Анатолій Русначенко
(Київ)
ДОНБАС В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ XX СТОЛІТТЯ
Метою моєї доповіді є з"ясувати роль Донбасу в переломному для
України і українського народу ХХст. з погляду історії народу,
державних утворень в які входив цей край і переспектив, що
виглядають з сьогоднішнього дня. Під Донбасом розумію насамперед
сучасні Донецьку і Луганську області, хоч в певний час під ним маємо
на увазі і частину нинішньої шахтарської частини Дніпропетровської
області і частину округів на сході, що від 1926р. відійшли до РСФСР.
Треба подивитися чим був Донбас на початку століття для Російської
імпереії і України і. відповідно, чим він став для Росії і України в
останнії 15 літ. Мушу зауважити, що у найвідоміших на сьогодні
роботах з історії Донбасу А.М.Михненка і Гіроякі Куромія це питання
ставиться в інших площинах, відповіді першого з авторів ідуть у
традиційній площині економіки і політики, другого показують Донбас
як межову землю свободи.' Зрозуміло, що для нашого бачення треба
ствердити зміни, що сталися з Україною за це століття (починаю його
від І Світової війни). За цей час український народ мав три
революції , остання з яких привела його до незалежності. Ці три
революції: початку століття, середини і кінця століття первинне були
спрямовані проти імперій і сил які за ними стояли, а з початку
1940-х і проти тоталітарного режиму як такого. Імперії і
тоталітаризм-пародигми української історії XX століття.
На початок ХХст. Донбас став центром вугільної і металургійної бази
Російської імперії. Основний капітал вкладений в ці підприємства був
французький, бельгійський, англійський. Одними з найсильніших і
перших в організації були донбаські підприємці. Саме тут в 1902р.
створено було "Продамет" і "Продвугілля". До початку революції
робітники ж, особливо шахтарі були майже неохоплені профспілками і
були далекими від політичних партій. Далекми вони були і від лівих
партій, особливо від більшовиків і на 1917р. Українські і російські
селяни (менше) постійно приходили в Донбас на роботу в шахти і так
само, часто з настанням літа поверталися в село. Плинність робочої
сили на підприємствах Донбасу, особливо вугільних була відмітною
рисою аж до до 1950-х років включно.
Та мабуть найважливішою стороною місця Донбасу в історії
українського народу було те, що він був передмежовою стороною в
розселенні українців на сході. У зіткненні зі сходом, насамперед
російським і відбувалася постава Донбасу як частина України-
географічне, демографічне, політичне, економічно, культурно.
Проблема була в тому, що хоч київські князі(чи
точніше-тмутараканські) мали владу в цих землях з Х ст., запорізькі
козаки селилися на цих землях з ХУЇст., це була територія куди
рухалися і росіяни, кочували ногайці, калмики. На межі століття
двадцятого ці землі були географічне повністю і демографічне в
більшості українськими. В інших відношеннях не вистачало
усвідомлення українкості цих земель, мабуть і в української
інтелігенції (за малим виїмком, наприклад-Борис Грінченко),
особливо, зважаючи на велику частку недавніх переселенців там зі
Слободжанщини чи Лівобережжя. Це пояснює, чому під тиском
Тимчасового уряду повноваження Генерального Секретаріату в серпні
1917 обмежувалися тільки п"ятьма губерніями, без Катеринославської,
а отже без Донбасу. Коли ж дійшов час про розмежуванням між
незалежною УНР (Україною) і радянською Росією на поверхню виплила
проблема кордону і саме в Донбасі. Російська делегація прагнула
будь-якою ціною посунути кордони на захід так, щоб дістати принаймні
частину Донецького басейну і його вугілля на користь Росії.2
Більшість місцевих більшовиків не вважали Донбас і Криворіжжя
українським, тому й утворили Донецько-Криворіжську республіку як
частину Росії. Глибинна проблема була і в тому, що місцева російська
національна меншина не відчувала себе меншиною в роки революції, як
зауважив Я.Грицак.3 Нема підстав вважати, що робітництво Донбасу аж
надто підтримало радянську владу. Як стверджує Гіроакі Куромія лише
в Лисичансько-Бахмутсько-Куп'янському районі різні групи дизертирів
нараховували до сорока тисяч чоловік у травні 1919 і не поспішали
приєднуватися ні до білих ні до червоних. Як свідчить той же автор,
робітників-шахтарів силою залучали до боротьби та чи інша сторона. Я
б сказав, що настрої українців півдня і частини Донбасу найкраще
висловило існування тут і підтримка махновського руху. Він був різко
проти влади минулої яка була чужою і переважній більшості Донбасу і
він же не вважав, цей рух своєю і радянську владу тут, шукав
серединний шлях якого не було.
Але навіть після встановлення радянської влади на Україні і
входження зрештою Донбасу до Української СРР для населення вона, ця
влада була аж ніяк не рідною, якщо судити зі страйків які спорадично
виникали в краї. Село, переважно українське теж не полишало владу у
спокої- опір селянства в Донбасі був співмірним на поч. 1920-х років
з таким же опором і повстаннями і в центрі і півдні України. В цьому
відношенні Донбас не був винятком.
В 1926р. українці в Донбасі складали 64,1% населення, росіяни-
26,1%. В містах і міських поселеннях росіяни переважали- там було їх
48,1%, українців-40,6%. В тому ж таки році українці складали 40% від
усіх робітників краю.5 Робітники які йшли з українських сіл поволі
змінювали баланс українців у містах. Українізація значно сприяла цим
новим робітникам у твердитися у місті у протистоянні з чужим світом
і чужою культурою. Власне, українці які були в основному етнічими
(етнографічними ) українцями сприймали її і як засіб, що повертав їх
від психологічного шоку і розчарування містом. Українізація надавала
засоби, якими невимовлені селянські тотожності ставали виголошеними
міськими українськими ідентичностями. Ці ідентичності дістали
підтримку і груп української інтелігенції. Не торкаючись деталей
українізації в краї, варто зазначити, що на рівні звичайних
робітників вона мабуть таки не мала особливого опору. Сучасна
дослідниця вказує, що проведене у 1929р. обстеження майже сотні
металургів Донбасу показало, що лише 6 із них були проти
українізації.6 Втім, одностайності в числових вимірах українізація в
Донбасі і її успіхів там, немає. Б.Кравченко на 1929р. вваєає її
успішною для Донбасу. Бо коли в 1923р. була лише одна школа з
українською мовою викладання, то вже в 1929р. більше третини шкіл
були українізовані, половина всіх дітей навчалися в школах з
українською мовою навчання.7 П.Лаврів був налаштований скептичніше:
українізація Донбасу, на його думку, не прогресувала. Бо хоч
українські робітники й переважали на 1930р., але українською мовою
говорило лише 44% працівників індустріального апарату. В 1929р. в
Сталіне була тільки одна українська школа, в інших школах (з
російською мовою викладу) українську мову не викладали.8 Без
сумніву, українізація викликала опір місцевого партійного і
радянського керівництва. Разом, з тим, при дещо інших умовах вона
була б успішною і доля Донбасу складалася б інакше ніж вона
склалася.
Донбас міг опинитися практично в центром українізаційної лінії, а не
стати її тільки східним порогом. Це могло б статися, якби Україна не
змушена була б уступити в 1925р. Шахтинський округ (переважно
російський за населенням) і три чверті Таганрогського округу (з
переважно українським населенням), і так і не отримати ближніх
районів з українським населенням колиньої Слобідської України. Але й
цей фактор зрештою не був головний. П"ємонтські устремління частини
українського керівництва, української інтелігенції були спрямовані
на Кубань, Північний Кавказ де українці переважали в багатьох
округах. Під великим тиском з Центру і за підтримки з України процес
українізації прискорився там з 1926р. Українізація на Кубані,
Північному Кавказі за всіма ознаками позитивно позначилася і на
Донбас. Адже тепер він дійсно не був винятковим регіоном з
труднощами цього процесу. Власне, в межах УСРР він ставав певним
взірцем для українців поза межами України. Оскільки ж Північний
Кавказ межував з Україною, то не могло бути й мови на згортання
українізації в Донбасі, і навіть на надто відтвертий саботаж її в
той час. Показовим було й те. що на Північному Кавказі на 1932р. 82%
тамтешніх українців вчилися в школах з українською мовою
викладання.10 Становище змінилося, коли 15 грудня 1932р. політбюро
ВКП(б) по суті приймає рішення на відміну політики коренізації у
вигляді українізації в РСФРР." Без сумніву, це рішення було
спрямоване перш за все проти українського селянства яке особливо
противилося колективізації і вилучеенню зерна. З того часу Донбас
стає офіційно східною околицею України. Відтак і українізація там
поволі пригасала.
У голодомор 1932-ЗЗрр. на Донбасі померло від15 до 20% сільського
населення.' І то були в переважній більшості українці, на місце яких
селили росіян з Росії. . Звісно, що і міста жили дуже голодно. Від
часів голодомору тиск посилився на меншини які постраждали значно
більше у процентному відношенні у ході політичних репресій/терору на
Донбасі, ліквідації національних рад і районів.
У міжвоєнний період, особливо в першу п"ятирічку Донбас продовжує
бути вугільно-металургійною базою СССР, в наступні п"ятирічки увага
до нього слабне з причин військово-стратегічних. Але край залишався
в основному як і до 1917р., сировинним додатком до
всесоюзної/російської економіки.
Тому і в 20 і в 30-ті роки Донбас залишався привабливим для певних
категорій населення. Насамперед того, яке мало підстави йти, тікати
з рідних місць як колишні петлюрівці, білогвардійці, куркулі,
неблагонадійні для радянської влади елементи. При хронічній нестачі
робочої сили в краї вони могли завжди загубитися тут серед маси
подібного і місцевого люду. Природньо, що спочатку найчастіше йшли
ці люди власне з України. Таким чином, це була додаткова підстава
для Донбас бути місцем, де ставлення до радянської влади, комунізму
було найкритичнішим. Ставлення до робітників з боку адміністрації
підприємств, особливо вугільних- теж дуже вже нагадувало стосунки
між сторонами за царя Миколи II. Такими вони, по суті, залишилися аж
до кінця падіння режиму. Хоч становище й самої адміністрації в часи
сталінізму теж було хистким.
Можна точно сказати, що край протягом відносно короткого періоду
часу різко збільшив кількість свого населення, і зважаючи на
голодомор, терор, репресії це населення прибувало в Донбас і з
певного часу, мабуть після голодомору, все частіше не з України. Бо
якщо з 1926 по 1932рр. воно зросло на 39%, а міського- на 129%, то
вже загальне зростання з 1933 по 39рр- знову на 21%, а міського- на
65%. Тобто, за тринадцять років, від 1926 по 39рр. зростання
міського населення — в 4 рази. Таким чином, з 74% міського населення
від усієї його кількості ще перед війною Донбас стає урбанізованим
краєм.13 Справжній рівень цієї урбанізованості, зміни, що
відбувалися з цим населенням за короткий час- то вже інша справа.
Говорю про сповільнення кількості українців в краї, за переписом
1939р. вони склали більшість населення, але, у найбільшому місті
краю-Сталіно їх нараховувалось тільки 32% від усього люду. В цілому
ж питома вага українців зменшилася на 5,1% і склала тоді лише 59%,
росіян зросла на 4,5%.14 Одна з причин цього- голодомор. Немало
прилучилися до зміни складу населення і до нагнітання істерії в краї
терор і репресії 1937-38рр. За даними Гіроакі Куромія на Донбас
припала майже третина всіх страчених в Україні, хоч частка його
населення в усій людності республіки не перевищувала 16%. Посилений
терор мав на меті вслід за голодомором знищити будь-які прояви
непокори владі. Такий тотальний терор призвів до того, що частина
населення щиро вірила в існування "ворогів народу". В цій ситуації
українське начало в краї виглядало приреченим на зникнення.
Новоприєднані Сталіним землі західних українців, буковинців і
бесарабців дали ще декілька десятків тисяч українського люду вже з
початком світової війни на Донбас. Думаю, тамтешня реальність навіть
безробітним мешканцям (і не тільки) Західної України досить добре
показали що таке радянська влада, "партія й совіти" на Україні. То
не була тріумфальна зустріч Заходу зі Сходом...
Бойові дії на території Донбасу в роки II Світової війни розпочалися
найпізніше, й німецька окупація тривала найменше з поміж інших
українських земель. Однак поведінка радянської влади з початком
війни не відрізнялася чимось особливим. Так само тікали першими
часто партійні чиновники, так само НКВД при відступі катувало і
знищувало людей: після відходу червоних було виявлено три ями в
центрі Донецьку з 4000 безвинних жертв.16
Вторгнення нових окупантів змінило становище основних груп
населення. Українці дістали певну преференцію початкової лояльності
від нового режиму.17 Навіть на Донбасі німецька окупація не завадила
появі українського культурницького і політичного рухів. Обоє вони
були пов"язані з ОУН. Про діяльність якихось російських національних
організацій говорити не доводиться. Діяльність обох ОУН була
спрямована на встановлення місцевої адміністрації і на
підпільно-пропагандистську роботу. Національне підпілля було не дуже
велике, але дієве. Успішно залучали до праці робітників і навіть
росіян, чималі надії покладалися на селян . Разом з тим, автор
підпільного звіту в травні 1943р. відмічав деморалізацію населення,
і характерну рису: "Підсовєтські люди звикли розраховувати на
визволення звідкись, тільки не на самих себе". Той же автор закликав
бути дуже обережим у підходах до національного питання, радив чітко
висувати питання соціальні.183 Власне Сходу, зокрема і Донбасу,
завдячує ОУНр розвиток своїх програмових засад, що оформилися на III
Надзвичайному Зборі. Антиокупаційні настрої посилював вивіз молоді
на роботу в Німеччину, особливо з Донецької області.
По війні інші краї, області України дуже допомагали відродженню
вугільної і металургійної промисловості Донбасу. Організований набір
молоді на навчання в систему ФЗН і роботу на шахтах набув масового
характеру за цілком офіційного шефства областей України над трестами
і шахтами Донбасу. Так, лише на шахти тресту "Донецьквугілля" з
Чернігівської області було направлено 25 тис. осіб. Всього ж за цей
рік (1944) на шахти Донбасу було мобілізовано 51 тис. молодих людей,
тоді як за три роки окупації з Чернігівської області було вивезено
до Німеччини 44 тис. осіб.19 10 тис. людей було приїхали на роботу в
Донбас і з західних областей України. Звідти ж ішов ліс на кріплення
який змушували рубати безжалісно в Карпатах. Цей рух молоді зі всієї
України міг дійсно привести до певної українізації тут робітничого
класу заново, як хвалився тоді один з партійних керівників
Донбасу.20 Але багато людей зіткнувшись з важкими умовами праці,
таки виїздило, розносячи про Донбас недобру славу. Інші, що
залишилися не мали змоги реалізувати свої культурні потреби в чужому
середовищі. Так значну масу українського населення знову було
урбанізовано на базі чужої культури.
ОУН розуміла значення такого руху населення і намагалася проводити
певну пропагандистську роботу в краї. Судячи з усього, розмах її в
повоєнний час був незначним, але вона продовжувалася щонайменше з
1946 по 1948рр.21 Аналітичні огляди МГБ і практика його слідчої
роботи виказують значне занепокоєне такою діяльністю режимом.
Від середини 1950-х рух українців у Донбас сповільнюється, а їхня
русифікація в краї посилюється, а за нею й асиміляція. Населення
Донбасу зростає з повоєнного часу вдвічі,(України в цілому- тільки
на бл.50 відсотків). Різко зростає кількість росіян в краї від цього
часу за рахунок міграції в Україну.. За переписом 1959р українців
було в Донецькій області 55,7%, росіян вже 37,5%, в 1970, коли
кількість росіян в Україні зросла на 30%, в Донецькій області
українців було 53,1%, росіян-40,7%. В 1979р. українців було 50,9%,
росіян, 43,2%, 1989р. дав: 50,7% і 43,6% відповідно.22 Такими ж
темпами йшло зменшення числа корінного населеня і в Луганській
області, при майже незмінних числах інших національних меншин.
Зрозуміло, що за цим настала повальний перехід на російську мову
навчання у середніх школах краю, та так що число учнів які там
навчалися скоротилося до кількох процентів. Про вузи нема й мови.
Українська мова і культура в повоєнний час стала вимираючою. Чи
можна було говорити тут про розквіт російської культури? Сумнівно,
бо найбільші міста краю ніколи не були центрами культури. І навіть в
довоєнний час прошарок інтелігенції тут був досить низький. Власне в
післясталінчький час відбувалася совєтизація краю на базі російської
і російської радянської культури. Ступінь совєтизації був такий, що
програмовий документ (у російському самвидаві ) російського
великодержавного націоналізму "Слово нації" (1970) закликав до
приєднання цих земель до російської держави.
Мабуть межове становище з українською культурою і українством в
цілому і висунуло тут кілька постатей які постали на захист
українства не в масштабах тільки Донбасу, а й України в цілому. Я
маю на увазі виходців з Луганщини Івана Світличного, Микола Руденка,
вихідців з Донеччини Івана Дзюбу, Василя Стуса. Олекси Тихого.
Цікаво й інше: мені як досліднику невідомо про протести російської
інтелігенції в Донбасі проти русифікації українців, ні про існування
російського самвидаву створено російською інтелігенцією в Україні
(Донбасі). Вона як видно, не бачила тут для цього потреби. Чи не
Донбас мав дати зразки нової радянської людини в УРСР і зразком
нової історичної спільноти там же?!
З іншого боку, в цьому краї соціальні протести робітництва мали
далеко більший потенціал, а почасти і розголос, ніж національний
рух, бо владі хоч-не хоч довелося зважати на офіційне місце
робітників в ідеології режиму. Такими власне були страйки в Донбасі,
числом 9, зафіксовано з кінця 1950-х до поч. 1980-х років.; страйків
у вугільній галузі було 8. Це, безумовно, традиції попередніх
десятиліть.Більше того: саме тут склалися спроби організаційного
оформлення робітничих протестів, зокрема "Вільної профспілки"
Володимира Клебанова.24 Однак в цілому, робітничий клас, що склався
вже в Україні на власній базі, в 1970-ті роки уклав з режимом
негласну угоду: в обмін на розподіл матеріальних благ він гарантував
політичну лояльність. Робітників провідних галузей в Донбасі це
стосувалося особливо, насамперед у вугільній промисловості.
Відповідно і директорат цього краю був найбільш просовєтським.
Донбас залишався, з погляду економічного, великим промисловим
центром. Сюди спрямовувалися аж до 1960-х років включно переважна
кількість капіталів, які вкладалися в економіку УРСР. Ці вклади були
тут і в Подніпров"ї вищі на 40% ніж у південно-західній Україні, хоч
в останній проживало теж 40%, але вже населення республіки, до того
ж більш однорідне в етнонаціональному складі, тобто- з явною
перевагою українців. Русифікація і вклади в Південь і Схід збіглись
у часі і то не було випадковим. Ще одна проблема яка дісталась
Україні в спадок від імперії, це те. що продукція яка вироблялася
тоді на Донбасі була переважно сировинного характеру. І
найінтенсивніше ці сировинні матеріали експлуатувалися саме в
Україні.2
Робітники вугільної галузі в 1989р. порушили соціальний контракт з
режимом, правда, перед тим режим порушив цей контракт з ними, що
виявилося як у кризовому стані економіки всього СССР, у постачанні,
умовах праці гірників. Врешті- решт це призвело спочатку до великого
економічного страйку того ж року, а згодом до серії політичних
страйків.26 Робітничий страйк став могутньою політичною силою
протягом революції 1989-91рр. Силою, яка підтримала незалежність
України, позаяк рух був антикомуністичним, то тим самим він піддав
сумніву право КПУ виступати від імені робітників, в ширшому вимірі-
від Сходу УРСР. Робітничий рух був у ті роки революційним чинником,
який явочним порядком міняв владу на місцях і підтримав
незалежність. Його оцінили і національні демократи, а ще більше
представники колишньої номенклатури.
Тоді ж сталося зародження незалежного профспілкового руху з появою
Незалежної Профспілки Гірників (НПГ). Номенклатурні (і не тільки)
партії що виникали в Донбасі: Партія праці, Ліберальна вирішили
використати протестний потенціал гірників (насамперед) з тим, щоб
дістатися самим до влади. Не без їхнього сприяння відбувається
великий страйк червня 1993р. що переходить межі Донбасу. Саме там
висуваються вимоги регіональної самостійност чи автономії,
референдум довіри/недовіри Верховній Раді і Президенту України,
вимоги вступу до економічного союзу СНД. За цими вимогами
(підтриманими, далеко не всіма страйкомами) явно проглядалися впливи
російського націоналізму в Україні (автономія, економічний союз) і
"червоного директорату". Представник останнього, Ю. Звягільський
скоро став на чолі уряду країни. Так почався похід донецьких вже в
українську владу. Робітничий рух не висунув альтернати, хоч би у
вигляді європейського соціалізму, залишившись патерналістськими
робітники і більшість населення Донбасу проголосували в 1994 на
виборах до Верховної Ради за комуністів.
Якщо вугільна промисловість Донбасу виявилася дотаційною для
української економіки, то металургія забезпечувала певні експортні
надходження валюти. Саме тому металургія в краї була найшвидше
приватизована. Суміжні галузі, які теж приносили прибуток, місцева
номенклатура з криміналом теж швидко прибрали до рук. Зважаючи на
існуючий до того промисловий потенціал, дотації у вугільну галузь на
які в тому-таки 1993р. йшла третина державного бюджету, експорт
продуктів металургії, не дивно, що саме тут виросли перші мільярдні
олігархи в державі. Причому найбільший мільярдер постав якраз при
значному безробітті в регіоні, відроджуючи патерналізм, який тут і
не зник за роки незалежності, утверджуючи клієнталізм, творячи свій
донецький клан. За даними прогами "Закрита зона" його засновниками
були Ф.3в"ягільський, В.О.Астахов, Брагін, біля яких підвизалися
Р.Ахметов і В.Янукович.27 Клан створювався на базі як "червоного"
директорату, особливо -вугільних підприємств так і кримінальнитх
елементів яких тут було з надлишком. З другої половини 1990-х регіон
перетворюється на закриту зону в сенсі не лише економічному, на
вотчину, але й у політичному, кримінальному. Націленість тому на
владу в Києві була закономірною. Так з'являється Партія регіонів. З
іншого боку, Донбас опиняється в інформаційно-психологічній блокаді.
Совєтизм посилений російським націоналізмом, за підтримки з Москви і
при потуранні самого Л.Кучми витворив в останні десять років дійсно
замкнуту регіональну спільноту яка поза собою не бачила і не хотіла
і не могла сприймати Україну іншу ніж вона бачила навколо себе..
Підстави для цього були закладені ще в радянські часи, коли
відбувалася совєтизація краю. Тому не дивно, що в 1994р. дослідження
показали, що найпоширенішою ідентичністю тут була- радянський, тоді
ж 57% населення міста прагнули "нового воз"єднання" з Росією.28 З
іншого боку, жителі цього краю відзначалися швидше регіональним
патріотизмом, чи вже радянським/російським, але неукраїнським,
стверджує той же автор.29 В цьому, як на мене не було нічого
дивного: величезна чатина населення тут була прийшлою за житття, чи
в кращому випадку була другим поколінням переселенців, а у великих
містах росіяни переважали ще з початку століття. Додатковим
підтвердженням різного історичого досвіду цього краю є і досить
прохолодне ставлення до позитивних (для українців) історичних подій
XX століття. Таке ставлення є відбитком радянської історіографії і
добре узгоджується з зі значним ототожненням радянськості у дорослих
людей як і місцевим патріотизмом. Держава, яка б мала зближувати
край з рештою українських земель мало що робила по суті. Випадок зі
школою з українською мовою викладання яку закрили незадовго до
виборів в Донецьку і є яскравим виявом цього явища. Можна це назвати
і виявом креольства в сучасній Україні. Є сумніви, що політика
утвердження української мови як єдиної державної по-різному в різних
частинах держави дала тут поважний результат, росіяни в Латвії
охочіше вивчають мову титульної нації, ніж це вони роблять в
Україні.30 Національна меншина яка була імперською більшістю яка
переважає в краї культурно, соціальне і політичне не хоче визнати
себе меншістю. Події ж зі з"їздом "Нашої України" в жовтні 2002р.
взагалі виходили вже за межі просто креольства, а відгонили зразками
великодержавного російського шовінізму початку ХХст. Наслідком
потуранню цьому креольства і стали після третього туру виборів
президента України осінню 2004р. спроби проголосити автономію не
лише Донбасу, а й усієї Південо-Східної України. Тут радянська
ідентичність явно трансформувалася в регіональну як політичну.
Власне через цей край і вибори найяскравіше проявилися російські
впливи на політичне і соціально-культурне становище в Україні.
Донбас знову ставав провідником цих впливів, як і на початку
століття. Ідеї висловлені в російському самвидаві десятиліття тому
ставали політичною практикою.
Сукупність цих подій в Україні означало продовження революції
1989-91р. Донбас тепер опинився по іншу сторону барикад. Регіонали і
комуністи називали події навколо виборів "фашистським переворотом"
(депутат Гмиря), близькі визначення давали й інші персони,
повторювалася ситуація 1917р. з Донецько-Криворіжською республікою,
але за підтримки її широктм загалом. Спроби реваншу політиків
широкі: від прогресивних соціалістів до великих капіталістів з
Партії праці, Партії регіонів. Тамтешнє суспільство пережило шок від
того, що їхні уявлення про майбутнє держави не здобули визнання
більшості українського населення. І з цим шоком владі доведеться
рахуватися.
Проблема і в тому, що сировинне майбутнє краю досить туманне.
Державі доведеться робити вклади в новітні галузі економіки,
українізувати Донбас в сенсі політичному і культурному. Історичний
досвід показує, що початок вирішення цих проблем лежить у соціальній
сфері, декриміналізації, але не тільки там. І у вузькому і в
широкому значенні необхідне відродження національної історії і
колективної пам"яті українців як центральної ідеї в переході від
імперії, в подоланні колоніальної спадщини.31 Іншим національним
меншинам треба забезпечувати їхні національні права, при наявних
політичних.
Таким чином протягом XX століття Донбас відіграв дуже неоднозначну
роль в українській історії. Був тривалий час виразником соціальних
поривань, а зрештою опинився у ролі оплоту націоналізму, але
російського/совєтського. Був зосередженням свободи і великої
кількості нелояльних до режиму людей, став однією з двох сил які
уможливили здобуття незалежності Україною в 1991р. і через
тринадцять літ заледве чи не почав федералізацію держави. Був краєм
переважно українським за населенням і вільним духом, а став всуціль
майже зрусифікованим і совєтизованим, криміналізованим.
Донбас був тісно пов"язаний протягом усього століття зі всіма
українськими проблемами, край не оминули війни, голодомори, терор
обох окупаційних режимів, врешті він став сприймати один з цих
режимів як рідний і заледве не відмежувався від України. Населення
краю має швидше регіональну, совєтську тотожність, але не українську
як в політичному та і значною мірою (для тамтешніх українців) в
етнічному вимірі. Двозначність ідентичностей цілком збігається з
двозначною ролею Донбасу в українській історії ХХст. Межовість
Донбасу на сході ставить перед українським суспільством і державою
проблему зробити його українським, вживаючи і державну міць і вплив
громади і правильно зрозумілу демократію. Спадщину тоталітаризму й
імперії треба долати, деколонізації потребує все супільство, але
особливо Донбас і Південь.
Література
1. Михненко А.М.Історія Донбасу 1861-1945 рр. - Донецьк: Восток-Юг,
1999.-404с.; Гіроакі К. Свобода і терор у Донбасі.
Українське-російське прикордоння, 1870-1990-і роки.-510с.
2. Jurij Borys. Тhe Sovietization of Ukraine 1917-1923. Тhе Соттипst
Doctrine and Practice of National Self-Determination. Тhе Сапаdіап
Іstitute оf Ukraine Studies, Еdmonton, 1980).-Р.200.
3. Грицак Я. Нарис історія України. Формування модерної української
наці ХІХ-ХХ століття. - К.:"Генеза", 1996.-С.119.
4. Гіроакі К. Свобода і терор у Донбасі.-С. 171.
5. Михненко А.М.Історія Донбасу 1861-1945 рр.-С.241.
6. George О. Liber, Soviet Nationality Policy, Urban Growth, and
Identity Change in Ukrainian SSR 1923-1934. (Саmbridge University
Press, 1992)-Р.115.
7. Ідріс Н.0. Українізація міст УСРР у 20-х- на початку 30-х років
XX століття: психологічний аспект // вісник Київського університету
ім.Е.Шевченка. Історія. - №№76-77.-2004.-С.131.
8. Воhdan Kravchenko, Social Change and National Consciousness in
Twentieth-Century Ukraine (CIUS, 1985).-Р.89.
9. Лаврів.П. Історія південно-східної
України.-Львів:Слово.-1992-С.117. Про коренізацію національних
меншин в Донбасі див: В.Н.Никольский. Национальньїе проблемьі 20-х
годов й их решенияе // Новые страницы истории Донбасса. Донецк:
Донбасе,1992.Кн.2.-С.51-70. А.М.Міхненко вказує, що на поч.1930-х
років українською мовою навчалося 70% школярів, російською-22,1%,
грецькою відповідно-1,1% школярів, німецькою-1,4%.- Михненко А.М.
Історія Донбасу .-С.241.
10. Про хід процесу і туднощі його див.О.О. Ковальчук.
Національно-культурний розвиток українців в СРСР поза Україною в
контексті політики коренізації (20-ті-початок 30-х рр. XX ст.) //
Україна ХХст.: культура, ідеологія, політика. – К., 201.Випуск 5. -
С.166-187.
11. Теrry Martin, Тhе Affirmative Actio Empire. Nations and
Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939. (Соrnell University
Press? Ithaka and London, 2001 ).-Р.290.
12. Там само.-Р.303.
13. Конквест Роберт.Жнива скорботи. Радянська колективізація і
голодомор. Київ: "Либідь", 1993.-С.281.
14. Михненко А.М.Цит.твір.С.ЗІЗ.
15. Лаврів Петро.Цит.твір.-С.122-123.
16. Гіроакі Куромія. Цит. твір.-С.353.
17. Михненко А.М. Донбас в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945.
Донецьк. 2000.-С22. Інших жертв закопували по вул Артема.
18. Dieter Pohl, Russians, " Ukrainians? and German Occupation
Policy, 1941-43.
19. Русначенко Анатолій. Народ збурений. Національно-визвольний рух
в Україні і національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії,
Естонії в 1940-50-х роках.Київ: Університетське видавництво
Пульсари".-2002.-С.57-59. Аналіз проблеми за матеріалами слідчих
справ див. В. М.Нікольський. Підпілля ОУН(б) в Донбасі.-Київ. 2001.
20. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. Упор.
В.Сергійчук-К.: “Дніпро”, 1996.-С.353-354.
21. В.Гаврилов. Опір сільського населення північного Лівобережжя
України масовим мобілізаціям до навчальних закладів системи трудових
резервів у повоєнні роки.- Національні рухи Опору в Східній і
Центральній Європі кінця 1930-х середини 1950-х років. Матеріали
міжнародної науково-теоретичної конференції.-Київ.-2005.-С.41.
22. Гіроакі Куромія. Цит. твір.-С.447.
23. ДА СБУ.-Ф13.-Спр.372.-Т.25.-Арк.202.
24. Лаврів П. Історія південно-східної України.-С.132-133.
25. Михненко А.М. Історія Донбасу.-С.318.
26. Русначенко Анатолій. Приспана сила. Робітники, робітничий рух і
незалежні профспілки в Україні від кінця сорокових до початку
дев'яностих років.-К..2000.-С.38.
27. Коропецький Іван-Святослав. Дещо про минуле, недавнє минуле та
сучасне української економіки. К.: "Либідь".-1995.-Сс.73-74.
28. Див. про це: Анатолій Русначенко. Пробудження. Робітничий рух на
Україні в 1989-1993рр. - К.: "КМ Акасіетіа" -1995. У 2 кн. 2
"Закрита зона".- 5 канал ТБ-12 червня 2005р.
29. Уагоslav Hrytsak? Natinal Identities in Post-Soviet Ukraine/ -
Cambridge, URS HU, 2000.-Рр.266,271. Та не треба думати, що такі
прояви радянськості були надбанням лише Донбасу: так само переважно
радянськими визначили себе українці і росіяни Казахстану, вдвічі
менше- Латвії. До того ж росіянам і за радянських часів властиво
було незалежно від місця проживання, як зазначає П. Калсто, (р.198.)
визнавати СССР, а не РРСФСР, своєю батьківщиною - 70% росіян так
вважали в кін. 1970—на поч. 1980-х років.
30. Там само.-Р. 272.
31. Раї Козіо. Цит.твір.-Р.119. Найбільше росіян і російськомовних
зосереджено на Сході.
32. Тагаs Kuzio, "Ніstory? Memory and Natio Building in the
Post-Soviet Colonial Space”, паtionalities Papers, Vol.30, No2.
2002. Спроби ревізії, погляд на Донбас як батьківщину рівно ж як
українців і росіян див. : Гречко Й.В. Начало истории Донбасса: Три
взгляда на одну проблему.// Історична наука: проблеми розвитку.
Матеріали міжнародної наукової конференції 17-18 травня 2002р.
Секція давня та нова історьія України.-Луганськ, 2002.-С.35-36.
|
