Юрій Макар
(Чернівці)
УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ МІЖ ЛЮДСЬКІ ВЗАЄМИНИ: НАУКОВІ ПОШУКИ РОЗВ’ЯЗАННЯ
КОНФЛІКТНИХ ПРОБЛЕМ МИНУЛОГО
Широко відомо, що нинішні Україна та Польща є державами, стосунки
між якими будуються на засадах стратегічного партнерства. Польща
фактично першою визнала незалежність України у 1991 р. Між обома
державами з часу здобуття Україною незалежності укладено чимало
важливих угод. Польща на європейському та світовому рівнях постійно
підтримує Україну, допомагає їй у входженні до міжнародних структур,
підтримує та поширює позитивний імідж нашої держави. Без
перебільшення можна сказати, що Польща відіграла важливу роль у
розв’язанні конфліктної ситуації в Україні під час президентських
виборів 2004 р.
Протягом листопада-грудня до Києва тричі приїздив президент Польщі
Олександр Кваснєвський, який разом з іншими європейськими лідерами
сприяв подоланню політичної кризи під час Помаранчевої революції.
Приїздив також колишній польський президент Лех Валенса, десятки
інших відомих польських державних та громадських діячів. Сотні
польських студентів перебували поряд з українськими на Майдані
Незалежності. А інші сотні поляків брали участь у всіх трьох турах
президентських виборів у якості спостерігачів ОБСЄ.
З 8 по 13 грудня 2004 р. на Майдані Незалежності перебувала
шістдесятиособова група студентів Варшавського університету, яка
провела соціологічне дослідження щодо суспільно-політичних та
соціально-економічних перетворень в Україні, її стосунків із
зарубіжжям. Звіт, опублікований навесні 2005 р. польською та
українською мовами, показує, що польські студенти опитали
респондентів з усіх регіонів України, за винятком Закарпаття і
Севастополя. Звіт споряджений значною кількістю порівняльних
таблиць1.
Можна б продовжити перелік і характеристику нинішніх здобутків у
царині українсько-польських міждержавних взаємин. Але добре відомо,
що вони будуть міцнішими і тривалими, якщо базуватимуться на міцних
міжлюдських взаєминах з боку обох суспільств.
На превеликий жаль, дотепер існує помітна невідповідність між нашими
стосунками на рівні міждержавному і тими взаєминами, які
характеризують ставлення поляків до українців і навпаки. Можна взяти
на себе сміливість і сказати, що негативні стереотипи українця у
польському суспільстві закорінені значно глибше у польському
суспільстві, аніж поляка – в українському. Якщо ж ми взаємно хочемо
позбутися такого прикрого стану речей, то на всіх рівнях з обох
боків необхідно прикладати до цього чималих зусиль. Адже взаємна
упередженість і відчуження формувалися протягом багатьох століть. А
досягли вони свого апогею під час Другої світової війни. Апогей мав
ту особливість, що територіально нинішня Польща практично вся була
втягнута у конфлікт, бо навіть на т.зв. „понімецькі землі”, що
складають третину сучасної держави, переселено під час горезвісної
акції „Вісла” щонайменше півтори сотні тисяч українців, які уникли
протягом 1944-1946 рр. вивезення до УРСР. Туди ж потрапили сотні
тисяч поляків, вивезених з України у той самий час до Польщі. І
поляки і українці, які опинилися на північно-західних землях
повоєнної Польщі були взаємно налаштовані упереджено, не кажучи про
антиукраїнську упередженість у південно-східних воєводствах, звідки
вивезли українців.
Що ж стосується України, то українсько-польський міжлюдський
конфлікт під час Другої світової війни здебільшого був характериним
для західних областей, приєднаних до УРСР з початком війни. В
центральних і східних областях України радянська влада нівелювала
українсько-польські протиріччя, які мали місце з дореволюційних
часів у Росії. Протягом кінця 20-х і 30-х рр. минулого століття з
однаковою жорстокістю переслідувався „буржуазний націоналізм” як
серед українців, так і серед поляків, які складали помітний прошарок
населення, наприклад, у Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій та
інших областях.
Із здобуттям Україною незалежності науковці обох держав розгорнули
пошуки з метою подолання стереотипів минулого. Проблема складна.
Годі сподіватися розв’язати її лише шляхом міжурядових заходів, хоч
це й немаловажний фактор. Тому видаються дуже доречними постійні
спроби протягом останнього часу зрушити проблему з мертвої точки
науковцями, діячами культури обох країн.
Тепер вже можна назвати десятки ініціатив з обох боків щодо
розв’язання піднятої проблеми. Загалом підхід до справи заслуговує
на всіляке схвалення. Мабуть, зараз важко знайти навчальні заклади,
чи наукові або й громадські установи і організації України та Польщі,
які налагоджуючи між собою співпрацю, не ставили б собі за мету
розібратися у спільному минулому, щоб на цій основі накреслити
перспективи спільного входження в європейську та світову
співдружність.
Яскравим прикладом таких пошуків може служити проведення семінарів
“Україна – Польща: важкі питання”. Висунуті десять з половиною років
тому майже два з половиною десятків тем, які охоплюють основні
аспекти українсько-польських стосунків протягом першої половини ХХ
ст., а точніше з 1918 по 1947 рр., тобто з часу відновлення
суверенної Польської держави по Першій світовій війні і закінчуючи
зловісною акцією “Вісла”, яка глибоко ранила національну свідомість
українців2.
Видається доречним дати своє бачення причин та характеру
українсько-польського конфлікту, його перебігу, наслідків, а також
заризикувати зробити деякі пропозиції щодо подолання негативних
наслідків взаємного протистояння.
Хочемо ми того, чи не хочемо (маю на увазі українців),
цивілізаційний процес рухався з заходу на схід. Поляки значно раніше
сформувалися в націю, причому з високим рівнем власної самоповаги. З
їх боку, в певному сенсі, мав місце той самий “натиск на схід”, який
також упродовж століть німці здійснювали стосовно них. Міграція
поляків на схід сягнула у середньовіччі берегів Дніпра. Внаслідок
польсько-литовської унії, спочатку персональної, а потім і державної,
українські землі, що належали до Великого князівства Литовського,
опинилися у складі Корони, тобто Польщі. Остання заволоділа, таким
чином, всією Правобережною Україною. І відповідно, з другої половини
ХVІ ст. мусіла відстоювати своє право на зайняті землі у постійних
змаганнях з Туреччиною та Московською державою. У міждержавних
стосунках ні одна із сторін не рахувалася з інтересами тодішніх
українців. Їх потрібно було “цивілізувати” кожній з них на свій лад.
Зважаючи на думку відомого француза, українці на той час не були
нацією, а лише матеріалом, з якого згодом можна б створити націю3.
Час ішов, змінювалися епохи. Одні держави зміцнювалися і розвивалися.
Інші занепадали. Така доля спіткала Польщу, Туреччину. Але поляки
створили попередньо чи не найрозвиненішу державу в Європі (якщо не
враховувати острівну Англію). Тому, навіть втративши на століття з
чвертю свою державність внаслідок поділів наприкінці ХVІІІ ст., вони
наполегливо і цілеспрямовано боролися за її відтворення. Панівні
верстви польського суспільства ще довго виношували ідею відбудови
Польської держави “від моря до моря”. Остаточно вона вигасла хіба що
у ХХ ст. За часів панування Російської імперії це ніби не мало
значення. Цар Микола І навіть під час зустрічі з депутацією Варшави
радив полякам “не мріяти про окрему народність”, погрожуючи їм
всілякими карами. В наступні десятиліття, аж до Першої світової
війни, русифікація Королівства Польського йшла повним ходом. Навіть
ця офіційна назва зникала із вжитку в російських документах. Воно
вже частіше йменувалося Привіслінським краєм4.
Отже в польсько-російських взаєминах переважав елемент ворожості
через загарбницьку політику російських властей, які заволоділи
територіями, що колись складали найбільшу частину Польської держави,
і здійснювали тут беззастережну русифікацію.
Значні території Польської держави опинилися також під австрійським
і пруським володінням. На теренах, які внаслідок поділів Польщі
відійшли до Росії та Австрії, поряд з поляками проживали як
автохтони українці, складаючи в ряді місці переважну більшість
населення. Це без будь-яких застережень стосується нинішніх західних
областей України, а також ряду повітів теперішніх східних і
південних воєводств Польщі.
В австрійській частині українсько-польського пограниччя національна
політика державних властей значною мірою сприяла розвиткові
громадсько-політичного життя як українців, так і поляків. Не
випадково Галичина стала колискою для зародження
національно-визвольних ідей поневолених народів. В землях,
підвладних Росії, будь-які прояви волелюбства жорстоко
переслідувалися. Проте в обох випадках поляки знаходили вихід із
становища з меншими втратами, ніж українці, а здебільшого коштом
останніх.
Дуже цікавими в цьому сенсі видаються роздуми видатного французького
вченого Даніеля Бовуа, викладені в його широко відомих працях
“Шляхтич, кріпак і ревізор” та “Битва за землю в Україні.
1863-1914”5. Перша з них вийшла французькою, польською, англійською
і врешті українською мовами. Автора аж ніяк не можна запідозрити в
полонофобії як, до речі, й в зайвому українофільстві. Формально
праця спрямована на стосунки польської шляхти з українськими
селянами і російським царизмом у середині ХІХ ст. (між листопадовим
1830-1831 рр. і січневим 1863-1865 рр. повстаннями). Але її висновки
дуже придатні для розвитку національної свідомості українців і
поляків у напрямку усунення з їх взаємин тих протиріч і стереотипів,
які нашаровувалися в минулому. Д. Бовуа, зокрема, пише, що “за
винятком кількох великих місцевих родин, полонізованих у ХVІ ст.,
поляки, які жили в Західній (в українському перекладі –
Правобережній. – Ю.М.) Україні в ХІХ ст., були поселенцями, що осіли
на цій землі впродовж двох-трьох останніх століть”6. І далі: “Досить
повернутися до часів появи поляків на Україні, щоб зрозуміти, що
їхня присутність ніколи не була бажана… Відносини між поляками і
українцями – це найчастіше відносини між панами і кріпаками”7.
Характер цих відносин Д. Бовуа розкриває посиланням на польського
письменника ХІХ ст. Ю. Крашевського, який писав, що “нечуваним було
панське гноблення на Русі (тобто Україні. – Ю.М.), яке частково й
привело, а принаймні багато в чому допомогло Хмельницькому в
страшному бунті, де пролилося стільки крові. Зростаюча кількість
податків, чиншів, різних виплат, поєднана невдовзі з тягарем
військового постою, ставала майже нестерпною”8. Далі йде цілий
перелік інших повинностей, які виконували українські селяни на
користь польських панів. Все це супроводжувалось повсякденним
моральним і фізичним насиллям9.
Доведені до відчаю українці бралися виборювати свої права силою,
оскільки не знаходили захисту у влади, яку, до речі, самі
землевласники й справляли. Історія українсько-польських стосунків,
починаючи з кінця ХV ст., виповнена цілою низкою антипанських
селянських заворушень. “Цей неперервний ланцюг вражає… Власне
причиною всіх повстань є якраз…невільницьке ярмо”10, - зауважує Д.
Бовуа. Щоправда, він, вслід за польським істориком Владиславом
Серчиком, не вбачає у цих виступах демонстрації “національного
почуття, досить умовного у цих простих людей”11.
Йдеться, отже, про національний, а заразом і соціальний гніт
українців, які на той час, як справедливо пишуть зарубіжні автори12,
національно ще не були свідомими. Польські вчені чимало написали про
національний гніт поляків з боку чужоземних поневолювачів. Один з
таких висновків варто навести. Так, сучасний польський соціолог
Казімєж Сова з посиланням на іншого польського вченого – Тадеуша
Лепковського – виводить п’ять основних ознак національного утиску.
По-перше, - це відсутність власної держави або обмеження політичних,
соціально-економічних, культурних і особистих прав на користь чужого
правлячого осередку. По-друге, обмеження – в розчленованих державах
– економічних контактів, а передусім політичних та культурних, між
людьми тієї самої національності. По-третє, запровадження чужої, дво-
або чужомовної адміністрації (адміністративна колонізація),
шкільництва, судівництва і війська (окупація, призов до чужої армії).
По-четверте, залюднення терену етнічно чужим елементом,
привілейованим і пов’язаним з державою-поневолювачкою. По-п’яте,
обмеження або дискримінація національної мови у приватному,
публічному позаслужбовому або релігійному житті, а також
переслідування релігії більшості суспільства13.
Всі ці ознаки цілком відповідають тому, що впродовж століть
творилося на українських етнічних землях з їх корінним населенням.
При тому сказане рівною мірою стосується усіх українських земель без
винятку і незалежно від того, хто в той чи інший час володів тією чи
іншою їх частиною. Різниця полягала лише в тому, хто з поневолювачів
був менш, а хто більше толерантний.
Українці протягом століть свідомо, а якоюсь мірою й підсвідомо
виборювали свою державність. Зробити це було важко, оскільки сусіди,
які раніше сформувалися як свідомі нації, виходячи із своїх власних
інтересів, намагалися всіляко тому зашкодити. Цікава ситуація
склалася з початком ХХ ст., а особливо з початком Першої світової
війни. Польські політичні сили були сповнені рішучості повернути
собі втрачену раніше державність. Подібного хотіли й українські.
Але, на відміну від польських, вони ще були надто слабкими і
розрізненими. Над українським народом тяжіли зовнішні впливи.
Просування поляків на схід зумовлювалося в різні часи цілком
реальними обставинами. А як народ, що усвідомив себе раніше, вони (в
усякому випадку їх провідники) не мислили категоріями сьогодення, а
думали про те, що буде, на багато років вперед. Яскраво сказане може
проілюструвати доля такої історичної області як Холмщина. Українці
твердять, що її переважно населяли саме вони14, поляки – навпаки, що
тут переважали вони15. Суперечка зараз реального змісту вже не має,
оскільки проблема остаточно розв’язана по Другій світовій війні. Але
влітку 1915 р. перед наступом австро-угорських військ царські власті
майже поголовно вивезли українське населення Холмщини вглиб Росії.
Власне, вивозили не лише українців, але оскільки вони на той час на
Холмщині переважали, то найбільше їх і вивезли16. Значна частина
біженців не повернулась, а решта повернулася загалом навесні 1922
р., коли розбудовувалася відновлена Польська держава. В багатьох
поукраїнських місцевостях вже проживали поляки17.
На завершальному етапі Першої світової війни Українська Центральна
Рада зробила спробу приєднати Холмщину до УНР за допомогою Німеччини
і Австро-Угорщини. Про це йшлося у мирному договорі, підписаному в
Брест- Литовську18. Проте УНР сама впала під ударами більшовицької
Росії. Остання, не домігшись поширення “світової соціалістичної
революції” на Польщу, під тиском обставин змушена була уступити
Польщі Західну Україну і Західну Білорусію. З початком Другої
світової війни СРСР, поділивши з Німеччиною Польщу, повернув їх
собі.
Але, повертаючись до Холмщини, слід наголосити, що впродовж
міжвоєнного двадцятиліття польські власті зробили все можливе і
неможливе, щоб не допустити утвердження в українському середовищі
національної самосвідомості. Повсюдно панувала заборона вживання
української мови, відповідно й не відкривалися українські школи.
Кульмінацією полонізації українців Холмщини стала брутальна акція
нищення Української православної церкви, як оплоту українізації, що
наступило влітку 1938 р.19.
Що ж стосується Галичини, то тут рівень національної свідомості
українців виявився настільки високим, що вони здійснили спробу
створення Західно-Української Народної Республіки, що привело до
збройного конфлікту з уже відтвореною Польською державою20.
Програвши війну, українці не змирилися і продовжували вести боротьбу
за свою бодай автономію. А польська влада замість того, щоб подбати
про згладження конфлікту , своїми діями лише його розпалювала. За
польськими даними 15-16 відсотків мешканців держави складали
українці (Галичина, Волинь, Холмщина, Підляшшя). Вони, як вважає
польський дослідник Міхал Слива, проявляли “високу національну
свідомість, хоч на різному рівні в окремих районах замешкання –
найвищу в Східній Галичині, слабку на Волині і Підляшші. Частина
українців пов’язувала своє майбутнє з польською державністю. Інша
прагнула відірвання від Польщі з ідеологічних позицій, щоб
приєднатися до радянської України, що функціонувала в межах Союзу
Радянських Соціалістичних Республік. Проте більшість з них прямувала
до створення української національної держави”21.
Кілька разів польські соціалісти намагалися запропонувати Сеймові
проекти законів “Про автономію Східної Галичини” та “Про автономію
земель Польської Речі Посполитої, замешканих в більшості українською
людністю”22. Щось подібне виношувалося і в оточенні Ю. Пілсудського.
Мали місце розмови про відкриття українського університету тощо.
Проте, насправді навіть в Галичині – цьому “українському П’ємонті” –
здійснювалися брутальні акції придушення проявів української
національної свідомості, прикладом чого можуть служити події
літа-осені 1930 р., чи т.зв. “пацифікація”23.
На якийсь час центральна польська влада вела дещо особливу політику
стосовно українців Волині, покладаючись на хист місцевого воєводи Г.
Юзевського, який свого часу був міністром УНР, тим самим викликав
симпатії українців. Але коли здалося, що Юзевський йде на надмірні
поступки українцям, загравання з ними були припинені. А вони
страждали не лише від засилля властей, але ще більшою мірою від
безкарності місцевих “осадників”, військових поселенців, які за
заслуги у відновленні Польської держави отримували тут землі і,
відповідно, значні привілей. Ті землі попередньо належали російським
землевласникам або й царському дворові. На них також розраховували
українські мало- і безземельні селяни24. До речі, на втілення Волині
до Польщі проливають світло спогади польського емігранта до Канади
Ю. Самульський, який з армією генерала Ю. Галлера прибув з Франції,
щоб захистити право Польщі на Волинь25.
Якщо спробувати підсумовувати причини українсько-польського
конфлікту, що розгорівся в роки Другої світової війни, то виходячи з
того, що було в минулому в українсько-польських взаєминах, слід
визнати, що польські панівні верстви впродовж століть намагалися за
допомогою “цивілізаторської місії” полонізувати українців, жорстоко
їх при цьому визискуючи. Останні, рятуючись від повної втрати
національної тотожності, допускалися також актів масових розправ з
поляками, нищення маєтків тощо. Оскільки поляки попередньо мали свою
досить могутню і відому державу, вони були добре знані в Європі та
поза її межами. Навіть, маючи глибокі протиріччя з російськими
властями, польські можновладці досить легко знаходили з ними спільну
мову, коли потрібно було усмирити українців26.
В усякому випадку до початку Другої світової війни українці і поляки
підійшли з відмінними сподіваннями. Перші надіялись, що може на цей
раз їм вдасться створити свою державність, а другі – щоб вийти з
воєнного лихоліття, зберігши і зміцнивши свою державу.
Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни став
завершальним етапом тривалого протистояння між обома народами. Тому,
цілком очевидно, розглядати його слід не відірвано від тих
антагонізмів, які мали місце в минулому, а швидше, як їх цілком
логічний наслідок.
Українці в черговий раз спробували створити свою національну
державу. Їх державотворчий елемент (якщо правомірно вжити такого
визначення) здебільшого концентрувався на західних землях (за
виключенням Буковини і Закарпаття), що перебували у складі Польської
держави. В підрадянській частині України внаслідок сталінських
переслідувань такий елемент був винищений, вивезений, а якійсь
частині носіїв української національної ідеї вдалося емігрувати на
Захід.
Отже вузол українсько-польського конфлікту зав’язувався в Галичині,
на Волині, Холмщині, Підляшші та Лемківщині. Рівень протистояння не
всюди був однаковим. Він залежав від рівня організованості
українських політичних сил. Про відповідний рівень з польського боку
немає потреби говорити, оскільки він був незрівнянно вищим від
українського. Адже поляки мали свою суверенну державу. Безумовно,
Галичина була промотором, від якого йшли всі українські визвольні
починання, поширюючись на Волинь, Холмщину і Підляшшя. Отже в такому
порядку розвивалася ідея творення Української соборної держави, але
з обов’язковим включенням до неї підневільної радянської України.
Об’єктивно наміри українців стали “каменем спотикання” в їх
непростих стосунках з поляками. Цілком зрозуміло, що поляки в той
час у своїй переважній більшості бачили кордони своєї держави навіть
не на “лінії Керзона”, що в основному співпадає з нинішнім кордоном
між Україною та Польщею, а щонайменше - на лінії, що відділяла її
від СРСР до 17 вересня 1939 р. Змусивши власті
“народно-демократичної” Польщі визнати нове державно-територіальне
розмежування, радянське керівництво намагалося довести польській та
світовій громадськості, що воно всіляко дбає про державну цілісність
і суверенітет Польщі. Але наміри українських “буржуазних
націоналістів” спрямовувалися не на створення якоїсь карликової
української держави лише на теренах, які милостиво Москва “уступила
Польщі”, а на всіх українських етнічних землях. Це чудово
усвідомлювали радянські правителі. Зрештою, ніколи ніхто з
українських ідеологів-державотворців не ставив питання про створення
Української держави лише на якійсь частині українських земель. ЗУНР,
яка виникла за специфічних історичних обставин, проголосила 22 січня
1919 р. Акт злуки з УНР. Не підлягає сумнівові, що діяльність
українських незалежницьких організацій являла незрівнянно більшу
небезпеку для цілісності СРСР, ніж для Польської держави. Тому
радянські власті не тільки охоче, але передусім з власної
ініціативи, взялися “допомагати” комуністичному керівництву Польщі у
ліквідації українського національно-визвольного руху, переслідуючи
при цьому дві мети. По-перше, остаточно викорінити незалежницькі
тенденції українців в межах тодішнього СРСР (а такі тенденції в
“імперії зла” проявляли не лише українці). По-друге, цей захід,
поряд з іншими, мав би міцно прив’язати Польщу до колісниці
“світової системи соціалізму”, яку уособлював СРСР.
На всіх 11 семінарах „Україна – Польща: важкі питання” з обох боків
– з українського та польського – висувалися і обґрунтовувалися факти
про взаємні кривди. Факти, по суті справи, ті самі. Щоправда, інколи
їх інтерпретація виглядає відмінною. Очевидно немає особливої
потреби повторювати те, що сказали українські та польські колеги під
час роботи семінару. Однак, бодай побіжно, варто нагадати вже відомі
речі. Доказами взаємної ворожості з обох боків під час війни служить
взаємне винищення на Волині, Холмщині, Підляшші, в Галичині (Східній
і Західній), Лемківщині. Про це йшлося не лише в доповідях на
семінарах27, але його учасники опублікували свої роздуми з цього
приводу поза межами семінару28. Цілком зрозуміло, що проблема
українсько-польських взаємин під час війни не є монополією учасників
семінару. Нею займається чимало науковців не лише в Україні та
Польщі, а й в багатьох інших країнах. Серед останніх є чимало
етнічних українців і поляків29.
Останнім часом з польського боку йде наполягання на тому, що чи не
найважливішою причиною, або радше приводом українсько-польського
конфлікту середини ХХ ст., стало знищення “українськими
націоналістами” польського населення Волині30. При цьому, щоправда,
робляться зауваження, що на це мала якоюсь мірою вплив діяльність
властей Другої Речі Посполитої ще до війни. Зокрема В. Філяр пише:
“Поляки, складаючи (національну. – Ю.М.) меншість на Волині, під час
Другої Речі Посполитої були суспільно-економічно упривілейованими у
порівнянні з чисельно переважаючою українською людністю...Поляки
також займали абсолютну більшість місць в державній адміністрації,
виконуючи роль ніби комісарського політичного нагляду на цій
території. Такий стан справ творив сприятливий грунт для прояву
напруги в польсько-українських стосунках та для антипольської
діяльності”31. І далі, віддаючи належне діяльності волинського
воєводи Г. Юзевського, автор пише, що після його усунення у травні
1938 р., новий воєвода “відмінив навчання української мови у
польських школах, звільняв українців з адміністративних посад,
підтримував полонізаційну акцію на Волині на зразок акції,
розпочатої на Холмщині...Це викликало подразнення в
польсько-українських стосунках, наростало вороже і агресивне
ставлення українців до польської людності”32.
Професор досить м’яко пояснив те свавілля, яке чинилося стосовно
української етнічної більшості на Волині перед початком війни. А за
посиланням на Холмщину криється брутальна полонізація місцевих
українців шляхом руйнування Української православної церкви,
заборони вживання рідної мови у побуті, фізичної розправи над
носіями українськості. Мені довелося влітку 1983 р. зустрічатися у
Вінніпезі з митрополитом Української греко-православної церкви
Андрієм Григорієм Метюком, який на час руйнування церков був
православним деканом в Грубешеві. Він зокрема розповів мені про
руйнування церкви в селі Турковичі, святині православних холмщаків.
Що ж до Волині, то як під час семінарів, так і в публікаціях їх
учасників поза семінарами йдеться про порівняльну кількість загиблих
там українців і поляків у взаємному поборюванні, причини та наслідки
втрат. Щодо польських втрат, то на V семінарі польський історик Г.
Грицюк, співставляючи різні дані, говорив, що за радянськими даними
вони становили близько 20 тис. осіб, за даними єпископської курії в
Луцьку – 100 тис. осіб. А після війни кількість загиблих поляків на
Волині внаслідок дій з боку українців оцінювано від 40 до 140-165
тис. осіб33.
За підрахунками українського історика С. Макарчука з тих же причини
на Волині у 1942-1944 рр. вбиті, вивезені до Німеччини чи ті, хто
перебрався до корінної Польщі склали близько 50 тис. осіб34.
Інші автори називають подібні, більші чи менші цифри. Ні в кого не
викликає сумніву, що кількість загиблих українців на Волині від
прямого українсько-польського конфлікту була на кілька порядків
нижчою. Але є ще опосередковані причини загибелі: через гітлерівців,
радянських партизанів, каральні заходи радянських властей35.
Чимало приділено уваги й загибелі поляків у Східній Галичині, а
також на теренах нинішніх південно-східних воєводств Польщі. Проте
повз уваги вчених з обох боків проходить трагедія української
людності, наприклад, Холмщини, яка могла взагалі перестати існувати,
якби не місцева самооборона, а з травня 1944 р. загони УПА.
Практично не потрапляють в поле зору дослідників такі факти, як
повне спалення лише в Грубешівському повіті на Холмщині від 26
травня 1943 р. по 22 травня 1944 р. 52 українських сіл і знищення в
них майже 4 тис. жителів36. Це лише один фрагмент з того, що
творилося на Холмщині під час війни.
Українсько-польське протистояння під час Другої світової війни
призвело до чималих людських жертв з обох боків. Загалом за роки
війни вони більш-менш підраховані (хоч цілком очевидно – дуже
приблизно). Польща (у кордонах Другої Речі Посполитої) втратила 11
млн. своїх громадян, а Україна – 8-10 млн. осіб. Але ж до однієї і
другої кількості входять етнічні українці і етнічні поляки. Зокрема,
на землях прилучених до СРСР після 17 вересня 1939 р. проживало
5-5,5 млн. українців37. Крім того, із загальної кількості загиблих
коли і кому вдасться вичислити жертви взаємного винищення?
Орієнтовні цифри є. Вони складають десятки і сотні тисяч людей.
Значних втрат внаслідок міжнаціонального протистояння зазнала
економіка обабіч кордону. Через знищення і виселення поляків з
західних областей України постраждала господарська інфраструктура
краю і виробництво сільськогосподарської та промислової продукції.
Щоправда, ця проблема губиться на тлі не лише військових руйнувань,
але й значною мірою переходу до “соціалістичних методів”
господарювання, запроваджених радянськими властями. Останнє, до
речі, стосується й міжнаціонального прикордоння в Польщі. Негативним
наслідком для економіки Польщі, поза сумнівом, стало також масове
винищення, а потім депортація до СРСР чи на по німецькі землі в
рамках акції “Вісла” українців. Все це призвело, на думку польських
вчених, до фактичного занедбання південно-східних воєводств на
десятки років. Наслідки дійсно відчуваються ще й тепер38.
Проте ніякими мірками не визначити людської трагедії з обох боків.
Загинули мирні, ні в чому не винні, люди. Їх мученицька смерть
передається з покоління в покоління, підтримуючи негативний
стереотип поляка в українському суспільстві і українця в польському.
Назавжди втрачені безцінні скарби культури – українські на Холмщині,
Підляшші, в Західній Галичині і Лемківщині; польські – на Волині, в
Східній Галичині, а якщо брати ширше, то в Наддніпрянщині внаслідок
“культурної революції” та інших заходів радянських властей. Останнє,
щоправда, не відноситься до українсько-польського конфлікту,
оскільки нищення культурних надбань в Наддніпрянщині стосувалися й
українців, можливо навіть більшою мірою, ніж поляків.
З польського боку облік втрат в галузі матеріальної чи духовної
культури налагоджений порівняно з українським незрівнянно краще.
Тому хотів би привернути увагу лише до окремих моментів української
історичної пам’яті. Відзначається 800-річчя короля Данила Галицького
– засновника Холма. У Львові видатному державному діячеві минулого
року встановлено величний пам’ятник. На історичній батьківщині годі
знайти місце його захоронення. З того ж Холма походить один з
найвидатніших вчених-істориків ХХ ст. і державний діяч УНР Михайло
Грушевський. В селі Млини під Перемишлем похований автор музики до
державного гімну України “Ще не вмерла Україна” Михайло Вербицький.
Лише на Холмщині доживають зруйновані майже 300 українських
цвинтарів. Але вирахування взаємних кривд не принесе бажаних
наслідків для взаємного примирення.
Протягом усіх семінарів йшлося передусім про людські втрати. Так
воно і є. Бо з загибеллю людей всі інші втрати не йдуть ні в яке
порівняння. Не будемо вдаватися у співставлення фактів братовбивства
в різних місцевостях українсько-польського пограниччя. В польській
літературі досі фігурує поняття “Східні креси”. У попередні епохи
воно включало практично усю Правобережну Україну, в міжвоєнний
період – нинішні західні області України. Термін історичний. Колись
ці землі дійсно входили до Польської держави. Проти його вживання
немає застережень. З українського боку вживається означення
“Закерзоння” до земель, що тепер перебувають у складі Республіки
Польща, але вони ж є історичною колискою сотень тисяч українців.
Очевидно, проти вживання такого означення також не повинно бути
застережень.
Так ось на “Східних кресах” і в “Закерзоння” під час війни та по її
закінченні, якщо брати сумарно, загинули з обох боків сотні тисяч
людей39. Не повертаючись до їх перечислення, звернемо лише увагу,
вслід за рівненським дослідником Г. Бухалом на причини цієї
загибелі. Щоправда, вчений вивів їх лише стосовно загиблих або
вивезених українців на теренах Закерзоння. Але названі причини
цілком придатні і для Східних кресів. В обох випадках рівною мірою і
щодо українців і щодо поляків. Отже людність гинула чи залишала
насиджені місця внаслідок:
а) військових дій на даних теренах з початком війни;
б) примусових переселень вглиб СРСР на початку війни, а потім
наприкінці її;
в) українсько-польських конфліктів протягом війни та по її
закінченні;
г) примусових переселень, здійснених гітлерівцями в окремих районах
під час окупації;
д) вивезення на примусові роботи до Німеччини;
е) взаємних депортацій до СРСР та Польщі на завершальному етапі
війни та по її закінченні;
є) насильного переселення українців під час акції “Вісла” в межах
Польської держави40.
Майно нищених і переселюваних людей беззастережно грабувалося –
польське українцями, українське поляками. Проте левова частка
грабунку, вже на загальному рівні, належить військовим і цивільним
властям – радянським і німецьким. Останнє можна кваліфікувати як
мародерство на державному рівні. І третьою, мабуть основною,
причиною економічної руїни слід вважати прямі збитки від воєнних дій
на зазначених теренах та їх наслідки для наступних років і
десятиліть. Є різні підрахунки прямих і опосередкованих матеріальних
збитків, яких зазнали території, про які йде мова, а також загалом
Україна та Польща41. Щодо першої, то матеріальні втрати в західних
областях обліковані дуже узагальнено і фактично не визначені42.
Негативні наслідки українсько-польського протистояння під час війни
названим вище не вичерпуються. Вони залишили глибоку рану у душах і
свідомості як українців, так і поляків, поглиблюючи ті негативні
стереотипи, які формувалися впродовж століть. Невипадково тепер,
коли на міждержавному рівні йдеться про стратегічне партнерство
України та Польщі, мають місце прояви протистояння в обох
суспільствах або, іншими словами, час від часу виринають ті
негативні стереотипи, з якими ми покищо не дуже успішно намагаємося
боротися.
Перед науковцями обох сторін стоїть невідкладне завдання глибоко
проаналізувати причини українсько-польського протистояння,
кульмінацією якого стало взаємне поборювання під час Другої світової
війни для того, щоб продовжити працю по усуненню з суспільної
свідомості українців та поляків негативних стереотипів минулого.
Проблема ця занадто складна, щоб навіть при найсприятливішому
збігові обставин її вдалося швидко розв’язати. Однак це потрібно
робити задля добра обох народів, в ім’я щирого добросусідства.
Рецептів з цього приводу за останню декаду з’явилося вже чимало, і
вони ніби обґрунтовані. Проте справа просувається досить повільно.
Якщо намагатися бути об’єктивним, то тут є ряд причин, що історично
склалися. Оті сумнозвісні стереотипи дають про себе постійно знати.
Не хотів би скласти вину за минувшину та її теперішні рецидиви на
одну із сторін. Історію переписати неможливо. Те, що сталося, не
вичеркнути з людської пам’яті. Але ми маємо перед собою безліч
прикладів, коли протягом життя одного-двох поколінь розв’язуються з
взаємною користю міжнаціональні конфлікти, наприклад між французами
і німцями, бельгійцями і французами, бельгійцями і німцями. У
стосунках між тими ж німцями і поляками зроблено суттєвий крок до
вияснення міжнаціональних проблем у дусі взаємної поваги і
добросусідства.
Що ж стосується нашої проблеми, то я не “відкрию Америки”, коли
скажу, що українці і поляки повинні б взаємно вибачитися, вивчаючи
взаємні кривди, не піддаватися емоціям і не дошукуватися, хто більше
винен, а хто менше, хто перший розпочав, а хто діяв у відповідь і
т.д. При такому підході проблема ще довго не вирішуватиметься.
На мою думку, варто продовжувати роботу. Крім чисто наукових
досліджень було б доцільним суттєво оновити і, як тепер прийнято
говорити, оптимізувати вивчення курсів історії в середніх і вищих
навчальних закладах. Усунути з навчальних планів і програм образливі
для обох народів трактування проблем і явищ історії. Доцільним також
було б внести відповідні зміни і доповнення до енциклопедичних
видань. Про все це ведуться розмови в наукових колах, створені
міждержавні комісії. Проте справа просувається поки що досить
повільно.
Література
1. Звіт з дослідження, проведеного в Києві в грудні 2004 року
студентами та працівниками Східних Студій Варшавського Університету.
Спеціальний випуск з нагоди візиту Президента України Віктора Ющенка
у Варшавському Університеті. – Варшава: Duo-Studio, 2005. – 64 с.
2. Україна-Польща: важкі питання. Т.1-2. – Варшава: Тирса, 1998. –
С. 7-8; Polska-Ukraina: trudne pytania.Т.1-2. – Warszawa: Karta,
1998. – S. 7-8.
3. Боплан Гійом Левассер де. Опис України, кількох провінцій
Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до
границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і
ведення воєн. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 27-113.
4. Dybkowska A., Zaryn J., Zaryn M. Polskie dzieje od czasow
najdawniejszych do wspolczesnosci. – Warszawa, PWN, 1994. – S.
182-183, 195-196.
5. Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом
та українськими масами (1831-1863). – К.: ІНТЕЛ, 1996; Бовуа Д.
Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в соціо-етнічних
конфліктах. – К.: Критика, 1998.
Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор... – С. 67.
6. Там само. – С. 71.
7. Там само.
8. Там само. – С. 68-72.
9. Там само. – С. 71-72.
10. Sеrсzyk W.A. Historia Ukrainy. – Wroclaw: Ossolineum, 1979. – S.
224.
11. Боплан Гійом Левассер де. Опис України... – С. 27-113; Бовуа Д.
Шляхтич, кріпак і ревізор... – С. 71-72 та ін.; Бовуа Д. Битва за
землю... – С. 129-131, 134, 139.
12. Sowa K. Z. Socjologia-spoleczenstwo-polityka. – Rzeszow: WSP,
2000. – S. 148-149; Lepkowski T. Polska - narodziny nowoczesnego
narodu 1764 -1870. – Warszawa, 1967. - S. 271.
13. Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. – К.:
Українська Видавнича Спілка, 2000. – С. 336-341; Винниченко І.
Українці Берестейщини, Підляшшя й Холмщини в першій половині ХХ
століття. Хроніка подій. - К., 1997. – С. 166-167; Горний М.
Українці Холмщини і Підляшшя. Видатніші особи ХХ століття. – Львів,
1997. – С. 21-22.
14. Горний М. Вказ. праця. – С. 17-20; Сергійчук В. Етнічні межі...
– С. 343-344; Czubinski A. Walka o granice wschodnie Polski w latach
1918-1921. – Opole, 1993. – S. 14.
15. Сергійчук В. Етнічні межі... – C. 340-341; Горний М. Вказ.
праця. – С. 23.
16. Горний М. Вказ. Праця. – С. 23-25; Сергійчук В. Трагедія
українців Польщі. – Тернопіль: Книжково-журнальне видавництво, 1997.
– С. 12-18.
17. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – С. 14-15; Винниченко
І. Вказ. праця. – С. 28-29.
18. Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і Підляшшя (Новіші часи).
Друге вид. – Вінніпеґ – Торонто, 1989. – С. 222-237.
19. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр. у 2-х
томах. Т.1 – Львів, 1998. – С. 400-500.
20. Sliwa M. Dwa socjalistyczne projekty autonomii terytorialnej dla
Ukraincow w II Rzeczypospolitej // Polska i jei wschodni sasiedzi /
Pod red. Andrzеja Andrusiewicza. – Rzesow: WSP, 1997. – S. 315.
21. Там само. – С. 315-322.
22. Айненкель А. Політика Польщі відносно українців у міжвоєнний
період. Вибрані проблеми / Україна – Польща: важкі питання. Т.1-2. –
С. 41.
23. Кучерепа М. Національна політика Другої Речі Посполитої щодо
українців (1919-1939 рр.) / Там само. – С. 19-28.
24. Samulski J. Pamietnik emigranta polskiego w Kanadzie. –
Wroclaw-Warszawa-Krakow-Gdansk: Ossolineum, 1978. – S. 151-170,
175-187.
25. Див.: Бовуа Д. Названі праці.
26. Див.: Україна-Польща: важкі питання. Т.1-5. – Варшава: Тирса,
1998-2001. – Т.9. – Луцьк: Терен, 2004; Polska-Ukraina: trudne
pytania. Т.1-9. - Warszawa: Karta, 1998-2002.
27. Див.: Сергійчук В. Названі праці; Ільюшин І. Протистояння УПА і
АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війн на тлі діяльності
польського підпілля в Західній Україні. – К., 2001; Війни і мир, або
„Українці – поляки: брати/вороги, сусіди...” / Ред. Лариса Івашина.
– Київ: Українська прес-група, 2004; Сергійчук В. Український здвиг:
Закерзоння. 1939 – 1947. – Українська Видавнича Спілка, 2004;
Сергійчук В. Український здвиг: Волинь. 1939 – 1955. – Київ:
Українська Видавнича Спілка, 2005; Макар Ю. Холмщина і Підляшшя в
першій половині ХХ століття. Історико-політична проблематика. –
Львів: Інститут українознавства НАН України ім. І. Крип’якевича,
2003; Motyka G. Tak bylo w Bieszczadach. Walki polsko-ukrainskie
1943-1948. – Warszawa: Oficyna Wydawnicza Volumen, 1999; Przed akcja
„Wisla” byl Wolyn / Red. Wladyslaw Filar. – Warszawa, 2000; Stosunki
polsko-ukrainskie w latach 1939-2004 / Red. BogumilGrott. –
Warszawa, 2004.
28. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. –
Париж-Нью-Йорк-Львів: НТШ, 1993. – С. 391-396; Лисяк-Рудницький І.
Між історією та політикою. – Мюнхен: Сучасність, 1973. – С. 250-263;
Armstrong J. Ukrainian Nationalism, 1939-1945. – New York, 1963 та
ін.
29. Див., наприклад, Przed akcja „Wisla” byl Wolyn. - S. 5-65.
30. Там само. – С. 5-6.
31. Там само. – С. 6.
32. Україна – Польща: важкі питання. T. 5. – Варшава: Тирса, 2001. –
С. 261.
33. Там само. – С. 304.
34. Ільюшин І. Вказ. праця. – С. 121-198.
35. Пастернак Є. Вказ. праця. – С. 425-426.
36. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – С.
453-456; Slownik historii Polski. Wyd.VI. – Warszawa: Wiedza
Powszechna, 1973. – S. 625-626.
37. Акція “Вісла”. Документи /Упор. Євген Місило. – Львів-Нью-Йорк:
НТШ 1997. – С. 36; Drozd R. Polityka wladz wobec ludnosci
ukrainskiej w Polsce w latach 1944-1989. – Warszawa: Tyrsa, 2001. –
S. 81-82.
38. Див. матеріали попередніх семінарів: Україна – Польща: важкі
питання. Т.1-5; Polska-Ukraina: trudne pytania. Т.1-8.
39. Buchalo H. Straty ludnosci na poludniowo-wschodnich ziemiach
polski w latach 1939-1947 / Polska-Ukraina: trudne pytania. Т. 8. –
S. 253.
40. Див. матеріали попередніх семінарів: Україна – Польща: важкі
питання. Т.1-5; Polska-Ukraina: trudne pytania. Т.1-8.
41. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – С.
453-456.
|
