Зоя Лихолобова
(Донецьк)
ПІДСУМКИ УРБАНІЗАЦІЇ В ДОНБАСІ НА КІНЕЦЬ 1930 х РОКІВ
В сучасному світі проблеми урбанізації набувають надзвичайної
актуальності. Місту – складному конструкту, що інтегрує культурний,
інтелектуальний і соціально-економічний потенціал суспільства,
визначається особлива роль в глобальних процесах розвитку людства.
Ще в середині минулого століття в розвинених країнах Заходу місто
розглядалося, перш за все, як промисловий центр. Зараз, в умовах
переходу до „суспільства масового споживання”, воно перетворюється в
центр домінування сфери обслуговування. Водночас місто не втрачає
значення центру політичного життя і покликане генерувати і втілювати
в практику ідеї і принципи демократичного розвитку. І поскільки наша
держава наслідує мету поглиблення демократизації і європеїзації
способу життя, своєчасно було б замислитись над питаннями готовності
суспільства до переходу на новий рівень розвитку.
В цьому зв’язку питання історичної спадщини набуває не лише
теоретичного, але й практичного значення. В своєму повідомленні я
спробую розглянути наслідки урбанізації Донбасу в контексті сучасних
тенденцій розвитку міста. Хронологічні рамки теми обумовлюються тим,
що саме в 30 ті роки завершилося становлення Донбасу як
індустріального регіону, сформувалася структура промислового
комплексу, яка в основному зберігалася і в повоєнні роки. В
загальних рисах зберігалася також організація мережі міст і міських
поселень, що сформувалася на базі форсованої індустріалізації.
З 1990 х років помітно посилився інтерес дослідників до питань
урбанізації. Побачили світ фундаментальні праці економістів,
істориків, соціологів теоретичного та прикладного плану. Спеціально
темі урбанізації України і Донбасу присвячені дисертаційні
дослідження О. І. Кокорської „Соціальний розвиток міст Донбасу
(друга половина 20 х – 30 ті роки ХХ ст.)”. Автореферат дисертації
на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Київ,
1995; Н. Т. Гогохія „Українське радянське місто 1929 1938 рр.”.
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата
історичних наук. – Луганськ, 2001; Д. К. Грина
„Соціально-демографічні процеси в містах України (1920 30 рр.)”.
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата
юридичних наук. – Київ, 2000.
Дещо раніше, у 1994 р. в науковій збірці „Нові сторінки історії
Донбасу” (Донецьк) була надрукована написана мною у співавторстві з
В. Коваленком стаття „Процеси урбанізації в Донбасі (1926 1939
рр.)”. В своєму виступі я використаю деякі статистико-аналітичні
матеріали цієї роботи. Підводячи підсумки урбанізаційних процесів
часів радянської індустріалізації, концентрую увагу навколо 3 х
питань:
1. Соціально-економічна спадщина прискореної урбанізації; 2.
Опозиційні настрої та політичні репресії; 3. Ментальність
городянина.
Специфічні умови форсованої індустріалізації порушували природні
соціально-економічні умови переходу суспільства від сільського до
міського стану на підставі розвитку ринкових, товарно-грошових
відносин. Неминучим наслідком такого способу індустріалізації стала
понадшвидкісна урбанізація з властивими їй рисами: жорстке державне
регулювання, підпорядкування завданням будівництва важкої індустрії,
нестача фінансових коштів, прагнення до мінімальних витрат на
потреби міського господарства. В Донбасі ці особливості виявлялися
найбільш виразно у зв’язку з великими масштабами промислового
будівництва.
За даними перепису 1926 р. все населення Донбасу складало 2932 тис.
осіб, з них городян було 33% (в цілому по Україні – 18,5%). В
регіоні було 8 міст та 10 поселень міського типу. Вже на той час це
був один з найбільш урбанізованих регіонів України.
Роль Донбасу як головної енергетичної бази радянської
індустріалізації визначила подальший розвиток і поглиблення
урбанізації. Потреби індустрії, що бурхливо зростала, у робочих
руках задовольнялись за рахунок селянства. Примусова колективізація
сільського господарства, викликаний нею голодомор посилили відплив
селян у промисловість. Донецька область ставала районом високої
концентрації промислового населення. В 1936 р. з кожних 100
робітників і службовців 50 працювали у промисловості (в СРСР – 30,
УРСР –33). До цього слід додати 160 тис. працівників залізничного
транспорту та будівництва. Це створювало соціальну базу для
зростання кількості міст і чисельності міського населення.
Адміністративно-командна система управління визначила властиві їй
способи утворення міст. Під час проведення у 1931 р. перереєстрації
міського населення головним критерієм для статусу міського поселення
вважалась зайнятість більшості населення у промисловості. Тобто
місто визначалося як осередок промисловості. В наступні роки процес
місцетворення продовжувався. Роздрібленість вугільної промисловості
обумовлювала його характерну рису – утворення великої кількості
пришахтних міських поселень.
На підсумок, протягом 12 років (між переписами 1926 і 1939 рр.)
міське населення Донбасу збільшилося в 4 рази і складало 2421 тис.
осіб, а частка його в усьому населенні більш ніж подвоїлась і
досягла 73,5% (в Україні – 36%).На території регіону нараховувалось
вже 54 міста і 144 поселення міського типу. 6 міст мали понад 100
тис. мешканців. Втім, значною мірою переважали невеликі містечка, до
20 тис. мешканців. Донбас став самим урбанізованим регіоном України.
Історично прогресивний процес урбанізації суспільства в умовах
форсованої індустріалізації в українському Донбасі, як і в цілому в
СРСР, набув специфічного характеру. Заснований на концентрації
промислового населення він не супроводжувався формуванням міської
інфраструктури і створенням повноцінних урбаністичних відносин.
Рівень благоустрою житла можна уявити з відомостей про житловий фонд
промисловості 11 великих міст Донбасу на 1 січня 1935 р.: процент
житлової площі домів, влаштованих електрикою, становив 94% (в
Україні – 90,6), відповідно – водогоном 31,2 та 50,5, каналізацією –
22,7 і 38,8, централізованим опалюванням –15,2 і 20,2. Найбільш
страждали невеликі шахтарські міста і поселення міського типу.
Індивідуальна забудова, нерозвиненість житлового комунального
господарства і сфери обслуговування, наявність у мешканців невеликих
присадибних господарств дали підставу дослідникам для характеристики
їх як феномену „напівміської напівсільської культури”.
З іншого боку, шахтарським містам властива однобічна промислова
спеціалізація. Виникнення їх шляхом об’єднання кількох гірницьких
поселень з монопрофільною економічною структурою визначило зв’язок
трудової діяльності населення лише з однією галуззю промисловості.
Специфіка вугільної промисловості, залежність її від наявності
придатних для розробки вугільних шарів в умовах „великого стрибка”,
як і у пізніші часи, не бралися до уваги. Піклування про розвиток
інших виробництв і соціальної сфери не виявлялося. Історичним
наслідком форсованої та поверхової урбанізації стала криза
шахтарських міст в умовах ринкових перетворень на межі ХХ-ХХІ
століть. Закриття вугільних шахт в ході реструктуризації викликало
низку гострих проблем, адже вугільна галузь не лише забезпечувала
трудову зайнятість населення, а й утримувала соціальну сферу.
Найменш болісним є закриття шахт та скорочення обсягів
вуглевидобутку у великих містах (Донецьк, Макіївка, Горлівка,
Луганськ). Багатофункціональність цих міст дозволяє використовувати
звільнених робітників у інших галузях. З визначеними складностями та
все ж вирішується проблема в середніх містах (з населенням від 50 до
100 тис. людей – Дзержинськ, Добропілля, Торез та ін.), де наявні
електротехнічна промисловість, машинобудування, деревообробка. В
більш скрутному стані опинилися малі міста (до 50 тис. мешканців),
що базуються на вуглевидобутку, – Українськ, Вугледар, Стаханів,
Жданівка, Новогродівка, Білозерськ, Гірник, Родинськ, Вуглегорськ та
ін. Це саме шахтарські міста, які у економістів отримали
характеристику депресивних. Їх становище позначене тривалим
економічним і соціальним занепадом, а показники рівня та якості
життя населення значно поступаються середнім в країні. Найгострішими
для них проблемами є: зайнятість населення, руйнування
житлово-комунальної сфери, загострення епідеміологічної та
соціально-психологічної ситуації. Владні структури на
загальнодержавному та регіональному рівнях затверджують численні
програми подолання депресивності населених пунктів, але їх
реалізація упирається у проблеми фінансування.
Попередній історичний „вантаж” розвитку міст Донбасу став вельми
небезпечним ресурсом для перехідної економіки.
До питань опозиційних настроїв міського населення відносно
тоталітарного режиму історики звернулися лише у 1990 ті роки. В наші
руки потрапив великий матеріал з архівно-слідчих справ репресованих
громадян, що зберігається в фондах обласного відділення СБУ. Причому
на Донбасі ці настрої виявлялися і найбільшою мірою і з найбільшою
відвертістю. Обумовлено це специфічним складом виробничого персоналу
індустрії. На шахти, заводи, будівлі прибували не лише селяни, що
прагнули врятуватися від голодної смерті. Немало було іншого
різнобарвного люду. Досить мальовничо це зобразив американський
історик Куромія в монографії „Свобода і терор у Донбасі”: „Цей
регіон став притулком для багатьох пошукачів свободи – куркулів,
білогвардійців, служителів культу, голодних селян. Паспортна система
нездатна була перешкодити припливу сюди знедолених та гнаних владою.
Вони бралися за важку, небезпечну роботу під землею. Ці „колишні”
люди відчували невдоволення і сумніви щодо існуючого ладу,
можливостей розвитку промисловості”. Характеристика
соціально-психологічної ситуації в регіоні супроводжується
висновком: „В центрі Донбас викликав політичну недовіру. Сталін
тероризував Донбас тому, що він символізував свободу”.
А підстав для невдоволення городян з приводу зловживань тоталітарної
системи в керівництві господарствам і культурною сферою та
негараздів у повсякденному житті було занадто. На ХVIII з’їзді
ВКП(б) перший секретар Донецького обкому КП(б)У Саркісов похвалявся,
що у 1937 р. порівняно до 1932 р. в робітничих сім’ях споживання
основних продуктів харчування зросло в 3-4 рази. Втім, порівняння
показників 1937 р. з даними обстежень найбільш несприятливого 1932
р. не дає уявлень про реальний рівень харчування робочих сімей.
Порівняльний аналіз бюджетних обстежень свідчить, що в 1937 р. на
кожного члена сім’ї споживалося продуктів менше, ніж у 1927 році
(зокрема продуктів тваринного походження – вдвічі менше).
Низький рівень техніки безпеки, тиск планового пресингу призводив до
високого виробничого травматизму. В 1931 р. у вугільній
промисловості на кожну тисячу робітників припадало 2,9 смертних
випадків (в басейні працювало 250 тис. шахтарів).
Невдоволення городян на повсякденно-побутовому рівні виявлялося в їх
численних критичних висловлюваннях, зафіксованих в матеріалах СБУ.
Найчастіше зустрічається засудження примусової колективізації, її
тяжких наслідків як для селян, так і для городян: „Селян загнали в
колгоспи примусово і вони там голодують”. „Раніше в місті було
багато продуктів харчування і коштували вони дешево. А зараз ніде
нічого не дістанеш. Все коштує дорого. А заробітки низькі”. „Советская
власть всех довела до нищеты”, „За границей рабочие живут лучше, чем
в СССР”.
Опозиційні настрої виявлялися і на вищому рівні, в колах
інтелігенції, господарників, партійно-державних працівників у
вигляді незгод з офіційною ідеологією, протесту проти
антидемократичних, авторитарних способів управління державою,
партією, господарством. Аналіз архівно-слідчих справ відомих всій
країні діячів індустріалізації, директорів великих заводів Г. В.
Гвахарія (Макіївський завод) і Я. С. Гугеля („Азовсталь”) свідчить
про їх невдоволення становищем керівника підприємства, на якого
покладають величезну відповідальність та водночас обмежують в
правах, опікують з боку партійних органів, парторгів ЦК –
„комісарів”. „Нам довіряють, не довіряючи”, – говорив Г. Гвахарія.
Нарікали на бездіяльність профспілок, які не піклуються про
робітничий побут. Керівники райкомів та міськкомів партії скаржилися
на те, що їм відведено роль „механічних ляльок”. Багато нарікань
викликало примусове розповсюдження стаханівського руху. Керівник
тресту „Чистяківвугілля” І. Я. Антонцев відзначав, що партійне
керівництво не дбає про те, щоб підвести під цей рух
матеріально-технічну базу. „Будуть ще знімати людей, але видобуток
від цього не збільшиться” – передрікав він.
Секретар обкому партії Е. К. Прамнєк у приватній бесіді з колегою
казав: „Не випадково здібних людей відсторонюють від справи... Якщо
б тримали в керівництві людей, здатних самостійно мислити, їм дуже
скоро стало б ясно, що лінія ЦК невірна”. Молодий гірничий інженер
Данілін, який тільки-но залишив марксистські підручники й окунувся у
навколишню реальність, заявив: „Ідеї Маркса в СРСР не втілюються в
життя”.
У Сталіна Донбас дійсно викликав політичну недовіру. Тоталітаризм не
припускає будь-яких проявів вільнодумства, непокірливості,
опозиційності. Численні троцькістські терористичні організації, за
участь в яких під час „великого терору” люди розплачувались життям,
існували лише в уявленням працівників НКВС. Слідчі справи, за якими
їх засуджували, буди цілком сфальсифіковані. Попри це, критичні
настрої у різних верствах населення відносно існуючого режиму були
фактом. В цьому диктатору вбачалась особиста загроза, що було однією
з причин масових репресій. Призначенням масових репресій було
забезпечення монополії Центру над периферією, досягнення
беззастережної покірливості керівництва національними республіками
та областями, тобто посилення централістських засад організації
СРСР.
„Великий терор” був націлений на Донбас з нищівною силою. За нашими
підрахунками у 1937-38 рр. його жертвами стали понад 40 тис. людей,
не менше 2/3 з них було розстріляно. Приблизні розрахунки показали,
що понад 40% потерпілих становили промислові робітники, 33% –
інженерно-технічні працівники і службовці, 6% – вчителі та медики,
4% – керівники підприємства та установ. Тобто, переважна більшість
репресованих (83%) – мешканці міст.
Це не випадково. Саме місто концентрувало інтелектуальний потенціал
суспільства. а в середовищі інтелектуалів режим вбачав головного
опонента. Висока питома вага в числі заарештованих робітників
пояснюється як специфікою Донбасу, так страхом режиму перед
робітниками, їх згуртованістю та організованістю.
І не лише в цьому причина високої питомої ваги робітників серед
репресованих громадян: цифра 40% – отримана на підставі врахування
посади, яку займала людина під час арешту. Але служба безпеки
цікавилась попереднім соціальним статусом заарештованих. Їх жертвами
ставали, в першу чергу, колишні куркулі, поміщики, капіталісти,
білогвардійці. За статистичними звітами управління НКВС УРСР в 1937
р. в Донецькій області було заарештовано 14832 колишніх куркулів, що
складало 54,8% від загалу заарештованих в області, серед інших
областей України на Донецьку область припадала найбільша частка
колишніх куркулів (22,3%). Справа в тому, що куркулі, яких вислали в
роки примусової колективізації, після відбуття терміну покарання
часто не поверталися в рідні місця, тому що їхнє майно було
конфісковане. Вони відправлялися в інші регіони, переважно
індустріально розвинуті, де можна було знайти роботу. Саме таким
районом був Донбас, де відчувався постійний дефіцит робочої сили, в
основному некваліфікованої.
В цьому ж році в області було заарештовано 6503 осіб з групи
„колишніх людей”, що об’єднувала людей, які раніше належали до
привілейованих верств населення (вони склали 24% від загалу
заарештованих).
Понад 2000 заарештованих належали до групи „декласованих” (7,6%
загального числа заарештованих). До цієї групи належали
кримінальники, жебраки тощо. І всі ці різнобарвні групи поповняли
лави робітництва індустріального Донбасу.
Відтак, вислів американського вченого про наявність у складі
населення Донецького регіону різноманітних елементів має підстави.
Натомість невірно було б перебільшувати її значення. „Колишні люди”,
куркулі, „декласовані” посідали значне місце в складі репресованих.
Але в загальній чисельності працівників народного господарства (на
1936 р. – понад 1 млн. людей) їх питома вага була незначною.
Сталін шляхом жорстокого терору досяг мети: усунув найбільш
небезпечних з потенційних противників режиму, залякав інших. Страх
набував неймовірних виявів. Прибиральницю перукарні звільнювали з
роботи як „дружину ворога”, дітям причеплювали ярлик „нащадків
ворогів”. Оскільки репресії чинилися в глибокій таємниці, ніхто не
знав про їх масштаби та долі людей, які зникали. Про це вважали за
краще мовчати або говорити пошепки. Відносини між людьми
позбавлялися щирості та відвертості. Тим часом, сталінська
пропагандистська машина переключала увагу від внутрішньої небезпеки
на зовнішню. У свідомість народу наполегливо втілювався „образ
зовнішнього ворога”, уявлення про неминучість війни, її швидке та
переможне завершення. І як часто коїться в історії, зовнішня загроза
(а вона була реальною) сприяла згуртуванню людей, пробудженню щирих
почуттів до долі Батьківщини. Протягом першого тижня після нападу
фашистів понад 20 тисяч донбасівців (в їх числі 1/3 жінок) виявили
бажання добровільно піти на фронт.
Після всіх жахів сталінського терору донбасівці в переважній
більшості залишались вірними громадянами батьківщини. Усвідомлюючи
недосконалість системи, зловживання влади, вони схильні були
відносити їх на рахунок тимчасових, мінливих явищ, які піддаються
виправленню. А Батьківщина – це головне і вічне, з нею пов’язані
буття і власна доля. Це був не лише вплив радянської пропаганди,
спрацьовував природний інстинкт самозбереження. Як і в давні часи,
зовнішня небезпека пробуджувала прагнення будь-якою ціною захистити
рідні міста і села, сім’ї, дітей від лютого ворога, що ніс руїни і
смерть. За виявлені мужність і відвагу в боях лише під час
визволення регіону (1943 р.) 80 донбасівців удостоєні звання Героя
Радянського Союзу.
Одним з напрямків комуністичного виховання радянської людини було
викорінення в неї релігійних поглядів і почуттів. В містах Донбасу
для цієї діяльності існували найбільш сприятливі умови. Кожне
промислове підприємство мало клуб або Палац культури з гуртками
художньої самодіяльності, агітбригадами, лекторіями, кінозалами, вся
масово-культурна робота підлягала жорсткому партійному контролю.
Наполеглива атеїстична пропаганда зустрічала сприятливий відгук в
робітничому середовищі, де переважали ті, хто відірвався від рідних
коренів, позбавився традиційної селянської релігійності, відчув
вплив старших поколінь пролетаріату – учасників революційних
штурмів, їх зневажливого ставлення до віри у „рай небесний”.
Не випадково О. Д. Форстюк, який вивчав особливості
державно-церковних відносин довоєнних часів у Донецькому регіоні,
дійшов висновку, що саме у промисловому Донбасі тиск на церкву був
жорстокішим, ніж в інших, переважно сільських регіонах України і
пов’язував це з уявленням комуністичного уряду України про слабкі
позиції православної церкви в краї і високу ступінь „зрілості”
робітництва до антирелігійної боротьби. Міркування цього дослідника
можна підтвердити тим фактом, що на початку „Великої чистки” в
містах Донбасу церква фактично була зруйнована. В 1937 р. репресії
вже спрямовувалися головним чином проти сільської церкви.
Городяни були позбавлені можливості відверто протестувати проти
руйнування церкви. Попри це, в родинах літніх робітників ікони
зберігалися. Шукали можливостей для таємного здійснення обрядів
хрещення дітей та похоронних відправ. Представники різних верств
населення в приватних бесідах висловлювали жаль з приводу закриття
церков. Вчитель В. О. Шишахов (Артемівськ) говорив: „Чому не
залишили хоча б одну цвинтарну церкву для втіхи літніх людей? У
вільний час відпочили б душею, послухали б співи”. Висловлювалися
побоювання, що бездуховність шкодить вихованню дітей. Стійкість
релігійності виявилася в „бурхливому” відродженні церкви в умовах
незалежної України.
В сучасній західній літературі відзначається особливість Донбасу як
регіону з яскраво усвідомленою самоідентичністю, з надзвичайно
інтенсивним регіональним патріотизмом. Коріння цього явища
вбачаються в соціально економічних факторах, вагомому внеску регіону
в справу зміцнення індустріальної могутності держави. Відіграв роль
також створений радянською пропагандою культ важкої індустрії і
тяжкої фізичної праці. „Люди Донбасу” традиційно розглядали себе
перш за все як „Люди праці”, а не як російські чи українські люди.
Усвідомлювати себе представником шахтарської професії (навіть не
працюючи в шахті, а лише будучи мешканцем вугільного краю) було
більш почесно, ніж згадувати про свої етнічні коріння. Сформована
радянською пропагандою суспільна свідомість позначена почуттям
гордості за причетність до великої справи індустріалізації СРСР, „Шахтеры
– гвардия труда” (слова популярной песни).
Початок занепаду Донбасу привів до загострення місцевого
патріотизму. Відродження могутності регіону, подолання кризи в
суспільній свідомості вбачається лише як повернення до „великого
минулого”. З цього приводу не завадить навести попередження
західноєвропейських дослідників про негативну роль, яку може
відіграти регіональна ідентичність, зведена до сакралізації традицій
в процесі трансформації регіонального розвитку. Німецький дослідник
Гернот Граббер красномовно висловлює цю думку: „...наявність доброї
пам’яті може стати перешкодою для інновацій”. Не можна не погодитися
з іншим представником німецької науки Р.Ліндером в тому, що лише
свідоме сприйняття об’єктивної історії дозволяє отримати „користь
від ідентичності як основи економічної перебудови”.
Література
1. Бурых Ю. Проблема выживания шахтерских городов в условиях
реструктуризации угольной промышленности // Реформирование
хозяйственных комплексов городов Украины. – Донецк, ИЭП НАН Украины,
1997. – С.42-50.
2. Всесоюзная перепись населения 1926 года. – Т.ХХХ. – М., 1930. –
376 с.
3. Всесоюзная перепись населения 1939 года. Основные итоги. – М.:
Наука, 1992. – 256 с.
4. Вугільний Донбас у другій половині ХХ століття. Колективна
монографія. Під ред. З. Г. Лихолобової. – Донецьк, ДонНУ, 2001. –
340 с.
5. Куромія Гіроакі. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське
прикордоння, 1870-1990 ті роки. – К.: „Основи”, 2002. – 512 с.
6. Город в процессах исторических переходов. Теоретические аспекты и
социокультурные характеристики. – М., 2001. – 286 с.
7. Grabber Gernot. Zob der Verschwendung. Redundanz in der
Regionfentroiroicking: Ein soziookonomisches Pladoyer. – Berlin:
Sigma, 1994. – S.79.
8. Данилин О. Проблема старопромышленных регионов в зарубежной
литературе // Нові сторінки історії Донбасу. Зб. статей. Кн.10. –
Донецьк, ДонНУ, 2003. – С.20-34.
9. Linder, R.Das Eihos dez Region. Unveroffentliches Manuskript
kulturwissenschaftlisches Institut Essen, 1993. – S.92-93.
10. Лихолобова З. Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні
репресії кінця 30 х років в Україні. – Донецьк, ДонДУ, 1996. – 146
с.
11. Лихолобова З. Г. 1937 рік в Донецько-маріупольській єпархії //
Нові сторінки історії Донбасу. Зб. статей. Кн.ХІ. – Донецьк, ДонНУ,
2005. – С.59-69.
12. Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів Державної
безпеки СРСР в Україні (кінець 1920 х – 1950 роки).
Історико-статистичне дослідження. – Донецьк: ДонНУ, 2003. –
С.241-277.
13. Финагин В. В. и др. Основные направления
социально-экономического разития шахтерских городов и поселков
Украины до 2005 г. – Донецк-Киев: ИЭП НАН Украины, 1997. – 31 с.
14. Форстюк О. Д. Правове регулювання державно-церковних відносин у
радянській Україні в 1917-1941 рр. (на матеріалах Донецького
регіону). Автореферат дисертації кандидата юридичних наук. – К.,
2001. – С.11-14.
|
