Ігор Ільюшин
(Київ)
УКРАЇНА І ПОЛЬЩА ПО ВІДЗНАЧЕННЮ 60-РІЧЧЯ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
Вже два роки відділяє нас від заходів з вшанування пам’яті загиблих
українців і поляків під час кривавого міжнаціонального конфлікту, що
стався на Волині в 1943-1944 роках. Підсумовуючи наслідки цих
заходів, а також дискусії , що їх супроводжували, організатори XI
міжнародного наукового семінару українських і польських істориків,
який проходив 26-28 квітня 2005 р., у Варшаві, в будинку Інституту
національної пам’яті – Комісії з покарання злочинів, скоєних проти
польського народу, висловили жаль з приводу того, що, на їх думку,
“Україна так і не зважилася на те, аби дати цілком адекватну
тодішнім діям українських націоналістичних формувань стосовно
польської цивільної людності моральну оцінку”.
Така заява зокрема містилася у виступі Голови волинського округу
Армії Крайової Світового союзу воїнів Армії Крайової Анджея
Жупанського. Саме ця організація, поряд з Об’єднанням українців у
Польщі, була одним з головних організаторів проведення десяти
зустрічей істориків обох країн в рамках міжнародного наукового
семінару, присвяченого проблемі “Українсько-польських взаємин у роки
Другої світової війни”, що розпочав свою роботу ще в 1996 р.
Проте, на погляд українських учасників семінару, більшість наших
науковців, політиків, зрештою тодішне державне керівництво,
незважаючи на неабиякий тиск громадськості, виявили достатньо
політичної мудрості та прозорості, щоб гідно пережити черговий
сплеск напруження в українсько-польських відносинах, і своєю
виваженою позицією пригасити його не лише на міждержавному, а й на
регіональному рівнях. Ми знайшли в собі відвагу сказати те, що
вважали за потрібне, водночас віддали дань глибокої пошани жертвам
конфлікту, висловили співчуття їхнім рідним, публічно засудили
виконавців злочинів проти української та польської мирної цивільної
людності і при цьому ні на йоту не поступилися інтересами власної
держави.
Нагадаємо про те, з якими позиційними боями проходило ухвалення
спільної заяви з приводу трагічних подій на Волині як у Верховній
Раді України, так і в Сеймі Польщі. Вітчизняні депутати парламенту
зауважували, що в тексті заяви не адекватно до польських враховано
випадки вбивств серед українського населення, намагалися порівнювати
міру відповідальності представників обох народів за Волинську
трагедію, а деякі стверджували, що роль Української повстанської
армії (УПА) в тих подіях “слід визнати правомірною” і що остання
вела “справедливу народно-визвольну боротьбу на своїй етнічній
території проти всіх окупантів”. [1]
До речі, народні обранці – представники Народного руху України (НРУ),
Конгресу українських націоналістів (КУН), партії “Реформи і
порядок”, партії “Батьківщина” та деяких інших висловили подібні
думки в своїй спільній заяві ще задовго до обговорення
українсько-польської парламентської декларації, кваліфікувавши
водночас заходи “з метою вшанування лише жертв з боку польського
населення як недопустимі”.[2]
Важко проходило також обговорення спільної парламентської декларації
напередодні та під час роботи польського Сейму. На засіданні комісії
Сейму з міжнародних справ депутати партій “Право і справедливість” (ПіС),
“Ліга польських родин” (ЛПР), “Польська селянська партія” (ПСП)
наполягали на визначенні волинських подій як геноциду проти
польського населення Волині. Більше того, лідери партій ПіС М. Юрек
і ЛПР Р. Гертих “вважали за необхідне відкрито заявити про ці події
як про факт геноциду проти людства”.[3]
Цілком політичними, а не гуманітарними цілями були продиктовані
деякі виступи польських законотворців. Наприклад, депутат Я.
Качинський закликав своїх колег “не відмовлятися від основних
цінностей”. Він зазначив, що “Те, що відбулося 60 років тому, було
геноцидом великих масштабів…Кожен, хто застосовує невідповідну мову,
не лише капітулює перед злочином, …aле й поводить себе так, як не
повинна це робити пристойна людина і поляк. Йдеться також про
польські політичні інтереси”. На цей, а також інші негативні
висловлювання депутатів ПіС і ЛПР щодо спільної парламентської
декларації депутат Б. Коморовський відповів: “Нехай прихильники
твердих формулювань узгодять з українськими націоналістами кращу
заяву”.[4]
Депутати партій “Союз лівих демократів”, “Унія праці”, “Громадянська
платформа” висловилися на підтримку заяви. Наприклад, А.
Малаховський акцентував увагу на тому, що справою парламенту є не
засудження злочинів, що мали місце у минулому, а “забезпечення дітям
і онукам безпечного місця в Європі”. Для цього, як підкреслив
польський депутат, потрібно “не висловлення правди за будь-яку ціну,
а досягнення реального порозуміння між українським та польським
народами”.[5]
Українсько-польська парламентська заява та події навколо вшанування
пам’яті загиблих на Волині 60 років тому стали предметом численних
гострих дискусій і поза стінами Верховної Ради та Сейму. Досить
сказати, що в українських друкованих засобах масової інформації на
тему “волинської трагедії 1943-1944 рр.” було опубліковано понад 100
матеріалів, задіяно до 30 періодичних видань загальним накладом
близько 9 мільйонів примірників.
Найбільша кількість матеріалів з’явилась на шпальтах таких
центральних друкованих ЗМІ як газети “День”, “Дзеркало тижня”,
“Київські відомості”, “Україна молода”, “Голос України” та інші.
Серед регіональних видань відзначилися західноукраїнські, що цілком
зрозуміло, зокрема, львівські – “Високий замок”, “Поступ”,
“Львівська газета”, з волинських – рівненська газета “Волинь”. Втім,
чимало місця на своїх шпальтах “волинським подіям” віддали і
східноукраїнські друковані ЗМІ. Це були, як правило, передруки з
центральних газет.
В обговоренні “волинської проблематики” взяли участь понад 10
інтернет-видань. Серед них – “Політична Україна”, “Українська
правда”, “Радіо Свобода”, “Майдан-інформ” та інші. Усього на цю тему
в інтернет-виданнях вийшло декілька десятків матеріалів.
Від друкованих не відставали недруковані засоби масової інформації.
Згадувана тема часто висвітлювалася на радіо і телебаченні, причому
на всіх українських каналах (програми “Остання барикада”, “Подвійний
доказ” та інші). Було також зроблено і показано по вітчизняному
телебаченню декілька документальних фільмів.
Яка кількість матеріалів на “волинську тему” з’явилася в польських
ЗМІ навіть приблизно сказати важко? Безперечно одне. З огляду на те,
що саме польська сторона вважала себе значно більшою мірою
постраждалою під час міжнаціонального конфлікту на Волині і жадала
від України певної “моральної сатисфакції” за це, в польських
засобах масової інформації цих матеріалів було набагато більше.
Тон висловлювань і зауважень щодо трагічних подій 60-річної давності
та заходів з вшанування пам’яті загиблих в тих подіях у польських
ЗМІ. був діаметрально протилежним: від коректного до цілком
неприйнятного серед вихованих людей. Співавторка збірника спогадів
постраждалих поляків під час волинських подій, обговорення якого
набуло широкого розголосу не лише в Польщі, а й в Україні, Є.
Сємашко на шпальтах газети “Річпосполита”висловилася таким чином:
“Однозначно неприйнятною є заява, підготовлена парламентами Польщі і
України. З моральної точки зору її не можна сприйняти – на одній
площині поставлено злочин геноциду з оборонними чи нечисленними
відплатними акціями. Це відбулося під тиском українських
націоналістичних середовищ і показує, наскільки вони є впливовими в
Україні”.[6]
Подібна за характером критика на адресу парламентської заяви
прозвучала і в інтерв’ю цій же газеті від 10 липня 2003 р. автора
передмови до згаданого збірника спогадів професора історії
Польського інституту в Лондоні Р.Шавловського: “Якщо зміст цієї
заяви є компромісним, то для мене це гнилий компроміс, який нічого
не вирішує, не ставить крапки над “і”, натомість, повністю замазує
історичну правду”.
У коментарях практично всіх польських друкованих ЗМІ, значна частина
з котрих (“Газета виборча”, “Трибуна”, “Річпосполита” та деякі інші)
розмістила повні тексти виступів Президентів Л. Кучми і О.
Квасневського під час їх зустрічі 11 липня 2003 р. в селі Павлівка
Волинської області, висловлювався докір на адресу Президента України
у зв’язку з тим, що він “не вибачився за злочини проти поляків”.
Наприклад, газета “Жиче Варшави” помістила таку замітку: “Президент
України Л. Кучма не вибачився перед поляками і говорив більше про
страждання українців під час Другої світової війни”.[7]
Водночас, скажімо, “Газета виборча” містила наступне зауваження:
“Беручи до уваги гострі дискусії, що точилися в Україні з цього
питання останнім часом, Л. Кучма зробив дуже багато. На відміну від
багатьох українських політиків, він не порівнював відповідальності
поляків та українців за Волинську трагедію, хоча і згадав, що у той
час загинуло також багато українців. Будьмо стриманими в наших
оцінках: Л. Кучма зробив максимум того, що він міг зробити, щоб не
наразитися на звинувачення у тому, що він забув про інтереси власної
держави”.[8]
В польських ЗМІ також широко повідомлялося про відкриття меморіалів
жертвам Волинської трагедії на території Польщі. Так, в газеті
“Річпосполита” з цього приводу зазначалося: “У Жолібожі (один з
районів Варшави – авт.) відкрито пам’ятник жертвам Волинської
трагедії. Поліфігурна композиція складається з семи колон, котрі
символізують колишні повіти колишнього Волинського воєводства
Польщі, встановлених на бруківці, що відтворює форму території
зазначеного воєводства. Автором проекту пам’ятника є ветеран 27-ї
Волинської піхотної дивізії Армії Крайової. На пам’ятнику вміщено
строки з вірша колишнього бійця згаданої дивізії В. Кляйна: “Ми
втікали, але смерть була швидша за нас, оскільки приходила від
земляків”. У відкритті монумента взяв участь Маршал Сейму РП М.
Боровський ... У Варшаві також було відкрито меморіальну дошку на
честь солдат АК, Батальйонів хлопських та польських загонів
самооборони, які загинули на Волині у 1943-1945 рр. у боях із
загонами УПА. “Справа минула, спогади про неї залишаться – такий
напис міститься на дошці””.[9]
Про початок спорудження пам’ятника жертвам Волинської трагедії у
Кракові повідомляла газета “Дзеннік польський”: “На плитах
пам’ятника планується розмістити контури колишніх південно-східних
кордонів II Речі Посполитої і напис: “Не до помсти, а до пам’яті
закликають жертви””.[10]
Зауважимо, що будь-яка інформація про одностороннє увічнення пам’яті
жертв волинської трагедії, що надходила з Польщі до України, дуже
болісно сприймалася нашими співвітчизниками. І все ж таки, на нашу
думку, значна частина публікацій на згадувану тему у вітчизняних і
польських виданнях носили зважений характер. Особливе місце
кореспонденти цих видань надавали темі взаємного покаяння, що, на їх
думку, мало відбутися не тільки на офіційному рівні, але й у серцях
людей, а також тому, що тему відзначення річниці волинських подій
вичерпано, проте пошуки історичної істини – це вже інша справа, до
якої політика торкатися не може.[11]
Багато уваги саме цьому аспекту “волинських справ” було надано
західними ЗМІ (німецькі – “Берлінер цайтунг” від 11. 07. 03.,
“Вельт” від 12. 07. 03; британські –“Файненшел таймс” і “ББС-Ньюс”
від 11. 07. 03; бельгійська газета – “Суар”, швейцарська – “Нойе
Цюрхер Цайтунг”, американська – “Нью-Йорк Таймс” від 14. 07. 03.;
австрійська газета “Дер Штандарт” від 17.07.03. та інші).
Так, коментуючи зустріч Л. Кучми і О. Кваснєвського на Волині,
швейцарська газета “Нойе Цюрхер Цайтунг” від 21 липня 2003 р.
констатувала: “Незважаючи на емоції, голоси розсудливості стають все
виразнішими. В 60-у ріцницю Волинської трагедії президенти України
та Польщі подали один одному руки через могили”.[12]
А британська “Файненшел таймс” цю подію підсумовувала таким чином: “
Зустріч лідерів двох країн навряд чи поставить крапку в запеклих
дискусіях між Україною та Польщею щодо причин та наслідків
конфлікту. Українською стороною дії УПА й надалі сприйматимуться як
спроба звільнити Україну від окупантів. Поляки прирівнюватимуть
акції УПА на Волині до етнічних чисток”.[13]
З приводу останньої тези чітко висловились також українські і
польські політики. Сам Президент України Л. Кучма в інтерв’ю
краківській газеті “Дзеннік польський” від 8 липня 2003 р. заявив:
“Дискусія навколо українсько-польського збройного конфлікту на
Волині 1943-1944 рр. не повинна й надалі перетворюватися в елемент
політики, а всі крапки над “ї” повинні розставити історики”.[14]
Голова Об’єднання українців у Польщі М. Кертичак, даючи в свою
чергу інтерв’ю варшавській газеті “Річпосполита” від 10 липня 2003
р. зазначив: “Спільна заява не зупинить дискусії істориків, а стане
важливим кроком у процесі переосмислення історичних оцінок і пошуку
правди”.
Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні М.
Зюлковський, виступаючи зі статею на шпальтах “Газети виборчей”,
підсумував наслідки волинських заходів таким чином: “Президенти на
Волині не могли сказати всієї правди про трагедію, оскільки в
Україні знання про трагічні події наразі лише формуються. Тому зараз
слід дати історикам двох країн більше часу для дослідження і
порівняння своїх тез. Сьогодні ми повинні принаймні дбати, так, як
це зробили Президенти, про презентацію правдивої історичної логіки
подій...”.[15]
З огляду на подібні заяви, що були зроблені і робитимуться надалі
окремими політиками, журналістами та всіма тими особами, хто побіжно
обізнаний з історією українсько-польських взаємин, варто нагадати
про те, що на сьогоднішній день видано десять томів матеріалів
“Україна-Польща: важкі питання”, котрі є результатом копіткої
дослідницької роботи впродовж декількох років українських і
польських вчених в рамках програми міжнародного наукового семінару
“Українсько-польські взаємини в роки Другої світової війни”.[16]
В опублікованих там доповідях, стенограмах дискусій, протоколах
узгоджень і розбіжностей висвітлюються всі найактуальніші і водночас
слабо досліджені аспекти проблематики українсько-польського
міжнаціонального конфлікту в 1939-1947 роках. Матеріали відбивають
плюралізм думок та концепцій, неоднозначність оцінок і поглядів, що
існують в українській та зарубіжній історіографії щодо цієї теми
.[17]
Наголошуючи на тезі, що більшість вітчизняних науковців
дотримувались і продовжують дотримуватися виваженої позиції в оцінці
причин і наслідків українсько-польського військово-політичного
протистояння в XX столітті (це стосується іхнього ставлення і до
українсько-польської війни 1918-1919 рр, а також тривалого конфлікту
навколо поховань загиблих в тій війні на Личаківському цвинтарі у
Львові) не можемо водночас не зазначити наступне. Публічне
обговорення в Україні проблематики українсько-польського
міжнаціонального конфлікту воєнної доби, яка ще донедавна вважалася
суто науковою, не найкращим чином позначилося на позиції вітчизняних
вчених. Вони не змогли не піддатися тиску засобів масової інформації
і не врахувати громадської думки.
Тому коли польською стороною було поставлено питання про офіційне
відзначення 60-річчя волинської трагедії на державному рівні та ще й
із залученням до цього керівництва нашої держави, деякі з
українських науковців почали заперечувати той факт, що вони
підписували комюніке з узгодженими позиціями української та
польської сторін щодо Волинської трагедії саме в тому вигляді, в
якому воно було опубліковане . Зроблено це було деякими істориками,
на наш погляд, насамперед через певну їхню ідеологічну, а можливо й
політичну заангажованість. Адже дійсно, при оцінці цієї трагедії за
“нових обставин” наукове та академічне її висвітлення відійшло на
другий план, тоді як наголос було зроблено на політичному аспекті
проблеми в контексті сучасних українсько-польських відносин.
Таким чином, намагання за будь-яких умов (навіть через замовчування
окремих фактів історії або через їх невизнання) будувати свої
публічні виступи виключно на так званих “державницьких засадах” і
призвели до тієї ситуації, що маємо сьогодні в українському
науковому середовищі.
Безперечно, вітчизняні історики ( не кажучи вже за політиків) ніколи
не займатимуть схожої позиції щодо зазначеної проблеми не лише з
колегами з Польщі, але й у себе вдома. Не впевнені в тому, що в
українській історичній науці існує певний поділ на київську,
галицьку, волинську, можливо ще якісь наукові школи, але
представники цих регіонів, поза сумнівом, обтяжені різними
стереотипами щодо нашого західного сусіда, успадкованими від батьків
та дідів, а тому дотримуються і дотримуватимуться завжди неоднакових
поглядів стосовно нашого спільного з поляками минулого.
До того ж, причину розбіжностей у підході політиків, журналістів і
навіть деяких науковців (в однаковій мірі як в Україні, так і в
Польщі) до висвітлення проблематики українсько-польських відносин
можна пояснити тим, що переважна їх більшість ще не глибоко обізнана
з відповідними архівними документами і навіть не прагне до цього,
оскільки в оцінці цих відносин знов таки більше керується
згадуваними стереотипами та радше довіряє спогадам своїх рідних, ніж
архівам.
Разом з тим спробуємо виділити кілька принципових положень у
трактуванні як міжнаціонального конфлікту на Волині 1943-1944 рр.,
так і українсько-польського збройного протистояння періоду війни
загалом, які більш-менш поділяються значною частиною вітчизняних
дослідників – знавців цієї проблеми.
Трагічні події на Волині 1943-1944 рр. були складовою загального
міжнаціонального українсько-польського конфлікту, що стався за часів
Другої світової війни на майже всіх територіях спільного проживання
українців і поляків (Волинь, Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя,
Надсяння, Лемківщина). Тому, на думку вітчизняних істориків, їх
бажано розглядати в комплексі з подібними за багатьма показниками
подіями у вище зазначених регіонах, а також в контексті всієї
попередньої історії українсько-польських взаємин .
Втім, з огляду на певну особливість конфлікту на Волині, частина з
нас сьогодні в принципі згодна умовно виокремлювати “Волинську
трагедію”. Цю особливість ми зокрема вбачаємо у наступному. По-перше
– згодні визнати існуючу невідповідність в кількості жертв, що їх
мали ворогуючі сторони під час безпосереднього збройного зіткнення
(на польському боці їх значно більше).
По-друге, визнаємо також, що на Волині жертви були головним чином
серед польської цивільної людності (а не, скажімо, вояків АК), в
тому числі жінки і діти, які прямого відношення до збройного
протистояння між українськими та польськими військовими формуваннями
не мали і відповідальності за плани та дії свого політичного проводу
не несли.
Під ворогуючими сторонами маємо на увазі виключно патріотичні
формування (УПА і АК) і ті верстви населення, що їх підтримували, а
не, наприклад, німецьку допоміжну поліцію чи радянські партизанські
загони, в складі яких знаходилися як українці, так і поляки. За
збройні акції останніх несуть відповідальність насамперед німецька
або радянська сторони. І якщо враховувати також ці акції, то
співвідношення жертв на тій самій Волині буде дещо іншим. Хоча,
звичайно, українські дослідники не можуть не звертати увагу на ту
обставину, що частина волинських і галицьких поляків відіграли
помітну роль в антиукраїнських заходах німецької окупаційної
адміністрації та радянського партизанського руху .[18]
На відміну від польських, вітчизняні вчені все-таки схильні вважати,
що ОУН-Бандери і командування волинських загонів УПА, які були
ініціаторами антипольських виступів, мали на меті радше вигнати
поляків з території, що була предметом суперечки, аніж фізично
знищити. Робилося це для того, щоб наявність в Західній Україні
польського елемента не дала приводу польським політичним провідникам
у повоєнний час претендувати на повернення цих земель до складу
відновленої Польської держави.
Акції, спрямовані проти польської цивільної людності, переважна
більшість українських істориків вважає трагічною помилкою, а деякі –
злочином, оскільки згодні з тим, що проти здебільшого мирних селян
було застосовано принцип колективної
відповідальності...відповідальності передусім за плани польських
еміграційних властей повернути собі західноукраїнські терени за
будь-яку ціну. На наш погляд, за таких обставин, тобто коли як
українські, так і польські політичні провідники займали непримиренні
позиції щодо територіального питання, уникнути конфлікту було
неможливо. Втім, деякі з нас схильні визнати, що такий стан речей ще
не давав права Крайовому проводу ОУН-Б на Волині та Поліссі
віддавати накази на проведення масових антипольських нападів,
жахливі наслідки яких, враховуючи напруженість у міжнаціональних
відносинах, легко було і передбачити.[19]
Навіть та частина українських дослідників, які визнають факт, що
саме Крайовий провід ОУН-Б на Волині і Поліссі зініціював
антипольські виступи, а також, що мали місце не локальні і стихійні
акції, а проводилася свідома кампанія з “очищення” терену від
польської присутності, звертають увагу на вбивства цивільної
української людності загонами АК. Вони також зауважують, що наявні
документи спростовують твердження деяких польських авторів про те,
що ці загони, об’єднані в 1944 р. у так звану 27-му Волинську
піхотну дивізію АК, проводили боротьбу проти УПА виключно з метою
розширення своєї оперативної бази проти гітлерівців і їхні дії не
носили характеру “відплатних акцій” українцям.[20]
На думку більшості вітчизняних істориків, скільки б сьогодні окремі
з нас не говорили про втручання німецького чи радянського чинників у
польсько-українську ворожнечу, намагаючись інколи навіть на них
цілковито перекласти відповідальність за міжнаціональний конфлікт на
Волині та в інших регіонах спільного проживання українців і поляків
у роки війни, слід однозначно ствердити, що не вони все-таки
відіграли в ньому ключову роль.
Українські вчені переконані, що через довготривале напруження у
відносинах упродовж усієї багатовікової історії співжиття українців
та поляків, звинувачення якоїсь однієї із сторін у тому, що це
тільки вона була винна у конфлікті, як це часто робилося і досі
робиться, є далеким від істини. Помилкою є також, на їхню думку, всі
спроби відшукати причини українсько-польського міжнаціонального
конфлікту, обмежуючись при цьому лише аналізом взаємин між обома
народами у роки війни.[21]
У зв’язку з цим варто підкреслити, що ми не згодні з поширеною в
певних колах громадськості в Польщі, і навіть серед значної частини
польських вчених, тезою про те, що “не в історії двох народів слід
шукати першопричини вбивств поляків, ... але в злочинній ідеології
Організації українських націоналістів, яка зуміла збунтувати велику
частину українців Західної України проти поляків, а як не
збунтувати, то терором примусити до виступів проти них” (цитуємо за:
Поліщук В. Гірка правда: злочинність ОУН-УПА. –
Торонто-Варшава-Київ, 1995. – С. 274).
Ми якраз вважаємо, що в попередній історії українців і поляків
значною мірою криються причини Волинської трагедії, і переконані в
тому, що саме соціальні та політичні чинники лежать в її основі.
Щодо ОУН і зокрема ОУН-Бандери з її ідеологією та практикою терору,
то українські дослідники визнають провину, яка лежить на цій
організації за дестабілізацію українсько-польських взаємин, як у
довоєнний період, так і під час війни. Переважна більшість
вітчизняних вчених впевнені в тому, що криваве протистояння між
українцями і поляками було детермініроване обопільним націоналізмом
та екстремізмом, що знецінювали людське життя, виправдовуючи все
патріотичними гаслами. І тут не може бути виправдання жодній
стороні.[22]
Українські дослідники згодні з тим, що напади загонів УПА на поляків
підтримала частина місцевого українського населення, можливо значна
частина. Причину цього вони вбачають, насамперед, у земельній
політиці, яку проводило керівництво ОУН-Б на Волині, а саме – в
розподілі відібраної у поляків землі поміж українських селян. На їх
переконання, враховуючи існуючі від довшого часу складнощі з
отриманням українцями тут землі, подібна політика не могла не
знаходити прихильного відгуку з їхнього боку. Поза сумнівом, саме
підтримка УПА цивільною українською людністю, озброєною косами,
вилами, сокирами та ножами, і надала вбивствам на Волині масовості і
особливо жорстокого характеру.
Обговорення проблематики волинських подій , показало складність та
болючість цієї теми для обох народів, поєднання об’єктивних і
суб’єктивних оцінок щодо причин, безпосереднього перебігу та
наслідків українсько-польського збройного протистояння в роки Другої
світової війни. В той же час спільні заходи з вшанування пам’яті
загиблих під час конфлікту на Волині 60 років тому, так само як, до
речі, і подібні дії нового Президента України В. Ющенка і Президента
Польщі О. Квасневського 24 червня 2005 р. у Львові, спрямовані на
врегулювання суперечки навколо поховань загиблих в
українсько-польській війні 1918-1919 рр. на Личаківському цвинтарі,
дали надію на спроможність політиків, науковців, громадськості
України та Польщі дійти згоди щодо остаточного подолання складної
українсько-польської історичної спадщини, розбудови взаємовідносин
між нашими народами на основі правди і справедливості, глибокого та
щирого порозуміння і єднання.
Література
1. Голос України. – 2003. – 11 липня. – С.1-2.
2. Голос України. – 2003. – 16 травня. – С. 3.
3. Gazeta Wyborcza. – 2003. – 8 lipca.
4. Rzeczpospolita. – 2003. – 10 lipca.
5. Ibidem.
6. Rzeczpospolita. – 2003. – 8 lipca.
7. Zycie Warszawy. – 2003. – 12 lipca.
8. Gazeta Wyborcza. – 2003. – 14 lipca.
9. Rzeczpospolita. – 2003. – 14 lipca.
10. Dziennik Polski. – 2003. – 15 lipca.
11. День. – 2003. – 12 липня. – С.5.
12. Neuer Zurcher Zeitung. – 2003. – Juli 21.
13. Financial Times. – 2003. – July 11.
14. Dziennik Polski. – 2003. – 8 lipca.
15. Gazeta Wyborcza. – 2003. – 29 lipca.
16. Україна-Польща: важкі питання. Т. 9. – Матеріали IX і X
міжнародних наукових семінарів “Українсько-польські відносини під
час Другої світової війни”. Варшава, 6-10 листопада 2001 р. / Наук.
ред. М.М. Кучерепа. – Луцьк: ВМА “Терен”, 2004. – 496 с.
17. Polska-Ukraina: trudna odpowiedz. Dokumentacja spotkan
historyk?w (1994-2001). Naczelna dyrekcja archiw?w
panstwowych-Osrodek Karta. – Warszawa, 2003. – 184 s.
18. Ільюшин І. Волинська трагедія 1943-1944 рр. – Київ: Інститут
історії України НАН України, 2003. – 314 с.
19. Волинь і Холмщина 1938-1947 рр. : польсько-українське
протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади /
Гол. редколегії Я. Ісаєвич. – Львів: Інститут українознавства ім. І.
Крип’якевича НАН України, 2003. – 813 с.
20. Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські та
польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район /
Вступна стаття Я. Ісаєвича. – Львів: Інститут українознавства ім. І.
Крип’якевича НАН України, 2003. – 189 с.
21. Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і
проблеми. Колективна монографія за редакцією Л. Зашкільняка. –
Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2004. –
406 с.
22. Проблема ОУН-УПА. Звіт робочої групи істориків при урядовій
комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Основні тези з проблеми
ОУН-УПА (історичний висновок)– Київ: Інститут історії України НАН
України, 2004. – 96 с.
|
