Наталя Голованова
(Харків)
ОСЕРЕДКИ ДЕМОКРАТІЇ В МАЛОМУ СХІДНОУКРАЇНСЬКОМУ МІСТІ:
ПРО-ВЛАДНИЙ КУРС ЧИ ПРОТИСТОЯННЯ
Коли не можна говорити про єдність України зсередини як такої, коли
уряд, бізнес, люди являють собою не просто прошарки, а цілком
розірвані кола буття, а іншими словами ми маємо вісім, девять,
десять чи навіть більше Україн, то складно говорити про щось
однозначно. Складно говорити про державу. А якщо говорити, то про
яку Україну урядову, бізнесову, народну, пенсійну, студентську..?
Далі - про Україну столичну, обласну, провінційну, регіональну,
сільську? Адже це все різні України.
А якщо говорити про абсолютну розбіжність законів буття влади та
народу як крайніх прошарків населення, про розбіжність насамперед їх
етичних законів буття, то складно говорити про демократію в країні в
цілому, і навіть про осередки демократії говорити майже неможливо,
тим паче в регіонах, у малих містах, у сільській місцевості.
Якщо проїхати теренами Харківщини, можна побачити досить різні міста
і райони: Дворічна, Великий Бурлук, Шевченкове, Борова, Куп’янськ...
Але цих міст і районів майже немає в обласних газетах, їх немає на
власних сайтах, бо немає тих сайтів, міськрайонки виходять тільки в
межах районів.
У обласній газеті “Слобідський край”, “найбільш” сільській
комунальній газеті обласної ради, інформація про райони
зустрічається раз на тиждень. Отже, малих міст і сільської України
майже немає на політичній і культурологічній карті України. У той
час як Україна це насамперед село, провінція, а потім вже обласні
центри та столиця, потім вже університетська та академічна наука про
Україну. Нонсенс? Нонсенс. Нам вже ззовні на минулому Конгресі в
Чернівцях Канадська філолог Наталя Пилипюк зауважила: “У нас,
науковців, руки порцелянові та чисті”. Тобто наша сучасна українська
наука йде від тексту, від Інтернету, від симпозіумів, а не від
польових досліджень. Але не треба чекати умов, не треба чекати
коштів. Її треба робити, треба починати активні польові дослідження
провінційної України, і не тільки провінційної, а тієї України, що
не є університет, що не є Кабінет Міністрів чи Верховна Рада.
Але дещо звузимо коло розгляду цього питання. Розглянемо, що ж таке
осередки демократії в малому місті. Авжеж демократія амбівалентно
пов’язана з тим, що нею не є.
Запропоную таку схему. Поняття української влади стало вельми
неоднозначним в останні два-три роки, а може, таким і було. Є
київський уряд, є влада обласного рівня, є райони та малі міста.
Існує певне непорозуміння між всіма цими ланками зазначеної
вертикалі. Існує непорозуміння й там, нанизу, де, здавалося б,
повинно бути розуміння, адже низові ланки влади максимально
наближені до людей. Між тим, місцеве самоврядування пасує перед
райдержадміністраціями. У свою чергу громади, підприємства
комунальної власності пасують перед органами і місцевого
самоврядування, і РДА. Люди ж пасують перед усім, що бачать: перед
владою, перед керівництвом і бухгалтерією свого підприємства, перед
власною дружиною чи чоловіком.
І ось вся ця влада, що ми її маємо в образах уряду (а згадуємо я
уявляємо поки що уряд Кучми, адже новий ще не призвичаївся до нас, а
ми ще не призвичаїлися до нього), партій, деяких бюджетних силових
та контролюючих структур, — так тисне і так лякає нас, людей
неурядових, що ми вже звикли: ми такі малі та нікчемні істоти, і
ніяких особливо нахабних завдань перед собою ми аж ну ніяк не
ставимо і на ніяке майно, кошти і умови не тільки для життя, а
навіть і для власної продуктивної праці не претендуємо. Ми, Геракли,
Титани, жертовно дозволяємо ошукувати себе. А людям влади, партіям
влади тільки це від нас і потрібно. Бо їх єдина мета — це збереження
влади та власності. Вся решта завдань і цілей — то другорядне, мало
потрібне і мало ними усвідомлюване. Бажаєте незалежність? Буде вам
незалежність. Так діяв уряд на зорі 90-х. Бажаєте “ринкову
економіку”? Буде і вона. “Ринкова економіка” стала основним гаслом
урядовців ще на початку 90-х, але й досі мі не маємо її, а маємо
партійно-бюрократичну економіку, за умов якої результат праці тієї
чи іншої людини-власника визначається не успішністю її
господарювання, а зв’язками з владою [1], коли щасливчик одержує
поперед інших і ліцензії, і кредити, і виграє тендери, і має
замовлення без усіляких тендерів.
Влада мімікрує і, немовби дозволяючи бізнес в країні, негайно
розвиває сферу послуг, альтернативних “альтернативним”. Захотіли
мати експертну оцінку землі? Будь ласка. Але ми й самі вивчимося і
будемо оцінювати землю громадянам на госпрозрахункових началах. І
підуть до нас, адже ми поза конкуренцією. Захотіли бути аудиторами?
Будь ласка, але щороку ми візьмемо з вас по 900 грн. за підвищення
кваліфікації (з членів Спілки аудиторів України — 650), і так
говорить аудиторська палата України. З експертів по всіх напрямках
візьмемо раз на два роки, по 600 грн. Що це, якщо не рекет влади,
держави? А ось ще приклад. В малому місті Куп’янську, що на
Харківщині, одна досить сильна фірма вже котрий рік виграє тендер на
проведення занять з безробітними по курсу „Менеджер малого бізнесу”.
Але обласний центр зайнятості останніми роками „забирає ведення
таких курсів собі”, адже сам собі господар.
На цьому тлі маємо дещо викривлений для демократії простір.
По-перше, як ми довели, якщо зуміли, влада зневажає людей, і люто
зневажає (ще один приклад „зорі демократії” — розповідь про
письменника-орденоносця, шофера та Юрія Шевельова в публікації
Оксани Забужко „Меню для демократії”, [2]), а по-друге, люди так
налякані владою, що зневажають себе. Вони давно і надовго стали
„людьми кризи”, „людьми відчаю”, „людьми байдужості” [3], з
комплексом „другої прати” та „комплексом Вичлінського”, як визначив
свого часу той же Юрій Шевельов [4]. І тоді хіба можна говорити про
демократію в Україні? Ну, хіба що про демократію, контрольовану
владою.
Звідси визначимо всі явища демократії, притаманні малому місту
східної України, як такі, що існують відразу у кількох обличчях, на
кількох рівнях. Це так званий ефект багаторівневої демократії.
Отже, найнижча ланка демократії — збори громади на селі, СХОДИ. Не
дуже поки що розвинена форма обговорення наболілого та вирішення
проблем, але вже намічаються як мінімум чотири їх рівні:
• схід у хаті, коли говорять хто що думає, і ніхто нікого не
боїться, іноді договорюються до того, що планують кримінальний
вчинок;
• схід у дворі, теж багато говорять, але міра відвертості значно
нижча, ніж у хаті;
• схід на галявинці — це коли слухає все село чи пів-села, тут вже і
обережність, і відповідальність за сказане;
• нарешті, схід у клубі за участю влади, ініційований владою, — тут
вже з’являються доморощені політики, відвертість часом висока, часом
ніяка, залежить від учасників зборів, від розвиненості і
цивілізованості стосунків всередині громади і від влади.
Дещо подібні до сходів у селі збори і СХОДКИ-БАЛАЧКИ ТРУДОВОГО
КОЛЕКТИВУ. Вони теж відбуваються на різних рівнях:
• збори між собою, у „курилці”, на кухні у когось вдома;
• збори у підрозділі;
• збори всім колективом за участі начальства.
І сходи, і збори сьогодення відрізняють часом відсутність
елементарної культури обговорення, невикористання механізму таємного
голосування. Майже зовсім відсутнє прагнення членів колективу чи
громади „захистити” відстояти перед керівництвом людину, яка
постраждала за сміливі слова чи вчинки. Прикладом цього може бути та
ж Куп’янська телерадіокомпанія [5, 6], у якій протягом двох останніх
років звільнили або примусили піти чотирьох найкращих журналістів.
Певними осередками демократії є КРУГЛІ СТОЛИ та КОНФЕРЕНЦІЇ. Маються
на увазі конференції наукові, громадські, різні звітно-виборчі тощо.
Такі конференції в малих містах проводять різноманітні просвітницькі
осередки, громадські організації, благодійні фонди. Багато такої
роботи проводять організація „Просвіта”, а також провідники
Регуляторної реформи, яка запроваджена в Україні у 2002 році. Треба
сказати, що влада чинить мінімальний опір таким цивільним формам
роботи. Хоча є випадки підсилання і на конференції „сексотів” з
метою дізнатися, про що ж говорив той чи інший „неблагонадійний”
учасник конференції. Взагалі конференції просвітницького плану,
місцеві, регіональні, всеукраїнські дуже сильно гуртують між собою
людей [7].
Подібні до останніх за силою впливу на суспільство —
ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКІ КОЛА та інші заходи розважального плану. Це
теж осередки демократії, тим паче що люди мають змогу невимушено
спілкуватися між собою, і тут вже охоплюються різні вікові
категорії, різні соціальні верстви людей.
ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ є певною демократичною силою будь-якого
суспільства, але в Україні, в тому числі в малих містах, багато які
з них мають кон’юнктурне походження і насправді мають на меті або
одержання гранту, або політичний вплив (і потім справді вироджуються
в партію), або мають метою захопити те чи інше приміщення з
безкоштовною орендою. Є й такі, що елементарно збирають кошти на
заходи та на разову допомогу людям. Певною підтримкою роботі ГО є
грантодавча діяльність іноземних організацій, це однозначно благо.
ПАРТІЇ — то окрема тема. Але наша багатопартійність зараз означає не
більш, як псевдопартійність. Ось портрет ситуації з партіями в
Україні (уривок зі статті до газети): „Для настоящей партийной
деятельности время всегда подходящее. Вот только удельный вес этой
«настоящей партийной деятельности» на фоне псевдопартийности в
современной Украине еще ох как низок.
К сожалению, многопартийность и демократию демагоги от партий подают
на словах под крутым соусом, сдобренным и солью, и сахаром, и
перцем, и поди разбери за всей этой смакотой вкус самого блюда! Да,
многопартийность и демократия — у нас блюдо. Это конъюнктура, это
товар, который можно продать. Ну, хочется людям поговорить о
демократии — ну, дадим им демократию. Как бы разрешим не разрешая. В
свое время партия власти, едва отмежевавшись от Москвы, вслед за
теми же, московскими, прокоммунистическими лидерами, выбросила
лозунг — рыночная экономика! Независимость! Ах, как это было
красиво! И люди верили и хлопали в ладоши.
На деле оказалось, что «независимостью», тоской по «независимости»
болеют все, от подчиненных государств до колхозов и молодоженов,
всем хочется отделиться и организовать свое гнездо, и в этом нет
никакой такой особой политической воли в сторону обыкновенного
народа: власть, партия власти думала прежде всего о себе, о своих
капиталах и возможностях. А «рыночную экономику» партия власти на
заре и в конце 90-х, а также все эти годы ХХІ века скорее бросала
людям как очередное словесное, приправленное химикалиями блюдо, чем
реально желала бы реального развития этой самой рыночной, да,
рыночной, а не партийно-бюрократической экономики.
И вот имеем партии. Много партий, просто миллион! Их уже у нас под
130. И что? А ничего. Есть, конечно, партийцы с совестью. Говорят,
что думают, борются за народные интересы. Таких мало. А большинство
— феодальные хозяйства олигархов. Там гуляют большие деньги. Эти
деньги платятся за что угодно, только не за производительный,
необходимый стране труд. Деньги платятся ряженым, танцующим, поющим
и пишущим-говорящим. Страна погружена в сплошной пиар! Поем и
танцуем, и забыли о производительном труде. У нас конъюнктура — не
только основные лозунги «за народ, за демократию», у нас конъюнктура
— каждый шаг. Потому что основной задачей украинские партии власти
90-х — 2000-х видели сохранение собственности и власти любой ценой,
остальные задачи вроде демократии они представляли второстепенными и
вынужденными. Немудрено, что нас уже давно убедили, что олигархия и
государственность — это священные, связанные между собой понятия. Не
будет олигархии — не будет и государства. Ведь мы, не олигархи, —
просто маленькие люди!
И вот в таких условиях, когда новая Украина (будем надеяться,
действительно новая) еще слишком молода, когда все вокруг молодой
поросли — гнилье да болото, нам предстоит выбирать, думать о новом
составе Верховной Рады, о выборах в органы местного самоуправления,
нам предстоит оценивать предвыборные платформы, и думать, где
платформы, а где муляжи. Да, жуликоватое время!
Но мы должны знать одно: в Украине есть настоящий трудовой класс,
пусть еще нищий, еще недееспособный политически, можно даже сказать,
забитый и темный. Он есть! Многие из нас — этот класс! Нас много,
поэтому мы и есть потенциальная сила нашего общества. Ведь мы не те
зажравшиеся и разленившиеся коты, которые зависят от
работяги-разумника Ивана. Мы сами Иваны и Марфы. Поэтому за нами
сила. И нужно думать, с кем идти, за кем идти. Всегда нужно думать
своей головой, никогда не нужно жить по законам стаи.
Нужно верить в себя и в свой народ. Впереди сложное время выборов.
Нужно постепенно исключать из нашей жизни обман в законе, нужно
учиться до конца осознавать то, что мы делаем и кого выбираем”.
І, нарешті, РЕДАКЦІЇ, ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ. Це, здається,
місця, що мають найбільшу силу для розвитку дійсної демократії в
Україні. Дуже велика роль була ЗМІ у виборах, що минули. Дуже велика
роль їх у розбудові демократії, громадянського суспільства в
сільській місцевості. У малих містах України ЗМІ є ще складовою
життя народної еліти, інтелігенції, і вони, треба думати, більш
впливові у цьому сенсі, ніж ШКОЛИ, ЦЕРКВА, РИНОК і навіть просто
ВУЛИЦЯ. Щоправда, ЗМІ неоднорідні за самою своєю структурою. Є
багато чого всередині ЗМІ, що їм заважає. Це і „клерковий” підхід у
ЗМІ до ролі журналіста у цьому ЗМІ, і реакційна роль топ-менджерів
цього ЗМІ у організації журналістської роботи, коли гальмується
журналістське розслідування, вільна думка і вільний вибір
журналіста. Немає єдності журналістів і керівництва ЗМІ у відношенні
й основних больових точок журналістського буття (зарплата, творчий
розвиток тощо). Випадок поводження у останніх виборах Харківської
обласної держадміністрації та керівництв комунальних ЗМІ області
щодо підготовки матеріалів — приклад найцинічнішої політики не
тільки стосовно об’єктивності, а й стосовно самого кандидата Віктора
Януковича, і тим паче стосовно творчої гідності, матеріального стану
журналістів. Немає і єдності з журналістами з боку нинішньої
Національної Спілки журналістів України. Вона останнім часом
відверто „працює” не на журналістів, а на топ-менеджерів ЗМІ.
Недивно, що комунальні ЗМІ останніми двома-трьома роками стали вкрай
чиновничими, заангажованими. У той час як самі журналісти, сама
журналістика державі здаються абсолютно непотрібними. Не секрет, що
і приватні ЗМІ вкрай заангажувалися політичними або
вузькобізнесовими цілями. За таких умов вельми проблемним уявляється
прийдешній процес роздержавлення ЗМІ.
Демократія в Україні така, яка в ній олігархія, яка у ній влада, яка
Верховна Рада, який у ній народ. Все це глибоко пов’язані між собою
ланки. Тому не треба тішити себе ілюзією того, що в нас демократія
є. У нас є демократія тільки в тій мірі, на яку на цей час, у цьому
році, у цьому випадку погодуються її дійові особи. А дійові особи
будь-якого суспільного процесу — всі верстви цього суспільства. Тому
треба готувати всі верстви нашого суспільства до демократії, до
цивілізації, до нормального життя на рівні не меншому, ніж рівень
життя середнього класу європейських країн.
Література
1. Микола Рябчук. Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і
Заходом. Київ, Критика, 2004, стор. 137-180.
2. Оксана Забужко. Репортаж із 2000-го року. Київ, Факт, 2001, стор.
79-82.
3. Анатолій Круглашов. Національна держава versus громадянське
суспільство. Матеріали наукового симпозіуму 16-17 червня 1999 року
„Транскордонне співробітництво у полі етнічних регіонів Східної та
Південно-Східної Європи”. Чернівці, „Золоті литаври”, 1999, стор.
9-20.
4. Юрій Шевельов. Я — мене — мені. „Березіль”, №№ 3-4, 2000, стор.
7-14.
5. Наталя Голованова. „Купянская телерадиокомпания: куда идем?”.
Газета „Український формат”, № 26 (46), 2005-06-27.
6. Наталя Голованова „Жовто-синім по білому”. Книга знаходиться у
виданні.
7. Наталя Голованова. Національна еліта в контексті української
державності. Доповідь на V Міжнародному Конгресі україністів.
Чернівці, 2002.
|
