Кім Науменко
(Львів)
УКРАЇНСЬКИЙ КОЛАБОРАЦІОНІЗМ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ПРОБЛЕМИ
ДОСЛІДЖЕННЯ
Аналізуючи сучасний етап розвитку історичної науки в Україні,
незважаючи на її чималі здобутки в добу незалежності, на наш погляд,
поза межами глибоких фундаментальних досліджень залишаються ще
багато сторінок з історії епохальної події ХХ століття – Другої
світової війни. Відомий український історик Михайло Коваль
підрахував, що у США після війни було видано 120 томну історію
Збройних сил, у Великобританії цій проблемі присвячено 92 томне
видання і 30 томна “Великобританія у роки Другої світової війни”. У
Радянському Союзі у свій час видано 6-томне видання “История Великой
Отечественной войны” та 12-томне – “История Второй мировой войны”,
які виявилися свідомою і цілеспрямованою деформацією історичної
правди, що було завжди притаманно радянській історіографії [12: 5].
До речі, російський вчений Юрій Афанасьєв дуже влучно
охарактеризував її як “особливий науково-політичний феномен,
гармонічно вписаний в систему тоталітарної держави і пристосований
до обслуговування її ідеологічних потреб” [18: 37]. В результаті,
впродовж тривалого часу наше суспільство, учасники війни та повоєнні
покоління не знали всієї правди про цей найтрагічніший період
всесвітньої історії, зокрема України. На жаль, при наявності досить
потужного наукового потенціалу (лише Інститут історії України
поєднує 200 висококваліфікованих науковців), в нашій державі поки що
не створено фундаментальної об’єктивної праці “Україна в роки Другої
світової війни”.
Якоюсь мірою ситуацію пояснює директор львівського Інститут
українознавства ім. І.Крип’якевича академік НАН України Ярослав
Ісаєвич, який у недавній публікації “Українська історична наука:
організаційна структура і міжнародні контакти” наголошує: “Сьогодні
українська історична наука переживає лише перший етап розкріпачення
і національно забарвленої лібералізації та розвивається у напрямку
поступового розширення спектру творчих підходів, посилення позицій
тих вчених (в даному випадку істориків), які своєю метою ставлять не
служіння суспільнокорисній ідеології, а спробу осмислення історичних
процесів у всій їхній суперечливості й багатоманітності” [11: 12].
В цілому погоджуючись з академіком Я.Ісаєвичем, львівський історик
професор Леонід Зашкільняк знаходить у проблемі інші аспекти, які
впливають на глибокі дослідження вітчизняної історії: “Тільки з
проголошенням у 1991 році самостійності Української держави
з’явилася можливість звільнити від обмежувальних ідеологічних пут і
розвивати наукові дослідження минулого на фахових засадах, –
зазначає він у праці “Українська історіографія на зламі ХХ і XXI
століть: здобутки і проблеми”. – Однак, як виявилося, українські
історики не були готові до такого розвитку подій... Чимало з них,
виконуючи суспільно-політичні замовлення, спішили засвідчити свою
лояльність новій реальності. Чи не вирішальним у розвитку
української історіографії став політичний чинник, який створює нові
обмежувальні рамки для наукової творчості” [9: 5].
Ще на одну обставину, яка суттєво впливала на процес дослідження
проблеми, звертає увагу професор Ярослав Грицак: “Як західну, так і
східну історіографію Другої світової війни написано з перспективи
Великої трійки – коаліції держав, які виграли цю війну: Великої
Британії, США та СРСР. Тому правильність чи помилковість тих чи
інших рішень усіх протиборчих сторін оцінюється за тим, наскільки
вони сприяли чи перешкоджали кінцевому результатові” [3: 94]. Саме
це визначило одну з найбільш больових точок вітчизняної
історіографії – український колабораціонізм, особливо участь
національних військових та поліцейських формацій на боці нацистської
Німеччини у війні проти Радянського Союзу 1941–1945 рр. Тривалий час
навколо цієї проблеми в середовищі українських і зарубіжних
істориків точаться гострі дискусії, які виходять за рамки наукової
полеміки, про що свідчить відзначення в Україні 60 річчя закінчення
радянсько-німецької війни, численні публікації та протистояння у
Верховній Раді. “Гостроти дискусії додає політичний вимір, –
зауважує Ярослав Грицак, – найперше – вимоги зрівнять статуси
ветеранів Великої Вітчизняної війни та ветеранів УПА й потреба
розвивати добросусідські відносини з країнами, де історична пам’ять
про УПА, м’яко кажучи, не найкраща” [3: 91]. Потребує вирішення
проблема учасників інших українських військових формувань часів
війни. Слід відзначити, що українському суспільству покищо бракує
глибоких об’єктивних досліджень проблематики та заходів донести їх
до широкого загалу наших людей, насамперед східних і південних
регіонів України.
Впродовж довгого часу проблема співробітництва українців з
нацистською окупацією була забороненою темою, або висвітлювалася
брутально фальсифіковано, причому стосувалася лише діяльності ОУН–УПА,
військових формувань дивізії “Галичина”, “Нахтігаль”, “Роланд” та
інших, учасники яких однозначно кваліфікувалися як “зрадники
Батьківщини”. Російський історик Сергій Дроб’язко слушно зауважував,
що навіть у часи перебудови й лібералізації цензури, коли з’явилися
більш-менш значні публікації з проблеми, чимало істориків намагалися
суттєво зменшити масштаби колабораціонізму й зводили явище до
окремих фактів зради й лише в останні роки, його стали розглядати не
як банальну зраду, а складне соціально-політичне явище, яке мало
глибокі причини й передумови [6: 5,9].
Цьому сприяв досить потужний внесок у дослідження колабораціонізму
наших сусідів – істориків Російської Федерації Ю. Афанасьєва, С.
Дроб’язко, С. Чуєва, Б. Ковальова, П. Поляна, Ю. Мухіна, О. Смислова
та особливо академіка Михайла Семиряги. Саме його фундаментальна
праця “Колаборационизм: Природа, типология і проявления в годы
Второй мировой войны” стала великим проривом в історіографії
проблеми. На основі потужної джерельної бази автор відтворив
масштаби, причини і характер проявів колабораціонізму в різних
країнах, зокрема в Україні, різноманітні форми співробітництва з
окупаційною владою.
На відміну від інших військових істориків Росії, зокрема М. Гарєєва,
Л. Рєшина, М.Семиряга підтвердив величезні масштаби колабораціонізму
в роки радянсько-німецької війни, коли більше мільйона радянських
громадян служили у різних військових і поліцейських формаціях, тобто
набагато більше ніж в русі Опору. До речі, за підрахунками
українського історика Тараса Гунчака їх було 968 тис. з них 250 тис.
українців [4: 13]. Після детального аналізу усіх національних
військових формацій С.Дроб’язко зробив висновок, що їх особовий
склад був набагато більшим – 1,3–1,5 млн радянських громадян [7:
133]. Нарешті, за німецькими даними – з донесення в Генеральний
штаб, приведеного у книзі “Война Германии против Советского Союза
1941–1945” виданій у Берліні, на 2 лютого 1943 р. знаходилося у
війську 750 тис. громадян “східних земель” [2: 145]. Якщо врахувати,
що в Україні на окупованій території діяли за підрахунками
київського вченого Володимира Сергійчука щонайбільше 45 тис.
партизан, а в німецьких військах і поліції 250 тис. українців –
масштаби українського колабораціонізму були дійсно вражаючими. На
цей феномен Другої світової війни звернуло увагу ЦРУ США, яке у
доповідній записці щодо українського питання в роки війни
відзначало: “Здавалося неймовірним, що, незважаючи на всі припущені
німецькою владою в Україні грубі помилки, значна кількість українців
все мала бажання воювати пліч-о-пліч з німцями проти Червоної армії
до кінця війни. Цей факт доводить, що ненависть до більшовизму була
сильнішою за несприйняття німецької поведінки. Українці масово
формували загони добровольців”.
Майже всі дослідники проблеми намагаються висвітлити причини цього
явища. На наш погляд, найбільш глибоко, всесторонньо і об’єктивно їх
аналізують вітчизняні історики Михайло Коваль, Ярослав Грицак,
Андрій Боляновський, Олег Гринів, Анатолій Кентій, Олександр
Лисенко, Іван Патриляк, а також історики з української діаспори
Тарас Гунчак, Василь Верига, Мирослав Кальба, Володимир Косик, Юрій
Тис-Крохмалюк, Лев Шанковський та інші. Майже всі вони сходяться на
тому, що головною причиною українського колабораціонізму в його
масштабах і формах були соціально-політичні і національні проблеми,
величезна напруга в суспільстві спричинена, як підкреслював, М.
Коваль насильницькою колективізацією, страшним голодомором і
масовими репресіями радянської влади у 1930 х роках, коли мільйони
українців стали жертвами терору з боку сталінського тоталітарного
режиму. Саме М. Коваль у свої працях вперше розглянув джерела
колабораціонізму у контексті відсутності єдності українського
суспільства, дестабілізованого громадянським конфліктом нав’язаним
владою, зрозумілого прагнення скривджених людей помститися [12: 12].
Варто відзначити, що в Україні більше ніж у якій іншій республіці
сталінської імперії, склалося переплітання конфліктів і
суперечностей влади з народом, невирішеність багатьох проблем,
насамперед національної. Отже, зауважує Я.Грицак, цілком закономірно
в роки окупації масового масштабу набрали “її дві неминучі
супутники: колаборація та партизанський рух” [3: 95]. Народи,
особливо насильно приєднаних, по-суті окупованих у 1939–1940 рр.
територій західного регіону, свої національні прагнення сподівалися
вирішити в ході війни і вважали напад Німеччини на СРСР доброю
нагодою для відновлення незалежності. А. Боляновський звертає увагу
на особливо критичну ситуацію в Західній Україні, де під враженням
масових репресій, депортацій 1939–1941 та кривавої масакри органів
НКВС у переповнених тюрмах перед втечею у перші дні війни, українці
вітали солдатів вермахту як визволителів [1: 88].
Цієї точки зору дотримуються зарубіжні, зокрема російські дослідники
проблеми. М. Семиряга стверджує, що колабораціонізм у великій мірі
спричинили не стільки симпатії до нацистської ідеології та
гітлерівської Німеччини, скільки “соціально-політичні та національні
умови в СРСР, які були створені сталінським режимом”. Відтак, певна
частина населення безперечно стала на шлях колабораціонізму до чого
їх спонукало прагнення покінчити зі спадщиною ненависного
сталінського режиму і не допустити відновлення радянської влади”
[16: 471]. С. Дроб’язко підкреслює, що війна виявила жорстокі
суперечності, які навпіл роздирали радянське суспільство і саме
соціально-політичні передумови в СРСР визначили небачений в історії
війн розмах колабораціонізму. А потужним поштовхом широкомасштабного
процесу, за думкою С. Дроб’язко, а також С. Чуєва, Б. Соколова, В.
Селіванова й інших, стали катастрофічні поразки Червоної армії в
перші місяці війни [6: 49]. Отож, на наш погляд, неправомірно
звужувати причини колабораціонізму в Україні, зрештою й в інших
республіках, лише до національного фактору, що притаманно деяким
історикам, зокрема В. Селіванову.
І все ж слід визнати, що для переважної більшості пересічних
українців, які йшли на співпрацю з окупаційним режимом, головним
мотивом був природний інстинкт самозбереження в екстремальних умовах
війни. Однак, саме цей аспект колабораціонізму, як складного й
контрверсійного явища, є найменш вивченим. На одну з причин ситуації
слушно наголошує історик із Кривого Рогу Віталій Стецькевич, який
пише: “Соціально-економічне і суспільно-політичне життя цивільного
населення, яке опинилося під владою окупантів... практично не
вивчалося... Установка на показ антигуманної суті окупаційного
режиму не торкалася делікатної, з точки зору партійно-радянської
ідеології і класових підходів до висвітлення війни, питання
виживання цивільного населення в самому широкому розумінні цього
слова” [10. 2005. 18 червня]. Дійсно дослідження цієї проблеми в
Україні далеко не відповідають її важливості, адже йдеться про долю
30 мільйонів українців, які були кинуті державою напризволяще у
зашморг нацистської окупації і їх життя перетворилося у суцільну
боротьбу за елементарне виживання. Причому згодом вину за
перебування на окупованій території радянський режим переклав на них
же. Ще у червні 1942 р. Олександр Довженко передбачав, що після
повернення радянського режиму в Україну “каратимуть за те, що народ
просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь, чи
не був розстріляний німцями” [5: 191]. На жаль, ми не маємо
серйозних досліджень наслідків колабораціонізму, про трагічну долю
сотень тисяч українців, якоюсь мірою причетних до нього. Адже за
підрахунками М.Семиряги у ході війни та повоєнні роки близько 1,6
млн радянських громадян опинилися в еміграції. До 200 тисяч
звинувачених у колабораціонізмі в СРСР були розстріляні, 300 тисяч
кинуті у тюрми та концтабори, близько 100 тисяч з них померли [16:
782].
Колаборація є закономірним і неодмінним супутником кожної війни й
теоретично залишає населенню найбільший шанс вижити при воєнних
катаклізмах. До того ж ні одна окупаційна влада не може нормально
функціонувати без співробітництва з населенням. “Зважаючи на те, що
українці батьківщини (у вузькому, політичному значенні цього
терміну) не мали, – зазначає Я. Грицак, – і військові і політичні
режими, що контролювали Україну, не були своїми. Щонайбільше до них
можна було пристосуватися” [3: 94]. Проте, для сотень тисяч, чи
навіть мільйонів взагалі йшлося не про пристосування, а про вибір
між життям і смертю. Саме у такій ситуації опинилися
військовополонені, доля яких залишається однією з найменш
висвітлених проблем у вітчизняній історіографії. Ще й сьогодні в
Україні відсутні глибокі дослідження цього фактору, який кардинально
впливав на масштаби і форми українського колабораціонізму. Відтак,
дослідникам доводиться при необхідності звертатись до праць
російських істориків.
В результаті бездарного керівництва Червоною армією з боку вищого
командування, відтак катастрофічних поразок радянських військ вже за
перші півроку війни у німецькому полоні опинилися 3,9 млн бійців і
командирів, з них більше мільйона українців. Впродовж війни
кількість полонених за радянськими офіційними даними досягла 5,3
млн. Щоправда чимало істориків вважають, що їх було щонайменше 6,3
млн. Німецькі історики свідчать, що у полоні перебувало 5,7 млн.
Окрема група російських істориків на чолі з генералом М. Гарєєвим
розглядає проблеми війни з позицій радянської історіографії й
усіляко применшують втрати Червоної армії й вважають, що у німецький
полон потрапило не більше як 4,0 млн радянських військових [16: 452;
8: 42-52].
Величезна кількість бійців і командирів Червоної армії потрапила у
німецький полон у ході бойових дій на території України, що призвело
до різкого спаду бойового духу у військах й негативно вплинуло на
настрої населення, падіння його віри у радянську владу. Відтак, все
це сприяло поширенню масштабів колабораціонізму. Дійсно, тільки в
районі Полтави потрапили в оточення і капітулювали 665 тис.
радянських вояків – головні сили Південно-Західного фронту. А це ж
близько 66 повнокровних дивізій, тоді як група армій “Південь”
генерала Рундштедта в Україні мала 56. Крім того, німці взяли у
полон в районі Умані – 103 тис., Маріуполя – 100 тис., Барвінкового
– 240 тис., у Севастополі – 93 тис. [6: 54]. Обвал
морально-психологічного стану військ викликав, зокрема випадок у
Севастополі, коли у ніч на 1 липня 1942 р. усі командири і
політпрацівники від полку до командувача контр-адмірала Октябрського
з дозволу Москви кинуло на поталу німцям оточені війська і втекли
літаками та підводними човнами до Новоросійська.
Усі вітчизняні й зарубіжні дослідники наголошують на геноциді
нацистів щодо полонених. Хоча Німеччина у свій час підписала Гаазькі
та Женевські конвенції щодо ставлення до військовополонених, вона не
змогла й не прагнула забезпечити їх умовами для існування. Щоправда,
близько 800 тис., з них до 300 тис. українців із зайнятих нею
територій були відпущені по домівках. В результаті взимку 1941–1942
р. щонайменше два мільйони полонених померли в таборах, переважно
від голоду. Власне ці дії окупаційного режиму вписувалися у
гітлерівську політику винищення слов’янського народу. Радянська
історіографія досить повно висвітлювала ці події.
Водночас, далеко не всі історики досліджують і відтворюють ганебне
ставлення сталінського керівництва до воїнів, які потрапили у
нацистську неволю. М. Коваль, В. Косик та інші українські а також
російські, зокрема Б. Соколов, у своїх працях наголошують, що СРСР
не приєднавшись до міжнародних конвенцій, навіть у ході війни після
прохань Міжнародного Червоного Хреста, залишив полонених без
міжнародно-правового захисту, яким усю війну користувалися англійці,
американці, поляки, що розв’язало нацистам руки.
Надзвичайно вплинув на військовополонених сумнозвісний наказ Сталіна
№ 270 від серпня 1941 р., яким всі, хто потрапив у німецький полон,
однозначно оголошувалися зрадниками Батьківщини з відповідними
наслідками для них та їхніх сімей. Зауважимо, що німецьке
командування вміло використовувало цей наказ та інші документи у
ході вербовки в таборах вояків для східних легіонів, поліцейських
формувань та ін. М. Семиряга слушно зауважив, що саме ці обставини
зіграли вирішальну роль у тому, що близько 700 тис. полонених, з них
до 200 тис. українців стали на шлях співпраці з Німеччиною, коли вже
на початку 1942 р. прагматичні фронтові командири вермахту
незважаючи на категоричну заборону фюрера, вербували поповнення для
своїх дивізій [16: 460].
На наш погляд, залишається недостатньо вивченими такі аспекти
колабораціонізму як його динаміка і форми в залежності від регіону
України, а також періодів війни. Серед небагатьох праць, які
торкаються динаміки колабораціонізму привертає увагу книга
вітчизняного історика І. Патриляка. Він наголошує, що пік співпраці
українців з Німеччиною, зокрема бандерівського крила ОУН, припав на
перший період війни, коли вермахт досяг вражаючих військових успіхів
і буквально поставив СРСР на грань краху. Третій Рейх здавався
непереможним не лише українцям, які діяли у конкретних історичних
обставинах і сподівалися вирішити свої завдання. Альянс оунівців з
Німеччиною був вимушеним. Тоді не було жодної держави, яку б
українці в боротьбі за незалежність вважали своїм союзником [15: 9].
Коли ж восени 1941 р. нацисти розгорнули терор проти ОУН-б, оунівці
опинилися в русі опору. “Лінія, котра відмежовувала колаборацію від
спротиву, нерідко була тонка і розмита”, – зазначав Я.Грицак [3:
100]. Чимало істориків відзначають, що колабораціонізм суттєво
залежав від окупаційного режиму, який у різних регіонах мав свою
специфіку. Зокрема, в Західній Україні, де режим був м’якший і діяли
легальні українські громадські об’єднання, наприклад Український
Крайовий Комітет, масштаб співпраці українців з окупаційною владою
був набагато ширшим ніж на сході, чи в Рейхскомісаріаті “Україна”.
Тут стали можливими формування потужних військових формацій як
добровольча дивізія “Галичина”.
Найбільш гострі дискусії та неоднозначну оцінку істориків викликає
утворення українських військових формацій у складі вермахту та
підрозділів поліції, які формувалися і діяли в Україні та за її
межами. Лише у їх кількісному стані розбіжностей майже немає:
зокрема А. Боляновський стверджує, що у збройних силах Німеччини
служили чи перебували 250 тис. [1: 531]. До цієї кількості
схиляється С. Дроб’язко. Російський історик О. Смислов вважає, що
українців у них було 277 тис. [17: 495]. Серед досить значної
історіографії проблеми виділимо працю Андрія Боляновського
“Українські військові формування в Збройних Силах Німеччини
(1939–1945)”, яка на основі потужної джерельної бази та творчих
здобутків вітчизняних і зарубіжних істориків об’єктивно відтворює
складну проблему.
Водночас, чимало насамперед російських науковців вважають, що вона
наряду з працями Т. Гунчака, В. Косика, В. Вериги, М. Кальби й
інших, висловлює специфічний погляд на проблему колабораціонізму
українців. “При певній тенденційності, – зауважує зокрема С.
Дроб’язко, – вона містить багатий фактичний матеріал і є по-суті
першою на всьому пострадянському просторі науковою монографією, яка
присвячена виключно військовим аспектам співробітництва громадян
СРСР з Німеччиною... Підхід до її вивчення в цих державах (автор має
на увазі проблему колабораціонізму в Україні та інших країнах)
визначається внутрішньою ситуацією. Так, якщо в Білорусії з деяких
пір оцінки цього явища не відрізняються від тих, що панували в
радянські часи, то в Прибалтійських республіках і в Україні
характерним є ототожнення колабораціонізму з визвольною боротьбою”
[6: 13].
Переважна більшість, зокрема російських істориків, вважають, що
перебування у вказаних формаціях, незалежно від причин, які
спонукали українців до цього, а також від форм участі в їх
діяльності, є беззаперечною колаборацією і зрадою. С.Чуєв,
наприклад, історію українського колабораціонізму розпочинає з
Легіону Українських Січових Стрільців, який у 1914–1918 рр. діяв у
складі австрійської армії на російському фронті, оминаючи увагою
факт, що вони були по-перше громадянами Австро-Угорщини, а по-друге
виступали під гаслом боротьби за незалежність України. До категорії
колабораціоністів зараховують українських вояків добровольчих частин
часів радянсько-німецької війни, наприклад “Нахтігаль” і “Роланд”,
які формувалися за межами України, з добровольців, які ніколи не
були радянськими громадянами. Хіба що В.Селіванов та Б.Соколов
справедливо вважають дискусійним оцінку військових і поліцейських
формувань на території західного регіону СРСР і України, території
яких були насильно приєднані до сталінської імперії у 1939–1940 рр.,
а їх громадяни, принаймні переважна більшість, не визнавали
радянський режим легітимним.
Отже проблема українського колабораціонізму зберігає свою
актуальність і ще потребує значних зусиль вітчизняних істориків для
її глибокого дослідження та широкого висвітлення в інтересах
консолідації нашого суспільства. “Врешті-решт необхідно
констатувати, – слушно оцінює ситуацію сучасної історіографії
колабораціонізму О. Марущенко, – відсутність в Україні жодного
узагальнюючого монографічного дослідження з проблеми, а також те, що
донедавна вона спеціально не досліджувалася і не виділялася в
самостійний об’єкт наукових пошуків вітчизняних істориків” [14: 49].
Хочеться вірити, що розгляд цього питання на форумах істориків, яким
є черговий конгрес Міжнародної асоціації україністів, стане
поштовхом у цій важливій справі.
Література
1. Боляновський Андрій. Українські військові формування в збройних
силах Німеччини (1939–1945). – Львів: Львівський національний
університет ім. І.Франка, 2003. – 685 с.
2. Война Германии против Советского Союза 1941–1945. Документальная
экспозиция. – Берлин: Аргон, 1994. – 287 с.
3. Грицак Ярослав. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. – Київ:
Критика, 2004. – 343 с.
4. Гунчак Тарас. У мундирах ворога. – Київ: “Час України”, 1993. –
206 с.
5. Довженко Олександр. Україна в огні. Кіноповість, щоденник. –
Київ: Радянський письменник, 1990. – 416 с.
6. Дробязко С.И. Под знаменами врага. Антисоветские формирования в
составе германских вооруженных сил 1941–1945 гг. – Москва: ЭКСМО,
2004. – 604 с.
7. Дробязко С.И. Советские граждане в рядах вермахта. К вопросу о
численности // Великая Отечественная война в оценке молодых. –
Москва: Российский государственный гуманитарный университет, 1997. –
С. 127-134.
8. Гареев М.О. О мифах старых и новых // Военно-исторический журнал.
Москва. – 1991. – № 4. – С. 42-52.
9. Зашкільняк Л. Передмова // Українська історіографія на зламі ХХ і
XXI століть: здобутки і проблеми. – Львів, 2004. – 406 с.
10. Дзеркало тижня. Київ, 2005.
11. Ісаєвич Я. Українська історична наука: організаційна структура і
міжнародні контакти // Українська історіографія ... С. 7.
12. Коваль М. Друга світова війна та історична пам’ять //
Український історичний журнал. Київ. – 2000. – № 3. – С. 3-21.
13. Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. –
Париж; Нью-Йорк; Львів: Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові,
1993. – 659 с.
14. Марущенко О.В. Сучасна українська історіографія і проблема
колабораціонізму в роки німецько-фашистської окупації України //
Сторінки воєнної історії України. Вип. 7. Ч. 1. – Київ: Інститут
історії України, 2003. – С. 47-61.
15. Патриляк І.К. Військова діяльність ОУН (б) у 1940–1942 роках. –
Київ: Інститут історії України, 2004. – 598 с.
16. Семиряга М.И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления
в годы Второй мировой войны. – Москва: РОССПЭН, 2000. – 863 с.
17. Смыслов О. “Пятая колонна” Гитлера. От Кутепова до Власова. –
Москва: Вече. – 2004. – 506 с.
18. Советская историография / Под ред. Афанасьева. – Москва:
Российский государственный гуманитарный университет, 1996. – 590 с.
19. Соколов Б.В. Оккупация. Правда и мифы. – Москва: Аст-Пресс
Книга, 2003. – 352 с.
20. Чуев Сергей. Проклятые солдаты. – Москва: Яуза; Эксмо, 2004. –
475 с.
|
