Оксана Міхеєва
(Донецьк)
НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА 1920-Х РОКІВ У ПРОМИСЛОВОСТІ:
НА МАТЕРІАЛАХ ДОНБАСУ
На початку ХХ ст. Україна, перебуваючи у „іншому” політичному
просторі (у рамках Російської та Австро-Угорської імперій),
переживає так звану системну трансформацію, яка найчастіше є
слідством протиріч між культурними цінностями, суспільно-політичними
структурами та поведінкою людей. За таких умов до влади у 1917 р.
прийшла партія більшовиків, задекларувавши свою здатність подолати
кризу і хаос та побудувати державу, яка, на думку переможців,
повинна була стати у перспективі центром світової революції.
Початковий проект нової влади, націлений на знищення капіталістів як
класу, а разом з ними й капіталістичних стосунків, та контроль з
боку держави за виробництвом і розподілом, не тільки не подолав
кризу, а й навпаки погіршив стан і без того розхитаної економіки.
Свою специфіку означені процеси мали в Донбасі, який розглядався
радянською владою як основна паливна база нової держави, від стану
та перспектив розвитку якої залежала подальша доля революційних
завоювань.
Радянській владі у спадок Донбас достався у важкому стані.
Деградована кам’яно-вугільна промисловість, покинуті шахти,
зруйновані та підтоплені підземні виробітки, масове звільнення
робочих з шахт були важкими наслідками періоду громадянської війни
та революцій. Будь-яка влада, в руках якої опинявся енергетичний та
промисловий потенціал Донбасу, мабуть, відчуваючи свою невпевненість
та тимчасовість, намагалася отримати все можливе, що і призводило до
перелічених вище згубних наслідків. У 1919 р. ситуація на
підприємствах Донбасу за свідченням інформаторів виглядала так: «…за
відсутністю робочих заводи працюють тільки на себе, обслуговують
тільки свої нужди… Заводи перейшли до рук старих власників і на них
уведене старе управління. Деякі управляючі заводів абсолютно не
визнають профспілок і женуть делегації від робочих у шию. На
зібраннях робочих постійно присутня поліція й збори відбуваються з
дозволу начальника варти…» [1]. І далі: «Із бесіди з шахтарями з
Донецького басейну з’ясувалося, що на шахті Рутченкова встановлено
наступний порядок. Кожен з шахтарів має видати чотири упряжки по
чотири вагонетки вагою біля 180 пудів. Таким чином, виконати роботу
за 12 годин може тільки досвідчений шахтар, недосвідчений може
пропрацювати вісімнадцять-двадцять годин. За кожну вагонетку платять
шість рублів. Зазвичай шахтарів опускають у шахту і доки вони не
зроблять свою упряжку, їх не підіймають. Через втечі працівників,
які не витримують каторжних умов праці, в шахти заганяють полонених
червоноармійців та дезертирів з губерній, зайнятих добровольцями.
Нагляд за роботою покладений на козаків» [2].
Результатом «воєнного панування» були руйнація та деградація
промисловості Донбасу, стан якої у тогочасних документах оцінювався
як катастрофічний. У важкому становищі була кам’яновугільна
промисловість. На початок 1921 р. 60% підготовленого до підйому
вугілля було затоплено в шахтах, добича вугілля у порівнянні з 1913
р. скоротилася у 6 разів, у жахливому стані було технічне оснащення
праці шахтарів (непридатними для роботи були 60,5% врубових машин,
59% пневматичних молотків, 45% вагонеток, 66% паровозів, тощо).
Внаслідок втечі робітників кількісний склад робочого класу в Донбасі
скоротився на 33%. А якщо розглянути окремо тільки вибійників, то їх
кількість скоротилася у порівнянні з 1913 р. на 67% [3]. Не кращим
був стан справ і в інших галузях промислового виробництва.
Воєнно-комуністичні заходи, які застосовувала радянська влада на
початковому етапі, не тільки не створювали умов для подолання
кризового стану, а й навпаки, поглиблювали його. Особливо негативно
відреагували на радянську політику початкового етапу селяни, які
мали за продрозкладкою віддавати всю продукцію
сільськогосподарського виробництва і були позбавлені права і
можливості вільно реалізовувати її по ринках. Дана політика мала
призвести до ліквідації так званих «капіталістичних стосунків» та
«капіталістів як класу», що в реальності стало ліквідацією приватної
власності як такої та будь-яких приватно-власницьких стосунків.
Місто швидко відчуло на собі проблеми в сільськогосподарському
виробництві, які проявилися у вигляді «ножиців цін». Неврожай 1921
р. призвів до подорожчання сільськогосподарської продукції та
зниженню цін на промислові вироби. Нерегулярна сплата заробітної
плати на промислових підприємствах (яку на значній кількості
підприємств видавали не грошима, а виробленою продукцією), падіння
купівельної вартості радянського грошового знаку, відсутність
необхідних продуктів харчування на міських ринках спровокували
відтік населення до сільської місцевості, де можна було хоча б якось
прогодувати себе й родину «з землі». Промисловість, яка й так була в
катастрофічному стані, почала швидкими темпами втрачати робочих, які
або поверталися до сіл, або перекваліфіковувалися і знаходили для
себе інші, більш привабливі заняття.
Врятувати промисловість і загальмувати процес зменшення кількості
робочих більшовики спробували воєнно-комуністичними заходами, які в
промисловості включали в себе встановлення жорсткої дисципліни на
виробництві, введення загальної трудової повинності (все працездатне
населення повинно було реєструватися на біржах праці і кожного дня
отримувати завдання, які, до речі, часто не співпадали з
кваліфікацією, що людина мала) та застосування практики трудових
армій (в Донбасі була створена ДОНТА – Донецька Трудова Армія).
Неявка на біржу або невихід на роботу розцінювалися як трудове
дезертирство. Справами трудових дезертирів, які дорівнювалися до
військових, займалися правоохоронні органи.
Однак опинившись у стані глибокої економічної, політичної та
соціальної кризи огляду на крах сподівань щодо світової революції,
партія більшовиків була змушена сконцентрувати усі свої зусилля на
внутрішніх проблемах і кардинально переглянути своє ставлення до
можливого подальшого розвитку процесу соціалістичного будівництва.
Одним з найважливіших напрямків нового економічного проекту стали
плани щодо розвитку промисловості, які передбачали децентралізацію
системи управління економікою (заміна системи главків трестами та
синдикатами), перегляд питання власності (передача в оренду дрібних
вугільних підприємств, у приватну власність – підприємств торгівлі
та обслуговування, тощо), а також модернізацію народного
господарства на основі нового на той час джерела енергії - електрики
(за планом ГОЕЛРО).
Модернізація промисловості за планом ГОЕЛРО мала потенціал стати
певною мірою ідеологічним проектом, який би сконцентрував сили
населення, зорієнтувавши його на майбутнє благополучне життя, заради
якого треба деякий час потерпіти поточні негаразди. Очевидно, що для
пересічного мешканця України, більшість яких становили селяни, плани
електрифікації та модернізації промисловості здавалися чимось
далеким та незрозумілим. Тим більше, що знесилене продподатком та
воєнним часом населення не бажало співпрацювати із владою,
дистанціювалася від неї, утворюючи «острівці» персонального життя,
насторожено сприймало її проекти. Тому інформацію про цей план треба
було надати людям у простій та зрозумілій формі, використовуючи
традиційне бажання «жити по-людськи». І це було зроблено, закріпивши
у пам’яті людей образ влади, що принесла світло у кожну оселю, і
політичного лідера, що залишив людям «лампочку Ілліча». І це робить
зазначений проект не тільки економічним, а й ідеологічним.
Історія використання електричної енергії на промислових
підприємствах Донбасу іде від початку ХХ ст. З 1907-1912 рр. в
Донбасі розпочалося жваве будівництво електростанцій, почало
формуватися енергетичне господарство. В умовах приватно-власницьких
стосунків царської Росії процес електрифікації мав свою специфіку –
електростанції, що будувалися, забезпечували потреби лише одного
підприємства і тому були малопотужними. До того ж на всіх
електростанціях використовувалося обладнання німецьких фірм,
поставки комплектуючих до яких припинилися з початком першої
світової війни. Громадянська війна поглибила процес руйнації
енергетичного господарства, відтворення якого почалося саме завдяки
зацікавленості радянської влади у довгостроковому та перспективному
проекті, що мав би наочний результат.
На підставі розробленого у 1920 р. плану ГОЕЛРО у 1921 р. в Донбасі
починається реалізація програми Б цього плану, яка передбачала не
тільки будівництво нових, а й реконструкцію та з’єднання лініями
високовольтних передач вже існуючих електростанцій. Цю частину плану
в Донбасі було реалізовано у 1928-1929 рр., коли в цілому було
завершено з’єднання старих електроустановок [4].
Робота, що проводилась у рамках плану ГОЕЛРО сприяла переходу до
механізації виробничих процесів. Так, за даними тресту Донвугілля,
що об’єднував переважну більшість донецьких шахт, починаючи з
1924/25 років починають збільшувати об’єм механізованої праці, який
протягом 1920-х років зріс з 3,3% до 41,2% [5].
Гістограма 1
На початок 1930-х років в Донбасі стали до дії три потужні
електростанції Штерівська (почала працювати з 1926 р., у 1931 була
розширена), Зуївська (або Зугрес, працювала з 1931 р.) та
Північно-донецька (працювала з 1931 р., побудована біля хімічного
заводу «Донсода», який був головним споживачем її енергії).
Фактично, план ГОЕЛРО був «державницьким» проектом, і його автори не
вірили у потенціал стихійного ринку та його «невидимої руки» щодо
формування системи справедливого розподілу та господарської
гармонії. Реалізація плану електрифікації Донбасу була одним з тих
проектів, які залишилися під пильним контролем держави навіть в
умовах часткової лібералізації суспільних відносин з переходом до
нової економічної політики, в результаті введення якої відчутно
скоротилося одне з головних джерел фінансування електрифікації –
селянські кошти. Але навіть незважаючи на певне загальмування
реалізації плану, і економічний, і ідеологічний ефект електрифікації
було досягнуто. Очевидним був ріст механізації вуглевидобувної,
металургійної та хімічної промисловості, що формувало відчуття
розвитку та прогресу: «В ведмежих кутах Донбасу, по степах, де немає
проїжджих доріг, у районах, де донедавна єдиним механізмом був кінь,
тягнуться стрункі лінії електропередач, що передають гігантську
кількість електроенергії, створюючи базу для всесоюзної кочегарки.
Скрізь розкидані потужні підстанції, обладнані за останнім словом
техніки, що на справі доводить реалізацію ідеї Ілліча про
електрифікацію країни» [6]. Цей план дав новій владі досвід
довгострокового планування, дозволив певною мірою модернізувати
промисловість Донбасу (особливо з початку 1930-х років, коли після
чергового «повороту» в політиці держави знов стали доступними для
перекачування у промисловість селянські гроші), та наочно
продемонструвати успіхи радянської влади, що мало відчутний
ідеологічний ефект.
Другим важливим напрямком у рамках нової економічної політики стала
децентралізація системи управління економікою, яка тісно була
пов’язана з переглядом питания власності.
Процес децентралізації системи управління економікою проводився
досить специфічно (оскільки створення трестів та синдикатів доручили
главкам, які планувалося скасувати), що призвело до збереження
адміністративних рис у інституціях, які мали бути орієнтовані на
ринкові методи господарювання [7].
Передача підприємств у приватну власність носила доволі обмежений
характер, оскільки держава залишала під своїм контролем великі
промислові підприємства, передаючи лише в оренду дрібні
підприємства, та у приватну власність – невеличкі підприємства із
кількістю працюючих в 2-3 особи із сфери торгівлі чи обслуговування.
Протягом 1921-1924 рр. швидкими темпами зростали показники кількості
приватних підприємств, що відкривалися у той час. Так, наприклад, у
1922 р. державними органами було відкрито 7,6% від загальної
кількості відкритих в цьому році підприємств, кооперативні
підприємства складали 6,9%, та приватними власниками біло відкрито
85,5% (у 17,1% приватновласницьких підприємств використовувалася
наймана праця, у 68,4% - не використовувалася) [8]. Однак такі
підприємства переважно були створені «одинаками» - головним
робітником в них був сам власник. Серед підприємств, що
відкривалися, лідирували підприємства з виготовлення одягу та
туалету, друге місце займала харчова промисловість.
Тобто серед приватних підприємств домінували підприємства торгівлі
та сфери обслуговування, з мінімальним кількісним складом працюючих
– 1-3 особи. Завдання цього сектору промислового виробництво
полягало у забезпеченні населення всім необхідним, чого так
бракувало у роки війн та революцій. В цей же час держава зберігала
контроль за стратегічними та великими підприємствами, концентруючи в
них основну масу робочого класу Донбасу. Так, на 1924 р. 98,9%
робітників та службовців Донбасу працювало на державних
підприємствах, а 1,1 % - були у віданні кооперативних та приватних
підприємств [9].
Таким чином, навіть у роки найширшого розповсюдження
приватно-власницьких стосунків радянська влада залишала за собою
контроль за провідними та стратегічними галузями, забезпечувала
концентрацію робочого класу на великих державних підприємствах. Це
засвідчує подвійний характер перетворень в умовах нової економічної
політики, її половинчастий характер. Але слід зауважити, що цей
подвійний характер радянської політики був спровокований специфічним
ставленням до подій у країні різних верств населення. За тих умов
більшовицькому урядові довелося лавірувати між новими підприємцями
(які отримали в суспільстві напівнегативну назву «непмани»),
селянством (яке оптимістично сприймало неп після політики “воєнного
комунізму”) та пролетаріатом (що почав замислюватись над тим, заради
чого ж були всі ці роки кровопролить, жаху, голоду тощо). Негативна
реакція пролетаріату проявилася у серії страйків та вбивств
технічних спеціалістів та орендаторів (які у свідомості робочого
класу асоціювалися з колишніми капіталістами) [10].
В цілому статистичні показники демонструють зростання основних
показників промислового виробництва протягом 1920-х років. Життя
суспільства поступово ставало кращим, повертаючись у звичну колію.
Приватновласницькі підприємства швидко реагували на потреби соціуму,
поставляючи продукти харчування, одяг та розваги, створюючи
сприятливий клімат у суспільстві. Однак при цьому держава не
відмовлялася від «завоювань революції», залишаючи за собою контроль
за стратегічними та розвинутими підприємствами і послідовно
реалізуючи «державницький» проект, навіть в умовах тимчасових
поступок «світу капіталу».
Розвиток промисловості в 1920-ті роки свідчить про половинчастість
економічних реформ у галузі промислового виробництва, намагання
державної влади керувати ринковими стосунками за допомогою
адміністративно-командних заходів. Це яскраво демонструє процес
реалізації плану ГОЕЛРО, специфічний варіант перетворення главків на
трести та синдикати, що теоретично передбачали перехід на
самоокупність та ринкові методи господарювання, а насправді зберегли
своє попереднє наповнення та орієнтацію на командно-адміністративні
методи керівництва певною галуззю виробництва.
Слід визнати, що введення нової економічної політики відіграло
величезну роль щодо гармонізації стосунків влади та сільського
населення, яке радо сприйняло реанімацію ринкових стосунків та
вільної торгівлі. У промисловому ж виробництві ново-економічні
заходи мали обмежений характер та були спрямовані на утримання
державних позицій щодо власності на великі та стратегічні
підприємства.
Згортання непу, початок п’ятирічного планування, орієнтація на
індустріалізацію, дозволили державній владі знов повернутися до
командно-адміністративного проекту управління економікою та повністю
відмовитися від ринкового механізму її розвитку.
Література
1. ЦДАГО.-Ф.1, оп. 20, спр.39, арк..60
2. ЦДАГО. – Ф.1, оп. 20, спр.39, арк.. 77
3. Полстяной Г.Н. Донецький басейн за 15 лет советской власти // Из
технических дострижений советского Донбасса. Сб. статей. –
Харьков-Киев: Изд-во «Вугілля и руда», 1932.- С. 8-9.
4. Гуревич В.Л.Энергохозяйство // Из технических дострижений
советского Донбасса. Сб. статей. – Харьков-Киев: Изд-во «Вугілля и
руда», 1932.- С.126.
5. Основные показатели работы Донбасса за 10 лет. Государственное
всесоюзное объединение каменноугольной промышленности «Союзуголь»,
Научно-издательское бюро. – Харьков, 1930.- С.6.
6. Гуревич В.Л.Энергохозяйство // Из технических дострижений
советского Донбасса. Сб. статей. – Харьков-Киев: Изд-во «Вугілля и
руда», 1932.- С.136.
7. Нікольський В. НЕП 1920-х років на Донбасс: досвід для сьогодення
// Схід. - № 5-6. – 1996. – С.59.
8. Статистика Донбасса. - № 4-5. – 1923. – С. 35.
9. Статистика труда в Донбассе. Орган Донецкого губернского совета
профессиональных союзов. - № 2. – Июнь 1925. – С.42.
10. Міхеєва О.К. Сприйняття селянами та робітниками Донбасу нової
економічної політики (за даними правоохоронних та надзвичайних
органів) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Збірник
статей. – Вип. 18. – Київ-Донецьк, 2001. – С. 32-37.
|
