Ірина Магрицька
(Україна)
ГУМАНІТАРНІ ПРОБЛЕМИ ДОНБАСУ
В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ
Історія цивілізованих націй засвідчує, що вихід зі складу імперій
завжди супроводжувався національним відродженням, курс на який брали
еліти, що приходили до влади. Основним інструментом національного
відродження ставала мова корінного народу, яка отримувала панівні
позиції в освіті, науці, засобах масової інформації, церкві,
війську. Відсутність державного курсу на українське національне
відродження від 1991 року є головною причиною того, що ми досі
залишаємося, за висловом Ліни Костенко, “проблематично незалежною
державою”.
Процес державотворення неможливий за відсутності загальнодержавної
ідеології, національно орієнтованої гуманітарної політики.
Державотворчі міфи як складова ідеології значно пришвидшують
державотворчі процеси, функціонування ж у суспільстві антидержавних
міфів перешкоджає розбудові держави, руйнує її і може призвести до
втрати державою цілісності або самостійності.
Руйнівним для молодої Української держави є міф про поліетнічність
населення України, тривале нав’язування якого спричинило вироблення
вже новою владою політики мовного лібералізму далеко не на користь
української мови, яка є і залишатиметься головним чинником
консолідації української нації. Цей міф мусується і на
загальноукраїнському рівні, (див.: [2, 121]), і на регіональному.
Так, кореспондент однієї з московських газет Фаіна Лєвіна, статтю
якої передрукував орган Луганської облдержадміністрації “Известия
Луганщины”, стверджує, що на території Луганської області проживає
104 національності [Левина]. Цей міф легко спростувати, використавши
дані перепису населення 2001 року: тоді в Луганській області
зареєстровано 58% українців і 39% росіян (разом – 97%). Чи не смішно
вважати Луганщину багатонаціональною, якщо решта 102 (за твердженням
Ф.Лєвіної) національності складають усього 3% населення?
Потужна інформаційна машина досі працювала не на об’єднання, а на
роз’єднання українців. Найчастіше протиставляли український схід і
захід, мотивуючи цей поділ “суттєвими” відмінностями у мові,
менталітеті, історії, конфесійній і політичній орієнтації їх
мешканців. Водночас пропагувалася й продовжує пропагуватися хибна
думка (ще один антидержавний міф!), що схід України всуціль
російськомовний (Згадаймо виступи у Верховній Раді деяких депутатів
від Луганщини, які, добре володіючи українською мовою, принципово
говорять російською). Дехто з “учених” навіть відносить
представників сходу і заходу до різних етносів.
Один із луганських соціологів Ілля Кононов стверджує, що Донбас
належить до специфічних регіонів, де формування політичної нації йде
шляхом співгромадянства російськомовного населення різного етнічного
походження – за американським типом, на відміну від західної
України, де нація формується на основі української етнічної групи.
Обстоюючи “особливу” культуру Донбасу, І.Кононов радить українцям не
протиставляти себе представникам інших національностей і не
комплексувати з того приводу, що вони, як і будь-який інший етнос,
не вічні, як не вічна їхня мова [усна доповідь “Домінуюча етнічна
коаліція як фактор формування етнічної структури сучасної України”
на науково-методичному семінарі для професорсько-викладацького
складу Луганського педагогічного університету (вересень 2002 р.)].
Не маючи наміру дискутувати з цим ученим з усіх порушених ним у
книзі “Етнос. Цінності. Комунікації (Донбас в етнокультурних
координатах України)” питань, зробимо лише кілька зауважень.
Луганська область, яку віднесено до Донбасу як до етнотериторіальної
спільноти, насправді ніколи не була, не є і, очевидно, не буде
однорідною – ні в генетичному плані, ні в мовному та культурному, ні
навіть у природному й геологічному (що, всупереч своїм висновкам,
конкретними прикладами демонструє сам І.Кононов).
Об’єктивно найсхіднішу область України можна поділити на дві частини
– Слобожанщину (це північна, територіально більша, частина області)
і власне Донбас (південь області, де розташовані промислові,
переважно шахтарські, міста Алчевськ, Сіверськодонецьк, Лисичанськ,
Ровеньки, Брянка, Кіровськ, Красний Луч, Краснодон, Рубіжне та ін.).
Слобожанщина почала заселятися з кінця XVI – початку XVII ст.
українцями з Полтавщини, Чернігівщини, Волині. Вони переселялися
сюди сімейно, великими групами, на чолі з осадчими, рятуючись від
гніту визискувачів. Українці несли на ці землі традиційну українську
культуру. Московський уряд, “поклавши око” на новозаселений, але
поки що нічийний край, зробив його своєю прикордонною територією.
Сьогодні Слобідська Україна – це сільська місцевість, мешканці якої
спілкуються українською мовою. Під час недавніх
фольклорно-діалектологічних експедицій, у яких разом з луганськими
студентами та викладачами брали участь львів’яни, останні були
приємно вражені тим, наскільки добре в нас збереглися традиційні
українські звичаї, обряди, мова, фольклор.
На слобожанській карті Луганщини є й деякі вкраплення: за часів
Катерини ІІ тут поселилися донські козаки (їхні села знаходяться у
Станично-Луганському, Новоайдарському, Біловодському районах, є
кілька російських сіл у Кремінському і Троїцькому районах – тут
колись осіли російські старообрядці). Побувавши з метою збирання
діалектного й історичного матеріалу в понад 140 населених пунктах
півночі області, ми переконалися в тому, що мешканці сусідніх
українських і російських сіл до сьогодні зберігають свої питомі
етнічні й ментальні риси. Між ними не те що немає асиміляції, а
навіть наявне взаємовідштовхування. У Біловодському районі українці
називають сусідів-росіян “терпугами” (“Словарь української мови”
Б.Грінченка подає такі значення цього слова: 1) напилок (рос.
“напильник”); 2) горілка [8, 258]), а росіяни українців називають
“мазепами” (як відомо, від часів Петра І у росіян закріпився за
Іваном Мазепою стереотип зрадника). У цих та інших порівнюваних
селах по-різному відзначають весілля, готують різні страви,
по-різному ставляться до ненормативної лексики, вживання алкоголю
тощо.
Порівняно з переважно україномовною Слобожанщиною промислові міста
Донбасу від початку формувалися як російськомовні. Для роботи на
Луганський завод (його відкрито 1795 року) були переселені робітники
і майстри з Ліпецька і Петрозаводська, кріпаки з Тамбовської і
Курської губерній Росії, сюди було надіслано також 371 осіб колишніх
польських військовослужбовців. Керівництво роботами здійснювали
шотландець Карл Гаскойн і англієць Адам Сміт. Мовою ж виробництва
була російська. Катерина ІІ впроваджувала політику “обрусения
окраин”, або “обрусения инородцев” (себто всіх неросіян), про що
йдеться в одній з її таємних інструкцій: “... Малая Россия,
Лифляндия і Финляндия [...] сии провинции надлежит легчайшими
способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть
как волки в лесу... К тому приступ весьма легкий, если разумные люди
избраны будут начальниками в тех провинциях: когда же в Малороссии
гетмана не будет, то должно стараться, чтобы век и имя гетманов
исчезло...” [7, 5].
Зі зростанням індустріалізації краю збільшується число різноетнічних
міграційних потоків на Донбас, який на рубежі XIX i XX століть
перетворився на провідний промисловий центр Російської імперії. Але
впродовж всієї історії у містах Донбасу кількісно переважали
українці та росіяни. Як пише І.Кононов, “основу етнічної структури
Донбасу становлять україно-російські відносини. Всі інші етнічні
групи мають справу з цією реальністю і змушені адаптуватися до неї”
[3, 124].
Справедливості ради зауважмо, що задовго до того, як на території
Луганської області почали з’являтися шахти й заводи, тут уже були
українські козачі поселення, і зараз у селах, що розташовані біля
промислових міст, дорослі й діти розмовляють по-українськи, адже це
для них рідна мова.
Починаючи з 1917 року Донбас – у складі України. За переписом
населення 1926 року, донбаське місто розмовляло переважно російською
мовою (71,3% від усіх мешканців), хоча росіян тут проживало тільки
31,4%, а українською розмовляла майже третина населення (самих
українців у місті було 60%). На час перепису 1989 року ступінь
поширення української мови у промислових містах Луганської області
зменшився утричі, а за наступні 16 років ситуація з українською
мовою в Донбасі ще погіршилася: сьогодні її зовсім не почуєш на
вулицях міст.
Щодо “особливої”, феноменальної культури Донбасу, представником якої
вважає себе І.Кононов і тим гордиться [3, 122], нагадаємо, як вона
формувалася і що про неї писали історики й інші відомі люди (деякі
цитати наводить сам І.Кононов):
“На руднику, як і на заводі в цілому (Лисичанський рудник і
Луганський завод. – І.М.), підтримувався суворий режим військової
дисципліни. Робітники, по суті, знаходилися на становищі
військовослужбовців. Все їхнє життя підпорядковувалося гірничому
статуту, який мало чим відрізнявся від військового. Гірничим
чиновникам присвоювали військові звання. На заводі був створений
військовий суд, який був покликаний захищати підвалини феодальної
держави. За найменші провини робітників жорстоко карали” (Подов В.И.
У истоков Донбасса: Исторический очерк. – Луганск, 1995) [3, 113];
“Повсякденне життя більшості робітників Донбасу в ХІХ ст. було не
просто суворим, а жорстоким. Одна школа приходилася на 2040 чол.
населення, одна церква – на 3094 чол., а один шинок – на 570 чол.
П’янки і бійки були звичним явищем у шахтарському середовищі”
(Пашина Н.П. Формирование этноструктуры Донбасса в контексте
социально-экономических преобразований края пореформенного периода
(1861-1900 гг.): Дисс. ... канд. ист. наук. – К., 1997) [3, 122];
“Люди працювали по 12 годин у надзвичайно складних умовах. Значна
частина робітників жила в бараках і землянках. Звідси розповсюдження
сухот, ревматизму, професійних захворювань. Смертність дітей
досягала 55%. Медична допомога була малодоступною. На початку ХХ ст.
групу крупних рудників, де нараховувалося близько 15 тис.
робітників, обслуговував лише один “роз’їзний” лікар” (Гончаренко
Н.Г. В битвах за Октябрь (март 1917 – март 1918 гг.): Исторический
очерк. – Донецк, 1974) [3, 122];
“Робітничий клас, російський за національністю або зрусифікований,
зневажливо ставиться навіть до натяку на українську мову і
українську культуру” (Скрипник М.О. Донбас і Україна) [3, 122];
“Престрашна мішанина людей. Кожен несе на Донеччину свої традиції,
мораль (часто низькопробні). Цілковита байдужість до традицій, віри,
моральних норм, мови корінного населення – українців. Їдуть на
Донбас, як правило, люди, котрим байдужа наша Батьківщина, ті, хто
шукає “длинных рублей”, “привольной, хорошей жизни” (Тихий О. Думки
про рідний Донецький край) [3, 91];
“У радянський період Донбас продовжував функціонувати як притулок
для втікачів. Він залишався некерованим, економічно та політично
проблемним регіоном. Донбас приваблював і забезпечував місце для
злочинців та людей, які були позбавлені громадянських прав; вони
змінили свою ідентичність і почали тут нове життя” [5, 549];
“Але річки донецького краю з якогось часу впадають у Дніпро
вище Києва: і Дінець, і Лугань, і Міус,
і Біла Лугань, і Лозова, і Вільхова – якраз навпроти Вишгорода.
Течуть у Дніпро і забруднюють його стічними водами
підприємств-заброд,
помиями від вимитих, закривавлених по лікті рук
нерозкаяних ветеранів-катів, плювками перевертнів-малоросів”
(В.Голобородько “Географія”) [3, 92-93];
“Свідомість пересічного мешканця Донбасу – це свідомість покидька,
перекотиполя” (М.Бублик. Історичні передумови формування свідомості
східних українців) [3, 93].
Наші спостереження показують, що за останні роки українське
культурне й освітнє поле Луганська як обласного центру звузилося
майже до нуля. Місто законсервувало у своїх назвах радянську
топоніміку: тут є вулиці і квартали імені Леніна, Якіра, Косіора,
Карла Маркса, Рози Люксембург, Клари Цеткін, Карла Лібкнехта,
Совєтська, ОСО (“Особое совещание” – репресивний орган сталінської
доби), Старих Большевиків, Юних Піонерів, Ленінського Комсомолу,
50-річчя Жовтня, Красная Площадь і багато інших. За роки
незалежності жодна вулиця не названа ім’ям оборонців національних
прав і свобод українців та українських культурних діячів. Нерухомо
стоять пам’ятники Леніну (їх аж три), Дзержинському, Ворошилову – ці
“дороговкази” в минуле.
У Луганську всі дитсадки, школи (за винятком однієї, кількість учнів
якої щороку зменшується – від 1500 учнів у 1996 р. до 500 у 2005 р.,
бо немає потреби знати державну мову: у нас її ніде не
використовують, окрім реклами горілки і тютюну), а також вищі
навчальні заклади є російськомовними. Система виховної роботи в
навчальних закладах спрямована або на виховання “громадянина світу”
– людини без батьківщини, або “містечкового патріота”, сформованого
на подвигах “Молодої гвардії” чи земляків-афганців, або на творчому
доробку В.Даля, який тільки народився в Луганську, зате все життя
працював на ниві російської науки і культури.
У Луганську аж три університети мають статус національних. У добу
становлення національної держави такі університети мають бути
закладами, де навчання ведеться національною (українською) мовою, де
оберігаються і примножуються національні культурні традиції, де
пріоритет віддається гуманітарним дослідженням національно вагомих
проблем, де готується національна еліта. Наші ж “національні”
університети фактично є філіями російських, бо тут нівелюється все
українське на користь російського.
Якась невидима сила так вдало розставила керівні кадри в
гуманітарній сфері, що на кожному кроці бачимо приклади зневажання
інтересів українців: до луганських бібліотек останнім часом
надходить література переважно з Росії (наприклад, історичні книги
про “український сепаратизм”, підручники з культурології, де немає
жодного слова про українську культуру тощо) – причому безкоштовно, в
якості щедрого дарунка від сусідньої держави. Наші вчителі регулярно
підвищують свою кваліфікацію в сусідньому місті Російської Федерації
Ростові-на-Дону, де їх забезпечують методичною літературою,
адаптованою до російських шкіл.
Викладачі університетів на іспиті роблять зауваження національно
свідомим студентам, які відповідають українською мовою, такого
характеру: “Прошу перейти на русский язык, я вас не понимаю!”. А
молоду талановиту журналістку, яка працювала в обласній газеті
“Милицейский вестник”, говорила рідною українською мовою і хотіла
писати статті українською, очевидно, не без згоди редактора, довели
глузуванням до сліз і змусили написати заяву про вихід із газети.
Зате тут успішно працює і пише антиукраїнські опуси голова
“Російського блоку”, який уважає, що української мови немає як
такої.
У нашому громадському транспорті лунають не кращі зразки російської
естради, про що свідчать окремі цитати з цих пісень: “У меня собачка
есть непрестижная... Беспородных двое нас, вечных странников.
Презирают нас с тобой все заранее. Ну а нам все равно, вместе лапу
подымем – пусть понюхают”; “Сто грамм на грудь, и все по барабану.
Вот хорошо бы памятник граненому стакану... Качают нас бутылочные
штормы и к берегам причалить не дают”; “Ну что ж ты страшная такая,
страшная? Ты и накрашенная страшная, и ненакрашенная... Я уже
закончил школу, научился целоваться, все девчонки хотят со мной
встречаться, но жизнь меня свела с тобой: вставная челюсть, нос
кривой”; “Есть тревога на лице, есть магнезия в шприце, щас она там
оклемается... После десяти кубов, если ты не стал здоров, значит,
это недоразумение” і подібні.
Провівши моніторинг передач FM-каналу “Взрослое радио” за 2 червня
2004 року, ми на 125 переважно російськомовних пісень зафіксували
лише одну українську, зате не почули жодної аналітичної чи
публіцистичної програми.
Один із наших знайомих розповідав, що, подорожуючи кілька днів
автодорогами Польщі, слухав на місцевому радіо переважно
польськомовну естраду. А ми по-доброму заздрили полякам за їх повагу
до рідної мови і культури, коли були свідками того, як в одному зі
львівських готелів місцеві артисти упродовж трьох годин співали для
польських туристів лише польські пісні – напевно, для них вони
наймиліші.
Чи не внаслідок антиукраїнської, а значить, антидержавницької
гуманітарної політики, що активно проводиться на Луганщині, чимало
представників навіть молодшого покоління, у тому числі школярі, не
хочуть ідентифікувати себе з Україною? Вони носять футболки з
написом “СССР” і після прослуховування просвітницької лекції на тему
голодомору 1932-1933 рр. пишуть колективні листи на ім’я голови
Асоціації дослідників голодоморів Левка Лук’яненка, в яких на його
адресу вживають ненормативну лексику і ганьблять українську
незалежність.
На тлі всіх цих явищ, несумісних з незалежним статусом держави, у
Донбасі останніми роками з дивною періодичністю (під час
парламентських і президентських виборів) місцева влада роздмухує
питання про надання російські мові статусу або другої державної, або
офіційної (що, по суті, одне й те саме). На цій же хвилі Верховна
Рада прийняла рішення про впровадження в Україні Європейської хартії
мов меншин, положення якої в нас трактують досить оригінально:
російська як мова національної меншини буде мати більше прав, ніж
державна – українська. Є загроза введення в дію, всупереч здоровому
глузду, поки що не оприлюдненого указу Президента відносно
використання російської мови в місцях компактного проживання
російськомовного населення (а такими “місцями” є майже всі міста
сходу, півдня та центру України).
Луганська обласна влада, об’єднавшись з іншими східноукраїнськими
керівниками під час недавніх президентських виборів, організувала
з’їзд “демократичних сил”, де вирішила створити Південно-східну
українську автономну республіку (ПіСУАР), а російський уряд не
забарився майже одночасно з цією подією спростити процедуру
входження нових автономних утворень до складу Російської Федерації.
Почесними гостями на форумі були кандидат у президенти України
В.Янукович і мер Москви Ю.Лужков.
Спробуємо знайти витоки наведених фактів, які, очевидно, не дуже
зрозумілі більшості європейців; для цього пошлемося на газетну
публікацію луганського журналіста Олександра Крамаренка [4]. Автор
статті “Апофеоз совка” пише, що головна причина наших бід у тому, що
Україна після розпаду Совєтського Союзу не пішла шляхом своїх
західних сусідів – Польщі, Чехії, Угорщини, національні еліти яких
ввели в дію закони про люстрацію комуністів, і країн Балтії, де тим,
хто не хотів знати мову народу, на землі якого живуть, не надали
громадянства.
Починаючи з 1917 р. компартія методично здійснювала в Україні
криваву селекцію людського матеріалу, прищеплюючи тим, кого не
знищила фізично, варварські риси, генетично не властиві українцям. У
результаті цього в середині 70-х років минулого століття виник новий
підвид людини розумної – совєтська людина (гомо совєтікус, “совок”).
Селекціонери вклали у свідомість нової людини настанову тоталітарної
системи “хто не з нами, той проти нас”, а також комуно-імперські
міфи про “агресивний американський імперіалізм”, “український
буржуазний націоналізм”, “насильницьку українізацію”.
І хоча з часу, відколи Л.Брежнєв заявив про утворення “нової
історичної спільноти – совєтського народу”, минуло вже понад 30
років, половину з яких Україна перебуває в стані незалежності, і
комуністична ідеологія вже не є офіційною, “совєтських” людей в нас
ще багато. Причина в тому, що політична еліта нової України не була
елітою національною. Л.Кравчук і Л.Кучма, пересівши з компартійних
крісел у президентські, не могли й не хотіли культивувати
національну ідею в Україні, оскільки розуміли, що перетворення
“совків” на українців їм не обіцяє нічого доброго. Тому ні за
Кравчука, ні за Кучми політика українізації постсовєтського простору
на державному рівні не проводилася. Цією бездіяльністю нашої
політеліти вправно скористалися (або злагоджено спрацювали)
російські ідеологи, для яких збереження совєтського менталітету
наших громадян є останньою надією на відродження власної імперії.
Проросійську інформаційну політику проводили досі всі без винятку
загальноукраїнські телеканали, що, до речі, належать
олігархам-космополітам, для яких “гомо совєтікус”, на відміну від
українців, є своїм рідним електоратом.
Зворотній шлях від “совка” до нормальної людини – важкий. У цьому
плані легше галичанам: вони ніколи не були абсолютно совєтськими.
Якщо б совєтська влада затрималась би на Прикарпатті ще на два
десятиліття, проблеми з ментальністю були б і у львів’ян.
У Донбасі, який в СССР називали “кузнею країни”, процес совєтизації
населення проводився особливо старанно. Згадаймо його
“інтернаціоналізацію” (по суті – русифікацію), стимулювання
проживання в Донбасі більш високими зарплатами і якіснішим
забезпеченням вугледобувних міст, навіювання мешканцям краю їхньої
елітарності. Усе це сформувало в Донбасі не просто “совка”, а
“суперсовка”, впевненого у своїй вищості над мешканцями інших
регіонів. Знищивши всю живу природу, в тому числі й рибу, донбаські
гірники наївно думали, що тротилові шашки з таким же успіхом можна
кидати і в Дон, і в Неман, і в Дністер. Однак тамтешні мешканці
вважають, що живуть не в кузні, а у себе вдома, і жорстко (а часом і
жорстоко) кладуть край такій поведінці наших земляків.
Зауважмо, що вищість мешканців Донбасу культивується на тлі важкого
соціально-економічного стану регіону: тут найбільше безробітних, а
квартири в депресивних шахтарських містечках ніхто не купує навіть
за 100 доларів.
Основна маса електорату Януковича була зосереджена саме в Донбасі.
Людей тут не лякало навіть кримінальне минуле їхнього обранця. Свій
вибір вони аргументували словами: “Хай він бандит, але він наш
бандит, донбаський! А Ющенко – бандерівець, фашист, американський
шпигун”. Чи не є така відповідь свідченням моральної хвороби
донбасівців? Ці люди легко піддаються зомбуванню, маніпуляції
масовою свідомістю, що й було потрібно нечесній владі під час
президентських виборів.
Мільйони українців, які вийшли 22 листопада на Майдан Незалежності,
заявили про себе як європейська нація. Народний Президент В.Ющенко
пообіцяв, що Україна буде в Європі. Але чи потрібна Європі країна з
таким кризовим регіоном, як Донбас, де місцева влада досі спиняла
європейський поступ, де ще й сьогодні пригнічується мова і культура
народу, який дав назву цій країні? Де зневажається Конституція, в
якій сказано, що Україна – національна й соборна держава? Навряд чи
потрібні Європі зденаціоналізовані, а в результаті цього
здеморалізовані громадяни, які не поважають ні свої, на чужі закони?
У складний період вибору Україною свого майбутнього нові політики
повинні докласти максимум зусиль для консолідації, “склеювання”
штучно роз’єднаного народу. Вони повинні усвідомити: чим менше
української мови, тим менше самої України, тим менше ми маємо шансів
стати членом ЄС. І пам’ятати, що Росія (з поки що сильним на нас
впливом) – найсильніший і найближчий опонент нашого європейського
вибору.
Повертаючись до теоретизувань І.Кононова, в яких білою ниткою
проглядає його бажання розколоти країну через офіційне впровадження
в Донбасі (а може, і ширше) “мови міжнаціонального спілкування”,
зауважимо, що його науковий проект “Соціологія регіонів та
регіональна політика в Україні” як частина мегапроекту “Вища освіта:
лідерство для прогресу” підтриманий і профінансований Міжнародним
фондом “Відродження” (див.: [1, 9]). Чи не віддаляють іноземні
ґрантодавці такою підтримкою Україну від Європи? Очевидно, що
завдяки однобічно представленій інформації з України західні
європейці й американці вірять у те, що в нас порушуються мовні права
національних меншин, серед яких першими є росіяни. Насправді ж не
російська, а українська мова в нас потребує захисту. На наш погляд,
краще було б нашим європейським сусідам надати нам справжню допомогу
– висунути до України як до кандидата в члени ЄС і НАТО не тільки
економічні, а й політичні вимоги, серед яких найважливіша – проблема
набуття громадянами України власне української ідентичності. І
допомогти зрозуміти новій українській владі, що треба здійснювати
таку гуманітарну (культурно-освітню) політику, яка б одночасно
відповідала і стратегічним інтересам України, і світовим стандартам.
У контексті нашої стурбованості ймовірністю впровадження названого
вже указу про впровадження російської мови хотіли б також застерегти
творців нової адміністративно-територіальної реформи в Україні
відносно недоцільності об’єднання власне української слобожанської
півночі Луганської області з російськомовними промисловими містами
Донбасу в один реґіон: такий крок матиме катастрофічні наслідки для
східного українства й остаточно розчинить його у мовно, культурно й
ментально неукраїнському просторі.
А ще хочемо порадити представникам київської влади, які приїжджають
на схід, говорити тут державною мовою. Заграючи не так із
російськомовним електоратом (він, на відміну від влади, у переважній
більшості вже давно зрозумів необхідність знання і володіння мовою),
як з поодинокими лідерами антиукраїнських, антидержавних організацій
і партій, високопосадовці аж ніяк не сприяють консолідації
суспільства, а навпаки, розколюють народ за мовною ознакою і
провокують у реґіоні сепаратистські настрої.
Література
1. Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика: Хрестоматія з
сучасної зарубіжної соціології регіонів. – Луганськ, 2002.
2. Громадянська освіта: Навч. посібник для 11 класу загальноосвітніх
навчальних закладів / Р.А.Арцишевський, Т.В.Бакка, І.М.Гейко та ін.
– К., 2002.
3. Кононов Ілля. Етнос. Цінності. Комунікації (Донбас в
етнокультурних координатах України). – Луганськ, 2000.
4. Крамаренко А. Апофеоз совка // Гривна-Плюс. – 29 грудня 2004 р. –
С. 3.
5. Куромія Гіроакі. Донбас поміж Україною та Росією: позанаціональна
ідентичність // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика:
Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. – Луганськ,
2002.
6. Левина Ф. Луганская область: начало третьего тысячелетия //
Известия Луганщины. – 2003. – Ч. 9. – С. 6.
7. Приходько І.Ф. З історії російщення України. – Л., 2003.
8. Словарь української мови: У 4-х т ? Упорядк. Б.Грінченко. –
Репринт. вид. 1906-1907 рр. – К., 1996-1997. – Т. 4.
|
