Міжнародна

асоціація україністів

 mau-nau@ukr.net

написати листа

International association
 of Ukrainian studies

‌ Головна ‌ Новини ‌ Про МАУ ‌ Конгреси МАУ ‌ Національні асоціації україністів ‌

‌ Україністика у світі ‌ Конференції ‌ Родом з України ‌ Контакти ‌

VI Конгрес Міжнародної асоціації україністів

(Донецьк, 29 червня – 2 липня 2005 р.)

ІСТОРІЯ

Частина 2

Володимир Романцов
(Київ)
УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА В СТОЛИЦЯХ СРСР
(ДЕМОГРАФІЧНИЙ НАРИС)
Всі світові імперії, розширюючи свої земельні простори, заселені іншими народами, зустрічалися з важливою проблемою: як меншістю свого народу утримувати більшість підкорених народів.
З метою реалізації своїх гнобительських планів імперії прагнули використати представників цих народів. Для цього вони використовували різні методи щодо їх заохочення на службу до себе. Одним надавали посади в державних органах, включно аж до найвищих, інших наділяли земельними ділянками, значно більшими за ті, які вони мали, звільняли на деякий час від державних податків, військової служби та інше. Важливим напрямком імперської політики було використання інтелектуального потенціалу пригноблених народів, прагнення зробити з них донорів для реалізації їхньої політики. Для цього вони прагнуть залучити на свій бік науковців, представників мистецтва створюючи для них кращі умови за ті, що вони мали на Батьківщині для реалізації їх творчих планів. З цією ж метою вони також залучають представників місцевого населення на державну службу надаючи їхнім представникам навіть найвищі державницькі посади.
Тому політика таких величезних світових імперій XIX і XX ст. як Австро-Угорщина, Британія, Росія та ін. за змістом принципово нічим не різнилася. Однією з найбільших світових імперій у XVIII - XX ст. ст. була РОСІЯ, котра захопила більшість українських одвічних земель. Чим ширші земельні простори вона захоплювала, тим в більших розмірах вона надсилала до них не лише великоросів, а і представників інших народів.
Одним з таких народів були українці. Так, наприклад, якщо на початку XVIII ст. в Центрально-Промисловому районі Росії українців майже не було, то в 1910-1917 рр. їх вже було 13,8 тис. За цей проміжок часу в Центрально-Землеробському районі Росії їх кількість зросла з 262 тис. до майже 2 млн. чол. В основному українцями було освоєно Далекий Схід, де їх було там в десяті роки XX ст. 427 тис., в степах Казахстану - майже 790 тис.1
Чому і зараз Кубанський хор співає пісні чистою українською мовою? Тому, що у XVIII і XIX століттях Кубанський край в основному освоювався українськими козаками і селянами.
В 1926 р. в Кубанській окрузі було понад 915 тис. українців, які становили майже 61,4 % місцевого населення, в Ставропіллі - відповідно 245,6 тис. (33,8%)2. Вони зберегли рідну мову, звичаї та побут, аж до сьогодення.
Російська імперія не лише в широких масштабах використовувала українців для освоєння нових земель, вона також заохочувала для цього українськуеліту. Особливо активно це розпочалося за часів Петра І та Катерини II і продовжувалося надалі. Їх використовували навіть на найвищих державних посадах. До Санкт-Петербургу примусили переїхати видатного філософа-просвітителя, реформатора християнської православної церкви Ф. Прокоповича; на посаді канцлера Росії служив О. Безбородько, міністра освіти -П. Завадовський; генерал-губернатора - І. Гудович та багато інших. За часів імперії загальноросійського звучання набули брати Олександр і Кирило Розумовські та ін.
Використовуючи різні засоби заохочення, а також примус, до столиці Росії змушені були переїхати видатні представники мистецтва, композитори Д. Бортнянський та М. Березовський. Вперше були видані твори І.Котляревського,
Т. Шевченка в Санкт-Петербурзі тому, що їх друкування на Україні рідною мовою заборонялося.
Всі ці приклади, а їх можна навести безліч, свідчать про те, що українців в Російській імперії використовували як донорів.
Нічим принципово не різнилася і Радянська влада. Вона широко використовувала українців для освоєння нафтових родовищ Сибіру, півострова Камчатки, будівництві Біломорканалу, Байкало-Амурської магістралі тощо.
Україна ставала у все більших розмірах інтелектуальним донором СРСР. В усі часи Радянської влади на найвищих посадах СРСР в ранзі міністрів, віце-прем'єр міністрів та інших ми зустрічаємо представників українського народу. З нашої землі переїздять на роботу до Москви та Ленінграду видатні науковці, митці різних напрямків мистецтва, на високі державні посади.
Наш народ, його інтелектуальна еліта, інтелегенція, люди розумової праці протягом усіх часів Радянської влади виступали також донорами багатьох народів СРСР. Це наочно спостерігається на зростанні не лише їх чисельності, а і їх питомої ваги серед мешканців двох загальновизнаних інтелектуальних столиць Союзу м. Москви, Ленінграду, столиць союзних республік з найбільшою кількістю українського населення в Казахстані та Білорусі.
Столиці за радянських часів були не лише зосередженням керівних державних посадовців, а й провідними центрами науки, культури та мистецтва. До них переїздила на життя інтелектуальна еліта з усього Союзу. Тут саме в цих містах швидкими темпами зростала чисельність і питома вага представників українського етносу.
Оскільки за часів Радянської влади безробіття не було ні в СРСР, ні в Союзних республіках, і в Україні зокрема, то можна не боячись помилки стверджувати, що зростання українців у столицях відбувалося виключно за рахунок людей розумової, інтелектуальної праці. В ті часи з України не їхали на заробітки до столиць на будівництво дач та інших будівель робітники, будівельники та представники інших робітничих професій.
Це наочно підтверджується даними наведеної Таблиці.
 

Таблиця

Загальна кількість населення в м. м. Москві, Ленінграді, Алма-Аті та Мінську

Складено за: Народность й родной язьпс населення СССР. - М., 1928, с.44, 51; Всесоюзная перепись населення 1926 года Т X. Белорусская СССР. - М., 1928, с. 214,215. Всесоюзная перепись населення 1926 года. Т. VIII. Казахская АССР, Киргизская АССР. - М., 1928, с. 148,149. Всесоюзная нерепись населення СССР. Основньїе итогй. - М., 1992, с. 63, 70.76; Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 года. РСФСР. _ М., 1963, с. 312, 316; Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 года. Белорусская ССР. - М., 1963, с. 126; Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 года. Казахская ССР. -М., 1963; Итоги Всесоюзной переписи населення 1989 года. -М., 1991, с. 62, 82, 90; Национальньш состав населення СССР по данньїм Всесоюзной переписи населення 1989 года. -М., 1991, с. 62, 66. 90, 104.
 Наприкінці існування СРСР в 1989 р. кількість українців, котрі мешкали за межами України, становила - 6,8 млн. чол., в тому числі Російській Федерації -4,4 млн., Казахстані - 856 тис., Білорусі - 290 тис.
На зорі Радянської влади загальна чисельність вихідців з України у згаданих столицях була незначною. В сумі по чотирьох містах вона дорівнювала приблизно 33,3 тис. українців.
Через тринадцять років, у 1939 р., тобто перед Другою світовою війною, суттєво зросла абсолютна кількість вихідців з України в усіх чотирьох згаданих столицях.
Оскільки темпи їх зростання істотно перевищували збільшення загального населення міст - то підвищилась і їх питома вага серед місцевого населення столиць (за винятком Алма-Ати).
В 1939 році у Москві їх стало 90,5 тис., Ленінграді - 54,7 тис., Алма-Аті -16,7 тис. і Мінську - 6,7 тис. Це відбулося навіть в ті часи, коли Україна пережила страшенний голод, геноцид 1932 - 1933 років, внаслідок котрого загинуло понад 3,6 млн. її населення. Але втрати українського населення цим не обмежились. За межі республіки, переважно до Сибіру, було депортовано ще понад 1 млн. її мешканців. На ці роки припадають масові знищення української інтелігенції, котрі розпочалися "розстрілами українського відродження" з кінця 20-х років і продовжувались у 30-ті.
Саме на ці часи припадають і масові репресії командного складу армії, партійних та державних чиновників. Все це позначилося на чисельності населення України. Якщо в період з 1926 по 1937 рр. загальна чисельність Радянського Союзу зросла з 147 млн. до майже 162 млн. чоловік, збільшувалась і їх кількість майже в усіх союзних республіках, то в Україні вона скоротилась приблизно на 600 тис. (в Білорусі - на 200 тис.).
Таким чином, в Україні напередодні Другої світової війни відчувався гострий попит на трудові ресурси. Особливо гострою була нестача працівників розумової праці. Адже репресії в основному застосовувалися до працівників інтелектуальної праці: науковців, інженерів, медиків, державних службовців, видатних представників мистецтва.
Наступні двадцять два роки політика Російської держави щодо українського населення не потерпіла суттєвих змін.
На ці часи припадають страшенні втрати України. Внаслідок Другої світової війни Україна втратила понад 8,5 млн. свого населення (майже 20% його загальної кількості). В цей період по Україні прокотився голод 1946 – 1947 років, продовжувались сталінські репресії, депортація українців - членів ОУН, та їм співчуваючих до Сибіру та інше.
Внаслідок приєднання до України Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, до населення республіки влилося понад 9 млн.
Але навіть таке істотне збільшення населення України призвело до того, що вона досягла довоєнної кількості населення лише в 1960 р. в той час як в цілому в СРСР це відбулося ще в 1955р.
Після війни перед республікою стояли складні завдання відновлення і подальший розвиток економіки, культури тощо. Гостро постало питання подолання відставання в економічному розвитку західноукраїнських областей від інших. Все це загострило питання з дефіцитом трудових ресурсів і особливо працівників інтелектуальної праці.
Незважаючи на таі тяжкі умови в Україні, Радянська влада продовжувала висмоктувати трудові ресурси з України. В 1954 - 1956 роках з нашої республіки було відправлено на освоєння цілинних і перелогових земель до Сибіру і Казахстану понад 100 тис. Сотні тисяч молоді поїхали на освоєння нафтових родовищ Сибіру та на інші території СРСР.
В 1959 році загальна кількість вихідців з України у чотирьох столицях збільшилась до 214,2 тис. Слід особливо підкреслити, що чисельність українців зросла в усіх чотирьох столицях.
В наступні тридцять років донорська місія українців у всі столиці продовжувалась.
Отже, за шістдесят три роки Радянської влади (з 1926 по 1989 рр.) чисельність українців в усіх столицях зросла.
Так, у Москві кількість українців та їх питома вага серед населення за згадані роки зросла з 16,1 тис. до 252,7 тис., у Ленінграді - з 10,8 тис. до 151 тис., в Алма-Аті - зі 4,9 тис. до 45,6 тис., в Мінську - з 1,5 тис. до 53,2 тис. Всього по чотирьох столицях їх кількість зросла з 33,3 до 502,5 тис.
Таким чином, якщо припустити таке не зовсім коректне порівняння, що за досліджувані роки Радянської влади кількість населення слов'янських республік СРСР зросла всього в 1,6 рази і це поширити на чотири столиці, то кількість в них українців мала зрости всього до 50 тис., а фактично - до понад 450 тис. українців ми віддали працювати на користь інших народів.
Звідси випливає, що Україна внаслідок своєї донорської діяльності для свого розвитку втратила величезну кількість трудових ресурсів, значна частина яких складала її науковий потенціал, її духовне багатство.
Антиукраїнська політика продовжується і після розвалу СРСР. Так, за даними російського перепису 2002 р. кількість населення Росії, порівняно з 1989 р. скоротилася на 2,2 млн. (1,5%), а українців з 4,4 млн. до 2,9 млн. (на 32,5%). Отже, за тринадцять років питома вага українців серед населення Росії знизилася майже з 3% до 2%. Тотожна тенденція спостерігається і у згаданих столицях. Так, у Ленінграді за цей період кількість українців зменшилася до 87,1 тис. Схожа ситуація відбулася і в республіці Казахстан . Тут з а період з 1989р. по 1999 р. загальна кількість населення скоротилася з 16,2 млн. до майже 15 млн., тобто на 7,5 %, а українців, відповідно, з ^25,7 тис. до 547,1 тис., а питома вага у складі населення - з 5, 4% до 3,7%.
В Алма-Аті за десять років кількість населення дещо зросла (до 1129,4 тис., а українців скоротилася до 22,8 тис., або зменшилась майже на 46%.. Відповідно і їх питома вага знизилася до 2%, тобто вдвічі.
Скорочення чисельності і питомої ваги українців не говорить про те, що щодо них застосовувався геноцид. Наші дослідження доводять, що вони поступово втрачали там одну зі своїх основних ознак: рідну мову, а в графі "національність" записували себе до росіян.

●Головна ●Новини ●Про МАУ ●Конгреси МАУ ●Національні асоціації україністів

●Україністика у світі ●Конференції ●Родом з України ●Контакти