Оксана Пенькова
(Донецьк)
ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ
(1960¬ і – середина 1980 х рр.)
Сімейно-побутова обрядовість супроводжує й відзначає певні етапи
життя людини: народження, утворення сім’ї та смерть. Однією з частин
тріади життєвого циклу і є весільні звичаї, традиції та обрядовість.
Вони вміщують духовний світ, світоглядні уявлення, художні смаки,
моральні устої кожного народу. Але, як і усі соціально-культурні
явища, весільна обрядовість існує в певних часових, територіальних і
соціально-економічних межах. Суспільно-політична ситуація, рівень
економічного розвитку, урбанізація, демографічні, міграційні та
асиміляційні процеси, етнічна міксація відображаються на всій
обрядово-святковій сфері в цілому й на становищі весільної
обрядовості в тому числі. Це культурне і соціальне явище в Донбасі
розглянути тим цікавіше, що цей промисловий, урбанізований регіон
водночас має численне сільське населення.
Проблемам розвитку весільної обрядовості в другій половині ХХ ст. в
цілому присвячена досить велика кількість досліджень. Серед
етнографічних розвідок варто вказати монографію Н.І. Здоровеги
“Нариси народної весільної обрядовості на Україні” [6]. Помітним
явищем стали монографії В.К. Борисенко “Нова весільна обрядовість у
сучасному селі” [3] та “Весільні звичаї та обряди на Україні” [4].
Праця А.П. Пономарьова присвячена сімейному побуту робітників
Донбасу [10]. Філософські аспекти питання впровадження безрелігійної
обрядовості, у тому числі й весільної, досліджували такі автори, як
В.А. Руднев [12], В.Ю. Келембетова [7], М.С. Романова [11]. В
історичній літературі досліджувалася діяльність державних установ,
партійних, профспілкових організацій щодо впровадження нової
радянської обрядовості, зокрема – урочистої реєстрації шлюбу. Ця
проблематика підведена у статтях Ю.М. Єльченка [5], А.С. Оніщенка
[8], В.Є. Острожинського [9]. Практично всі автори досліджуючи ті
або інші аспекти весільної обрядовості, не ставили мети її
комплексного вивчення.
Метою статті є аналіз комплексу весільної обрядовості в 60 і –
середині 80 х рр. минулого століття на матеріалах Донецької та
Луганської областей. Для цього треба розв’язати такі задачі:
зіставити традиції та інновації в містах та в сільській місцевості,
розглянути політику держави щодо обрядовості цього циклу, порівняти
ступень впливовості офіційної, релігійної та народної обрядовості та
звичаїв у повсякденному житті людини. Роботу написано на підставі
аналізу архівних джерел: звітів, довідок ідеологічних відділів
структур КПУ (ф.І ЦДАГОУ) та листувань ЦК і обкомів партії (державні
архіви Луганської та Донецької областей), також матеріалів інтерв’ю
та опитувань, зібраних під час власних етнографічних досліджень
автора.
Обрядовість існує не абстрактно. Її носіями є люди, які живуть в
певний історичний час. Дуже цікаво було б дослідити, як пересічна
людина, мешкаючи у конкретному історичному та територіальному вимірі
сприймала існуючу систему обрядовості та прагнення її перетворення.
Отже, наприкінці 50 х початку 60 х років ХХ ст. почався новий етап у
розвитку святково-обрядової сфери. Це було викликано глибинними
політичними змінами, які відбулися у радянському суспільстві після
ХХ з’їзду КПРС. У попередній період практично не існувало урочистих
офіційних ритуалів, які б супроводжували реєстрацію шлюбу. Громадяни
просто фіксували цей факт у відділах запису актів громадського
становища виконавчих комітетів районних або міських Рад народних
депутатів. Саме з кінця 1950-х рр. почався активний пошук нових форм
в обрядотворчості. На сторінках періодичних видань було розгорнуто
дискусію щодо проблем упровадження нової радянської обрядовості,
головна мета якої була б у протиставленні її релігійним традиціям.
У 1960 і – 1980 і роки партійні та державні органи влади приймають
низку постанов щодо обрядової сфери. У 1962 р. центральний комітет
КПУ ухвалив постанову “Про стан і заходи поліпшення
науково-атеїстичного виховання трудящих в УРСР”, у 1963 р. – “Про
заходи щодо впровадження цивільних обрядів”, а в 1969 р. Рада
Міністрів УРСР прийняла постанову “Про поліпшення роботи виконкомів
Рад депутатів трудящих по впровадженню в життя й побут трудящих
нових громадянських свят і обрядів”. Церемонія урочистої реєстрації
шлюбу, перш за все, розглядалась як дієвий антирелігійний захід не
тільки на республіканському рівні, а й на обласному. В обласних
архівах міститься інформація про хід виконання постанов ЦК КПУ, в
яких йдеться про впровадження нових радянських обрядів, в першу
чергу реєстрацію шлюбів. Передбачалися значні матеріальні витрати й
постійна наполеглива робота.
Для успіху в означеній справі перш за все необхідно було створити
відповідну матеріальну інфраструктуру. Була розв’язана проблема
приміщень для проведення урочистостей та їх обладнання, адже на
початок 1960 х років спеціалізовані будівлі були повністю відсутні.
Досягненням цього періоду було відкриття Палаців Щастя для
проведення святкових церемоній. В 1960 р. відкрито перший палац у
Києві, а до 1963 р. на Україні для реєстрації урочистих подій було
відкрито 5 тисяч приміщень (і пристосованих, і спеціально
побудованих). На середину 1960¬ х років Палаци одружень було
відкрито в усіх обласних і районних центрах. У 1976 р. у містах і
селищах нашої республіки їх налічувалось уже понад 8,5 тисяч.
Важливим моментом у формуванні обрядової інфраструктури було
створення мережі служб та організацій для матеріально-технічного
забезпечення проведення цивільного ритуалу. Першим кроком було
влаштування спеціалізованих побутових та торговельних закладів при
будинках урочистих подій. Наступним кроком стало відкриття
спеціалізованих відділів в універмагах та магазинів. Незабаром
повсюдно, у всіх обласних та міських управліннях побутового
обслуговування були засновані відділи обрядових послуг. Виникла
обрядова служба. Відкривалися пункти по прокату весільного одягу,
майстерні та ательє по виготовленню обрядових атрибутів та пошиттю
вбрання для молодих тощо.
У 1960 і роки, коли почалася розробка державної політики щодо
весільної обрядовості, головний наголос робився на створенні
доступного пересічному громадянину, урочистого та привабливого
цивільного ритуалу, який мав би супроводжувати юридичне закріплення
шлюбного союзу. Центральна частина весільної обрядовості у
досліджуваний період – урочиста реєстрація шлюбу. Її сценарій було
розроблено Комісією по радянських традиціях, святах і обрядовості
Української РСР. Були створені також комісії регіональних та
місцевих рівнів – колегіальні органи, які влаштовували на час
повноваження Рад народних депутатів для координації діяльності
державних установ і суспільних організацій. Саме комісії всіх
вертикальних рівнів займалися популяризацією та впровадженням нової
весільної обрядовості. На них також була покладена робота по
підготовці кадрів упорядників церемонії Урочистої реєстрації шлюбу.
На середину 1970-х років сформувався усталений сценарій,
узагальнений і затверджений республіканською комісією, в якому
вдалося поєднати ідеологічну спрямованість (вимога часу),
емоційно-психологічний вплив, народний ґрунт. Головний наголос
робився на державницькій складовій. Спробу адміністративного впливу
на морально-етичну сферу ми бачимо і у впровадженні норми, згідно з
якою право на церемонію урочистої реєстрації мали тільки ті, хто
бере шлюб уперше. Церемонія також передбачала покладання квітів до
зображення В. І. Леніна. Логічним продовження було покладання квітів
до найвизначнішого офіційного пам’ятника міста відразу після
урочистої церемонії. Зворушлива емоційно-психологічна атмосфера
церемонії виникала від самого моменту прибуття молодих, їх батьків,
свідків та гостей до Палацу Щастя. Під “Весільний марш” Ф.
Мендельсона вони проходили до залу урочистих подій. Народні традиції
були враховані у деяких елементах обряду. Перш за все – у
використанні весільних рушників. Після розстилання свідками рушника
на килимі зеленого кольору (за рекомендаціями Комісії), молоді
ставали на нього. Існувала навіть така народна прикмета: хто раніше
ступить на весільний рушник, той буде й головувати у молодій сім’ї.
Упорядник казав: “В народі кажуть: на рушник ступити – на вік з
другом бути – і у радості й у горі. Прошу молодих стати на весільний
рушник”. Вершуючим моментом був обмін обручками як символом сімейної
вірності та єдності. Генетично із традиційним весільним поїздом було
пов’язане катання на прикрашених весільними стрічками, квітами та
весільними символами авто. Деякі моменти навіть певною мірою
нагадували церковний обряд: старости, весільні свічки, пиття
шампанського.
У другій половині 1970 х – першій половині 1980 х років партійні та
державні документи продовжують підкреслювати, що сценарій урочистої
реєстрації шлюбу не треба сприймати „як щось довершене і незмінне, а
як зразок, як основу для подальшої творчості”, але насправді в цей
час обряд набув усталеної форми і надалі вже не змінювався.
В умовах наростання дефіциту на промислові товари змінюється
характер роботи спеціалізованих магазинів “Щастя”, які створювали
спеціально для молодих. Якщо спочатку головною метою було
популяризувати новий соціалістичний ритуал, зробити його ще
привабливішим в очах молодої людини, то з кінця 1970 х рр. головним
стає надання можливості людям, що обирали шлюб, придбати певні
категорії промислових товарів (взуття, чоловічий костюм, краватку,
плаття для нареченої, фату, білизну, посуд тощо). Обслуговування
велося по спеціальних талонах, які отримували у ЗАГСах при поданні
заяви. Спочатку це мало цілком позитивний резонанс. Але на середину
1980 х років, коли якісні імпортні товари пересічна людина мала
можливість придбати лише “по большому блату”, ці заходи викликали
наслідки, зворотні початковим благородним цілям. Задля отримання
гостродефіцитних товарів, у середовищі молоді, особливо
студентської, набуло поширення подання документів у відділи ЗАГСу з
єдиною метою отримання талонів. Хлопці та дівчата навіть у думках не
мали обирати шлюб. Наведемо типові спогади: “Я училась тогда курсе
на третьем. У нас, в мединституте просто бум какой-то начался. Народ
повально подавал заявления в ЗАГСы, причем часто одновременно в
несколько и с разными людьми. Прописка нужна была жениха или невесты
в этом районе. Одно заявление в Ворошиловском ЗАГСе, второе – в
Киевском, третье – в Калининском. Талоны ж надо как-то получать, они
действительны были всего месяц. Кстати, оделась я тогда очень даже и
неплохо. Правда, директорши из ЗАГСов телеги накатали нашему
ректору. Комсомольские собрания везде провели. Наш моральный облик
обсуждали. Ужас что творилось…”. Спроби впливати через комсомольські
комітети, де з подання ЗАГСів розглядалися персональні справи,
результатів не давали. Ця ситуація доводить наростання кризових явищ
у всіх сферах радянського суспільства. Але в сфері родинної
обрядовості вони стали відчутними лише наприкінці досліджуваного
періоду.
Узагальнено ж можна сказати, якщо на початку 1960 х років урочиста
реєстрація шлюбу була виключною подією, то у середині 1980 х рр.
виключенням стала відмова від неї. Новий радянський обряд Урочистої
реєстрації шлюбу видався дійсно дуже вдалим, з гарним матеріальним
забезпеченням, підтримкою держави та був добре розрекламований
засобами масс-медиа. Розписатися у Палаці Щастя стало по-справжньому
модним. Дослідження з етнографії дитинства свідчать, що майже кожна
маленька дівчинка мріяла про фату, білу довгу сукню та прикрашену
стрічками, квітами та обручальними кільцями машину . Існували черги,
заяву на Урочисту реєстрацію шлюбу у Палаці треба було подавати не
за 1 місяць, як вимагав закон, а за 3–4 місяці.
Розроблена та впроваджена державою урочиста реєстрація шлюбу була
настільки успішною, що вона практично витіснила церковний ритуал. Це
доводять численні статистичні матеріали. За даними фінансових
органів в 1963 р. у м. Донецьку вінчалися 45 пар, а в 1962 р. – 15,
відповідно в Краматорську 32 і 9 пар, в Макіївці – 25 і 11 пар. У
місті Маріуполі (Жданові) в 1963 р. було урочисто зареєстровано 1600
пар, а у церкві вінчалися – лише 3 пари [13:2], а в 1964 р.урочисто
зареєстровано 4313 пари, вінчалися 4 пари [13:15]. У середньому по
всій Донецькій області в 1963 р. вінчання складали лише 0,5 %
реєстрацій шлюбів, а в 1964 р. – 0,3% від кількості зареєстрованих
шлюбів [14:36]. У 1968 р. в Донецькій області урочисто взяли шлюб 23
133 пар, а в 1969 р. – 25 488 пар [15:23]. У Луганській області
урочисто взяли шлюб в 1968 р. – 11 046 пар, 1969 р. – 13 692, 1970
р. – 20 155, а ось вінчалися у 1970 р. тільки 76 пар [15:74].
Доля вінчань в Східній Україні була помітно меншою, ніж в середньому
по республіці, в якій доля вінчань в церквах складала на початку
1970-х рр. 4,2 % від загальної кількості зареєстрованих шлюбів, а на
початку 1980-х років – 2%[16:3]. Навіть, з урахуванням того, що до
розгортання обрядотворчої політики фіноргани навмисно завищували
кількість треб, щоб отримати в місцевий бюджет більше коштів, а
після її початку партійни органи занижували їх кількість для кращої
звітності, незначна кількість вінчань не викликає сумніву. Вінчалися
переважно люди страші за 30 років і не в день офіційної реєстрації.
У такої ситуації, крім вдалої нової цивільної церемонії, були й інші
важливі причини. Вінчання на відміну від інших релігійних церемоній
потребувало публічності. А у досліджуваний період тотального атеїзму
це було пов’язано з певним ризиком. Оскільки церков на Сході України
було дуже мало, усі вінчання фіксувалися державними органами. Люди,
які дотримувалися релігійної обрядовості, зазнавали переслідувань по
партійній або комсомольській лінії. Якщо вони не були комсомольцями
або членами партії, їх вчинок обговорювали та засуджували на
профспілкових зборах, зборах трудового колективу. Але ніколи не
залишали цей факт поза увагою. Ще одним чинником відмови від
церковної весільної обрядовості було те, що шлюб брали молоді люди,
які виросли за радянських часів, й переважно були виховані в
атеїстичному дусі.
Крім того, слід звернути увагу на ще одну особливість українського
традиційного весілля, досліджену багатьма етнографами, зокрема
Хведіром Вовком: у народній свідомості саме через вихід на посад, а
не через вінчання відбувалася легітимізація шлюбу. Н. І. Здоровега
та В. К. Борисенко грунтовно довели, що “законність” шлюбу ніколи в
українській традиції не пов’язувалася тільки з релігійною
церемонією. Тому розставання з вінчанням відбулось легше, ніж з
іншими церковними требами.
Якщо релігійна, а в боротьбі з нею – радянська державна – церемонії,
концентрувалися на реєстрації шлюбу, то народна традиція удавала
собою цілий комплекс. Автором у 1978–1990 рр. був здійснений запис
комплексу весільної обрядовості слов’янського населення у селах
Прелесне, Троїцьке, Майдан, Черкаське, Олександрівка, Маяки,
Брусівка, Караван Донецької області, селах Боровеньки, Голубівка
Луганської області. Також весілля спостерігалися у Донецьку,
Луганську (Ворошиловграді), Маріуполі (Жданові), Горлівці,
Константинівці, Краматорську, Слов’янську, Красному Лучі. У
перелічених селах та містах була проведена серія інтерв’ю з
інформаторами. Отримані матеріали дозволяють провести порівняльний
аналіз сільського та міського варіантів.
У сільській місцевості весільні обряди починались зі сватання, яке
традиційно проходило у вечері, хоча необхідності в цьому (щоб сусіди
не побачили, як хлопцеві відмовили – тобто дали гарбуза) абсолютно
не було. Дошлюбне спілкування дозволяло молодим добре узнати одне
одного та повідомити про свої симпатії батьків заздалегідь. Типовою
є розповідь Наталі Олександрівни Зоненко: “Ми з Сергієм майже два
роки зустрічалися, вже батьки між собою стали сватами називатися, аж
поки ми їм об’явили, щоб готувалися бо свадьби”. Тож, дотримання
вечірнього часу сватання було пов’язано зі зручністю та дещо було
традиційним. Сватами (або старостами), за свідченнями респондентів з
сел Слов’янського та Краснолиманського районів, найчастіше були
близькі родичі хлопця (тітка, дядько, рідні та двоюрідні брати та
сестри), хрещені та батьки. Головне, щоб люди, які приймали активну
участь у цих обрядових діях були старші за парубка. Пасивні
спостерігачі могли бути і молодшими. За свідченням інформаторів:
“Свати брали добре прикрашену палицю, хліб, горілку і йшли до
нареченої”. На їх прихід вже чекали. Як вказується в числених
свідченнях з усіх обстежаних сіл, свати в ігровій формі пропонували
“купити товар” – тобто віддати дочку заміж. Коли вони отримували
згоду, батьки дівчини перев’язували старостів рушниками, молодих
благословляли. У деяких селах Донецької області: Прелесному,
Троїцькому, Майдані за свідченням числених інформаторів, у минулому
наречених, коли благословляли, ставили на коліна на вивернутий
кожух,, підтвердження цього факту ми знаходимо і в літературі
[1:12]. Потім усі сідали за стіл і пригощались.
Традиційно, або як вказували респонденти, “у старину”, після
сватання йшли заручини й оглядини. Вони відбувалися у присутності
всіх родичів молодих, і мали вже майже офіційний статус. Під час їх
проведення також відбувалось багато обрядових дій. Найцікавішими
були рукобиття, благословіння хлібом-сіллю, вихід на посад: молоді
брались за кінці рушника, дядько дівчини за його середину і виводив
молодих у такий спосіб на почесне місце у хаті. У цьому ритуалі явно
простежуються матріархальні риси. За згадками респондентів, після
частування, яке супроводжувалось піснями і танцями, майже у всіх
селах “у старину” молоді обдаровували гостей хустками. Раніше, після
заручин батьки хлопця запрошували рідних дівчини на оглядини. Але
треба зауважити, що у 60-і – 80-і рр. ХХ ст. у сільській місцевості
на сході України передвесільний етап втратив цілісність та існував у
скороченому вигляді. Тому заручини й оглядини як окремі ритуальні
етапи проводились дуже рідко. Про таке весілля казали: “Все зроблено
було по правилам”. Хоча всі опитувані згадували про заручини й
оглядини як окремі обрядові підкомплекси. У досліджуваний період
ритуальні дії, їм притаманні, частково переносилися до сватання. Під
час сватання батьки молодих обговорювали питання, пов’язані з
витратами на весілля та деякі питання подальшого сумісного життя
молодих.
Особливим ритуалом супроводжувалось запрошення гостей на сільське
весілля. Молоді запрошували або разом, або окремо дівчина, окремо
хлопець. Вони заходили до хати з хлібом або з весільними “шишками”,
кланялись і казали: “Просили батько, просили мати і я прошу на хліб,
на сіль, на весілля”. Після цього продовжували свій шлях до іншої
хати. Хлібину могли залишити хозяївам, могли з нею йти далі, шишки
обов’язково віддавали господарям. Хлібні вироби тримали на рушниках.
Така форма запросин була типовою для сільського населення Донбасу,
що знаходить підтвердження і в літературі [1:28].
Якщо молода мала померлих батька або матір, вона майже у всіх
досліджуваних селах обов’язково починала з цвинтара, де просила
батьківського благословення, разом з жінками-родичками та подругами
співала пісні, поминала рідних, а лише потім дівчина ходила з
запросинами по хатах. У міському варіанті традиційна форма
запрошення на весілля не збереглась. Найбільш поширеним було
запрошення поштовою листівкою.
Напередодні весілля у селах півночі Донецької області та на
Луганщині готували “гільце” або “вільце”. Це обов’язковий весільний
коровай, у який втикали вишневі гілочки (зазвичай три), які перед
тим обматували тістом і запікали у печі. Коровай прикрашали квітами,
стрічками, колоссям пшениці, калиною тощо. Випікати його запрошували
заміжніх жінок, які мали здорових дітей та були щасливими у
подружньому житті. Л.Ф. Артюх доводить, що коровай як весільний
атрибут, втративши багато рис старої символіки, все-таки зберігає
свою провідну роль у сучасному весіллі як символ добробуту, єдності,
міцності шлюбного союзу [2:98]. Цей висновок підтверджують і наші
власні спостереження міського весілля. І у містах, і у селах коровай
клали на рушники на найбільш почесне місце. Термін “бгання короваю”
в обстежених селах ми не зустрічали. До весілля випікали також
невеличкі солодкі булочки – шишки. Ними обдаровували гостей,
обов’язково пригощаючи старих та малечу.
Інформатори свідчили, що раніше, “у старину” напередодні весілля, у
вечері у нареченої збиралися її подруги на “дівич-вечір” або
“дівичник” на вареники з сиром. Дівчата самі їх ліпили, жартували,
співали. В хаті молодого в цей час відбувались “дружбини” або
“підвесілок”. До хлопця обов’язково запрошували музиків. Якщо така
подія відбувалась у сучасних умовах, користувались магнітофоном.
Хоча ці збори були бажаними, “дівич-вечір” та “підвесілок” у
досліджуваних селах у період, що вивчається були досить рідким
явищем.
Всі ці обрядові дії були притаманні для населення у сільській
місцевості. Для міського населення було характерно не тільки
скорочення етапів передвесільної частини, але й майже повне
позбавлення у сватанні обрядової, ритуальної семантики і навіть
святковості. Хоча майже всі опитані згадували що сватання мало місце
та вказували, що проходило воно без будь-яких обрядових дій, інколи
навіть заочно. Головний зміст сватання на думку жителів міст полягав
у знайомстві двох сімей та у обговорюванні фінансових питань
предстоящого весілля. Дуже високий рівень міксації населення Східної
України викликав появлення перехідних (між сільським та міським)
варіантів. Така ситуація виникала коли один з молодят був з села, а
другий – з міста, найчастіше –у випадках, коли шлюб укладався у
студентському середовищі. Мали місце такі варіанти:
- розпис у міському ЗАГСі, власне весілля – у сільській місцевості;
- розпис у місті, студентське молодіжне весілля у місті, велике
весілля на селі;
- розпис у великому місті, народне весілля у робітничому селищі або
невеличкому місті;
Характерним було прагнення влаштувати урочисту реєстрацію шлюбу в
місті.
Власне весілля традиційно відбувалось у неділю. Але ж у
досліджуваний період молодих реєстрували в загсі у п’ятницю і в
суботу. Тож усі попередньо описані обрядові дії проходили раніше. Це
було характерно і для сільської місцевості і для міст. На думку
дослідників весільна обрядовість мала тенденцію до зменшення
етапності та скорочення кількості обрядів [2:96]. Це підтверджують і
наші розвідки.
Вранці, в день реєстрації шлюбу, молодий у супроводі дружків, сватів
та рідних приходив до молодої. Дівчину обов’язково приховували і
парубок повинен був “викупити” її у брата та подруг. На порозі хати
молодих обсипали зерном (пшеницею, житом, ячмінем), цукерками та
дрібними грошима. На думку респондентів це символізувало побажання
добробуту, злагоди, здоров’я та “гарних діточок”. Цей елемент
весільної обрядовості був притаманний сільському весіллю і дуже
часто використовувався у місті.
Після урочистої реєстрації шлюбу молоді повертались до дому, де їх
радісно зустрічали, вітали та вшановували. У селах Старий Караван,
Брусівка і Діброва після ЗАГСу, мати молодої у вивернутому кожусі
зустрічала з короваєм на рушникові молодих на порозі, кінцями
рушника обв’язувала їм руки (щоб з’єднати на вік), та обводила
навколо весільного столу, говорячи побажання щастя. Коровай клали на
стіл перед молодими, мати знімала кожух, стелила його на лаві чи
стільцях, хутром до гори й садовила молодих. Цей ритуал також
доводить наявність матриархальних язичнецьких рис східноукраїнського
весілля. Вже були накриті столи з їжею і починалось саме
святкування. Сільським весіллям керувала свашка, а у містах цю
функцію виконував тамада. Тамадою були переважно чоловіки, свашки –
виключно жінки. У сільській місцевості молодих обдаровували,
супроводжуючи даріння приказками. Тому, хто робив подарунок,
наливали чарку. Ця частина весілля вміщувала дуже багато ігрових
традиційних елементів. Це і викрадання молодої, переодягання нею
когось з літніх жінок, а потім її символічний викуп. Це і викрадання
черевика з ноги молодої, з якого дружко нареченого повинен був
випити горілки, символічне викрадання подушок та виделок з дому
нареченої, і катання тещі молодим у возику тощо. Доречи, майже всі
вказані дії були досить поширеними і зустрічались на весіллях, серед
різних верств населення і у містах і в сільській місцевості. Це
підтверджується власними спостереженнями студентських весіль у 1980
і роки. Отже поряд з інноваціями, весільна обрядовість українців
Донбасу зберігала багато традиційних, навіть язичницьких рис.
Отже, весільна обрядовість серед інших обрядів сімейно-побутового
циклу відзначається найбільшим соціальним звучанням. Уперше, за всі
роки радянської влади сформувалась державна політика відносно неї,
яка не просто забороняла релігійну, а й пропонувала альтернативну
безрелігійну, цивільну. Традиційна трьохчасткова структура, яка
вміщувала передвесільний, весільний та післявесільний етапи –
кардинально змінилася. Передвесільний етап значно скоротився,
кульмінацією весільного етапу стала Урочиста реєстрація шлюбу,
післявесільний етап у 1960-х – 1980-х роках майже зник. Урбанізація,
розповсюдження міської культури суттєво впливали на весільну
обрядовість, з’явились іноваційні риси. Комплекс весільної
обрядовості у досліджуваний період складався з трьох рівнів –
цивільного, презентованого новою державною обрядовістю, народного –
він ніс на собі основне навантаження, мав регіональні та виражені
етнічні риси, та у селі зберігався краще, ніж у місті та
християнського, який хоча й не мав такої розповсюдженості як
хрещення та відспівування, але повністю його викорінити так і не
вдалося. Офіційна, регламентована державою обрядовість набувала
домінантних рис. Таким чином, головним у весільній обрядовості
українців Донбасу у 1960 і – середині 1980 х років залишилось її
традиційне соціальне навантаження, багаторазово підсилене державною
політикою.
Література
1. Антонова Є.І. На весілля з рушниками. Традиції і сучасність. –
Донецьк: УкрНТЕК, 2002. – 112с.
2. Артюр Л.Ф. Народне харчування українців та росіян
північно-східних районів України. – К.: Наукова думка, 1982. – 112
с.
3. Борисенко В.К. Нова весільна обрядовість у сучасному селі: на
матеріалах південно-східних районів України. – К.: Наукова думка,
1979. – 134с.
4. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К.:
Наукова думка,1988. – 192с.
5. Ельченко Ю.Н. Новому человеку – новые обряды. – М.: Политиздат,
1976. – 78с.
6. Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні.
– К.: Наукова думка, 1974. – 159с.
7. Келембетова В.Ю. Побут і релігійні пережитки. – К.: Наукова
думка,1974. – 191с. Келембетова В.Ю. Роль радянських свят і обрядів
у подоланні релігійних пережитків.// Радянські свята і обряди в
комуністичному вихованні. – К.: Видавництво політичної літератури,
1978. – С.212-253.
8. Онищенко А.С. Актуальне проблемы развития и внедрения новой
советской обрядності // К.: Вища школа, 1986. – С.162-170.
9. Острожинский В.Е. Партийное руководство процессом внедрения новых
праздников и обрядов.// Советские традиции, праздники и обряды. –
М.: Профиздат,1986. – С.19-36.
10. Пономарьов А.П. Сучасна сім’я і сімейний побут робітників
Донбасу. 1950 – 1975. – К.: Наукова думка, 1978. – 143с.
11. Романова Н.С. Мировоззренческая функция социалистической
обрядности. – К.: Наукова думка, 1987 – 87с.
12. Руднев В.А. Обряды народные и обряды церковные. – Л.:
Лениздат,1982. – 159с.
13. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.31. – Спр.2657.
14. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.31. – Спр.2401.
15. ЦДАГОУ. – Ф.7. –Оп.20. – Спр.456.
16. ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.431.
|
