Міжнародна

асоціація україністів

 mau-nau@ukr.net

написати листа

International association
 of Ukrainian studies

‌ Головна ‌ Новини ‌ Про МАУ ‌ Конгреси МАУ ‌ Національні асоціації україністів ‌

‌ Україністика у світі ‌ Конференції ‌ Родом з України ‌ Контакти ‌

VI Конгрес Міжнародної асоціації україністів

(Донецьк, 29 червня – 2 липня 2005 р.)

ІСТОРІЯ

Частина 2

Тетяна Гонтар
(Тернопіль)
ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ АДАПТАЦІЇ УКРАЇНЦІВ-ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ З ПОЛЬЩІ У 1944–1946 РР. В ПІВДЕННИХ
ТА СХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ
Проблема переселення українців з Польщі у 1944–1946 рр. вже не є новою в історичній літературі. Їй присвячені як видані збірники документів, так і дослідницькі роботи українських і польських авторів. Разом з тим вивчення специфіки розселення і соціальної адаптації переселенців у різних регіонах України ще далеко не завершене. Воно дає уявлення не лише про різні умови життя, до яких доводилось пристосовуватись прибулим, але й про різне ставлення місцевого населення, господарських та адміністративних керівників до появи етнічних українців, які розмовляли українською мовою, хоча часто й дуже відмінною за діалектом, несли в собі далекі від радянських суспільні, соціальні, політичні й релігійні установки, погляди на господарювання і власність.
Насильницька депортація з рідних місць, втрати рідних і близьких, необхідність залишити домівку, господарство, поколіннями нажите майно – все це в свідомості українців, переселених з Польщі до УРСР у 1944-1946 рр. залишило болючий слід, який не випадково називають трагедією, пам’ять про яку не стерлась і досі. Її не пом’якшили шість десятиліть, прожитих в Україні, що стала батьківщиною, де за цей час було багато і поневірянь, і гірких розчарувань, і важкої праці, але і радощів, надій, успіхів. В Україні народились діти і онуки депортованих, здобули освіту, тут до усього докладено немало праці, збудовані нові житла, а в землі лежать люди старшого покоління.
У 2004 р. виповнилося 60 років від початку драматичних подій, пов’язаних з насильницькою депортацією українців Холмщини, Посяння, Підляшшя та Лемківщини до УРСР. Ці події знайшли вже певне висвітлення в працях українських та польських істориків [1;2;3;4]. Переселення українців з Польщі і одночасне з ним поляків з УРСР неодноразово розглядались на наукових конференцях [5;6;7]. Опубліковано немало документів, що відображають події того часу і слугують матеріалом для їх аналізу та оцінки [8;9;10].
 На сьогодні проблема переселення українців з Польщі до УРСР у 1944-1946 рр. висвітлена ще далеко не повно. Сам процес депортації знайшов більш детальне відображення, ніж ті реалії, в яких переселенці опинились в Україні. Закономірним є критичне ставлення до політики радянського уряду щодо прийому, розміщення, господарського влаштування життя депортованих. Воно однак не зменшує потреби аналізу такої політики, розкриття механізмів її реалізації, адже від неї в значній мірі залежала непроста, болісна й далеко не швидка адаптація переселенців до нової країни, її соціальних, політичних, економічних, кліматичних та інших реалій. Нашою метою і є розгляд процесу адаптації переселенців на сході та на півдні України.
9 вересня 1944 р. між урядами УРСР і Польщі було підписано Угоду, що передбачала обмін населенням між країнами. Для втілення в життя підписаної Угоди у жовтні 1944 р. був створений апарат Головного Уповноваженого уряду УРСР у справах евакуації, котрий і розпочав збір заяв бажаючих виїхати в Україну. Цей орган починав свою діяльність в обстановці повної необізнаності як щодо масовості майбутнього переселення, так і умов розміщення прибулих в УРСР. Першим його кроком стала спроба зібрати заяви бажаючих переселитись і з’ясувати, куди саме вони хотіли б переїхати.
На 1944 р. українські сім’ї Холмщини, Підляшшя, Посяння зазнали великих втрат від переслідувань та терору як з боку польських підпільних збройних угрупувань, так і з боку німецьких окупаційних владних структур. В роки війни загострилась польсько-українська конфронтація, яка зробила проживання багатьох сімей неможливим, заставляла людей тікати з обжитих місць. В таких умовах були, звичайно, й бажаючі переселитись, однак, добровільним його назвати важко, адже люди тікали від загрози смерті, нерідко втративши рідних, домівку, господарство.
Відразу ж після створення апарату Головного Уповноваженого уряду УРСР у справах евакуації серед українців Польщі розпочався збір заяв про бажання виїхати в Україну. В листопаді 1944 р. для організаторів переселення не було ще повної ясності в питанні його масовості, так само як і того, де будуть розміщені сім'ї переселенців. У доповідній записці на ім'я секретаря ЦК КПУ Коротченка заступник головного Уповноваженого Кальненко вказував, що заяви подані на виїзд в основному у східні області і що є бажаючі працювати в колгоспах. В заявах зазначалося бажання переїхати: в Дніпропетровську область — 4266 сімей, в Одеську область — 3334 сім'ї, в Запорізьку область — 3921 сім'я, в Херсонську область — 2604 сім'ї, в Миколаївську область — 2026 сімей. (Всього: 16151 сім'я.)
В Західні області для роботи в індивідуальному господарстві хотіли виїхати: в Рівненську область — 666 сімей, у Волинську область — 627 сімей, у Львівську область — 138 сімей, в Тернопільську область — 63 сім'ї, в Дрогобицьку область — 31 сім'я, в Станіславську область — 7 сімей. (Разом - 1352 сім'ї) [8: Т.1,с.141].
На нараді районних уповноважених представник Холмського району Калініченко також говорив про прагнення українців пересе¬лятись в Дніпропетровську, Херсонську, Запорізьку, Одеську облас¬ті. Він пояснював це небажанням людей терпіти війну [4: с.118].
Звичайно, українське населення в Польщі втомилось від воєн¬них дій, міжнаціональної конфронтації, особливо сильної на Холмщині. Але не можна ігнорувати й той факт, що західні області України були щойно визволені від німців, та й на нараді виголошу¬валась здебільшого та інформація, яку керівництво хотіло чути. При цьому Калініченко не приховав того, що представники інтелігенції, в першу чергу вчителі, воліли переселитись в західні області, бо вважали, що там українська мова ближча до тієї, якою розмовляли
в Польщі [4: с.118].
Саме таким, з переважанням відправки у східні та південні об¬ласті України, був процес переселення у 1944 р. Довідка від 27 листопада 1944 р. свідчить про це. Найбільше переселенців було направлено в Запорізьку, Дніпропетровську, Миколаївську області [12: арк.157].
На місцях підготовка до прийому та розселення українців з Польщі розпочалась у жовтні – листопаді 1944 року, хоча реально здійснювалась лише на папері шляхом підготовки інструкцій та створення органів у складі облвиконкомів для керівництва розселенням та облаштуванням.
Для зустрічі та розміщення прибулих створювалась спеціальна адміністративна ланка – рішенням облвиконкомів формувався сектор по розміщенню українського населення, евакуйованого з Польщі. В документах фігурує саме цей термін – «евакуйовані». Він застосовувався радянськими органами влади до всіх, хто був переміщений в час війни. Він же був вжитий і у документах, де мова йшла про українців Холмщини, Підляшшя, Посяння та Лемківщини. В той час цей термін не викликав жодних заперечень, та це й зрозуміло, – адже тривала війна, а в причини переселення на місцях особливо не заглиблювалися. Разом з тим вживання органами влади такого терміну знімало відповідальність за насильницьке переміщення сотень тисяч людей – вони кваліфікувались як постраждалі від війни.
Створення секторів по розміщенню здійснювалось виключно адміністративним шляхом. Цей процес не тільки не передував приїзду українців з Польщі, а й суттєво запізнювався. У Запорізькій області такий сектор був створений 22 листопада 1944 року у відповідь на постанову РНК УРСР від 17 листопада 1944 року. У складі сектора – 4 особи [11: арк.134]. Новостворений сектор мав розробити заходи по прийому українського населення з Польщі, однак, якщо взяти до уваги, що в область приїхало 8574 сім`ї [12: арк.52], реально керувати процесом розміщення чи господарського облаштування навряд чи міг.
Для поселення тисяч людей необхідно було знайти відповідну кількість житлових будинків, господарських споруд, всього необхідного не лише для проживання, але й для праці на землі, адже прибували в переважній більшості селяни. В кожній області належало розв’язати ці питання виходячи з місцевих умов, але були вироблені й певні загальні підходи. За задумом адміністративних органів переважну більшість переселенців належало оселити в колишніх німецьких колоніях, а окремі сім`ї – в колгоспах, щоб згодом збудувати для них будинки, наділити городами. Вони мали поповнити колгоспи в степовій зоні, котрим війна завдала великих втрат, людських і матеріальних.
Населення німецьких колоній було примусово вивезене, здебільшого в Казахстан, а залишені будинки, позбавлені піклування і охорони не просто зазнали пошкоджень, а й у більшості випадків були розтягнуті та доведені до стану руйнації. Для виявлення цих фактів не потрібне було глибоке обстеження, оскільки вони були загальновідомими.
Місцеві органи влади цілком усвідомлювали, що селять прибулих у непридатних для житла будівлях, напівзруйнованих, іноді навіть з пошкодженим дахом. Запорізька обласна рада, готуючись до прийому переселенців, у листопаді 1944 року прийняла рішення «Про заходи проти руйнування будівель і розкрадання майна в колгоспах, розташованих в колишніх німецьких колоніях». В ньому констатувалося, що розкрадання житлових будівель йде повним ходом: «В багатьох будинках зняті рами, стелі і підлога, і весь цей матеріал використаний на паливо». Звичайно, даним рішенням голів колгоспів зобов`язували вжити заходів проти розкрадання, взяти на облік будівлі, але чи реально було це зробити, коли більшість будинків уже були розтягнуті ?
Не менш легковажно вирішувались і питання соціальної адаптації. Той факт, що українці в Польщі жили в інших соціальних умовах, вели одноосібне селянське господарство, серйозно до уваги не брався. У довідці Дніпропетровського облвиконкому писалось: «Більшість евакуйованих виявила бажання поселитись в колгоспах східних областей УРСР. Цілком ясно, що раз оселитися в колгоспах, значить вступити у члени колгоспу і працювати на рівних підставах з усіма колгоспниками» [13: арк.17].
Однак, самі переселенці вступати в колгоспи не поспішали, хоча на них і чинився тиск. З рідних осель вони привезли немало реманенту, сподіваючись на новому місці продовжити господарювання на землі, взяли з собою худобу, а іноді й птицю. Були однак і сім`ї, пограбовані при переселенні, котрі прибули на нове місце проживання не лише без майна, але й без теплого одягу. В цілому ж переселенці з Польщі істотно поліпшили господарське становище зруйнованих війною східних та південних областей. Це відразу було помічено керівниками колгоспів, які докладали немало зусиль для того, щоб переселенці вступили до колгоспів.
Якщо у звітах про господарське і побутове облаштування переселенців за 1944–1945 роки переважає інформація про кількість привезеної худоби (в ній розорені війною колгоспи бачили собі відчутну підмогу), то в 1946–1948 роках на вимогу облвиконкомів райони звітують про вступ сімей до колгоспів. Окрім того колгоспи гостро потребували робочих рук. З приїздом нових людей, звичних до сільськогосподарської праці, з навичками господарювання, справи в багатьох колгоспах поліпшились.
Щодо роботи в колгоспах, то літом 1945 року переселенці, навіть ті, що не вступили до колгоспу, показали себе якнайкраще, про що є багато свідчень. Працею їх були задоволені господарські керівники у Запорізькій області. Як твердив голова одного з райвиконкомів, «переселенці працювали настільки чесно, що по суті витягнули сільради зі збиранням і обмолотом» [14: арк.14]. Голова колгоспу ім. Ворошилова Глушко заявив, що урожай цього року зібрали не місцеві колгоспники, а переселенці [14: арк.15].
Це ж заявив і голова іншого колгоспу, Гудим, де переселенці добре працювали не лише в полі, але й на будівництві. Бригада з 17 чоловік відремонтувала 4 будинки [14: арк.15].
У колгоспних звітах з`явилися повідомлення про хорошу роботу переселенців. З них вони перемістились у доповідні записки та інформативні матеріали районних та обласних адміністративних органів. Один із таких звітів, типовий щодо оцінки праці прибулих: у Дніпропетровській області у Приміському районі немало переселенців виробили за літо велику кількість трудоднів: Шевчук Іван – 295 трудоднів, Лесик Михайло – 285, Проць Іван – 236 трудоднів [11: арк. 43]. В тому ж районі в колгоспі «Червоний маяк» молоді дівчата Салюсик і Ковело при нормі 10 сотих щоденно прополювали 20 – 25 сотих [11: арк. 20].
Оплата праці в колгоспах була не просто низькою, вона була мізерною, особливо у 1945 році. У звіті про становище переселенців перевіряючий писав як про позитивний факт, що у колгоспі «Шлях до комуни» Ново-Миколаївської сільради Приміського району на Дніпропетровщині голова видав сім`ям переселенців аванс за трудодні – по 300 грамів хліба за півроку і 200 грамів за один місяць [11: арк. 44]. При цьому називались і випадки, коли авансу на трудодні зовсім не видавали. Переселенці, не маючи запасів хліба, змушені були чекати розрахунків восени. Так було в колгоспі «Червоне поле» того ж району, де жило 14 сімей переселенців. Вони перестали ходити на роботу, за яку не платять, вимагали переселити в інший колгосп. Кілька сімей виїхали до родичів у Ворошиловградську область, а деякі подались у західні області [11: арк. 45].
Розміри оплати переселенців вражали. Один з них на прізвище Сава в колгоспі «Червоне козацтво» у Запорізькій області ціле літо пас колгоспне стадо, з роботою справлявся і одержав врешті – решт за неї 8 кг хліба і 30 кг картоплі. В правлінні він питав про число зароблених трудоднів, однак відповіді не одержав [14: арк.22].
О.І. Утко у 1945 році виробив 295 трудоднів, був передовиком, а одержав на них в с. Давидівка Акимівського району на Запоріжжі 85 кг хліба. Інші переселенці – передовики в колгоспах цього ж району одержували: за 339 трудоднів – 57 кг, за 467 – 88 кг, за 365 – 253 кг [15: арк. 6]. Така низька оплата не давала надій на безбідне життя.
Отже, в господарському житті переселених українців успішній адаптації перешкоджали неможливість вести звичне одноосібне господарство, виявити свої господарські навички. Робота ж в колгоспі оплачувалась абсолютно неадекватно, що не могло сприяти пристосуванню до колгоспного життя людей, які ще зовсім недавно господарювали самостійно і одержували прибуток якщо і не у повній відповідності до затрачених трудових зусиль, то принаймні у відповідності до підприємливості і господарських умінь.
Соціальній адаптації перешкоджала і адміністративна практика, при якій керівник будь якого рангу виявляв свою зверхність і сваволю щодо підлеглих. В селах керівниками, з якими найчастіше стикалися переселенці, були голови колгоспів. Від їх рішень а іноді й просто прихильності залежало розв’язання більшості виробничих і побутових питань.
Непоодинокими були випадки, коли голови колгоспів усіляко демонстрували свою зверхність, відмовляли у допомозі. В колгоспі ім.Ворошилова Приміського району на Дніпропетровщині голова Шахоткін був відомий грубим ставленням до переселенців. Коли група селян звернулась до нього з проханням виділити машину, щоб привести зерно, належне їм за розрахунками по довідках за залишене майно, голова відмовив. Переселенці змушені були самі зібрати 2 тис.крб. і найняти машину для перевезення зерна [13: арк.54].У Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області голова Ново-Григорівської сільради Назаренко назвав переселенця Дудича «бендерівцем», а голова колгоспу Чумак заявив: «На біса ви нам тут потрібні, поляки». І це при тому, що Дудич виробив у 1945 році 232 трудодні [16: арк.56].
В колгоспі ім. Матросова у Запорізькій області п`яний голова Глибін, розлючений тим, що переселенці в неділю пішли до церкви, зі зброєю в руках вигнав їх на поле, після чого сам ліг у полі і заснув. Подібний анекдотичний випадок стався і в колгоспі ім. Чапаєва, де голова побив вікна у хаті, де переселенців зібрали на доповідь до ленінських днів [17: арк.22]. Переселенці були невдоволені не лише господарською невлаштованістю, але й ставленням до них місцевих селян. Коли у серпні 1945 року інженер-меліоратор Фокін відвідав 5 колгоспів, де жили переселенці, щоб вивчити їх скарги, то перше, що він записав, було таке: «Переселенці заявляють, що хотіли б, щоб всі сім`ї зібрали і поселили в одне селище або у колишній німецькій колонії і утворили з них колгосп. Якщо це неможливо, направили їх в західні області як близькі за природними і кліматичними умовами до тих, де вони проживали». Переселенці також були невдоволені, що їх називали поляками [13: арк.51].
Останнє було виявом неприязні на побутовому рівні. Життю сільських мешканців завжди був притаманний певний консерватизм, і поява людей, котрі прибули здалека, істотно різнилися мовою, побутом, господарськими навичками викликала непорозуміння, а часом і ворожість.
Неприязнь місцевого населення на побутовому рівні дошкуляла переселенцям. А коли її виявляли посадові особи, – ставала нестерпною. У Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області голова Ново-Григорівської сільради, тобто представник влади, заявив переселенцю Дудичу: «На кой черт вы нам здесь нужны, поляки». Дудич виробив у 1945 році 232 трудодні, але оскільки оплата була мізерною, у 1946 році – всього 4. Розлючений цим представник влади не добирав виразів [16: арк.56].
Скарг на грубість людей, наділених владою, було немало, особливо на голів колгоспів. При цьому причина – зовсім не у вимогливості. Ряд випадків, особливо кричущих, розглядались Запорізьким облвиконкомом. Голова сільради Пархоменко з колгоспу ім.Чапаєва з автоматом в руках агітував переселенців вступати в колгосп. Про голову колгоспу Денисова розповідали анекдоти, ним матері лякали дітей. У селян про нього склалася думка як про дуже несерйозну людину: в колгоспі рідкий гість, постійно десь роз`їздить з коханкою, а в господарстві порядку немає [17: арк.24].
Деякі посадові особи виявляли повну необізнаність з тим, звідки і чому прибули переселенці. Районний прокурор Дорошенко вважав, що вони прибули з західних областей України [17: арк.23]. Пільги для переселенців вважали необґрунтованими, не розуміли ні майнового становища, ні настроїв прибулих людей.
В Чернігівському районі в колгоспі «Ленінський шлях», де знаходилась колишня німецька колонія, була створена будівельна бригада, як і вимагалося, бо будинки в колонії були понищені. Але будувала вона не для потреб переселенців, а для місцевих жителів, хоча матеріали одержувала з фондів, виділених для переселенців. А потреба у житлі була гострою. Три прибулі сім`ї – 11 чоловік – жили в одному погребі без дверей. Тут же народилася ще одна дитина [18: арк.51].
В Хортицькому районі голови 3–х колгоспів – ім.Сталіна, Комінтерна і Енгельса під приводом одержання зерна зібрали документи переселенців, одержали зерно, але не роздали його, а використали на колгоспні потреби [18: арк.55].
Отже, зовсім не випадково переселенці прагнули змінити місце проживання. Найбільш привабливими були західні області, де ще не була проведена колективізація і зберігалась можливість одноосібного землекористування. Однак, здійснити переїзд сюди було досить проблематично, чинились різні перепони, навіть тим, хто не брав кредитів у держави і з ким не були проведені фінансові розрахунки за майно, залишене в Польщі. На новий переїзд потрібен був офіційний виклик. Всіма правдами і неправдами їх намагалися дістати. Районні працівники Апостолівського району Дніпропетровської області в інформації, поданій в облвиконком, відзначали, що Луцький міськвиконком видає довідки і виклики для переселення у Волинську область, через що на вересень 1945 року 8 сімей виїхало [13:34]. Офіційні дозволи виїхати в західні області мали місце лише в 1945 році і здобути їх було непросто. І все ж селяни шукали шляхів, нерідко незаконних, оскільки законні були виключені. Нерідко вони ставали жертвами усіляких авантюристів, що бажали лише нажитися на чужій біді. У Запорізькій області був заарештований лейтенант, працівник Львівського райвійськкомату, який прибув у відпустку додому в с. Акимівку. Він агітував переїздити до Львівської області, складав списки бажаючих, брав з них гроші. Органами НКВС була заарештована також жінка, яка теж збирала з переселенців гроші, обіцяючи допомогти у виїзді [14: арк.20–21].
Свої наміри виїхати в західні області доводилося приховувати. В колгоспі ім. Чапаєва Мелітопольського району увечері переселенці були на зборах, а вночі забрали з колгоспних стаєнь своїх коней і виїхали. Перевіряючий обурювався тим, що на станції їм продали білети і прийняли багаж [14: арк.16]. У даному випадку селяни їхали на Волинь, бо один з переселенців, авторитетний, котрий Польщі був війтом, виїхав до Луцька і слав звідти листи.
Селяни організовувались для переїзду. Група переселенців із Славогородської сільради Синельниківського району в листопаді 1945 року одержала у начальника станції Славгород Лебединського району товарний вагон, повантажила своє майно. Самі переселенці виїхали робочим поїздом. Після втручання районних органів влади вагон був розвантажений. Селян це не спинило і вони без майна виїхали до Луцька. Після цього переселенці намагалися попередньо продати майно. Так зробили 7 сімей з того ж району з Первозванівської сільради [13: арк.31–32].
Як бачимо, пристосуватись вдавалось не всім. Для переважної більшості переселенців перебування у південних та східних областях України стало лише тимчасовим. Звичайно, у прийнятті рішення виїхати в західні області, істотну роль відігравало майнове становище переселенців. А воно було різним і залежало від ряду факторів: чи вдалось привезти з собою майно і худобу, яке приміщення для проживання дісталося, чи вдалось знайти спільну мову з місцевим керівництвом, з головою колгоспу, скільки працездатних членів сім’ї тощо.
Майнова різниця між переселенцями була значною. Перевіряючий, який відвідав Василівський район Дніпропетровської області, писав про сім`ї І.М.Цися і Підгорного, що у 1946 році жили ще без меблів, не мали одягу. Але поруч жив і переселенець І.Луй, у якого була справна садиба, дві корови [16: арк.1–2]. У Верхньодніпровському районі з 218 сімей бідними були 144. Вони не привезли з собою майна – постраждали від війни і грабунків, а рік роботи в колгоспі статків не приніс [16: арк. 65].
Неправильно було б думати, що переїздили найменш забезпечені матеріально. За переїзд в західні області агітували, насамперед, найбільш заможні селяни, не доведені до відчаю злиднями. Цей факт був помічений і кваліфікувався у 1946 році працівниками органів влади як «куркульська агітація». Працівник облвиконкому, котрий перевіряв майнове становище переселенців у Дніпропетровській області, писав: «Окремі куркульські елементи стали проводити серед переселенців агітаційну роботу, спрямовану проти колгоспів, і вербувати бажаючих повернутися назад до Польщі [13: арк.55]. Називались і конкретні агітатори: «Куркуль» Г.А.Грубий з с. Широкого двічі їздив до Києва, клопотався про повернення у Польщу. Він же 28 липня 1945 року в колгоспі «Червоний орач» зібрав збори, де було 150 переселенців і присутні висловились за повернення до Польщі [13: арк.56–59].
Тих, хто агітував за виїзд в західні області, переслідували. У Новомиколаївському районі Запорізької області переселенець Пікула організував виїзд 7 сімей. Усіх затримали і повернули назад, а ініціатор був заарештований і засуджений на 5 років. В колгоспі ім.Клари Цеткін того ж району переселенець Петрина агітував за переїзд, з села виїхала 21 сім`я. Петрина також був заарештований і засуджений на 10 років [12: арк.55–56].
Найбільш масові спроби переїхати в західні області були восени 1945 року. Рухались поодинці і караванами підвод, везли майно на конях і коровах, виїжджали автомобілями [19: арк.18]. Але спроби переїхати мали місце і у 1946 році та наступних роках. Заборони також не були зняті. Коли у травні 1946 року у Дніпропетровській області було затримано дві вантажівки, якими переселенці намагались перевезти своє майно, проти водіїв була порушена судова справа і велось слідство [16: арк.115].
По областях цей процес переселення зі східних областей виглядав таким чином:

Переїзд переселенців у західні області на 1 лютого 1946 року.

  [19: арк.18]

Цифри означають число осіб, котрі змінили місце проживання. З наведених вище даних видно, що південь України був саме тим регіоном, який переселенці прагнули залишити якнайшвидше.
У тих, хто залишився, проблем не бракувало. Насамперед, проблема бідності більшості переселенців при відсутності державної допомоги. У Верхньо-Дніпровському районі на Дніпропетровщині на осінь 1945 року ще було багато сімей, котрим не виділили присадибних ділянок, городів, у багатьох не було теплого одягу. Навіть для тих, що тут народилися, по декілька місяців не могли придбати дитячих речей [13:арк.38].
Прагнення охопити всіх дітей шкільного віку навчанням натикалось на перепону: часто у дітей просто не було одягу, щоб вийти на люди. У Котовському районі у І.Синюка четверо дітей не відвідували школу через брак взуття. В с.Гавришівка теж четверо дітей М.Лаца не навчались- з тієї ж причини – не було одягу і взуття [16: арк.74–75]. Та ж ситуація і у Дніпропетровському Приміському районі. З аналогічних причин не навчалися троє дітей М.Лесика, четверо – С.Соханчика, хоча обидва ходили в передовиках по виробленню трудоднів [13: арк. 43].
В умовах нестатків непросто було пристосуватись і до степового клімату, особливо лемкам, звиклим до гір і лісів. Деякі сім`ї поголовно хворіли на малярію, наприклад, в Світлодолинській сільраді Мелітопольського району. В тому ж районі в Александрівській сільраді відчувалась гостра нестача колодязів з питною водою. В результаті використання солоної води у переселенців були масові захворювання, в той час як місцеві жителі не хворіли. Все це також називалось в якості причин для переїзду, однак місцеві органи влади трактували цю причину так: ворожі елементи створили «теорію» про непридатні клімат і воду в Радянській Україні, про загрозу вимирання переселенців [17: арк.13].
Разом з факторами, що стояли на перешкоді соціально-політичній адаптації, були й такі, що їй сприяли. Серед них і політичні. Правда, деякі з них носили тимчасовий характер і були привабливими лише в перші роки перебування переселенців в УРСР. Великою перевагою самі переселенці вважали участь у виборах в Україні та безплатну освіту для дітей та молоді. Звичайно, дуже скоро вони зрозуміли всю фіктивність виборів до Рад усіх рівнів.
Були певні проблеми і з навчанням. Хоча райвиконкоми повинні були звітуватися про висування переселенців на керівну роботу, про їх навчання на курсах, та на практиці брак уваги до людей породжував нові труднощі й образи. Здібна молодь хотіла навчатися. Перевіряючі не раз констатували: «Відчувається тяга переселенців до навчання на курсах, в школах, особливо молоді, але цим ніхто не займався» [20: арк.11 зв.]. Часто діти переселенців закінчили школи і згодом здобули вищу освіту, але часто-густо це залежало від доброї волі голови колгоспу – пустить чи ні. О.Горшев і П.Булах закінчили по два курси торгової школи у Польщі, але далі їх навчанням ніхто не опікувався, бо відповідних навчальних закладів поблизу не виявилося. Н. Дудось вчилася в учительській семінарії, але на місці не розібрались, що це таке, і дівчині довелось працювати в колгоспі. Переселенці Дудось і Тріль хотіли вступити до Гуляйпільської середньої школи – їм відповіли, що вони переростки і нічого не порадили щодо навчання. Пологівське залізничне училище прийняло п`ять учнів з переселенців, але не надало гуртожитку і молоді доводилось щодня добиратись додому по кілька кілометрів [18: арк.50].
Звичайно, були й випадки, коли переселенці приживались на півдні та сході. У Хортицькому районі на Запоріжжі в колгоспі «Червона долина» добре влаштувались 34 сім`ї, усі вступили в колгосп і ніхто не збирався виїжджати. В сусідньому колгоспі ім. Сталіна столяр Пилипчук, котрому добре велося господарство, а сам він виробив 479 трудоднів, заявив: «Нема чого думати про виїзд, треба працювати» [18: арк. 55].
Однак, таких прикладів значно менше, ніж фактів невлаштованості, спроб переїхати і пошуків іншого місця для господарювання і життя. Колгоспна система, бездушність керівників, повоєнні нестатки й бідність, а також неврожай 1946 року зробили родючий і благодатний край надто негостинним для українців - переселенців з Польщі. Для багатьох сімей він став лише тимчасовим прихистком перед непростою дорогою в західні області. Серед несприятливих факторів адаптації переважають соціальні, хоча вирішальну роль відіграв, звичайно, їх комплекс. Розуміння цих факторів буде сприяти подоланню хибних побутових тверджень про переважання психологічних розбіжностей у спілкуванні українців різних регіонів країни.

Література
1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2 кн. – К., 1994 – Кн.1. – 432 с.
2. Горний М. Українська інтелігенція Холмщини і Підляшшя у ХХ ст. –Львів, 2002. – 226 с.
3. Макар Ю.Ю. Холмщина і Підляшшя в першій половині ХХ століття : Історико-політична проблематика. – Львів, 2003. – 88с.
4. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1977. – 440 с.
5. Світовий конгрес українців Холмщини і Підляшшя. Матеріали наукової конференції. Львів – Холм. 17 – 21 вересня 1994 р. – Львів, 1996 – 180 с.
6. Україна – Польща: важкі питання. – Т.3 / Матеріали ІІІ наукового семінару “Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни”. Луцьк, 20-22 травня 1998 р. – Варшава, 1998. – 68 с.
7. Українсько-польські відносини у ХХ столітті: державність, суспільство, культура. Матеріали наукової конференції. – Тернопіль, 1999. – 256 с.
8. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр./ Документи, матеріали, спогади. – У трьох томах. – Т.1. 1939 – 1945 рр. – Львів. 1996. – 752 с.; Т.2. 1946 – 1947 рр. – Львів, 1998. – 540 с.
9. Repatriacja czy deportacja. - T.1. Dokumenty 1944-1945 pod red. E.Misily. – Warszawa, 1996. – 333 s.
10. Siwicki M. Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich. – T.3. – Warshawa, 1994. - 378 s.
11. Державний архів Запорізької області (далі – ДАЗО). – Ф.Р-1335. – Оп.14. – Спр.27.
12. ДАЗО. – Ф.102. – Оп.1. – Спр.247.
13. Державний архів Дніпропетровської області (далі -ДАДнО). – Ф.19. – Оп.4. – Спр.268.
14. ДАЗО. – Ф.102. – Оп. 1. – Спр.1068.
15. ДАЗО. – Ф.2578. – Оп.5. – Спр.1.
16. ДАДнО. – Ф.19. – Оп.5. – Спр.96.
17. ДАЗО. – Ф.102. – Оп.1. – Спр.1168.
18. ДАЗО. – Ф.102. – Оп.1. – Спр.1213.
19. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф.4626. – Оп.1. – Спр.27.
20. ДАЗО. – Ф.102. – Оп.1. – Спр.1230.

●Головна ●Новини ●Про МАУ ●Конгреси МАУ ●Національні асоціації україністів

●Україністика у світі ●Конференції ●Родом з України ●Контакти