Василь Пірко
(Донецьк)
МІСТА ДОНЕЧЧИНИ ТА ЇХ НАСЕЛЕННЯ В XVII-XVIII СТ.
За останні роки витоки міст Донеччини все більше привертають увагу
дослідників. Обумовлене це не лише посиленням інтересу до минулого
регіону, але й недостатнім вивченням питань заселення та освоєння
краю на початковому етапі. Оскільки початкова історія міст Донбасу
не була предметом спеціальних досліджень, то це й спричинило появу
різних версій щодо їх походження. Одночасно з питаннями заснування
міст в статті розглядається й процес формування їхнього населення. В
основу статті покладені не лише результати досліджень автора, але й
публікації джерел та матеріали архівів, що сприятиме поширенню
наукового підходу до проблеми формування міст Донеччини в XVII –
XVIIІ ст.
Історичні джерела свідчать, що територія Середнього Подонців’я
наприкінці XV ст. опинилася під впливом трьох сусідніх державних
утворень: Великого князівства Литовського, Великого князівства
Московського та Кримського ханства. Згідно з договором між
московським князем Іваном ІІІ і кримським ханом з кінця XV ст.
лівобережжя Дінця відносилося до Великого Московського князівства, а
правобережжя – до Криму. Землі на північний захід від Ізюмської
переправи входили до Великого князівства Литовського, чим і
зумовлювалось активне проникнення на цю територію української
людності. В найбільшій мірі її приваблювали Торські соляні озера,
які служили основним постачальником повареної солі для мешканців
південно-східних районів Литовської держави і південно-західних
Московської. Тому й не дивно, що, починаючи з початку XVІ ст., про
них часто згадується в московських джерелах.
Московсько-литовська війна 1500-1503 рр. за Сіверщину спричинила
міграційні процеси, в результаті яких спостерігався прихід населення
з району військових дій в Середнє Подонців’я й поступове його
освоєння. Доказом цього може служити поява в різних джерелах
повідомлень про «Святі гори», що, на наш погляд, слід сприймати як
перші згадки про Святогірський монастир, заснування якого переважно
пов’язують з грамотою московського царя Михайла Федоровича від 1624
р. Про його існування на початку XVII ст. свідчать численні згадки
чумаків, що приїжджали як з Лівобережної України так і з
південно-західних повітів Московської держави на Тор за сіллю. Чи не
найбільш показовим у цьому відношенні є повідомлення в Розряді 1622
р. рильчанина Андрія Васильєва, котрий на весні 1620 р. з
бєлгородцем Опашком Маденовим на Торі варили сіль і полювали на
хутрового звіра. По дорозі на них напали татари і забрали його в
полон. З полону йому вдалося втекти і наступного року навесні вони
відправилися знову на Тор. Маденов, «добувши звіра», повернувся
додому, а Васильєв залишився у «Святих горах» до Петрового дня. З
монастиря з чумаками він дістався до Голтви, а звідтіля – до Києва і
провів зиму 1621-1622 року Києво-Печерській лаврі. Навесні з
чумаками він уже втретє відправився на Тор. Після повернення до
Рильська наприкінці весни 1622 р. його місцевий воєвода доставив до
Москви, де йому довелося повідомити про свою відсутність в Рильську
[1: 176].
Найбільш докладно про стан солеваріння на Торі повідомляв у своєму
звернені до московського царя валуйчанин Поминко Котельников.
Побувавши влітку 1625 р. на Торі, він указував, що на Торські озера
щорічно влітку приїжджали за сіллю "охочі люди" з Бєлгороду, Осколу,
Єльця, Курська, Лівен, Воронежа та Валуйки. Для попередження нападів
татар, поруч з тим, що розташовувались біля озер «табором», стали
будувати солевари різні укріплення і навіть збудували церкву. Він
пропонував побудувати біля озер острог і направити для його охорони
"ратних людей", а під прикриттям острогу завести казенні варниці,
від яких казні достануться чималі прибутки, оскільки на промисли
будуть приїжджати для купівлі солі "торгові люди" зі всієї України
та з «Півночі». Якщо навіть вони стануть самостійно виварювати сіль
на казенних варницях, то за охорону будуть давати в державну казну
10 у бочку солі. П. Котельников пропонував також відбудувати
зруйноване на початку XVII cт. м. Цареборисів, вважаючи, що до нього
з великим задоволенням переселяться валуйчани, оскільки в р. Осколі
та в місцевих озерах багато риби, а в лісах – звірів [6: 83]. В той
же час звернення Котельникова свідчить, що на Торі на той час ще не
було постійного населення, хоча уже з кінця XVI ст. є відомості про
перебування тут загонів українських козаків. В 40-х рр. XVII ст.
найчисленнішими серед них були: загін В. Рябухи, який згодом очолив
С. Забузький та Г. Торського (допускаємо, що це прізвисько, зв’язане
з місцем перебування загону). У листах валуйському воєводі від 7 і
12 червня 1642 р. (відправлені з Тору) він називав себе полковником.
У 1647 р. його загін налічував до 2 тис. чоловік. Поводився Торський
досить незалежно, хоча до московського уряду ставився лояльно [2:
36-42]. Згадується у 1648 р. й ім’я відомого героя
Національно-визвольної війни І. Богуна.
Щоб захистити соляні промисли на Торі, заодно й Велику переправу на
Сіверському Дінці, царський уряд у 1645 р. зобов’язав чугуївських
козаків збудувати при Торській переправі острожок і нести в ньому
сторожову службу. Але вже в листопаді 1646 р. козаки передчасно
покинули острожок на Торі, за що й були покарані батогами. В тому ж
році цар дав вказівку козацькому отаманові Протасєву, який
супроводжував до Торської переправи кримських послів (з Торської
переправи їх супроводжувала кримська служба), підібрати на Торі
місце, де можна було б збудувати "жилой город". В ньому
передбачалося влаштувати переселенців з Правобережної України.
Обстеживши місцевість, Протасєв дійшов висновку, що найбільш
придатна для цього територія поблизу Маяцького озера, на правому
березі Дінця [7: 2-4]. Він повинен був стати першим укріпленим
поселенням, збудованим за вказівкою царського уряду в межиріччі
Дінця і Тору. У 1648 р. воєводам порубіжних міст поступило царське
розпорядження про підготовку спеціальної експедиції для спорудження
укріпленого містечка при Маяцькому озері та заселенні його
українцями (“черкасами”). Однак події Визвольної війни в Україні та
міські повстання на півдні Росії не дозволили його здійснити [4:
19]. Наведені вище факти свідчать, що в XVI – першій половині XVII
ст. здебільшого край освоювався стихійно, що сприяло формуванню
запорозького і донського козацтва.
Після укладення Переяславського договору України з Росією
московський уряд став розглядати Лівобережну Україну і Запорожжя як
складові частини Російської держави. Повернення на Правобережну
Україну згідно з умовами Андрусівського перемир'я (1667 р.),
польських магнатів і шляхти учасникам Національно-визвольної війни
загрожувало тяжкими наслідками. Тому в другій половині XVII ст.
спостерігається масове переселення українців із Правобережної
України, Поділля і Волині на Лівобережжя, чим намагався скористатися
московський уряд, щоб повністю взяти під свій контроль межиріччя
Сіверського Дінця і Дону.
Уже в 1654 р. велика партія переселенців з України поселилася на
Цареборисівському городищі, що сприяло його відновленню після майже
50-річного запустіння (між іншим, цар передав його Московській
патріархії, на кошти якої й відновлювалось місто). Згідно з
переписом 1656 р. тут знаходилась уже ціла "черкаська слобода", в
якій проживало 143 сімейних і 174 неженатих черкас, 5 сімейних і 4
неженатих росіян. Загальна чисельність чоловічого населення складала
326 осіб. До слободи примикали орні землі та сінокоси, що
простяглися на 40 верст вверх по берегах Осколу та на 50 верст униз
по Дінцю. На правому ("кримському") боці Дінця знаходились пасіки, а
на Бахтиному Колодязі (притоці Осколу) – два млини [4: 21]. Влітку
цього ж року було споруджено острог, що надало поселенню статус
міста, яке мало чимале значення в подальшому заселенні регіону.
Навесні 1660 р. до Воронежа прибула "велика партія черкас" (757
чол.), які просили поселити їх і наділити орною землею. 25 травня
цього ж року воронезький воєвода О. Хрущов повідомив про це царя. У
відповідь йому була направлена царська грамота з вказівкою виплатити
їм "денежное жалование" і відправити на Тор "для бережения от
воинских людей". Інша грамота була направлена бєлгородському воєводі
Г. Ромадановському з вказівкою відрядити на Тор дворянина чи сина
боярського разом з черкасами, що "прийшли для військової служби",
забезпечивши їх "мідною чи залізною піщаллю, ядрами та свинцем" [4:
21].
Відписка бєлгородського воєводи царю від 2 липня 1660 р. свідчить,
що з Бєлгорода на Тор відправили черкас з боярським сином С.
Кошелевим для побудови міста й охорони від приходу "воїнських
людей", приїжджих солеварів "с твоих и черкасских городов".
Відправленим на Тор черкасам передбачалося виплати в Цареборисові за
державну службу грошима та продуктами: отаману – 8 крб., осаулам –
7, а рядовим – по 6 крб., а також по півосьмини жита моськовської
міри. Загальна сума грощової винагороди визначалася в 3578 крб. Крім
мідної піщалі, ядер, черкасів забезпечили ще й необхідним
будівельним інструментом [4: 21].
Оскільки відряджений з черкасами на Тор С. Кошелєв не зміг відразу
визначитися з місцем для побудови міста і вступив у листування з
воєводою, то переселенці, збагнувши, очевидно, всі труднощі
місцевого життя, покинули Тор. І коли, нарешті, було узгоджено місце
для побудови міста біля Маяцького озера, то виявилося, що ні з ким
його будувати. Кошелев повідомив про це воєводу, а той наказав йому
перевезти все спорядження до Цареборисова, а самому повернутися до
Бєлгорода [4: 22].
Першим з укріплених міст, збудованих за вказівкою царського уряду на
правобережжі Дінця «ратними людьми» під керівництвом бєлгородця Я.
Філімонова стало містечко Маяки. 16 квітня 1663 р. на ім’я
бєлгородського воєводи Г. Ромадановського поступила нова царська
грамота з розпорядженням "поставить на Тору стоялый острог со всеми
крепостьми, в том остроге устроить на вечное житье людей из
украинных городов". 8 червня того ж року з Бєлгорода на Тор
відправили для будівництва міста 600 чол. ратних людей, а для
поселення в ньому по 50 "сведенцов" з Валуйок і Чугуєва та 12 – із
Харкова [4: 22]. Боярський син Я. Філімонов повідомляв Г.
Ромадановському, що після прибуття на Тор вони "стали обозом", тобто
огородилися возами, і окопалися ровом. Цей факт дає підстави
стверджувати, що до цього на р. Торі не було ніяких укріплень, котрі
можна було б використати для захисту від нападів татар, хоча дехто з
краєзнавців вважає, що Маяцький острог був збудований у 1644 р., а
Тор під передзвін кремлівських курантів і салюту 45 гармат в м. Торі
– в 1645 р. Коли б ці укріплені форпости уже існували, то їх, без
сумніву, використали б керівники згаданих вище експедицій, а не
влаштовували б з возів табір та обкопували його ровом.
Про побудову в 1663 р. укріпленого містечка Маяки повідомляється не
лише у звітах керівників загонів, що їх зводили, але й в скарзі
архімадрита Святогірського монастиря від 1664 р. царю. В ній
зазначається, що з побудовою Маяцького у монастиря забрали частину
угідь, і паром, яким монахи перевозили з давніх часів через Донець
на Торські промисли чумаків, що приїжджали за сіллю, через що
монахів позбавили засобів до життя й подальшої розбудови монастиря.
До того ж частину монастирських угідь присвоїли собі не тільки
маячани, але й цареборисівці [4: 23].
Під прикриттям Маяцького острогу в березні 1664 р. біля Торських
соляних озер за вказівкою царя завели казенні варниці й стали
виварювати сіль. У 1665 р. на Тор воронезький воєвода направив С.
Тітова, доручивши йому добудувати містечко Маяки та варити казенну
сіль. З повідомлень Тітова видно, що казенна сіль на той час
виварювалась у 40 казанах. Однак часті напади татар на промисли, в
степу на чумаків, що їхали на Тор або поверталися з нього,
перешкоджали розвиткові солеваріння. Тому в квітні 1666 р. воєвода
направив на Тор В. Струкова, з дорученням виміряти й описати місця,
якими татари здійснюють напади на соляні промисли, визначити, які де
укріплення необхідно збудувати, щоб захистити від татар не лише
промисли, але й Маяцький острог і Святогірський монастир. Оглянувши
місцевість, Струков дійшов висновку, що Маяцький острог збудований
далеко від промислів і не може служити для них надійним захистом.
Він пропонував перенести острог до гирла р. Тор і побудувати його
біля Татарської переправи, різні укріплення збудувати вздовж лівого
берега ріки аж до Черкаського лісу (в степу насипати земляний вал,
на заболоченій місцевості закопати в землю надовби – збиті навхрест
колоди), а на краю Черкаського лісу збудувати велике місто, яке
прикривало б промисли з заходу. Ці укріплення захистили б не тільки
соляні промисли на Торі, але й Святогірський монастир. Щоб влітку
виконати усі необхідні роботи Струков просив направити на Тор 2000
чоловік. Оскільки таку кількість людей влітку для побудови укріплень
уряд не мав змоги направити, то в 1666 р. при соляних варницях
установили лише постійну варту, яку несли "ратні люди", а зведення
перелічених укріплень відклали на більш сприятливий час [4: 23].
Джерела свідчать, що після побудови казенних варниць на Торі і при
наявності там охорони, не тільки розширився видобуток солі
приїжджими солеварами, але й вони стали біля озер самі будували
різні укріплення, щоб попередити раптовість нападів татар на
промисли, що дає підстави стверджувати про початки формування
постійного поселення на Торі.
Важкі умови проживання тут як робітних людей, що направлялися на
казенні промисли з сусідніх російських повітів, так і ратних людей,
що захищали промисли від нападів татар, призвели до того, що під час
бунту І. Брюховецького у 1668 р., а в 1670 р. – під час повстання С.
Разіна місцеве населення, перш за все, робітні люди соляних
промислів, стали активними учасниками цих виступів. Участь робітних
людей та мешканців Маяцького в антиурядових актах 1668 і 1670 рр., а
також почастішання татарських нападів, у зв’язку з
турецько-російською війною 1673-1681 рр., змусили царський уряд
приділити більше уваги зміцненню обороноздатності цього регіону. В
1676 р. за вказівкою царя бєлгородським воєводою Г. Ромадановським
на Тор була направлена нова експедиція під керівництвом Р. Маслова,
якій доручалася не тільки охорона регіону, але й зведення поруч з
соляними озерами укріпленого містечка й поселення в ньому вихідців "из
малороссийских заднепровских городов" [4: 27]. Цією експедицією при
Кривому озері була закладена невеличка фортеця, що послужила основою
"жилого города" Соляного (з кінця XVII ст. – Тор, а з 1784 р. –
Слов’янськ).
З відписки Г. Ромодановського до Розрядного приказу від 12 січня
1677 р. видно, що будівництво острогу на той час ще не було
завершене, але в ньому вже поселилися і побудували свої двори 245
вихідців із «малороссийских городов», інші продовжували приходити і
селитися [4: 27].
30 січня 1678 р. за дорученням бєлгородського воєводи до Соляного
прибув Б.Протасов із завданням "всякое строение и заводы и людей
переписать и тому всему ученить переписные книги". У складених
Протасовим книгах зазначається, що в 1676 р. в м. Соляному збудували
дві вежі проїзні та 4 глухих, а між ними 161 сажень стіни. Навколо
міста викопали рів завширшки 2,5 сажні, глибиною в 1,5 сажнів. На
території острогу знаходились: приказний двір, караульня, тюрма та
колодязь. На фортечних стінах встановили 6 піщалей, які доставили з
Цареборисова, Маяків та інших міст. Ф. Олексіїв, котрий доставив на
початку 1678 р. до Розряду переписні книги, повідомив, що мешканці
Соляного прийшли з різних "малоросійських" міст два роки тому і
живуть у цьому місті за рахунок соляного промислу. Також він
повідомляв, що навесні, після польових робіт на Тор приїжджають до
10 тис. і більше промисловців, які варять самі для себе сіль.
Наваривши солі, повертаються до своїх домівок, а на промислах
залишаються "немногие люди" [4: 28].
Однак і після зведення при Торських озерах укріпленого містечка
Соляного набіги татар на промисли та на сусідні поселення
Московської держави продовжувалися. У 1679 р. кримські татари не
тільки зруйнували Святогірський монастир, але й забрали в полон усіх
монахів, в т. ч. архімандрита Іоїля, який з полону звертався до царя
з проханням викупити його.
Часті напади татар на Подонців’я та південні міста Росії спонукали
царський уряд в 1679-1681 рр. силами слобідських полків та служивих
людей південних міст побудувати цілу систему укріплень вздовж лівого
берега Сіверського Дінця, починаючи від витоків його правої притоки
р. Мжі до впадіння в нього лівої притоки – Осколу, правим берегом
останнього – до старої Бєлгородської лінії. Оскільки центральним
містом у цій системі укріплень стало місто Ізюм, зведене при
Ізюмській переправі на правому боці Дінця, то всю лінію стали
називати Ізюмською.
Щоб прикрити з півдня Торські соляні промисли, Святогірський
монастир, а також побудовані в межиріччі Сіверського Дінця і Тору
міста (Ізюм, Маяки, Тор), за розпорядженням царського уряду у 1680
р. воєводою П. Хованським, під керівництвом якого зводився східний
відрізок Ізюмської лінії, було складено план побудови системи
укріплень між Сіверським Дінцем і Торм, т. з. Торської лінії, котра
фактично співпала з пропозиціями В. Струкова 1666 р. Втілювати цей
план у життя довелося полковнику Харківського слобідського ¬¬полку
Г. Донцю. "Строельная книга", доставлена ним у листопаді 1684 р. до
канцелярії бєлгородського воєводи свідчить, що при гирлі р. Тор,
куди передбачалося перенести Маяцький острог, збудовали нове
містечко, в кріпосних стінах якого знаходилось 6 веж, з яких 2 –
проїзні, а чотири глухих. Протяжність cамих стін, без веж, складала
174 сажні. Навколо містечка викопали рів. Однак мешканці Маяцького
відмовилися переселятися до новозбудованого містечка, посилаючись на
те, що вони переважно живуть за рахунок доставки дров на Торські
соляні промисли. Тому заселяти його доручили осадчому С. Бронці. До
зими йому вдалося поселити лише 5 родин і попа. Охорона містечка
була доручена козакам Харківського полку. На перших порах
новозбудоване містечко називали Козацькою Пристанню, яка
розташовувалась поруч, або просто "Городок". На початку ХVIII ст.,
після затоплення його повінню, мешканці перейшли на більш безпечне
місце і стали називати своє поселення – Райгородком (під такою
назвою воно виступає і нині у Слов’янському районі Донецької обл.).
Від Городка на лівому березі р. Тор (Казенного Торця) до соляних
озер насипали земляний вал і викопали рів, на заболочених місцях
установили тройні надовби. Біля татарської переправи насипали вал і
викопали рів з обох боків ріки (залишки цього валу в деяких місцях
на берегах Казенного Торця збереглися й до наших днів і місцеві
жителі називають їх Турецьким валом). Від Торських озер намічалось
насипати земляний вал і викопати рів через степ до р. Голої Долини
та до Черкаського байраку, де передбачалось збудувати ще одне
містечко, яке прикривало б Торські соляні промисли із заходу, але
неявка Охтирських козаків і служивих людей південних міст Росії на
зведення лінії не дозволила цього зробити [3: 181-184].
У 1685 р., зі створенням Ізюмського слобідського полку, Городок, як
і інші поселення, що виникли у другій половині XVII ст. в межиріччі
Сіверського Дінця і Казенного Торця були підпорядковані
новоствореному Ізюмському полку як сотенні містечка.
Джерела засвідчують, що всі перелічені вище заходи не змогли
захистити Торські соляні промисли та прилеглі до них поселення від
татарських нападів. Уже в 1685 р. під час нападу кримської орди була
зруйнована частитна острожної стіни містечка Соляного. У 1697 р.,
під час нападу 5-тисячної орди, соляні промисли й посад Соляного
були зовсім спалені. Частково потерпів й острог Соляного та посад
Маяцького. Думається, що останні напади були відповіддю на облогу
російськими військами та українськими козаками Азовської фортеці.
Після цього мешканці Соляного, а за ними й маячани стали переходити
на Бахмут і освоювати там відкриті ще в 1683 р. козаками
Сухарівського юрту (вперше згадується в 1666 р. в районі нинішнього
с. Ямпіль) соляні джерела, ропа яких виявилася майже втричі вищою за
концентрацією солі в порівнянні з торською, що поклало початок
формуванню постійного поселення на річці Бахмут.
Уже в 1701 р. біля соляних джерел на Бахмуті згадується невеличка
слобода, жителі якої звернулися до уряду за дозволом побудувати
острог для захисту від нападів "неприятельських людей". Очевидно,
поки в урядових установах Бєлгорода та Москви виясняли, звідкіля на
р. Бахмуті взялися люди, кому вони підпорядковані, місцеві козаки
самі звели невеликий острог. На цю думку наштовхують матеріали
царської грамоти від 14 жовтня 1704 р. В ній відмічається, що 14
серпня 1702 р. до Бєлгороду була направлена грамота, згідно з якою
місцевий воєвода повинен був відрядити на Бахмут "кого пригоже", щоб
на тій річці переписати усіх мешканців, що поселилися там. Князь
Іван Кольцов-Мосальський відрядив на Бахмут поручика Петра Язикова,
котрим було встановлено, що "на річці Бахмуті російських громадян (торських,
маяцьких та інших міст) 36 чоловік, українців Ізюмського полку (торських
і маяцьких мешканців) 112 чоловік, донських козаків – 2 чол., в т.ч.
один сказав, що з Черкаської станиці і живе наїздом на р. Бахмут
прикажчиком у донського козака для виварки солі, другий – з
Дурновської станиці прийшов на Бахмут для виварки солі. У всіх цих
мешканців було 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор,
48 куренів і землянок [5: 20].
У наступному році на Бахмут відрядили капітана Григорія Скорихіна,
яким було складено опис новозбудованого містечка: "На річці Бахмуті
збудовано місто з обох боків річки стоячим дубовим острогом. В ньому
двої проїзні ворота. Довжина стін, через річку Бахмут, 61 сажень, а
ширина – 17 сажнів. Житла в самому містечку ніякого немає. Вище
містечка, на правому березі річки, на посаді, знаходилась часовня.
Поблизу неї – митниці Ізюмського полку і Семенівської канцелярії,
таможня для збору мостового і ратуша Ізюмського полку. Навколо
таможні та ратуші, у різних місцях, були збудовані Ізюмського полку
козаками, торськими і маяцькими мешканцями 15 комор для торгівлі
сіллю та 9 кузень. Поблизу містечка на річці знаходилась торгова
баня. У тому ж місті побудувалися і жили зі своїми родинами 54
козаки Ізюмського полку, з різних російських міст різних станів – 19
родин. На річці Бахматі, біля солеварних колодязів, було встановлено
140 сковорід козаків Ізюмського полку та 30 сковорід різних чинів
людей південноросійських міст [5:20].
Ці відомості про початки м. Бахмута, на наш погляд, переконливо
свідчать, що не тільки краєзнавцям, але й міській владі м.
Артемівська (до 1924 р. – Бахмута) пора відмовитися від помилкового
твердження, що м. Бахмут походить від Бахмутівської сторожі, що
вперше згадується під 1571 р., адже вона знаходилась, як зазначалось
вище, на лівому боці Сіверського Дінця і не складала ні «фортеці»
(як зазначено, здебільшого в літературі), ні поселення, а була лише
місцем для зустрічі прикордонної служби («сторож»).
Якщо в заселенні Подонців’я, де урядова колонізація йшла вслід за
народною, подекуди зливаючись з нею, а часто обтяжливими своїми
повинностями примушувала переселенців покидати щойно насиджені місця
й переселятися все далі в глибину «Дикого поля» і освоювати його.
Переважно у ній брали участь не тільки вихідці з України (у другій
половині XVII – на початку XVIII ст. здебільшого з Правобережної),
але й південних повітів Росії та Війська Донського.
На противагу північно-східній частині нинішньої Донеччини,
південно-західні її райони переважно заселялися запорожцями. За
останні роки особливу увагу серед краєзнавців привертає питання
витоків м. Маріуполя. У складеному, скоріш за все, у 1781 р.
топографічному описі Азовської губернії говориться, що попередниками
Маріуполя були венеціансько-генуезька колонія Адомаха (кінець ХІV –
ХV ст.), запорозький форпост Домаха (кінець ХУІ – 1768 р.). Після
відкриття Азовської губернії В. Чортков (перший її губернатор) в
1778 р. планував на місці зруйнованої в грудні 1768 р. татарами
Домахи побудувати м. Павлівськ. При цьому в його розпорядженні
зазначається, що для побудови Павлівська слід використати «каменные
припасы» Домахи. Це дає підстави вважати, що постійне населення на
цій території (запорожці) жило з кінця ХVІ ст. Тим більше, що з 30-х
рр. XVIII ст. під її прикриттям виросла Кальміуська слобода, яка
була центром Кальміуської паланки. В ній у 1754 р. збудували
Свято-Миколаївську церкву, яка в 1780 р. разом з 55 дерев’яними
будиночками запорожців була передана переселеним з Криму грекам. 26
липня 1780 р. біля 3000 греків з митрополитом Макарієм прибули до
Кальміуської слободи, що стала відбудовуватися після розорення її
татарами. Згідно з рапортом губернського товариша Гарсиванова до
приходу греків відведена для них територія на правому боці р.
Кальміус була розбита на ділянки, які були пронумеровані й записані
на папері для проведення жеребкування. Отримавши в результаті
жеребкування певну ділянку, кожна родина з врахуванням своїх
можливостей стала зводити своє житло В рапорті Потьомкіну від 3
листопада 1780 р. В. Чортков повідомляв, що після прибуття 13
вересня до новорозбудовуваного греками міста Маріуполя, при гирлі
Кальміуса, він знайшов: 1 е, що це місто має вигідне розташування
над Азовським морем і рікою Кальміус; 2 е, що греки “с усердием”
взялися за влаштування і вже зайняли більше 500 участків, але, не
маючи змоги побудувати добротні будинки, хоча для того доставлено
ліс, поробили для перезимування землянки, а хто заможніший –
збудував будинки за їхнім звичаєм з каменю та глини, які під час
огляду виявились достатньо міцними (а оскільки на берегах Кальміусу
каміння достатньо, то таке будівництво обходиться досить дешево) [5:
20].
У червні 2004 р. міська рада Донецька звернулася до Комісії з
історичних пам’яток при Кабінеті Міністрів України з проханням
переглянути дату заснування міста. Своє рішення вона мотивувала тим,
що на теренах міста козацькі зимівники згадуються з 1690 р. Після
зруйнування Нової Січі вони дісталися поручику Є. Шидловському, який
на їх базі організував Олександрівську слободу. Поруч з
Олександрівською слободою в першому переписі Азовської губернії
(початок 1779 р.) згадуються «пустки» (виділені під заселення землі)
Рутченкова, Петровська, назви яких й до нині збереглися в назвах
окремих районів міста [5: 22]. В 1841 р. в Олександрівці була
побудована перша шахта, що поклала початок розвитку промисловості
нинішнього міста. Тому логічно витоки міста розпочинати якщо не з
козацьких зимівників (хуторів), адже історія Москви розпочинається з
хутора Боярина Кучки, то в крайньому випадку з Олександрівської
слободи (1779 р.). Однак це рішення комісією не було затверджене.
Приведені вище факти щодо початкової історії міст Донеччини
свідчать, що найбільш давнім з нинішніх міських поселень Донеччини
слід вважати не Артемівськ, який помилково пов’язують з
Бахмутівською сторожею, а Святогірськ, початки якого в літописах,
згідно з повідомленнями С. Герберштейна і московських літописів,
відносяться до початку ХVІ ст., а наймолодшим серед згаданих –
Донецьк, якщо вести відлік його часу з Олександрівської слободи.
Основним їх населенням були вихідці на перших порах з Лівобережної,
а з середини ХVІІ ст. і Правобережної України. Наявні в наукових та
краєзнавчих виданнях відомості про витоки історії населених пунктів
регіону не тільки вимагають подальшого уважного їх вивчення, але й
прийняття єдиної методики визначення дати заснування поселень. Це
стосується й інших населених пунктів Степової України, багато з яких
розбудовувалися на базі запорозьких зимівників. Якщо цього не
враховувати, то позбавляємо значну кількість поселень регіону їх
початкової історії.
Література
1. Акты Московского государства. СПб., 1890. – Т. 1.
2. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. 8.
3. Пирко В. Торская укрепленная линия // ВИ. – 1986. – № 1.
4. Пірко В. Заселення Донеччини у ХVІ-XVIII ст. – Донецьк, 2003.
5. Пірко В. Найдавніші міста Донеччин (міфи і реальність)//Схід. –
2004. – Вересень (спецвипуск).
6.Російський державний архів давніх актів. – Ф. 210. – Бєлгородський
стіл. – Стб. 1530.
7. Там само. – Ф. 123, оп. 1, спр.1.
|
