності у зовнішніх зносинах. Лише агенти Німеччини намагаються
пропагувати ідею повної незалежності України, добре усвідомлюючи,
що, з огляду на важливі географічні й економічні міркування, Росія
ніколи не зможе погодитися з такою вимогою, відтак її обстоювання
зробить серйозні міжусобні заворушення, якщо не відкриту
громадянську війну неминучими [1: 345].
Продовжував дописувати на російську тематику і Р. Ліпер. У статті
„Чому Росія не може укласти сепаратного миру” він знову зазначив, що
населення на окупованих німцями теренах Росії, в тому числі в
Україні, вороже налаштоване до них, і „якби тільки німецькі армії
були виведені, воно могло б піднятися на відкрите повстання” [12:
201]. Підставу для таких сподівань британські інтелектуали вбачали у
соціальній структурі народів західних окраїн колишньої Російської
імперії – литовців, білорусів і українців. Інший британський експерт
Льюїс Нем’єр, чиє дитинство минуло в Східній Галичині і хто з
власного досвіду знав ситуацію в регіоні, розглядав їх не інакше як
„селянські нації” [8: 181]. Російська революція дала їм громадянські
права, землю і позбавила економічної залежності від поміщиків, які
були переважно поляками. Натомість Німеччина, стверджував він, має
намір захистити останніх від соціальної революції. Зрозуміло, на
чиєму боці мали бути симпатії українців.
В Україні Рада, яка завдячує своїм виживанням виключно німецькій та
австрійській інтервенції, житиме в постійному страху перед
революційним селянським рухом, який би змів крайній український
сепаратизм і возз’єднав Україну з Російською Федеративною
Республікою. Тим часом, поки інтереси Українських націоналістів у
Східній Галичині та Буковині суперечать Австрії, а в
північно-східній Угорщині – мадярам, Німеччина буде їхім найбільш
природнім заступником [9: 276].
Розгортання в Україні масового партизанського руху навесні-влітку
1918 року, здавалося б, підтверджувало припущення Л. Нем’ра. У
травні The New Europe із задоволенням констатувала, що, в міру
розширення німецького впливу, „серед селян позначилася тенденція до
зростання невдоволення, що концентрується, як виглядає, на гарячій
проблемі розподілу землі” [3]. Видаючи бажане за дійсне, тижневик
ототожнював стихійні вияви селянського протесту проти здійснюваних
німецько-австрійськими військами в Україні реквізицій і повернення
землі поміщикам із відновленням там проросійських настроїв і
несприйняттям курсу на цілковиту незалежність. З огляду на це The
New Europe закликала інші британські часописи не надавати фатального
значення Брест-Литовським домовленостям між УНР і Центральними
державами, вважаючи їх укладення вимушеним кроком, а результати –
тимчасовими.
Безперечно, в Україні відбулася різка зміна почуттів на користь
федеративного союзу з Росією та проти „незалежності”, для якої
відсутні вагомі підстави. Було б серйозною помилкою, якщо б ті, хто
ще кілька місяців тому виявляли схильність вітати Україну з усім
захопленням необізнаності, кинулися, через випадок з Брестом, у
протилежну крайність, пишучи про неї як про німецьку провінцію.
Роль, яку Україні призначено відігравати в майбутній Російській
федеративній державі, є надзвичайно важливою, і Західні держави
повинні докласти усіх зусиль, щоб заохотити процес примирення між
Києвом і Москвою, перешкодити якому всіляко намагаються німці [3].
Найбільша небезпека для британських інтересів у Східній Європі, на
погляд Р. Ліпера, лежала не в німецьких заграваннях з Україною, а в
невизначеності того, „що може відбутися в самій Росії” [12: 201].
Мова йшла про більшовицький переворот у Петрограді 7 листопада (25
жовтня) 1917 року, якого The New Europe не прийняла. Для її
дописувачів Ленін і його спільники були бандою негідників, чиї
методи управління „можливо і могли з успіхом застосовуватися в
новому Ієрихоні”, але були цілком неприйнятними в існуючих умовах.
Більшовицький уряд мав очевидні суперечності, а отже – не міг довго
залишатися при владі. Проте навіть у тому разі, коли неможливе
сталося б і більшовики зберегли владу, Захід не міг мати з ними
жодного зв’язку [12]. І справа не лише в тому, що запропонована ними
ідеологія повністю розходилася із західним способом життя. Як
зазначав Р. В. Сітон-Вотсон, більшовизм своїм запереченням
демократичних свобод, які принесла Лютнева революція, нічим не
відрізнявся від старого режиму, навпаки, він був тим самим колишнім
царизмом, але „помноженим до n-ного ступеня” [14, 17: 225-234].
Опозиція до більшовизму означала підтримку білого руху, включаючи
генералів Денікіна і Юденича, адмірала Колчака і барона Врангеля. Це
наражало тижневик на небезпеку бути звинуваченим у підтримці
реакційних сил, чиєю єдиною метою стало відновлення царизму і ancien
regime. Однак The New Europe у своїй політиці виходила з інших
міркувань: вона вважала союзницьку інтервенцію неминучою, але
виключно, щоб відвернути рух маятника назад до реакції. Більшовиків
за будь-яких обставин слід було скинути; питання полягало лише в
тому, яким чином це зробити і що в підсумку становитиме Росія [15].
Союзники мали нав’язати їй демократичний план. Про насильницьке
відновлення династії Романових не могло бути й мови. Тижневик
вимагав застерегти за конституційною асамблеєю, скликаною на основі
демократичного виборчого законодавства, право визначати державний
устрій і форму правління у звільнененій від більшовиків Росії. Крім
того, передбачалося зберегти чимало досягнень революції, зокрема
наділення селян землею. Національне питання мало вирішуватися не
шляхом розчленування, а наданням найширшої автономії неросійським
прикордонним державам із визнанням незалежності Фінляндії і Польщі
та приєднання Бессарабії до Румунії [16].
З поглибленням політичної кризи в Україні наприкінці 1918 – 1919
роках критична настанова The New Europe до офіційної політики
союзників стала ще помітнішою. Спершу ніщо не віщувало небезпеки.
Влітку 1918 року тижневик навіть передрукував „цікаву” статтю із
Temps, у якій, зокрема, стверджувалося:
За час німецької окупації можна було очікувати, що Гетьманський
режим, встановлений арміями Кайзера після розпуску Українського
парламенту, має підштовхнути цей безжалісно гноблений народ до
більшовизму; але так не сталося. Навпаки, народні маси під час
перевороту зібралися в Національно-Соціалістичній (sic!) і
Демократичній партіях [2: 138].
На жаль, Директорія, яка прийшла до влади на хвилі антигетьманського
повстання в грудні 1919 року, не змогла консолідувати українське
суспільство. Країна перетворилася на поле битви між російськими
білими і червоними арміями та українськими національними силами, в
якій дедалі помітнішу роль відігравали нікому не підконтрольні
селянські загони. Британець, який „перетнув” Україну на початку 1920
року „почасти пішки, а почасти на селянських возах”, писав, що вона
„розкололася на ряд дрібних республік, які іноді складаються з
одного села, а в інших випадках – з двох, трьох, п’яти, десяти чи
двадцяти сіл, об’єднаних у маленьку державу” [19: 182]. І далі,
зважаючи на гостинність місцевих мешканців, виявлену до нього, цей
„Комівояжер” припускав, що „європейське втручання в належний спосіб
може не зустріти в них опору” [19: 183].
Однак Антанта так і не зважилася підтримати уряд Директорії УНР.
Причини „безвідповідальності та нерішучості”, які характеризували
ставлення союзників до України та її прагнень, в одному з останніх
номерів The New Europe спробував з’ясувати Дезмонд Маунтджой. У
великій статті під назвою „Українська політика” він писав:
Доброзичливі відносини між Альянтами й Українським урядом, які
відновилися одразу після припинення воєнних дій, дуже швидко були
зруйновані рішучим наміром французів надати всю можливу підтримку
справі відновлення старої імперської Росії та повалення силою, в
разі необхідності, Більшовицького уряду. І це, незважаючи на той
факт, що в результаті французької вимоги про очищення Директорії від
усіх про-німецьких елементів, Вінніченко (sic!), голова Директорії,
був зміщений з посади, а на його місці утвердився Петлюра. Таким
чином, уряди Антанти зраджували справу, за яку боролися: цілісність
малих націй і право на самовизначення, перш, ніж висохло чорнило на
угоді про перемир’я [7: 253].
Можна знайти кілька пояснень, чому в Східній Європі, на відміну від
Центральної, група британських інтелектуалів, які гуртувалися
довкола The New Europe, не зуміла настояти на своєму проекті мирного
врегулюванню. У випадку Австро-Угорщини хід війни,
національно-визвольні рухи, зрештою, остаточний розпад імперії
змінили політичний ландшафт у напрямку, що узгоджувався із задумами
The New Europe. Соціальні і національні прагнення народів регіону не
були віднайдені чи вигадані британською пропагандою, а лише отримали
широке позитивне висвітлення в ній. Схожа тенденція спершу
спостерігалася і стосовно Росії. Але тут прихід до влади Леніна,
слабкість неросійських національних урядів, зокрема в Україні, і
необхідність будь-що повалити більшовицький режим зумовили переважну
орієнтацію Альянтів у 1919 – 1920 роках на підтримку реакційного
білого руху. Крім того, інтелектуальних зусиль тижневика виявилося
недостатньо, щоб переламати заскорузлі уявлення британських
чиновників про важливість „єдиної і неподільної Росії” для
європейського балансу сил.
The New Europe була прихистком для усіх тих лібералів, які вірили,
що війна мала зміцнити, а не послабити їхню ідеологію. Якщо політики
не лицемірили, то справа, за яку воювала Велика Британія,
відповідала тим принципам, що їх завжди відстоювали ліберали:
громадянське право як основа цивілізованого світу, свобода для усіх
народів і звільнення людства від влади меча. Тим не менше, через два
роки після завершення війни і через чотири роки після свого
заснування The New Europe перестала виходити. Останній номер
тижневика датується 28 жовтня 1920 року. Такий фінал став
результатом двох років важкого розчарування британців у можливості
справедливого врегулювання на континенті. Правими виявилися ті, хто
постійно попереджав, що цілковита перемога неминуче призведе до
карального миру. Більше того, справжнього миру так і не було
досягнуто. Після двох років миротворення Європа знаходилася у стані
нестабільності, а українське питання перетворилося на її найбільшу
невирішену національну проблему.
Література
1. Austro-German Intrigue in the Ukraine // The New Europe. –
London, 1917. – 27 September. – P. 344-347.
2. Bolsevism and the Ukraine // The New Europe. – London, 1919. – 21
August. – P. 138-139.
3. Feeling in the Ukraine // The New Europe. – London, 1918. – 16
May. – P. 120.
4. Goldstein E. Winning the Peace: British Diplomatic Strategy,
Peace Planning and the Paris Peace Conference 1916 – 1920. – New
York, 1991. – 307 p.
5. Goldstein E. Great Britain: The Home Front // The Treaty of
Versailles: A Reassessment After 75 Years / Ed. by M. F. Boemeke, G.
D. Feldman, and E. Glaser. – Cambridge, 1998. – P. 147-166.
6. Hanak H. The New Europe, 1916 – 20 // The Slavonic and East
European Review. – London, 1961. – Vol. 39. – № 93 (June). – P.
369-399.
7. Mountjoy D. Ukraine Politics // The New Europe. – London, 1920. –
24 June. – P. 249-256.
8. “N” (Namier L.) Poland and Brest-Litovsk // The New Europe. –
London, 1918. – 21 February. – P. 179-183.
9. “N” (Namier L.) Germany and Her Vassals // The New Europe. –
London, 1918. – 14 March. – P. 272-277.
10. The Policy of the Ukraine Government // The New Europe. –
London, 1917. – 20 December. – P. 309-312.
11. Rurik (Leeper R.) The Ukraine Problem since the Revolution //
The New Europe. – London, 1917. – 23 August. – P. 175-182.
12. Rurik (Leeper R.) Why Russia cannot make a Separate Peace // The
New Europe. – London, 1917. – 29 November. – P. 198-201.
13. Saunders D. Britain and the Ukrainian Question (1912–1920) //
The English Historical Review. – London, 1988. – Vol. 103. – № 406
(January). – P. 40-68.
14. Seton-Watson R. W. In Search of a Russian Policy // The New
Europe. – London, 1920. – 4 March. – P. 172-176.
15. Seton-Watson R. W. The Western Powers and the Settlement in the
East // The New Europe. – London, 1919. – 8 May. – P. 73-77.
16. Seton-Watson R. W. A Bankrupt Policy – and an Alternative // The
New Europe. – London, 1919. – 27 November. – P. 195-198.
17. Seton-Watson R. W. Europe in the Melting-pot. – London, 1919. –
403 p.
18. Steiner Z. The Treaty of Versailles Revisited // The Paris Peace
Conference, 1919: Peace without Victory? / Ed. by M. Dockrill and J.
Fisher. – Basingstoke, 2001. – P. 13-33.
19. Voyageur. A Bird’s-Eye View of the Ukraine // The New Europe. –
London, 1920. – 3 June. – P. 182-183.
|
