Галина Кравченко
(Донецьк)
ДОНЕЦЬК – ІНДУСТРІАЛЬНЕ МІСТО – КУЛЬТУРНИЙ ПЕРЕВЕРТЕНЬ
У світовій науці однією з актуальних постала проблема урбаністичної
антропології. Сучасна міська культура складалася протягом багатьох
десятиліть під безпосереднім впливом різних взаємодіючих факторів.
Як результат виникло штучне середовище існування й самореалізації
людини. Це організована сукупність фізичних, символічних об'єктів,
технологій, нормативних і ціннісних утворень, що включають у себе не
тільки матеріальні (природні або штучні створені людьми) об'єкти,
але й те, що можна назвати "душею міста"– норми й цінності даної
міської громади, соціальна психологія міського співтовариства,
спосіб життя й менталітет городян, соціальна комунікація й т.п. У
більшості досліджень з урбаністики досліджуються перш за все як
соціально-економічні утворення. Як результат – наявність робіт
економічного, географічного, демографічного спрямування, історії
формування й розвитку. Місто ж як ціліснний організм, як
соціально-культурний феномен залишається поза увагою.
Сьогодення з його нинішнім спрямуванням в економічній, соціальній і
політичній сферах життя розставило свої акценти, а тому й поставило
ряд питань, які вимагають сучасних підходів до проблеми міста, його
розвитку, а також управління ним. Не маючи цілісної картини про те,
чим є певне місто, не можна розв’язати проблем функціонування та
піднесення (що останнім часом яскраво демонструють політики та
управлінці). Звідси постає необхідність по-новому подивитися на
досліджуваний феномен. Тому, на наш погляд, доречним може стати
підхід, розроблений і розвинутий К.Лінчем, Л.П. Холодовою, Л.С.
Азаренковим, які використовують поняття образ та імідж міста. Ми ж
спробуємо застосувати ці поняття не до окремої із сфер, а до міста
як цілого організму.
Аналізуючи образ міста, слід зауважити, що образ – це результат
відображення предметів і явищ матеріального світу в свідомості
певної групи людей. Імідж же – це спеціально психологічно
сформований образ міста чи його складових, орієнтованих на певну
соціальну групу [10]. Змалювати образ міста – це скласти сукупність
історичних, економічних, географічних, демографічних, соціальних
фактів, організації простору, розвитку інфраструктур та ін. Виявити
імідж – це дослідити розповсюджувану про нього інформацію,
відповідні індекси і рейтинги серед інших міст, існуючі аргументи
функціонування, що є необхідним для просування міста як товару.
Адже, як зауважував Ф.Бродель, жодне місто не постає перед нами без
„супроводу інших”[4]. При формуванні іміджу враховуються
соціально-психологічні аспекти (інтереси жителів, їх потреби,
матеріальні й духовні цінності), а також різного рівня стосунки між
суб’єктами міста, ступінь їх дієвості.
Предметом дослідження нашої статті стало місто Донецьк, але, як уже
зауважувалось, не як індустріальне (чи
індустріально-адміністративне) місто, не як певна громада
(урбанізована чи руралізована, українська чи українізова), а саме як
цілісний організм, із його сформованим образом та створеним іміджем.
Як писав І.М.Гревс, місто слід зрозуміти „як дещо внутрішнє,
цілісне, як особливий „суб’єкт”, збірну особистість, живу істоту, в
„лице” якої ми повинні вдивитися, зрозуміти її душу, пізнати й
відновити біографію..."[3]. Лише розглянувши в сукупності всі сфери
функціонування і розвитку міста (в історичному,
соціально-економічному, соціально-політичному, культурному,
архітектурному підходах), можна виявити, наскільки сформований образ
міста відповідає створеному іміджу. Зважаючи на глибину й
невичерпність зазначеної теми, нами здіснюються нариси, щодо
розв’язання поставленої проблеми.
Що формувало образ міста, його культурне середовище, норми й
цінності певної міської громади слід шукати у функціональному
призначенні міста Донецька. Його виникнення було зумовлене багатим
запасом корисних копалин, а розвиток відбувався завдяки розбудові
гірничометалургійної промисловості. У 1869 році валлійський
промислововець Джон Юз у малозаселеній місцевості будує
металургійний комбінат, завдяки чому з’являється гірничо-рудне
поселення. На той час на території майбутнього міста вже існували
слободи Олександрівка, Семенівка, Авдотьїно, Любимівка (Закоп),
Миколаївка, Єкатеринівка, Григор’ївка (Георгіївка), Ларинка, Хутір
Овечий, засновані в 17 ст. запорізькими козаками. Вдало вибране
місце для розміщення заводу, наявність сировини, дешевої робочої
сили, а також активне будівництво залізниць, що почалося в Росії,
сприяли швидкому розвитку виробництва. У 1917 році заводське
містечко з кількістю населення близько 70 тис., „з його немощеними
вулицями й всюдисутніми коровами, що виглядало ще досить
по-сільському, одержало статус міста” [14]. Окремі райони тодішньої
Юзівки ще довго зберігають селищний характер, адже вони формувалися
як сума об’єднання сіл при своїх підприємствах. Отже, урбанізація
тут була лише побічним продуктом індустріалізації, не мала великого
значення і не була самостійним соціальним процесом.
Після революції місто починає відігравати в економіці країни ключову
роль, адже, як проголосив Ленін, Донбас – це район, без якого
розбудова соціалізму залишається благим побажанням. У 50-і роки
приблизно 85% усіх інвестицій у важку промисловість відводиться на
Донбас. Але вже з 1970 х рр. інтерес держави до Східної України
помітно зменшився. І у 1980 х роках незадоволення жителів
погіршенням умов життя вилилося у безперервні страйки. Із прийняттям
незалежності України Донбас отримав важкий спадок – застарілі
промислові структури. Це стало одним із чинників, який зумовив
багаторічну фазу економічного занепаду.
Економічна криза, безумовно, відразу позначилася на якості міського
середовища – недостатній розвиток соціальної сфери, низький рівень
благоустрою, аварійні об’єкти комунальної власності і
життєзабезпечення міста, одноманітність і похмурість архітектурного
вигляду. Занепад підприємств потягнув за собою й екологічні
проблеми: забруднення повітря, водоймищ, накопичення звалищ і
смітників. Витрати підприємств лише на зберігання й знищення
вторинної сировини й відходів у 2004 р. перевищили 58 млн. грн., а
під полігони було відведено більше 7 тис. Га землі. Значною мірою
погіршення стану міста пов’язане і з занадто високими темпами росту
населення Донецька, що збільшувалося за рахунок притоку з
навколишніх сіл і містечок, та низькими доходами городян. У
модернізованому й чистому центрі ці явища залишилися непомітними, і
навіть навпаки. Спідній бік зовнішньої благочинності видно головним
чином в околичних шахтарських поселеннях, жителі яких давно звикли
обходитися без водопроводу й газу.
Однак на сьогодні, говорячи про імідж Донецька, виникає уявлення про
мегаполіс із динамічним розвитком, де сконцентровано високий
промисловий, фінансовий і науковий потенціал, де є розвинута
інфраструктура і виробнича база, робітники і спеціалісти високої
кваліфікації, що легко адаптуються до мінливих умов. За Донецьком
закріпився самосформований імідж процвітаючого
промислово-адміністративного міста, міста успішного бізнесу, міста
шахтарів та металургів, діячів культури і спорту, письменників. За
даними статистики воно є одним із найбільших в Україні – площею 58
кв. км та населенням більше 1 млн. чоловік. У самому місті
промисловість розташована у 7 районах і становить виробничий
комплекс, у якому сконцентровано 16 вугледобувних підприємств, 2
збагачувальні й брикетна фабрики, на яких працює 38 тис. чоловік.
Донецьк та область є найбільш урбанізованими в Україні (90%
населення проживає у містах), з найвищим рівнем густоти населення
(189 чол. на 1 кв.км), із рівнем оплати робочої сили в середьому 800
грн.(приблизно 150 дол. США в місяць), щоправда із значними
варіюваннями у різних галузях промисловості. Це стратегічно вдале
місце розташування з корисними копалинами й плодючими землями, з
доступом до величезних ринків, розвинутими міжнародними відносинами,
2 ВЕЗ і 27 територіями пріоритетного розвитку (до нинішнього
моменту), з досвідом інвестиційної діяльності. Компанії, що
вкладатимуть інвестиції в Донецьку область, одержать переваги у
вигляді доступу до одного з найбільших в Україні ринків праці, що
складається з 2 млн. чоловік. Донецьк лідирує у питаннях
транснаціоналізації бізнесу. Саме національний капітал,
локалізований у Донбасі, прагне інтернаціоналізувати і
транснаціоналізувати свій бізнес, робить перші кроки у
геоекономічному просторі.
Таке подання формує імідж „нового” Донецька, що перетворився із
адміністративно-індустріального ценра, як це складалося історично, у
сучасний багатофункціональний центр, ядром якого стане
науково-виробничо-фінансово-інформаційний комплекс, що зможе
інтегруватися у глобальну економіку, залучити найновіші інновації у
національні й регіональні процеси і створити комфортне середовище
для життя. Це досить серйозна заявка на тверде позиціювання серед
інших міст. Однак цей імідж має і зворотній бік: екологічно
несприятливий район, перенасичений транспортом, шахтами,
промисловими підприємствами.
Досліджуючи проблему міста як цілісну структуру з його образм і
іміджем, варто перейти із соціально-економічної сфери до
соціально-демографічної, де здійснюється вже не створення речей, а
„виробництво” самих людей, їх соціальної психології, менталітету,
образу життя. М.П.Анциферов відзначав, що „не можна протиставляти
місто суспільству, яке його населяє. Місто є одне нерозривне ціле зі
своїм населенням”. [3]
Починаючи ще з радянських часів на території Донбасу, і Донецька
зокрема, свідомо формується імідж населення – це духовно сильні
люди, прямодушні, відверті й щирі. Це люди з власною гідністю («Донбасс
никто не ставил на колени»), що мужньо працюють під землею, біля
мартенівських печей («не смыкала наша Родина очей»), що виробляють
ліки, лезери й «Кольчуги». Це край трудівників, вихованих на іменах,
які за радянських часів лунали в усіх газетах і підручниках:
шахтарів Олексія Стаханова й Микити Ізотова, сталевара Макара Мазая,
трактористки Паші Ангеліної... Це робітники, що разом із своїми
батьками й дідами створили половину важкої індустрії України, і вони
мають всі підстави гордитися результатами своєї нелегкої й
небезпечної праці. Донеччани – це жителі урбанізованого сучасного
міста, що йде в ногу з часом. І в світлі останніх подій – це
східняки – особливий тип українців – загартований і незалежний.
Але як формувався ментальний тип донеччан, яким є образ жителів
цього міста? Індустріальний розвиток, що розгорнувся вже в кінці 19
ст. вимагав наявності відповідної робочої сили. Передумови (артифакти,
організаційні форми й суб'єкти), що складалися на цій території,
вплинули на становлення "нової культури" – урбанізованого
суспільства. Відбувається поступовий перехід від сільського до
міського соціопсихічного стану. Свідченням становлення нового
способу мислення в умовах міської комунікації з усім комплексом
нових супровідних психічних і духовно-ментальних зрушень постає
виникнення нової мови, що характеризує урбаністичний образ життя з
його благами й потребами, наявними соціальними групами, нормами й
цінностями та відмінностями свідомості.
Однак, як зауважувалось вище, майбутнє місто формувалося як
об’єднання вже існуючих сіл. На сьогоднішній день, не зважаючи на
активну індустріалізацію, напівселищна форма існування збереглася, і
не лише в окраїнних районах міста. Баготоповерхівки перемежовуються
приватним сектором і співіснують разом навіть у центрі міста (з тими
ж немощеними дорогами й козами). Ситуація економічного застою
призвела до того, що багато донеччан (і не лише із недавніх
сільських жителів) придбали земельні ділянки з метою поповнення
своїх споживацьких кошиків, і цей процес не завершився й на
сьогодні. Отже, в процесі формування й розвитку ментальності
міського співтовариства помітну роль відігравали не лише процеси
урбанізації, але й реактивний вплив села, сільської традиції й
ментальності на міське суспільство.
Етнічна політика держави теж вплинула на формування своєрідної
ментальності міста. Ким насправді є українці-східняки? Ще в Юзівці
основну частину жителів складали переселенці з Лівобережної України
і Центральної Росії. Етнітчний склад місцевого населення вже тоді
був строкатим: українці, росіяни, євреї, поляки, білоруси, вірмени,
татари, греки, англійці, німці, цигани. І якщо в 1870 р. в Юзівці
проживало164 чоловіки, то до початку 20 ст. – 54718 чоловік 37
національностей. З приходом радянської влади масові переселення з
усіх регіонів Радянського Союзу перетворили Донецьк на
багатонаціональне місто. Тут цілеспрямовано формується особлива
східноукраїнська ментальність, особливою рисою якої був
космополітизм. Починаючи з 20-30-х рр.через масові репресії і чистки
майже вся регіональна еліта була була замінена російськими кадрами.
Враховуючи політику існуючого режиму, на території Донбасу
складається певний субетнос, який включає величезну кількість
національностей, що вплинуло на характер населення, однак не
створило умов для рівноправного співіснування (домінування
російськомовних шкіл, преси та ін.) і не дало можливості розвитку
мультикультуральності.
Сталінський терор “здійснив” масову русифікацію. „Опинившись в
російськомовному середовищі, де „хохли” називають себе
„перевертнями”, застрашена молодь забувала рідні звичаї, обряди,
діалекти й поступово русифікувалася” [7:126]. Як писав Субтельний
про міста, включаючи й Донецьк, – ці найважливіші центри
промисловості, засобів сполучення і кваліфікованого персоналу
залишаються бастіонами російських чи русифікованих меншин, туди не
проникає український рух [5]. Дані перепису населення в 1926 р.
свідчать, як співвідносилося населення за національністю у місті і в
селі у Сталінському (Донецькому) повіті: українців – у місті мешкало
13,5%, у селі – 74%; росіян – відповідно 64% і 12%; євреїв – 16% і
0%; німців – 0% і 3,4%, греків – 0% і 9%; інших – 6,5% і 1,6%.
Інтернаціоналізація не завершилася й після Другої світової війни. У
кінці 60 х рр. у Донецьку була закрита остання школа з українською
мовою навчання. І навіть на початку 90 х років ситуація на
змінилась. Показовим є факт набору студентів на філологічне
відділення Донецького державного університету. У 1989-1990
навчальному році замість збільшити набір студентів на україністику,
набрали при плані 50 аж 90 осіб на російське відділення [7:116].
На сьогодні серед населення відчувається незадоволення
впровадженням українських культурних традицій, „насадженням”
української мови. При цьому у виборі освіти для дітей часто надають
перевагу „мові” (мотивація – легше буде знайти роботу). Опитування
шкорярів і студентів показало, що переважна більшість учнів шкіл не
вважають українську мову рідною і майже половина з них – потрібною.
Мовна політика в студентському середовищі змінюється: при тому, що
так само, майже 90% не вважають її рідною, ставлення до мови
лояльніше, розуміння її необхідності значно більше.
Міста становлять специфічне утворення не лише в системі етнічного
формування, але й в системі суспільних відносин.
Соціально-політичний потенціал, що накопичувався в Донецьку протягом
десятиліть, по-особливому виявився в суспільному феномені.
Починаючи з 20-30-х рр. радянська влада стала приділяти Донбасу
надзвичайну увагу. Жодна область країни не піддавалась такій швидкій
і безцеремонній примусовій колективізації, ні одна із територій не
зазнала такого жорстокого голоду за часів голодомору. Будь-які
цінності замінив культ могутньої індустріалізації. „Мікросвіт шахти
чи заводу, що виробляли матеріальні цінності, „перемолов” усілякі
„застарілі” релігійні міфи, народні легенди й ідеали”[11]. Тому ще в
60 і тут чітко відчувався постсталінський страх, у 80 і надзвичайно
терпимо ставилися до Ілліча (про що й нині свідчить площа і
пам’ятник Леніну).
В останній час між місцевою владою (чинами міської адміністрації),
яка тримає під контролем економіку, політичні процеси і майже всі
суспільні організації регіону, і населенням склалися особливі
стосунки довіри і симпатії. Оскільки представники регіону отримали
певні позиції у законодавчій та виконавчій владі України, то їм
вдається лобіювати базові економічні інтереси. Через це Донбас
сприймається як „економічний дракон”. Створений владою такий імідж
завойовує авторитет населення, закріплює віру в надзвичайність
донеччан не лише в минулому, але й зараз. Але на політичному рівні
Донецьк залишається „карликом”, що не має власної соціокультурної
місії, яка повинна транслюватися в загальнонаціональному масштабі.
Дієвий політичний рух у Донецьку не сформувався, його незрілість
заміщується симптомами гігантоманії. Політична могутність
нарощується за рахунок механічної консолідації політичних ресурсів,
але демонстрація ефективних методів ще тільки напрацьовується.
На думку Керстина Мюллера (фахівця з питань України у Франкфурті),
така ситуація пояснюється тим, що з момента заснування міста його
жителі завжди знали єдину структуру влади, що складалася із
політичних функціонерів і промислової еліти. Тому, після розпаду
старої влади, жодне місто в Україні не чинило такого стійкого опору
десовєтизації, як Донецьк. „Жителі Донецька, якому трохи більше ста
років, після краху Радянського Союзу все більше відвертаються від
решти України і все активніше намагаються відродити „радянську
міфологію” Донбасу . Це бажання самоідентифікації сходить не до
України і не до Росії, а в основному до самого Донбасу [5].
Ментальність, що тут сформувалася, – „це щось аморфне і
важкоокреслюване: світогляд „східяків” частково радянський, частково
російський, частково абсолютно містечковий при спільному знаменнику
– усі вважають себе громадянами України...” [9].
Відповідно до змін політичного устрою, ідеологічних вимог,
суспільного укладу побутових умов у місті формується специфічний
архітектурний тип, який відіграє надзвичайну роль у становленні
іміджу. У цьому аспекті важливим показником у виробленні позитивного
іміджу повинна стати якість міста, яка визначається багатьма
чинниками: забезпеченням різних соціальних груп комфортним житлом,
наявністю суспільних оздоровчих, культурних, розважальних споруд,
розвинутої інфраструктури (транспорт, навчальні заклади та ін.).
В останні роки в Донецька сформувався імідж регіону контрастів. Слід
зауважити, що в архітектурі міста його образ та імідж збігаються
найбільше. Саме в архітектурному образі якнайяскравіше
відображається соціальне розшарування населення (а швидше прірва),
принцип “ми” і “вони”, тобто “бідні” і “багаті”, “слабкі” і
“сильні”. З одного боку, вигляд міста має досить бідні, одноманітні
й невиразні риси, особливо це стосується таких районів, як
Кіровський, Куйбишівський, Петровський. Фасади будинків потребують
перетворень. Ці споруди – пам’ятники бездушної підприємницької
діяльності людини. Відразу напрошується питання – де ж місто героїв
і трудівників. З іншого боку – центр міста, який за останні роки
надзвичайно змінився. Це демонстрація багатства й помпезності.
Сучасне елітне будівництво захоплює вільні землі в тихих місцях
центру (береги кальміусу, парки, навіть двори). З’являються цілі
райони приватних елітних поселень, що здобули в народі назву
„сирітські”. Архітектура вже не підпорядковується ритму міста, його
взаємозв’язкам, а накладається на нього, як щось із зовні.
Функціональні, конструктивні й естетичні особливості будівель різних
історичних періодів змішуються. Як результат – „архітектурна
солянка”, втрата цілісності й органічності (нехай і невисокої
якості), дезінтеграція й дезорганізація.
Отже, сучасне місто, це складна поліаморфна структура, що сформована
завдяки великій кількості взаємодіючих факторів (історичний,
демографічний, соціально-політичний, соціально-економічний,
архітектурний та ін.). Щоб забезпечити його життєдіяльність, треба
зрозуміти, чим є дане місто, який його ментальний тип, норми й
цінності громади, соціальна психологія, спосіб життя і ін., уявити
його саме як цілісний організм, із його сформованим десятиріччями
образом та створеним іміджем. Лише розглянувши в сукупності всі
сфери функціонування і розвитку міста, можна побачити, наскільки
сформований образ міста відповідає створеному іміджу, наскільки
місто є органічним і чи не є воно культурним перевертнем. Такий
підхід дасть можливості набути цілісності, відповідності необхідного
іміджу образові, що не буде протирічити йому. Повна картина
уможливить розв’язання проблеми не лише його активного
функціонування, а й подальшого розвитку. За таких умов місто зможе
за необхідності змінити уявлення про себе, про свої реальні й
потенційні властивості, про свою місію в регіональних й
загальнонаціональних проектах.
Література
1. Азаренков Л.С. Образ, имидж, продвижение как составные части
маркетинга города / http://archvuz.ru
2. Алисов Д.А. Урбанизация и культура / http://www.ic.omskreg.ru
3. Алисов Д.А. Актуальные проблемы культурологии города /
http://www.ic.omskreg.ru
4. Глазычев В.Л. Кондаков Ю.С. Город и пригород: вечное
противостояние / http://www.glazychev.ru
5. Дацюк С. Грановский В. Элиты и города Украины / Агентство
гуманитарных технологий /
http://xyz.org.ua/discussion/elite_city.html
6. Иванова Т.В. Социально-психологические проблемы городской
ментальности / http://www.geocities.com/gazetka/avt-ivat.html
7. Лаврів П. Історія південно-східної України. – Львів, МП „Слово”,
1992. – 152 с.
8. Линч К. Образ города. М.: Стройиздат, 1982. – 345с.
9. Лупаций В. Донбасс уже не карлик, но еще и не гигант / ЦИС
„София” / http://sofia.com.ua
10. Словари и энциклопедии / http://dic.academic.ru
11. Таран С. Донбасс - регион космополитизма / "Зеркало недели", № 9
(537), 12 - 18 марта 2005 г.
12. Тертичний О. „Почему мне так дороги „донбасяне”. Субъективные
наблюдения на "малой" родине / "Зеркало недели", № 9(537), 12-18
марта 2005 г.
13. Юз і Юзівка. Донецьк, Фірма „Кардинал”, 2000. – 320 с.
14. Фезер Т. Донецк мечтает о вчерашнем дне / "Зеркало недели", 9
февраля 2005 г.
|
