Олена Отземко
(Донецьк)
ДОКУМЕНТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ У ФОНДАХ ПАРТІЙНИХ ОРГАНІВ
ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
Національне питання є важливою складовою сучасної політичної
ситуації в Україні. Проблеми розвитку української національної
культури й культур інших народів, статусу російської мови тощо і на
другому десятиріччі існування незалежної Української держави
дискутуються в суспільстві.
Історики зі свого боку приєдналися до обговорення цих проблем,
звернувшись до історичного минулого. Адже в Україні вже була спроба
вирішити національне питання. Мається на увазі політика
українізації, що здійснювалась в УСРР у 20 30-ті роки ХХ ст., і є
однією з цікавіших і трагічніших сторінок нашої історії. Серед
дослідників цього питання треба відзначити В. М. Даниленка, Г. Г.
Єфименко, В. С. Лозицького, С. В. Кульчицького, О. Ю. Борисьонок
[2,3,4,5,6,7]. Деякі аспекти українізації в Донбасі досліджені І. В.
Багінською [1].
Джерельна база історії українізації включає широке коло
різноманітних матеріалів: це і законодавчі акти, і документи
партійних органів, і діловодна документація, а також періодична
преса, мемуарна література, листування тощо. Важливе місце в цьому
комплексі джерел належить документам комуністичної партії, що цілком
зрозуміло. Рішення її вищих органів мали директивний характер,
складали підвалини законодавчої та урядової діяльності держави,
регламентували всі сторони життя суспільства. Документи місцевих
партійних органів мали виконавчий характер, проте їх рішення були
обов’язковими для всіх інших організацій. Вони відображають усі
принципові питання розвитку народного господарства, ідеології,
культури, соціальної сфери. Отже без їх серйозного аналізу не
можливе вивчення багатьох складних процесів радянської доби, зокрема
українізації. Окрім того, для партійного апарату було характерне
добре налагоджене діловодство та забезпечення збереженості
документів, що також робить їх одним з найінформативніших джерел.
Існування за радянських часів штучно створеної дисципліни “Історія
КПРС” обумовило наявність значної кількості праць, присвячених
джерелознавчому аналізу документів комуністичної партії, в яких вони
розглядались як абсолютно достовірні. В останні десятиріччя історики
намагаються з нових позицій оцінити інформаційні можливості цього
комплексу документів. Нові погляди висловлено в підручнику з
історичного джерелознавства колективу авторів під керівництвом Я. С.
Калакури, статті Р. Я. Пиріга, що він дає характеристику матеріалів
Центрального Державного архіву громадських об’єднань з історії
голоду 1932-1933 рр. [8,12]. Треба також відзначити ґрунтовні праці
російських дослідників з джерелознавства історії Росії ХХ ст., в
яких аналізу документів комуністичної партії приділено значну увагу
[9,10].
Метою нашого дослідження є джерелознавча характеристика документів
партійних фондів Державного архіву Донецької області (далі ДАДО) з
історії українізації в Донбасі, яка передбачає, по-перше,
типологічний аналіз, по-друге – аналіз інформаційних можливостей
цього документального комплексу. Нами оброблено фонди Донецького
губернського комітету партії, вибірково - окружних, районних і
міських парткомів. Хронологічні межі – 1923-1932 рр.
Звертаючись до типологічного аналізу цих матеріалів, треба
зазначити, що універсальної класифікації писемних джерел не існує.
Кожен з дослідників пропонує свою класифікаційну схему залежно від
теми й завдань дослідження, дотримуючись, правда, загальноприйнятих
критеріїв, серед яких визначальними є характер, зміст, форма,
призначення, походження й функціонування джерел [8,10,12]. Зважаючи
на це, автор спиратиметься на класифікацію джерел історії
радянського суспільства, запропоновану В. В. Кабановим. Він
виокремлює разом з іншими такий вид джерел як документи політичних
партій та організацій, серед яких найважливішим комплексом вважає
матеріали КПРС. До останніх Кабанов відносить лише документи вищих
органів партії, які мали директивний характер (статути, програми,
резолюції, постанови, стенограми з’їздів, конференцій, пленумів ЦК,
політбюро) [10]. Решта матеріалів центральних і документи місцевих
партійних органів, які є масовим джерелом, що дає уявлення про
практичну діяльність партії, фактично не мають особливих видових
ознак, які б давали підстави відносити їх тільки до партійних
документів. Апарат комуністичної партії за радянських часів
виконував функції держави, вирішуючи не тільки ідеологічні й
політичні проблеми, а всі важливі питання життя суспільства в центрі
й на місцях. Тому комплекс документів, що відклався в процесі його
діяльності вписується в межи діловодних джерел як виду. До них можна
застосовувати аналогічні прийоми критики [10].
Виходячи цього в проаналізованому комплексі матеріалів партійних
органів Донбасу нами виділено майже всі функціональні групи
діловодної документації:
1) розпорядча документація: постанови секретаріату, організаційного
бюро ЦК КП(б)У, пленумів, бюро, секретаріатів губернського,
окружних, районних, міських парткомів, колегій
агітаційно-пропагандистських відділів, агітпропнарад; циркуляри ЦК
КП(б)У, місцевих парткомів; рішення, резолюції місцевих партійних
конференцій різного рівня;
2) організаційно-розпорядча документація: протоколи бюро,
секретаріатів, пленумів партійних комітетів,
агітаційно-пропагандистських відділів; стенограми партійних
конференцій, пленумів партійних комітетів;
3) листування: по-перше, секретарів парткомів між собою та з ЦК
КП(б)У; по-друге, листи рядових комуністів до партійних комітетів;
4) планова документація: плани роботи парткомів,
організаційно-інструкторських, агітаційно-пропагандистських
відділів;
5) контрольна документація: доповіді інструкторів, що перевіряли
різні ланки роботи партійних комітетів;
6) звітна документація: звіти партійних комітетів та їх відділів,
огляди, доповідні записки агітаційно-пропагандистського відділу,
політдоповіді, що в них аналізується ситуація на місцях, а також
статистичні зведення;
7) інформаційна документація: інформаційні бюлетені.
Найбільшою за обсягом серед названих груп є
організаційно-розпорядча документація, зокрема протоколи бюро
губернського партійного комітету, які складаються з двох частин.
Перша - власне протокол, що містить лише назви питань і рішення по
них. Друга частина - підготовчі матеріали до протоколу, що являють
собою об’ємні справи, у складі яких листування, довідки, звіти,
матеріали перевірок тощо. Саме вони містять більш-менш "живий"
матеріал з різних питань, що розглядалися партійними бюро, зокрема,
з питань українізації, на відміну від постанов, рішень, резолюцій,
які носять формальний характер. Те ж саме можна сказати про
стенограми партійних конференцій, які відображають не тільки
офіційні погляди на проблеми українізації, а також ставлення до них
рядових членів партії.
Цікаву інформацію, якої не можна знайти в інших документах, також
надає листування. Це інформаційні листи (або політлисти) секретарів
окружних парткомів секретарю губкому, що надсилалися 1 раз на два
місяці, секретарів окружних парткомів райкомам, а також листі
окремих лідерів або ЦК КП(б)У секретареві Донецького губкому або
місцевим партосередкам. Усі вони мають гриф "таємно" і, можливо,
цьому містять реалістичну оцінку різних подій та явищ, зокрема
проблем українізації. Другу групу становлять листи рядових
комуністів до партійних комітетів, які відображають перипетії
процесу українізації з погляду окремих людей. Серед них особлива
група - доноси й покаянні листи, що відносяться, переважно, до 30-х
років.
Досить значною за обсягом є також звітна документація, в складі
якої, знову ж таки, найбільший інтерес представляють доповідні
записки, огляди з грифом "таємно". Такі документи також характерні
здебільшого для 30-х років.
Статистична частина звітної документації являє собою спеціальні
статистичні форми, в яких міститься інформація про національний
склад партійної організації, прийнятих у партію членів, національний
склад партійних і радянських органів, відповідальних працівників.
У цілому, треба зазначити, що документів, які б містили інформацію
тільки з питань українізації не багато. Це переважно звітна
документація. У більшості випадків проблеми українізації
розглядалися як окремі питання разом з іншими на партконференціях,
бюро, пленумах, згадувалися в їх рішеннях, були частиною (не
головною) звітів, доповідей, листів.
Дослідники українізації в останні роки збігаються на думці, що в
історії цього процесу можна виділити два етапи. У 20-х – на поч. 30
х років, незважаючи на всі труднощі й перекручення, процес
українізації розвивався по висхідній лінії. З початку 30-х років
(деякі автори називають точну дату – 1933 р.) вона почала
згортатися, а згодом і взагалі була зведена нанівець [4,5,6]. Ми
зосередимось на аналізі документів партійних фондів ДАДО, що
відносяться до першого етапу. Вони досить чітко відображають лінію
ЦК КП(б)У в цьому питанні, її повороти й зиґзаґи, а також
особливості реалізації в такому складному регіоні як Донбас. ВКП(б)
та її “загін” – комуністична партія України – мали вже в ті роки
добре побудований і жорстко централізований апарат. Будь-яке рішення
центральних органів обговорювалося на всіх рівнях, його виконання
пильно контролювалось.
Серед документів партійних органів Донбасу 20 х – поч. 30 х років
знаходимо цілу низку циркулярів, листів ЦК КП(б)У, циркулярів і
постанов його секретаріату, оргбюро, агітаційно-пропагандистського
відділу, які містять вказівки для місцевих парткомів щодо виконання
вищих партійних директив в області українізації. Поряд з
розпорядчими документами, які призначалися для всіх місцевих
парткомів (наприклад, про обговорення рішень червневого пленуму ЦК
КП(б)У 1926 р.), є також документи, що стосуються тільки парткомів
Донецького регіону. Вони здебільшого критикують діяльність останніх
в області українізації та вимагають виправлення недоліків [22:
122,136,164; 33: 19; 36: 14,15,30-32].
Інтерес представляють два документи, які досить відверто
відображають розуміння партійним керівництвом республіки сутності
українізації, як процесу розвитку української культури, що має бути
“національною за формою та соціалістичною за змістом” й намагання
тримати цей процес у суворо обмежених ідеологічних рамках. Це,
по-перше, циркуляр ЦК КП(б)У про курси, метою яких була підготовка
кваліфікованих партійних українських працівників окружного масштабу
(липень 1925 р.). Цей документ було розроблено на підставі циркуляру
ЦК РКП(б) про курси окружних партійних працівників. Ймовірно з нього
і перекочувала в циркуляр ЦК КП(б)У, написаний, до речі, російською
мовою, така фраза (наводимо мовою оригіналу): “Принимаются товарищи,
владеющие украинским языком. Интеллигенты и товарищи с высшим
общеобразовательным цензом на курсы приниматься не будут» [7; 23:
49,52]. Другий документ - це закритий лист ЦК КП(б)У місцевим
партосередкам (жовтень 1925 р.), в якому досить прямо порівняно з
офіційними постановами роз’яснювалися цілі українізації. У листі
зверталася увага на значне відставання українізації партійного та
радянського апарату від швидкого розвитку української культури.
Через це у партії не вистачає часу стежити за тим, щоб розвиток
останньої йшов не по дрібнобуржуазному руслу, а по
радянсько-комуністичному. Адже власне українськими є ті прошарки
населення, які недостатньо охоплені партією – селяни та
інтелігенція, які можуть стати підґрунтям для пожвавлення діяльності
націоналістичної контрреволюції. Виходячи з цього ставилося завдання
вживання рішучих заходів щодо українізації партійного та радянського
апарату, переходу на українську мову до 1 січня 1926 р. [21: 56,57]
Документи власне місцевих партійних органів відображають декілька
аспектів цього процесу в регіоні. Це, передусім, зовнішня, офіційна
сторона втілення в життя політики українізації в 20-х – на поч. 30-х
років, що відбилася в протоколах, рішеннях, постановах, циркулярах,
звітах, доповідних записках, інформаційних бюлетенях партійних
комітетів, їх секретаріатів, агітаційно-пропагандистських відділів,
комісій з проведення українізації [14,15,16,17,18,20]. Усі вони
мають приблизно однаковий зміст, про що свідчить аналіз документів
Сталінського, Старобільського, Луганського та Маріупольського
окружних парткомів, Амвросіївського (у 1930 р. питання українізації
ставилися на бюро вісім разів) та Слов’янського райкомів: спочатку
обговорення директивних документів ЦК КП(б)У, відповідно до цього
планування заходів в області українізації, відтак обговорення їх
реалізації, звітування на пленумах, партконференціях, інспекційні
перевірки нижчестоящих органів [31,32,34,35,38,39]. Ці матеріали
складають враження активної та енергійної діяльності - плани і звіти
насичені цифрами, переліками запланованих і проведених заходів, адже
центральні партійні органи вимагали швидкого й беззаперечного
виконання поставлених завдань [41,42,43,44,45,46,47,51,52,53,54]. Їх
аналіз, в той же час, дозволяє зробити висновок про те, що
накреслені плани не виконувалися, справа українізації в Донбасі
просувалася дуже повільно, і в 1925 р., і в 1929 р., і далі її
проблеми були схожими: більш-менш українізовано було установи
народної освіти, а також радянський апарат у сільській місцевості і,
частково, апарат окружних виконавчих комітетів; незадовільним
залишався стан українізації промислових підприємств і власне
партійних органів. Партійні працівники (і відповідальні, і рядові),
які повинні були втілювати в життя ідеї українізації, ухилялися від
вивчення української мови й користування нею, відмовлялися працювати
українською мовою в сільській місцевості [26: 54-56;
56,57,58,59,60,61,62].
Матеріали партійних комітетів відобразили й типове для того часу
явище: виправдовуючись за низькі темпи українізації місцеві партійні
чиновники посилалися на об’єктивні регіональні особливості Донбасу -
різнобарвний національний склад населення, значну зрусифікованість
міського населення, відсутність кадрів і літератури, неписьменність
населення, а також, перевантаженість, низький рівень освіти і
нерозуміння сутності українізації “деякою частиною партійців” і,
внаслідок цього - несерйозне ставлення до її проблем, і, в той же
час, зобов’язувалися в своїх постановах і рішеннях виконати
завдання, поставлені ЦК КП(б)У в заздалегідь неможливі строки.
Прикладом може бути постанова ХІ Маріупольської окружної
партконференції (грудень 1925 р.) про перехід усіх установ округу на
українську мову з 1 січня 1926 р. (подібні постанови знаходимо і в
матеріалах інших окружних комітетів) [19: 56,106; 27: 64-70; 43:
23,72].
Більш відверто й гостро проблеми українізації відбилися в
стенограмах партійних конференцій, пленумів, у листуванні секретарів
парткомів. Їх інформація реалістичніша порівняно зі змістом
попередніх документів, ймовірно, через те, що ці матеріали не
призначалися для оголошення, а то і взагалі мали гриф “таємно”. Вони
відобразили, таке характерне явище, як зневажливе ставлення багатьох
партійних, радянських чиновників і рядових комуністів до української
мови (у названих вище документах це трактувалося як нерозуміння
сутності українізації). Так, на ІХ губернській партконференції в
травні 1924 р. секретар губернського парткому Квірінг піддав критиці
працівників губернського виконавчого комітету Криницького й
Алексіїву за “русофільські розмови” про те, що начебто української
мови не існує, а є “галицька мова”. Цікавим є той факт, що
Алексіїва, відповідаючи на це, навела цілу низку фактів і цифрових
даних, які свідчили про виконання поставлених завдань в області
українізації. В той же час, вона залишилась при своїх поглядах,
стверджуючи, що (зберігаємо мову оригіналу) “в украинской
литературе, которую мы получаем, до сих пор свирепствует галицийское
наречие” [13: 16,42].
Секретар Луганського кружного комітету Ляпін у політлисті до
секретаря губкому (травень-червень 1925 р.) прямо писав про сильний
опір українізації в робітничих і рудничних районах: ніхто з
керівників і рядових членів партії не знає української мови, щоб не
вивчати її подають заяви про переведення в Росію. Йому вторив
секретар Сталінського окркому в доповіді на ХІІІ окружній
партконференції (грудень 1925 р.). Посилаючись на об’єктивні
труднощі українізації – багатонаціональний кадровий склад робітників
(особливо на рудниках) і велику плинність, він прямо говорив про
“кацапський актив”, який не піддається переробці й іронізує з
приводу того, що краще вивчити китайську мову, ніж українську.
Зважаючи на це, зрозумілим стає різко негативне ставлення до
української мови значної частини рядових партійців (деякі прямо
говорили про насильство над руськими в Донбасі, прояви “українського
шовінізму”). Цей факт наводиться у звіті
агітаційно-пропагандистського відділу Сталінського окркому, який
підбивав підсумки обговорення національної політики партії на
партійних зборах (травень 1927 р.). Друга частина робітників, згідно
з інформацією цього звіту, демонструвала байдужість стосовно проблем
українізації і, лише незначний прошарок рядових партійців
підтримував політику партії. Таким чином, у 1927 р., у розпал
українізації в республіці, самі керівники цього процесу в Донбасі
змушені були констатувати, що більшості членів партії не зрозумілі
практичні шляхи та форми українізації, у значної частини – певні
антиукраїнські настрої, часто пов’язані з великоруським походженням
[19: 143; 24: 49-53; 28: 73,77-78].
Подібну ситуацію відображають і документи партійних органів
Маріупольського округу. У звіті окрпарткому на ХІІ партконференції
(січень 1927 р.) йдеться, наприклад, про те, що деякі партійні
керівники й господарники не збираються вивчати українську мову,
говорять про “непотрібність українізації”, чим сприяють негативному
ставленню до українізації з боку рядових партійців і позапартійної
маси [48: 24]. Як відомо, в цьому окрузі існували національні
німецький та грецькі райони, в яких проводилась політика
коренізаціі. Її труднощі й проблеми, переплетені з проблемами
українізації, також відбилися в партійному діловодстві, зокрема
стенограмах конференцій та пленумів, інформаційних бюлетенях.
Документи фіксують, наприклад, таку проблему, як національний
антагонізм між українцями та греками і німцями, причинами якого,
окрім неврегульованих земельних відносин, недоліків районування,
було невиконання декрету про рівноправ’я мов, відставання темпів
українізації. Він переносився в партійні організації, проявлявся у
виборчих кампаніях (1927 р.). Зверталася увага й на “дрібні хиби”
коренізаціі, що виникали через негативне або недбайливе ставлення до
цього питання, але мали значні наслідки: надсилання розпоряджень
українською мовою до німецьких, єврейських, руських сільрад й вимоги
до них вести діловодство українською мовою, надсилання в національні
бібліотеки, школи книжок українською мовою, недбайливе, підчас
глумливе ставлення до національних особистих звичок у розмові й
роботі і таке ін. [49: 33; 50: 111,123].
Результат такої українізації бачимо у звіті Маріупольського
окрпарткому на ХIV партконференції в грудні 1928 р.: ступінь
українізації округу незначний, українська мова рідке явище,
українська преса – теж; а також у матеріалах ХVI партконференції
Сталінського округу (червень 1930 р.), в роботі якої брав участь
голова Наркомату освіти Скрипник. У своїй промові він відзначав, що
в справі українізації Донбас у найгіршому стані в Україні, тут
“холодне ставлення” до цього питання. А в постанові
агітаційно-пропагандистського відділу Сталінського окружного
парткому від 11 листопада 1929 р. йдеться про притягнення до суворої
відповідальності всіх партійців, які ухиляються від виконання
директив партії щодо українізації, зокрема вивчення та вживання
української мови ( підґрунтям стала постанова пленуму окркому від 8
вересня 1929 р.). Подібні постанови, проте, здебільшого залишалися
на папері, про що свідчить, зокрема, той факт, що діловодство
партійних комітетів велося переважно російською мовою [37: 146,149;
40: 85].
Документи партійних органів Донбасу цього періоду також відобразили
таку характерну рису політики українізації, як боротьба з різними
“ухилами”. Метою було недопущення великого впливу на формування
радянського й партійного апарату справжніх національних елементів
[7: 4]. У 1926 р. на пленумі Сталінського окрпарткому ще йшлося про
боротьбу і з українським і з російським шовінізмом. У 1928 р. на ХV
партконференції Сталінського округу вже говорили про небезпеку
“хвильовизму” й “шумськизму”. У 1930 р. на партійних конференціях
Донбасу засуджували СВУ: “...раніш було, що українською культурою,
навчанням займалися тільки інтелігенти, поганці, яких нещодавно
судили..., які хотіли володіти всім українським населенням, особливо
селянським. Сталінські пролетарі добре розуміють, що таке українська
культура, національна політика й самі нею оволодіватимуть”. У 1931
р. на ХІV партконференції Слов’янського району вже йшлося про
боротьбу з українським буржуазним націоналізмом [25: 38,51-53,57;
30: 108; 40: 242; 55: 6; 61: 23].
Таким чином, проаналізовані матеріали дозволяють зробити висновок
про те, що комплекс документів з історії українізації в партійних
фондах ДАДО досить значний за обсягом, за номінальною ознакою його
можна віднести до діловодної документації. Інформаційні можливості
зазначеного комплексу дозволяють скласти достатньо повне уявлення
про реалізацію політики українізації місцевими партійними органами
Донбасу, ставлення самих партійців до її проблем.
У документах партійних органів Донеччини 20-х – поч. 30-х рр. дуже
чітко простежуються “зигзаги” в здійсненні політики українізації, її
подвійність, іноді розгубленість місцевих виконавців. Зокрема, треба
звернути увагу на те, що в документах 1932 р. майже не знаходимо
згадок про українізацію. Це був рік голодомору і районним парткомам
(УСРР тоді було поділено на райони), ймовірно, було не до
національно-культурних проблем. Окрім того, в ці роки вже досить
відчутним було невдоволення центральної влади характером
українізації в республіці, що проявилося в згаданій вище боротьбі з
“шумськизмом”, “хвильовизмом”, “яворщиною”, справі СВУ тощо і
викликало розгубленість місцевих партійних керівників, які боялися
наробити помилок. На початку ж 1933 р. у національній політиці, що
спрямовувалася владними структурами УСРР, відбулися значні зміни.
Література
1. Багінська І.В. Кадрове забезпечення освітніх установ і політика
коренізаціі (1923-1933 рр.) // Нові сторінки історії Донбасу. Кн.7.
– Д.: ДонНУ, 1999. – С.44-54.
2. Борисенок Е.Ю. Проблема украинизации во второй половине 20-х
годов и Л.М.Каганович // Славяноведение. – 2001. - №5. – С.134-142.
3. Борисенок Е.Ю. Укрепление сталинской диктатуры и поворот в
национальной политике на Украине (1930-е гг.) // Отечественная
история. – 2003. - №1. – С.162-170.
4. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на
Україні: 20-30-ті роки. – К.: Либідь, 1991. – С.250-269.
5. Даниленко В.М. Згортання українізації й посилення
русифікаторських тенденцій у суспільно-політичному житті Радянської
України // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб.
статей. – К.: Либідь, 1994. – С.156-178.
6. Єфименко Г.Г. Зміни в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні
(1932-1938) // Український історичний журнал. – 2000. - №2. –
С.82-93; №4. – С.37-47.
7. Єфименко Г.Г. Національні аспекти у формуванні
компартійно-радянського апарату в УРСР (1932-1938)// Український
історичний журнал. – 2000. - №5. – С.3-17; №6. – С.51-65.
8. Історичне джерелознавство. Підручник для студентів історичних
спеціальностей вищих навчальних закладів / Я.С.Калакура,
І.Н.Войцехівська, Б.І.Корольов та ін. – К.: Либідь,2002. – 536 с.
9. Источниковедение новейшей истории России: теория, методология и
практика. – М.: РГГУ, 2004. – 742 с.
10. Кабанов В.В. Источниковедение истории советского общества. – М.:
РГГУ, 1997. – 388 с.
11. Лозицький В.С. Політика українізації в 20-30-х роках: історія,
проблеми, уроки // Український історичний журнал. – 1989. - №3. –
С.46-55.
12. Пиріг Р.Я. Документи з історії голоду у фондах архівосховищ
України // Український історичний журнал. – 2003. - №5. – С.82-102.
13. Державний архів Донецької області (ДАДО). – Ф.П-1. – Оп.1. –
Спр.1876.
14. Там само. – Спр.1893.
15. Там само. – Спр.1963.
16. Там само. – Спр.2299.
17. Там само. – Спр.2300.
18. Там само. – Спр.2310.
19. Там само. – Спр.2336.
20. Там само. – Спр.2338.
21. Там само. – Ф.П-9. – Оп.1. – Спр.118.
22. Там само. – Спр.122.
23. Там само. – Спр.214.
24. Там само. – Спр.253.
25. Там само. – Спр.260.
26. Там само. – Спр.283.
27. Там само. – Спр.379.
28. Там само. – Спр.452.
29. Там само. – Спр.453.
30. Там само. – Спр.474.
31. Там само. – Спр.489.
32. Там само. – Спр.518.
33. Там само. – Спр.599
34. Там само. – Спр.647.
35. Там само. – Спр.650.
36. Там само. – Спр.699.
37. Там само. – Спр.701.
38. Там само. – Спр.706.
39. Там само. – Спр.718.
40. Там само. – Спр.724.
41. Там само. – Ф.П-11. – Оп.1. - Спр.39.
42. Там само. – Спр.74.
43. Там само. – Спр.77.
44. Там само. – Спр.78.
45. Там само. – Спр.80.
46. Там само. – Спр.118.
47. Там само. – Спр.124.
48. Там само. – Спр.130.
49. Там само. – Спр.136.
50. Там само. – Спр.146.
51. Там само. – Спр.163.
52. Там само. – Спр.164.
53. Там само. – Спр.184.
54. Там само. – Спр.220.
55. Там само. – Спр.221.
56. Там само. – Ф.П-95. – Оп.1. - Спр.205.
57. Там само. – Спр.206.
58. Там само. – Спр.207.
59. Там само. – Ф.П-850. – Оп.1. - Спр.493.
60. Там само. – Спр.560.
61. Там само. – Спр.561.
62. Там само. – Спр.562.
|
