Олена Сучкова
(Донецьк)
ЄВРЕЙСЬКА ЕТНІЧНА МЕНШИНА В ДОНБАСІ В 1920 30 ТІ РОКИ
Етнічна історія є одним з ключових аспектів вітчизняної історії. В
останній час спостерігається помітне підсилення інтересу вчених і
широкої громадськості до даної проблеми. В силу різноманіття
етнічного складу населення України національне питання традиційно
має велику важливість як в політичному, так і в соціокультурному
плані. З наукового погляду звертання до дослідження проблем різних
етносів є необхідною умовою відтворення цілісної і неупередженої
картини історичного розвитку української держави.
Законодавчою основою концепції етнонаціональної політики незалежної
України є “Декларація прав національностей”, прийнята 1 листопада
1991 року, Закон “Про національні меншини в Україні” від 15 червня
1992 року, а також Закони України “Про громадянство України”, “Про
мови”, “Про освіту” тощо. Але основним гарантом забезпечення прав та
інтересів національних меншин в країні виступає Конституція України,
прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року. Згідно
з цими документами держава повинна сприяти розвитку етнічної,
мовної, культурної та релігійної самобутності всіх національних
спільнот в Україні. В роки незалежності активно формується концепція
історії України. Одним із виразних позитивних моментів цієї
концепції є той факт, що всі народи і етнічні спільності, які
проживали і живуть на українських землях, розглядаються в ній як
інтегральна частина історії і культури України.
Невід’ємним елементом історичного пізнання є краєзнавство. Воно дає
можливість крізь призму історії рідного краю рельєфніше побачити і
пізнати історію народів, їх досвід, зберегти і примножити найкращі
традиції минулого. Донецькому регіонові, в якому ніколи не існувало
мононаціонального середовища, проблема міжетнічних відносин створює
відому специфіку. Дослідження розвитку єврейської етнічної меншини в
Донбасі принципово важливо як для історичної самосвідомості самого
єврейського народу, так і для більш повного розкриття проблем
міжнаціональних відносин і культурної взаємодії євреїв з іншими
народами, які населяли регіон. Постановка даної проблематики
продиктована необхідністю заповнити істотні прогалини в
історіографії по питаннях історії єврейського народу в Україні та
колишньому СРСР, а також по питаннях етнокультурної історії Донбасу.
Метою даного дослідження є визначення характерних рис
етносоціального, економічного та національно-культурного життя
євреїв регіону в 20-30-ті роки XX століття. Хронологічні межі
дослідження охоплюють так звану міжвоєнну добу – часовий відрізок в
історії радянської держави, впродовж якого в Донбасі відбувались
досить складні та суперечливі процеси, він надає можливість
розглянути найбільш важливі тенденції соціально-економічного та
національно-культурного розвитку єврейської меншини регіону в цей
карколомний період.
Вітчизняну історіографію з історії українського єврейства в
міжвоєнний період ми умовно поділили на декілька етапів: 1920 –
перша половина 30-х років; середина 1930-х-50-ті роки; 1960-80-ті
роки; з початку 1990-х років – до сьогодення. Дослідження історії
євреїв Донбасу розпочалось вже в умовах незалежності України, тому
що за радянських часів, коли, як вважалося, існував на теренах СРСР
єдиний “радянський народ”, проблеми єврейської історії на
регіональному рівні не були ні пріоритетними, ні перспективними.
Жодної комплексної наукової роботи до 2005 року, яка б всебічно
висвітлювала історію євреїв у Донбасі в 1920-30-ті роки не існувало.
У відповідності до поставленої мети нами добиралося і аналізувалося
широке коло документальних джерел, які ми класифікували наступним
чином: урядові декрети та постанови; документи і постанови КП(б)У;
статистичні документи; публікації в центральних та місцевих
періодичних виданнях; твори тогочасного державного та партійного
керівництва; матеріали 43 фондів семи центральних архівів України,
Російської Федерації та Ізраїлю та двох обласних державних архівів
України – Донецького і Луганського, а також документи картотеки
науково-редакційної групи «Реабілітовані історією» при Донецькій
обласній державній адміністрації.
Користування будь-якими документами та матеріалами міжвоєнних років
вимагало від нас критичного підходу до них, бо багато цифрових даних
корегувались, підправлялись, бажане видавалось за дійсне. Критичний
підхід був необхідний також через надмірну заідеологізованість
матеріалів 1920 – 30-х років.
В 1920-30-ті роки партійне керівництво держави, змінюючи сутність
національної політики, не завжди змінювало форму її проведення.
Методи здійснення національної політики різнилися в залежності від
поставлених завдань та обставин. На наш погляд, доречно виділити в
проведенні радянською владою національної політики в міжвоєнні роки
наступні етапи:
1921 – 1923 року: організаційний етап здійснення національної
політики радянської влади в Україні;
1924 – 1928 роки: період активного впровадження політики коренізації;
1929 – 1932 роки: інерційний, стагнаційний період коренізаційної
політики;
кінець 1932 р. – перша половина 1937 року: курс на зближення націй
(намагання уніфікувати культурні та освітні процеси серед українців
і представників національних меншин при збереженні національної
форми освіти і культури);
з другої половини 1937 року: впровадження курсу на „злиття націй”,
русифікація.
Чисельність, розміщення, процеси урбанізації та асиміляції серед
єврейського населення Донбасу проаналізовані нами на підставі
матеріалів переписів 1920, 1923, 1926 та 1939 років. Чисельність
єврейського населення Донбасу з 1920 по 1939 рік збільшилась в 1,6
рази (з 53904 до 85505 осіб), однак його питома вага у складі
населення регіону зменшилась з 3,3% до 1,7%. В структурі
національного складу Донбасу в міжвоєнний період за чисельністю
євреї посідали 4-5 місця після українців, росіян, греків та німців.
Динаміка чисельності міського єврейського населення в досліджуваний
нами період мала тенденцію до збільшення (в 1,6 рази), а кількість
єврейського сільського населення – зменшилась в 2,3 рази [1].
Співвідношення чоловіків та жінок було наступним: якщо в 1923 році
на 1000 жінок приходилось 886 євреїв, а в 1939 році дисбаланс
зменшився – на 1000 єврейок нараховувалось 953 чоловіка [2].
Приріст єврейського населення в Донбасі по даним 1936 року був
найменшим у порівнянні з іншими національностями: по регіону
народжуваність перевищувала смертність в 2,5 рази, а серед
єврейського населення – тільки в 1,8 рази. Однак показник смертності
немовлят до одного року серед євреїв був найнижчий [3].
1920-30-ті роки характеризувались масовою культурною асиміляцією
євреїв у регіоні, їх переходом від єврейської культури до
російської, з ідишу на російську мову. В 1926 році майже половина
(48%) євреїв Донбасу своєю рідною мовою вважали ідиш і трохи більше
половини (51%) – російську. В 1939 році відбулось значне скорочення
населення, яке вважало своєю рідною мовою єврейську – до 25% [4].
Головною причиною асиміляції в міжвоєнні роки, пов’язаної з
поведінкою окремих індивідів, були великі масштаби
національно-змішаних шлюбів. Асиміляція залежить не стільки від
частки цих шлюбів, скільки від вибору національності дітьми від
таких шлюбів. У радянський період більшість дітей від змішаних
шлюбів обирали неєврейську національність. Робилось це як внаслідок
реального факту приналежності до російської культури, так й із
прагматичних міркувань. Проведене дослідження дозволяє зробити
висновок про те, що радянська система об’єктивно виступала
генератором асиміляційних процесів і тому значна частина євреїв була
приречена на денаціоналізацію.
В процесі розгляду питання про політичні репресії щодо євреїв
Донбасу, які мали місце протягом 1920-30-х років, нами були
встановлені 533 імені репресованих. Аналіз кількісних показників про
репресованих надав можливість визначити, що політичні репресії щодо
євреїв Донеччини не мали істотної специфіки в діяльності органів
державної безпеки, однак простежуються певні тенденції в підході до
репресій цієї національної групи населення регіону: був зроблений
акцент на ідеологічних супротивниках, зокрема дуже значна кількість
звинувачень у сповідуванні троцькізму та покарання за сіонізм.
В основному, терор калічив чи обривав життя зрілим людям у віці
найвищої працездатності та творчої активності, однак віковий
діапазон євреїв, які постраждали від репресій, був досить широкий –
від 18 до 70 років. Репресії були спрямовані проти найбільш
освіченого єврейського населення Донеччини. В особах репресованих
євреїв цілеспрямовано підривався інтелектуальний потенціал регіону.
Більшість з репресованих євреїв були безпартійними. Долю більшої
частини заарештованих євреїв, як і інших національностей вирішували
позасудові органи. Зміст вироків щодо євреїв практично не
відрізнявся від тих, що виносилися іншим заарештованим мешканцям
Донбасу.
Дослідження виконане нами на основі даних матеріалів перепису 1926
року дозволило виявити і обґрунтувати ряд особливостей як
соціального складу, так і занять населення України в цілому і
Донбасу зокрема. Найбільшу питому вагу серед єврейського
самодіяльного населення Донбасу становили службовці – 35,4%, кустарі
– 17,6% та робітники – 13,3% . Прошарок безробітних та осіб вільних
професій складав 5,9% та 0,7% відповідно [5]. Питома вага соціальних
груп єврейського населення Донбасу незначно відрізнялась від складу
єврейського самодіяльного населення в цілому в СРСР та в Україні,
однак частка службовців серед євреїв регіону була більшою.
Євреї, які мали власне джерело прибутку на третину своєї чисельності
(відносна більшість) були зайняті у дрібній промисловості і майже
стільки заробляли торгівлею. Це пояснюється традиційними
особливостями економічної діяльності єврейського населення.
Аналіз наведених матеріалів дозволяє зробити наступний висновок: за
рахунок перетікання між різними соціальними прошарками українського
єврейства проглядається стійка тенденція до подальшої диференціації
останнього, при цьому стійко зберігається високий прошарок кустарів.
Промислові переселення євреїв істотно не покращили їх
соціально-економічне становище в Україні. В результаті переселення
єврейське населення розосереджувалось переважно невеличкими групками
в російськомовному середовищі.
Донбас – насамперед регіон вугледобувної промисловості, яка
інтенсивно розвивалась у міжвоєнний період. Не дивлячись на те, що
зайнятість євреїв у важкій промисловості краю постійно
збільшувалась, за даними на березень 1928 року, євреї в шахтах не
працювали [6]. В 1930 році, з метою створення постійних кадрів
робочої сили в кам’яновугільній промисловості Донбасу, близько 15
тисяч людей були перевезені із перенаселених округ України, 13% яких
складали євреї [7]. У металургійну галузь Донбасу також було
залучено значну кількість громадян єврейської національності. В 1932
році на самому крупному в місті Сталіно підприємстві – заводі
„Сталь” із 14257 працюючих 683 були євреями (4,8%) [8]. З розвитком
індустріалізації продовжувались як цілеспрямовані заходи по
залученню євреїв до роботи на підприємствах важкої промисловості,
так і переселення за власною ініціативою без спеціальної допомоги. У
містах функціонували фабрики з переважаючою більшістю єврейських
робітників. З осені 1939 року і в подальшому для задоволення потреб
Донбасу в трудових ресурсах використовувалась масова депортація
населення з території Західної України і Західної Білорусії, в тому
числі й євреїв [9]. Не дивлячись на всі складності переселення,
участі у виробничому процесі та соціальну незахищеність, завдання,
які поставив уряд по залученню євреїв до промисловості, певною мірою
були вирішені.
В нових умовах існування змінювався традиційний побутовий устрій
життя єврейського населення. Євреї позбавлялись умов для збереження
своїх національних особливостей. Всі ці фактори прискорювали
асиміляційні процеси серед євреїв України та сприяли посиленню
антисемітських настроїв у Донбасі на побутовому рівні.
Питання взаємовідносин євреїв з оточуючим населенням завжди було
актуальним і досить проблемним. На державному рівні антисемітизму не
було. Проголошувалась політика рівності, братерства всіх народів без
виключення. Головним в стосунках був класовий критерій, а не
національний. Не дивлячись на те, що радянська влада з перших днів
свого існування повела енергійну боротьбу з антисемітизмом, однак
наприкінці 1920-х років відчувався різкий підйом антисемітських
настроїв серед населення. В 1927 – 1931 роках радянська влада
проводила значну роз’яснювальну роботу по боротьбі з антисемітизмом,
який розглядався як “пережиток буржуазного минулого”. Пік розгулу
антисемітизму прийшовся на 1928 рік [10]. Різні факти його прояву
знайшли своє відображення на сторінках газет усіх рівнів. Широке
розповсюдження побутового антисемітизму негативно впливало на
атмосферу в робітничому середовищі й приводило до відтоку євреїв з
підприємств Донбасу. Під час голодомору 1932 – 1933 років
антисемітські настрої населення посилились. На середину 1930-х років
спалахи антисемітизму зменшились і кампанія боротьби з ним
припинилась.
Проаналізувавши загальні підсумки діяльності євреїв в
сільськогосподарському секторі регіону в досліджуваний період, можна
зробити наступні висновки: в 1920-х роках постійно відбувалось
зростання переходу єврейського населення до хліборобства і як
загальне явище спостерігалось в Донбасі повсюдне збільшення
кількості єврейських сільськогосподарських колективів. Становище
господарств єврейського населення колоній регіону було біднішим за
оточуючих їх, зокрема українських, грецьких, німецьких селян. Це
пояснюється великими збитками, нанесеними Громадянською війною і
бандитизмом, новизною справи для більшості переселенців і головним
чином тим, що до землеробських колективів вступала, в основному,
єврейська біднота і це не давало можливості швидко обзавестися
худобою, реманентом і культурним насінням в необхідних обсягах. По
деяким колоніям і колективам хліборобство не забезпечувало повністю
продуктами харчування до нового посіву, особливо в роки недороду,
звідки і заняття в колоніях і колективах підсобними ремеслами.
В процесі відбудови єврейських колоній та переселення склалося
досить продуктивне співробітництво державних органів з єврейськими
громадськими радянськими і закордонними організаціями. Державне
кредитування єврейських колоністів і переселенців особливо в першій
половині 1920-х років було явно недостатнім, тому активно залучались
кошти єврейських закордонних організацій, зокрема „Агро-Джойнта”,
які видавали кредити під високі відсотки. Залучаючи до
сільськогосподарського виробництва декласовані маси єврейського
населення за досліджуваний період вдалось сформувати повноцінне
єврейське селянство, яке динамічно розвивалось. Утворення
єврейського селянського прошарку сприяло подоланню сталого
соціально-психологічного стереотипу про непридатність євреїв до
сільськогосподарської праці.
Процес масової колективізації єврейських господарств проводився в
умовах формування тоталітарного режиму в СРСР, тому при його
здійсненні використовувались методи, притаманні централізованому
управлінню і часто жорстокі. Результати залучення єврейського
населення до сільськогосподарської праці в регіоні в 1920-30-ті роки
не можна оцінювати однозначно, хоча в рішенні окремих завдань були
досягнуті певні успіхи, однак при цьому виникали нові серйозні
проблеми, які часто вирішувались не кращим чином, а іноді й всупереч
інтересам євреїв.
Характеризуючи в цілому радянський довоєнний період в релігійній
історії євреїв Донбасу, слід відмітити позитивні й негативні зміни у
становищі єврейства у порівнянні з періодом Російської імперії.
Радянська влада підтримала емансипацію євреїв і принизливі
дискримінаційні закони пішли назавжди в небуття. Євреї перестали
бути релігійною меншиною в православній державі та, розділившись на
віруючих і атеїстів, перетворились в етнічну меншину в країні
державного атеїзму. Гоніння на релігію взагалі та на іудаїзм зокрема
обумовили масовий відхід від релігійної традиції. Активну боротьбу з
іудаїзмом вели єврейські секції КП(б)У. Синагоги перетворювали в
робітничі клуби, зачиняли молитовні будинки, хедери і єшиботи,
реквізували свитки Тори, молитовники і релігійні книги [11]. На
кожне свято влада влаштовувала антирелігійні виступи, в яких брали
участь як євреї, так і неєвреї. Масово видавалась антирелігійна
література. Кінець 1920-х – 30-ті роки характеризуються посиленням
боротьби радянської влади з єврейськими релігійними общинами і
діячами. Активізувались репресії проти духівництва, в тому числі
іудейського. Релігійне життя єврейства Донбасу було практично
зруйноване.
Дослідження розвитку єврейської освіти в Донбасі в умовах реалізації
політики коренізації показало, що протягом 1920-30-х років була
докорінним чином змінена сутність єврейської традиційної освіти, яка
завжди була релігійною за своїм змістом: заборонялось викладання
релігійних предметів і вивчення івриту, закривались хедери та єшиви,
ліквідовувалась приватна практика меламедів; для дітей з 8 до 15
років початкова освіта була обов’язковою без залежності від статі;
вводилась єдина система загальноосвітньої школи: спочатку
дев’ятирічна, потім семирічна і з 1930 року десятирічна. Завдяки
системі профільних вертикалей існувала професійна наступність від
школи до вузу; національні школи відрізнялись лише мовою викладання.
Специфіка радянської єврейської школи проявлялась тільки у вивченні
ідишу та викладанні предметів цією ж мовою. В Донбасі єврейські
школи були зосереджені в трьох округах: Маріупольській, Сталінській
і Артемівській. Єврейські діти отримували освіту як в школах з
єврейською мовою викладання, так і в російських, і в українських;
показник охоплення школами єврейських дітей був, хоча і вище, ніж у
багатьох національних меншин регіону, однак все ж таки нижче, ніж по
Україні. Рівень забезпеченості підручниками на ідиші був
незадовільним; педагогічних кадрів, які вільно володіли єврейською
мовою, постійно не вистачало. З 1934 року кількісного росту в
єврейській шкільній мережі Донбасу вже не спостерігалось. Кількість
місць в дитячих будинках з єврейською мовою навчання була замалою,
матеріальне забезпечення – незадовільним. Рівень грамотності
єврейського населення регіону (1923 р. – 71,1%, а 1939 р. – 82,2%)
значно перевищував показники інших національностей, які проживали в
Донбасі, при чому різниця між рівнем грамотності чоловіків і жінок,
мешканців міст і сіл була незначною [12]. У вищих навчальних
закладах Донбасу євреї за чисельністю посідали третє місце після
українців та росіян.
Аналіз діяльності мережі культосвітніх установ в міжвоєнний період
показав, що стан їх роботи серед національних меншин взагалі, й
серед єврейського населення зокрема, був незадовільний, насамперед,
по причині відсутності належної матеріально-технічної бази. Так, на
початку 1920-х років єврейські робочі клуби не відкривались із-за
відсутності приміщень, палива, світла. Подібна ситуація зберігалась
навіть протягом 1930-х років, коли сільбуди (наприклад, в колоніях
Зеленопіль та Затишшя) існували поза бюджетом в приміщеннях, які
були без ремонту в критичному стані [13]. Функціонування
культурно-освітніх установ в містах і селах мало розбіжності. Не
дивлячись на важке матеріальне становище, ті культосвітні установи,
які створювались, в основному працювали завдяки ентузіазму та
енергії їх керівників і матеріальній допомозі єврейської
громадськості.
Відчувалась гостра потреба в кваліфікованих робітниках
культосвітньої сфери з єврейського середовища, які б вільно володіли
ідишем. Не вистачало літератури на єврейській мові, а та, що була,
часто носила агітаційно-пропагандистській характер більшовистської
ідеології, яка не цікавила пересічного громадянина. Радянська влада
піклувалася про культурний розвиток єврейського населення, виходячи
зі своїх уявлень про його потреби. І все ж, не дивлячись на
заполітизованість і обмеженість самостійності культосвітніх установ,
вони стали осередками виховання нових поколінь єврейських робітників
і селян.
Євреї-діячі культури зробили свій певний внесок в розвиток Донбасу в
міжвоєнний період.
Розвиток єврейської етнічної меншини в Донбасі в 1920 – 30-х роках
свідчить, що: по-перше, проблеми національних меншин, в тому числі
євреїв, можуть нормально розв’язуватись лише в демократичному
суспільстві за умов юридичних гарантій їх прав і свобод, державного
захисту інтересів усіх етносів і всебічного сприяння розвитку їх
мов, культур, традицій, релігій, виховання культури міжнаціональних
відносин. По-друге, тільки правова держава може бути гарантом прав і
свобод національних меншин, забезпечуючи їм на основі спеціальних
законодавчих актів права на участь в громадському і політичному
житті, оптимізацію та деідеологізацію міжнаціональних відносин.
По-третє, державна політика, забезпечуючи рівне ставлення до всіх
національностей, може бути ефективною лише в тому разі, коли вона не
нівелює національні відмінності, а враховує їх, зважує на історичні,
психологічні, культурні, релігійні та інші особливості кожного з
етносів, зокрема євреїв. Ми вважаємо, що важливим чинником створення
сприятливих умов для розвитку національних меншин є також
встановлення атмосфери довір’я і співробітництва з державами – їх
історичними батьківщинами. Водночас внутрішній клімат, увага і
захист інтересів меншин в свою чергу сприятливо впливають на
міждержавні відносини.
У подальшій розробці теми нами пропонується, по-перше, підготувати
на основі міждисциплінарного вивчення зусиллями істориків,
етнологів, етнографів, політологів, демографів, культурологів
узагальнююче дослідження з історії євреїв в Донбасі з кінця ХVІІІ
століття і до наших днів. По-друге, враховуючи що джерельна база з
історії та етнології євреїв в Донбасі розпорошена в різних державних
архівах (зокрема в Україні, Росії, Ізраїлі та США), у фондах музеїв,
бібліотеках було б корисним підготувати і видати збірник „Євреї
Донбасу в документах, матеріалах, спогадах”. Слід повніше
висвітлювати питання етногенезу народів України, зокрема
єврейського, їх історію та етнологію в навчальних курсах, в
експозиціях музеїв, особливо в такому поліетнічному регіоні як
Донбас.
За умови критичного осмислення запроваджених до наукового обігу
матеріалів, одержані результати можуть бути використані в подальшій
науковій розробці зазначеної та суміжної проблематики, а також у
практиці державного регулювання міжнаціональних відносин за сучасних
обставин, коли зберігається необхідність реформування національної
політики в незалежній Україні.
Література
1. Підраховано автором за матеріалами: Население Украины по данным
переписи 1920 г. (сводные данные по губерниям и уездам). –
Статистика Украины – №28. – Серия 1. Демография. – Т.1. – Вып. 2. –
Х., 1922. – С.20, 32 – 33; Итоги сплошной подворной переписи
Донецкой губернии (янв.-февр. 1923 г.). – Х., 1923. – Т. 4. – С.458,
459; Всесоюзний перепис людності 1926 р. Т. ХІІІ. УСРР. Степ.
Дніпрянський промисловий підрайон. Гірничий підрайон.
Національність, рідна мова, вік, письменність. – М., 1929. – С. 16 –
19, 33 – 35, 336 – 339; Всесоюзная перепись населения 1939 г.:
Основные итоги / Под ред. Ю.А. Полякова. – М., 1992. – С. 68 – 70.
2. Підраховано автором за матеріалами: Итоги сплошной подворной
переписи Донецкой губернии (янв.-февр. 1923 г.). – Х., 1923. – Т. 4.
– С.458, 459; Центральний архів історії єврейського народу. – Ru
537.11.15 (A). – С.2.
3. Підраховано автором за матеріалами: ЦАІЄН. – Ru 537.11.15 (E). –
С. 13 – 19.
4. Підраховано автором за матеріалами: Всесоюзний перепис людності
1926 р. Т. ХІІІ. УСРР. Степ. Дніпрянський промисловий підрайон.
Гірничий підрайон. Національність, рідна мова, вік, письменність. –
М., 1929. – С. 16 – 19, 33 – 35, 336 – 339; Всесоюзная перепись
населения 1939 г.: Основные итоги / Под ред. Ю.А. Полякова. – М.,
1992. – С. 68 – 70.
5. Підраховано автором за матеріалами: Всесоюзний перепис людности
1926 року. Том ХХХ. УСРР. Степ. Дніпрянський промисловий підрайон.
Гірничий підрайон. Зайняття. – М., 1930. – С. 7, 13, 341 – 343.
6. Державний архів Донецької області. – Ф.Р 2, оп.1, спр.134, арк.75
зв.; Центральний державний архів вищих органів влади і управління
України. – Ф.413, оп.1, спр.290, арк.19.
7. ЦДАВО України. – Ф.413, оп.1, спр.437, арк.44.
8. ЦДАВО України. – Ф.505, оп.1, спр.889, арк.1.
9. Депортації: Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х
років. Документи, матеріали, спогади у 3-х т. (1939 – 1945). –
Львів, 1996. – Т.1. – С.86.
10. Орлянський В.С. Причини антисемітизму в Україні в 1920-1930-і
роки і форми його прояву // Наукові праці історичного факультету
ЗДУ. Вип. ІХ. – Запоріжжя, 2000. – С.126.
11. ДАДО. – Ф.Р 1169, оп.1, спр.1, арк.19; ДАДО. – Ф.Р 1169, оп.1,
спр.17, арк.20; ДАДО. – Ф.Р 2592, оп.1, спр.4, арк.26.
12. Підраховано автором за матеріалами: Итоги сплошной подворной
переписи Донецкой губернии (янв.-февр. 1923 г.). – Х., 1923. – Т. 4.
– С.223 – 459; ЦАІЄН. – Ru 537.11.15 (А), Ru 537.11.3 (A).
13. ДАДО. – Ф.Р 1202, оп.2, спр.48, арк.112.
|
