Нані Гогохія
(Луганськ)
ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНДУСТРІАЛЬНОГО МІСТА
1930-Х РР. (НА МАТЕРІАЛАХ ДОНБАСУ)
За своїм визначенням історія повсякденності є різновидом
мікроісторії, що пов’язана з вивченням культурних локалізмів,
аналізом побутової рутини. Об’єкт дослідження стає більш дрібним,
вузьким, а його аналіз більш широким. Особливістю історії
повсякденності є певна “заземленість, більш конкретна
деталізованість” [1, 127]. “Повсякденність – це дрібні факти, ледве
помітні в часі й просторі; що більше ви звужуєте поле спостереження,
то більше у вас шансів опинитися в оточенні матеріального життя.
Воно поширюється на всіх рівнях суспільства, характерізує його
спосіб існування й спосіб дії…” – вважав Ф. Бродель [2, 11].
Вивчаючи повсякденне життя суспільства слід враховувати той фактор,
що в будь-якому сталому середовищі є своя повсякденність:
повсякденність життя робітника, лікаря, науковця, віруючого різних
конфесій тощо. Тому необхідно знайти такий ракурс звичайного життя
городянина, який мав би певні універсальні риси, якого не уникнув би
жоден мешканець міста. Труднощі в задоволенні основних людських
потреб - в їжі, одязі та даху над головою, були найбільш характерною
ознакою періоду. Умови, в яких жили українські городяни становлять
предмет роботи.
Взагалі така проблематика є безмежною як саме життя і може включати,
крім зазначених моментів, сферу дозвілля і відпочинку, приватного
спілкування тощо. На перший погляд, вона є певною мірою відірваною
від політики влади, оскільки становить приватне життя окремих осіб.
Однак, за виразом Вацлава Петрова, повсякденність постреволюційного
і сталінського часу - це, разом з тим, особливе, відзначене
брутальним впливом масштабного історичного катаклізму, соціальне
середовище [3]. Тому вивчення впливу радянської тоталітарної влади
на формування цієї сфери людського буття сьогодні викликає неабиякий
науковий інтерес [1; 4]. Оскільки ці процеси в Україні мали свої
особливості та наслідки, слід звернутися до вивчення повсякденного
життя українських городян на прикладі Донбасу – найбільш
урбанізованого та індустріально розвиненого регіону, де
найрельєфніше проступали протиріччя і труднощі модернізації. Саме
вивчення взаємозв’язку між ініційованим владою процесом
індустріалізації та змінами в повсякденному житті мешканців великих
індустріальних міст і є метою даного дослідження.
1930-ті роки були періодом становлення й зміцнення тоталітарної
системи, періодом модернізації, індустріалізації народного
господарства, коли сформувалися основні економічні та
соціально-політичні засади функціонування радянської держави. Саме в
цей час активно розгорнувся процес повного підпорядкування всіх сфер
суспільного життя одній меті - форсованому промисловому розвиткові.
Необхідно відзначити, що попри існування великої кількості проектів,
що мали на меті покращення житлових умов українських городян, саме
житлове питання, яке за відомим виразом “тільки зіпсувало людей”, в
період індустріалізації набуло катастрофічної гостроти. У першу
чергу ця проблема торкнулась великих індустріальних центрів, в яких
житлове будівництво не встигало за приголомшуючими темпами
урбанізації. Середня площа в українських містах при санітарній нормі
у 9 кв. м.[5, 27] зменшилася з 5,7 кв.м. у 1924 р. до 5,2 кв.м. у
1931р., а в головних промислових регіонах, наприклад, у Донбасі – до
3,8 кв.м. житлової площі [6, 9]. Але дуже часто її було значно
менше.
Житлова тіснота стала у 30-х рр. характерною особливістю міського
побуту. Городяни із сім'ями жили в напівземлянках, підвалах.
Міськради досить часто видавали ордери на проживання в місцях
загального користування - ваннах, вбиральнях, кухнях і навіть
ліфтах. У Луганську були громадяни, що офіційно мешкали у приміщенні
вокзалу [7, 7]. Робітники, які вважались “привілейованою” верствою
радянського суспільства (постанова РНК СРСР в 1930 р. “наказала”
надавати їм 80% усієї збудованої жилплощі) перебували у критичному
стані. Не дивлячись на запевнення тогочасних радянських фахівців у
тому, що “житлова справа в радянській державі – це перш за все
справа забезпечення житлом пролетаріату і в першу чергу робітників
фабрично-заводської промисловості [5, 27], надання робітникам
квартир проводилося повільно. Загальна забезпеченість житловою
площею робітників кам’яновугільної промисловості у Сталінському
районі дорівнювала в 1930 р. 3,1 кв.м. на душу й збільшилась
протягом наступних 2 років лише на 0,7 кв.м [8, 12]. З 2.07.1929 р.
по 4.08.1930 р. до жилкомісії Сталінської міськради було подано
близько 500 заяв із проханнями надати житло, поліпшити житлові умови
від робітників і службовців міста із сім’ями [8, 3-337]. У більшості
цих випадків умови проживання робітників, які звернулися із заявами
до влади були дійсно катастрофічними, що підтверджували акти
обстежень.
Попри всі гасла комуністичної влади щодо піклування про “авангард
суспільства” - робітництво, індустріалізація за будь-яку ціну
впродовж 30-х рр. була єдиною метою уряду. Створення людських умов
для робітників не входило до першочергових завдань держави. У першій
половині 30-х рр. особливо критичним було становище робітників
новостворених заводів і фабрик, тому що вони починали працювати перш
ніж для персоналу знаходилось хоч яке-небудь житло.
Відсутність нормальних житлових умов доповнювалась майже повною
відсутністю елементарних засобів гігієни. У казармах робітники були
змушені спати без білизни, тому що не мали коштів на її придбання.
За матеріалами обстеження умов життя шахтарів м.Сталіно з’ясовано,
що всі кімнати, відведені під гігієнічні заходи, були заселені
робітниками [9, 34].
Серйозною проблемою була якість житла. Більшість житлового фонду в
селищах міського типу й новостворених містах складали саме бараки –
тимчасові дерев’яні помешкання, які потребували менше витрат коштів
і часу. У 1938р. більшість робітників Ворошиловградського
паравозобудівного заводу мешкала в бараках, які не мали світла,
водогону, опалення й каналізації [10, 147]. Згідно з даними
Сталінського обласного статуправління, в 1938 р. з 87027
обслідуваних бараків області жоден централізовано не опалювався, до
каналізації приєднано було 723, до водогону - 4638, світло проведено
до 76073 [11, 4]. Постійний житловий голод приводив до появи
найбільш страшного мотиву ухвалення тогочасного терору - побутового.
Дуже правдоподібним є розуміння ситуації Е. Радзінським: “Кожний
арешт означав “звільнену житлплощу”[12, 448].
Наведені факти доводять, що радянська система дивилася на
урбанізацію як на побічний продукт індустріалізації, тому вирішення
проблем міст обмежувалося функціональними, утилітарними питаннями:
якщо вже “трудові ресурси”, “робітнича сила” потребує даху над
головою, треба будувати міста і житло, але в найбільш дешевий
спосіб, намагаючись звести витрати до мінімуму. Городяни були
змушені жити в умовах, що не передбачали нормального існування,
відпочинку після важкого робочого дня. Квартирне питання,
безперечно, впливало на масову свідомість, збільшувало напруження в
суспільстві.
Негативні наслідки форсованої індустріалізації спостерігались й у
сфері міської торгівлі та споживчого ринку. В українських містах з
кінця 20-х років починає діяти карткова система, що покликана була
вирішити проблеми з постачанням і яка взагалі була суто міським
явищем. Монополія на хліб, продовольча диктатура завжди розглядалися
партією більшовиків як засіб повного контролю над масами. Вождь
революції чітко накреслив для своїх наступників дію цього заходу:
“…хлібна монополія, хлібна картка … є в руках пролетарської держави
… наймогутнішим засобом обліку і контролю, … примусу до праці,
сильніший від законів конвенту та його ґільотини” [13, 292]. Криза
постачання створювала дефіцит продуктів. Вже 6.12.1928 р. Політбюро
ЦК ВКП(б) дозволило Радам великих промислових центрів ввести картки
на хліб (відповідно була видана постанова РПО від 11.12.1928 р.).
Головною метою карткової системи було забезпечення споживання
робітників і службовців за рахунок “непролетарського” населення і,
особливо, селянства. З 14.02.1929 р. карткова система стала
загальносоюзною. Картки на дефіцитні товари надавали можливості
окремим групам громадян купувати товари в певному магазині, але в
обмеженій кількості й обмежене число разів за місячною нормою. Хліб
населенню відпускався за спеціальними забірними книжками. З 1931 р.
з метою посилення контролю їх видача перейшла з рук споживчої
кооперації до виконкомів, а з прийняттям ЦК та РНК СРСР постанови
від 4.12.1932 р. “Про розширення прав заводоуправлінь у справі
постачання робітників і покращення карткової системи“ картки почали
видавати безпосередньо підприємства та організації [14, 176]. Таким
чином був здійснений крок, що остаточно прив’язав харчування та й
всю сферу споживання до виробництва. Книжки видавали тільки так
званому “трудовому населенню”. Особи, позбавлені політичних прав,
автоматично позбавлялися й права на захист з боку держави у важкий
час, а відповідно й права на існування, бо карток вони не
отримували. Карткова система розпочала епоху, характерною
особливістю якої було позаринкове споживання. Держава сама займалася
цільовим розподілом товарних фондів. Якість і кількість постачання
залежала від того, наскільки важливим вважався регіон стосовно
планів індустріалізації. У відповідності до цих самих планів
відбувався розподіл у регіоні - в першу чергу забезпечувалися
“планові централізовані споживачі”, до складу яких було зараховано
зайнятих у промисловому виробництві, інші отримували залишки.
Постановою РПО від 18.02.1930р. було встановлено два списки міст, а
з 1931 р. постачання велося за чотирма списками: особливим, першим,
другим і третім, що мали назву “списки міст”, але насправді вони
включали в себе групи підприємств, відповідно до їх важливості,
тобто до кількості в місті підприємств важкої промисловості. Все
населення ділилося на різні категорії за “класово-виробничою”
ознакою. Переваги в постачанні мали представники особливого списку,
до яких було зараховано робітників вугільної промисловості Донбасу,
металургів Донбасу і Дніпровського регіону, машинобудівників і
хіміків Донбасу, а також першого списку [15]. У 2 та 3 списках
знаходилися невеликі та неіндустріальні міста і об’єкти. Отримували
вони обмежене коло продуктів - хліб, цукор, крупу, чай за низькими
нормами. Постанова про розширення прав заводоуправлінь у розподілі
створила нові ґрадації - робітники-ударники, робітники-неударники,
ударники виробничих цехів, ударники невиробничих цехів, із стажем
більше або менше року на цьому підприємстві [16, 783]. Так звані
ударники взагалі стояли окремо, вони крім основної забірної книжки,
отримували спеціальну пронумеровану картку, що діяла один місяць і у
випадку невиконання плану або порушення дисципліни, не подовжувалася
[17; 18, 51].
Розподіл продуктів за картками покращив, перш за все, становище
робітників Донбасу. Саме ця категорія населення за підрахунками
статистиків вже в 1930 р. значно зменшила кількість товарів (у 1,5
рази), що купувались у приватному секторі (тобто на ринку, за
більшими в 3-4 рази ніж у кооперації цінами) в порівнянні з іншими
категоріями – службовцями і загальною масою “робітників промислових
підприємств України” [19, 49-51].
Проте, незважаючи на таку розгалужену ієрархію в системі постачання,
існування привілейованих городян, що отримували більше продуктів ніж
більшість їх співвітчизників, треба зазначити, що такі “привілеї”
були дуже відносними й надавали можливості певним категоріям у
кращому разі не знепритомніти під час важкої зміни на виробництві. У
промислових містах і фабрично-заводських селищах на початку 1930-х
рр. норма хліба для робітників і службовців заводів і підприємств
дорівнювала 600 гр., для членів сімей робітників і службовців та
іншого працюючого населення – 200-300 гр. на день, кустарі
промислових артілей взагалі отримували лише 200 гр. на день і 100
гр. на утриманця [20, 116]. З 1930 р. з розповсюдженням карткової
системи на інші продукти, шахтарі і робітники “гарячих”
металургійних цехів отримували 200 гр. м’яса на 20-22 дні, службовці
тих самих підприємств – 100 гр. [21, 74]. Ненормовані продукти –
сир, ковбаса, цукерки не з’являлися в кооперативах місяцями [22,
59-63].
Взагалі городяни знаходилися у кращому стані, ніж сільське
населення, а населення великих індустріальних міст - ніж мешканці
невеликих і неіндустріальних. Але вже у другому кварталі 1933 р. у
зв’язку з голодом на селі, підприємства другого і третього списків
взагалі були позбавлені централізованого постачання більшістю
продуктів, а в 1934р. - і хлібом [23, 127]. Також було зменшено на
30, 6 тис. осіб контингент трудящих першого списку, знижено на 200
гр. місячну норму постачання маргарином робітників Донбасу [23,
127].
Характерною ознакою часу були також закриті розподільники, що, на
думку влади, виправдали себе як “організаційна форма класового
розподілу товарів” [14, 180]. Вони були покликані “охопити
робітників основних галузей промисловості”, але, крім своїх
безпосередніх функцій, ще й годували численну армію функціонерів
різного ґатунку. В кінці 1932-1933 рр. було завершено формування
системи відділів робітничого постачання (ВРП) при окремих
заводоуправліннях, що приходили на зміну кооперативній формі
постачання [16, 787; 14, 179-180]. Але, за свідченнями сучасників,
ці радянські установи являли зразок ще одного “складного
бюрократичного апарату, що пожирав великі суми народних грошей”, і в
яких “формальність і суворий облік були ширмою для всіляких
махінацій”. Люди, що видавали забірні книжки, завжди мали можливість
отримати для своєї сім’ї картки щонайменше на двох або трьох
“мертвих душ” - звільнених з підприємства осіб [24, 147].
На тлі постійного дефіциту продуктів особливого змісту набуває той
факт, що з 1930 р. в містах з’являються славнозвісні магазини
“Торгсіну” (“торгівля з іноземцями”), які вже з осені 1931 р. із
підприємств закритого типу перетворюються на магазини для всіх
бажаючих. Тут можна було будь-кому придбати за ”доступними цінами”
продукти й товари в необмеженій кількості за валюту, золото старого
карбування, брухт золота [25, 8]. Населення, зголодніле і злиденне,
несло до цих “оазисів” достатку останнє: особисті заощадження і
сімейні реліквії, саме через них вдавалося вижити тим “соціально
неблагополучним” групам населення, кого держава зарахувала до
уламків минулого. Магазини “Торгсіну”, що існували до 1936 р.,
виглядали аномалією поруч із напівпустими крамницями й не
відповідали матеріальним можливостям пересічного українця.
Альтернативою картковій системі і закритому розподілу були також
державні комерційні магазини, в яких можна було купувати товари без
карток, але за більш високими цінами [14, 7], що було по суті
державною спекуляцією. “Торгсіни” й комерційна торгівля дозволяли
вилучити в населення й акумулювати в руках держави додаткові кошти й
валюту, що так необхідні були для індустріалізації.
Треба зазначити, що хоча владою і було проголошено принцип
пріоритетного постачання індустріального робітництва, але численна
номенклатура, яка відповідно до свого статусу мала спеціальні пайки,
дуже часто не гребувала й таким прийомом як “самопостачання”[26,
132-140 ]. Боротьба з так званими “зловживаннями” не давала
результату, оскільки була однією з умов існування системи.
З представників інтелігенції тільки ті, хто вважався урядом
необхідними для індустріального будівництва, духовного
обслуговування системи, отримували спецпостачання. Вони були
зараховані до списків різних елітних організацій, спеціально
створених, щоб наблизити частину інтелігенції до влади і відповідно
змусити відпрацьовувати “борг” - Спілки письменників, композиторів,
архітекторів. Найнижчою категорією інтелігенції за списками
постачання Наркомат постачання визнав викладачів неіндустріальних
вузів і технікумів, осіб “вільних” професій, до яких входили
приватні лікарі, художники, скульптори, адвокати, викладачі
приватних уроків тощо. Не вбачаючи необхідності в цій категорії,
держава залишала їх майже напризволяще, бо в умовах, коли більшості
необхідних продуктів не вистачало індустріальному робітництву, менш
важливим для справи індустріалізації особам було ні на що
сподіватися.
У зв’язку з проголошеною урядом ще в 20-х рр. кампанією “За новий
побут”, а також з метою звільнення робітниць від кухонних справ по
всіх містах була створена мережа їдалень, як відкритих, так і таких,
до яких трудівники прикріплювалися так званими секціями радянської
перебудови побуту при міськрадах [27, 19]. Але їснуючі їдальні не в
змозі були нагодувати всіх бажаючих, оскільки вже у 1930р. були
перевантаженими на 500%[28, 25]. Покладені на них обов’язки їдальні
виконували погано. Підсумки перевірки закладів громадського
харчування в м.Сталіно в січні 1930 р. виглядали невтішно [29,
66-67]. Калорійність їжі у середньому по республіці коливалась від
400 до 725 ккал., у той час як норма для робітників фізичної праці
дорівнювала 1200-1400 ккал.[28, 25]. Серйозною вадою роботи ідалень
була також система славнозвісних “записок”, за якими завідуючі
виробництвом відпускали продукти різним категоріям урядовців поза
нормою [30, 24]. Загальні проблеми з постачанням безпосередньо
відбивались і на їдальнях.
У другій половині 30-х рр. ситуація почала змінюватися. З 25.09.1935
р. була скасована карткова система на хліб, а трохи пізніше й на
інші продукти і непродовольчі товари [31, 547-548]. Також офіційно
перестав існувати закритий розподіл. У магазинах з’явилися
різноманітні продукти харчування. Тепер не лище партноменклатура, а
й трудівники, що заробляли набагато більше від інших - передовики і
стахановці, могли дозволити собі смачну і калорійну їжу. “Сталинский
рабочий” натхненно повідомляв про шинку, ковбасу, птицю, які могли
собі дозволити шахтарі-ударники до свят [32, 4]. З приводу
різноманітних свят у їдальнях, ресторанах, кафе починалася торгівля
холодними закусками: галантини, паштети, роляд з порося, порося
заливне, риба заливна, салат “олів’є” тощо. Але всі ці делікатеси
були доступні лише найбільш забезпеченим верствам населення, різного
гатунку функціонерам і тим, хто дійсно надмірно трудився, у прямому
розумінні не розгинаючи спини, й кого керівництво відзначало як
ударника або стахановця. Інші городяни разом із відміною карткової
системи опинилися у скрутному становищі. З великих міст донесення
НКВС повідомляли, що почали зникати продукти, черги за ними займали
вночі з другої години, як і на початку 30-х рр. У всіх промислових
центрах республіки були навіть встановлені ліміти 1 чи 2 кг одного
виду в одні руки [33, 119]. Вже з середини січня почалися перебої в
торгівлі хлібом, знов відродилися черги, що сягали 300 осіб і
більше, хліб у магазинах зникав протягом кількох годин [33, 65].
Ціни на продукти швидко виросли і не всім городянам вистачало
заробітку, щоб придбати мінімальний набір продуктів для родини. У
1936р. середня заробітна платня робітників Донецької області у всіх
галузях дорівнювала 173 крб.[34, 27], що дозволяло пересічному
городянину купити лише по 2 кг основних продуктів харчування на
місяць [35, 302 ].
У листопаді-грудні 1936 р. не вистачило хліба для забезпечення всіх
робітників Донецької області. Ситуація, що склалася, зайвий раз
довела, що вільна торгівля не може існувати в той час, коли товарів
не вистачає. У 1938 р. були встановлені норми продажу окремих
товарів, наприклад, у містах Ворошиловградської області норма
продажу картоплі дорівнювала не більше 5 кг в одні руки [36, 16].
Отже, відкрита торгівля другої половини 30-х рр. не уникла товарної
кризи. Стихійно почала відроджуватися карткова система, що попри всі
свої недоліки, в умовах постійного дефіциту була єдиним можливим
засобом розподілу продовольства.
Крім умов життя, городянина завжди відрізняв від мешканців села
зовнішній вигляд, одяг. Щоб відтворити у свідомості риси епохи
необхідно уявити собі типового городянина 30-х рр. Це був період,
коли поступово забувались криваві події революції й громадянської
війни, життя поступово входило у свою звичну колію й, не дивлячись
на складнощі, брало своє. Жінкам, як і всім жінкам у світі, хотілося
бути привабливими, модно вдягатися, й користуватися парфумами. Дітей
батьки мріяли бачити в різноманітному яскравому одязі. Але на
початку 30-х рр. навіть такі прості людські потреби наражались на
повне нерозуміння їх державою. Гарний одяг у роки першої п’ятирічки
знайти було важко. Форсоване будівництво соціалізму почалось з того,
що маленька людина великого міста знову катасторофічно обносилася.
Із середини 1929 р. виникли перебої з промисловими товарами. Їх, як
і продукти, почали видавати по картках.. Але карткова система не
могла вдягнути городян. Комісія з робітничого постачання Донбасу
після обслідування ситуації, зазначала, що в більшості магазинів
готового одягу і галантереї “полиці пусті” [37,23]. Цією ж комісією
було прийняте рішення ввести до практики розподіл дефіцитних
промтоварів (взуття, галоші, готовий одяг, білизна та ін) за
талонами, що видаватимуться на підприємствах.. Але й талони не
допомогали. За всіма товарами вже з ночі формувалася велика черга, у
якій члени родини до ранку заміняли один одного. Легка промисловість
була настільки нерозвинена, що будь-які товари широкого вжитку були
дефіцитом. На виробництві взуття відбилося як знищення дрібної
кустарної промисловості, так і зникнення основної сировини - шкіри,
внаслідок масового забою худоби під час колективізації і голодомору.
Карткова і талонна ситема не були ефективними не тільки через
недостатню кількість товарів та їх низьку якість, а й завдяки
феномену, що отримав у радянські часи назву “знайомство”, “зв’язки”
або “блат”. Дефіцитні товари реалізовувалися у крамницях через
“задні кімнати” [38, 30] - як казали “наліво”, або по записках від
посадових осіб. Серед робітників на зайву сорочку, чоботи, білизну
міг претендувати тільки ударник. Більшість з тих, хто працював на
заводах, шахтах, і своїм власним важким трудом зміцнював
промисловість, часто не мала можливості придбати собі пристойний
одяг. Аналізуючи культроботу серед робітників Донбаса на нараді у
Запоріжжі в березні 1931 р., культпропагандисти відзначали
підвищення відвідування робітничих клубів, що вважали своїм
досягненням. При цьому вони зауважували, що раніше робітники не
ходили до клубів, пояснюючи це тим, що в них “немає штанів”. Зараз
же клубна робота досягла такого високого рівня, що “ледве не без
штанів йдуть, бо бачать, що поруч з ними такі самі чумазі як і вони”
[39, 28].
З середини 30-х рр. ситуація дещо змінилася, й ті категорії
громадян, що отримували більш-менш відповідну зароботну платню за
використання “стахановських методів праці” отримали можливість
купувати майже всі необхідні речі. До того ж змінилося і ставлення
влади до моди та одягу. Навпаки, намагання гарно вдягатися почало
заохочуватися. Юнаки й дівчата тепер не стояли перед загрозою бути
виключеним з комсомолу за шовкові панчохи або краватку. Кінозірки
радянського кіно з екранів демонстрували вишуканість і високий стиль
одягу. З середини 30-х років у великих містах стали видаватися і
розповсюджуватися журнали мод – “Моделі сезону”, “Модели платьев”,
“Моделі для індивідуальних замовлень” тощо. Газета “Сталинский
рабочий” повідомляла своїх читачок, який одяг є модним у сезоні,
навіть друкувала моделі жіночого і дитячого одягу [40]. Однією з
причин такого різкого повороту з боку влади було намагання заохотити
населення до праці, використовуючи черговий позаекономічний стимул.
Створення елітних груп - предовиків виробництва, ударників, пізніше
- стахановців, стиль життя, зовнішній вигляд яких були б
привабливими для інших, було пропагандистським кроком. З іншого
боку, необхідно було якось виправдати гарний і модний вигляд
партійних і державних керівників, особливо їх дружин, що
користувались численними пільгами, мали доступ до закритих
розподільників.
Але якщо ми заглянемо у пересічну крамницю 1936 р., нас зовсім не
задовільнить побачене. За результатами перевірки магазинів бригадою
державної торгівельної інспекції у Сталіно було виявлене наступне:
“Одяг: пальто, розміри не вказані, дірки зашиті білими нитками, або
зовсім не зашиті, гудзики відсутні, комір занадто короткий; взуття:
…носки різні за розміром, підклад зморщений, каблуки відстають, у
деяких порізана підошва, якість зазначена надписом перший сорт”
[41]. Місцева фабрика на конференції, присвяченій боротьбі за якість
продукції, виставила зразки своїх моделей, що викликали здивування й
обурення у присутніх, бо більшість зразків була бракована.
Виявилося, що тільки за дев’ять місяців 1936 р. фабрика випустила 42
тис. бракованих речей [42].
Все ж таки, хоч ситуація з одягом поступово і змінювалась на краще,
треба зазначити, що й у відносно благополучних, з точки зору побуту,
1936-1938 рр., далеко не всі категорії населення були забезпечені
всім необхідним і “красиво” вдягатися у другій половині 30-х рр. не
мала змоги більшість українських городян. Причинами цього була як
велика кількість бракованої продукції, так і той факт, що речі, які
пересічний громадянин міг собі дозволити, виходячи з власного
заробітку, далеко не відповідали його бажанням. Гарний і престижний
одяг - крепдешинові сукні, демісезонне пальто, костюм “чарльстон”,
крім того, що був дефіцитом, коштував дорого. Здійснити “рожеву”
мрію стахановки Марусі Макарової про “молочного коліру туфлі за 180
крб., крепдешинову сукню за 200 крб., пальто за 700 крб.” [43],
зрозуміло, могли не всі, бо середня заробітна плата навіть
промислового робітника в цей час дорівнювала 222 крб.[44], а в інших
галузях була ще меншою. Якщо врахувати й те, що пересічний робітник
у середині 30-х рр. мав 3 утриманців [45], зрозуміло наскільки
недосяжним був для його родини гарний одяг. Необхідно пам’ятати й
те, що в місті мешкали люди інших професій - вчителі, бухгалтери,
лікарі, адвокати, студенти, пенсіонери, працівники сфери
обслуговування, доходи яких були значно меншими ніж у робітників.
Для них були доступні в найкращому разі дешеві речі - парусинові
туфлі, “толстовки”, смугасті футболки. Іноді для городян було
проблемою дістати й необхідне. Матеріали до засідання РНК УРСР з
приводу роботи шкіл, що відбулось у кінці 1938р., серед причин
низького відсотку відвідування шкіл учнями називають незадовільне
забезпечення частини дітей шкільного віку одягом та взуттям [46].
Навіть у столиці республіки вночі продовжували збиратися
багатотисячні черги перед магазинами одягу і вранці під наглядом
міліції люди, беручись за руки (щоб ніхто не проскочів без черги),
як в’язні, починали заходити всередину [47, 57-58].
Отже, система постачання 30-х років існувала за виробничим принципом
- постачати в першу чергу тих, хто працював на індустріалізацію. Ця
система, до того ж, була вкрай прагматичною, бо, попри всі
пропагандистькі гасла, будь-яким елементам соціальної справедливості
в ній не було місця, зате чітко простежувався гіпертрофований
принцип державної вигоди. Необхідно відзначити, що хоча населення
індустріального Донбасу і знаходилось в порівняно кращих умовах, ніж
жителі неіндустріальних міст, але задовольнити всі потреби не міг й
цей “авангард” робітничого класу. Цінність окремої особистості,
комфорт і зручність її існування не розглядалися владою як
першочергові завдання, що й було причиною багатьох проблем городян.
Таким чином, у1930-ті рр. навіть приватна й життєво необхідні людині
потреб десь жити, щоденно харчуватися та вдягатися перетворилася на
важель зміцнення влади й засіб маніпулювання населенням. Цей факт
потребує серьозного вивчення з боку радянологів. Зауважим також, що
велика кількість елементів повсякденного життя українського
городянина, які не були предметом спеціального дослідження,
виявлялися певною мірою детермінованими політикою влади. Це проблеми
дозвілля, приватного спілкування, форми святкування різноманітних
дат тощо, які й визначають напрямок досліджень на майбутнє.
Література
1. Поляков Ю.А. Человек в повседневности (исторический аспект) //
Отечественная история. – 2000. - №3. – С. 125 – 132.
2. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм
ХV-XVІІ вв. – М., 1986.- Т.1: Структуры повседневности. – С.11
3. Петров В. Советская история и чертовщина // http: russ.ru
/authors/vpetrov.html
4. Советское прошлое: поиски понимания. Круглый стол //
Отечественная история. – 2000. - №4. – С. 90-120.; Лебина Н.Б.
Повседневная жизнь советского города: Нормы и аномалии. 1920-1930
годы. - СПб., 1999.
5. Вологодцев І., Каплунов І. Комунальне господарство міст України.
– Харків, 1930.
6. Комунальне господарство УСРР. – Харків, 1931.
7. Державний архів Луганської області (далі ДАЛО), ф.5, оп.1, спр.
79.
8. Державний архів Донецької області (далі ДАДО), ф.279, оп.1,
спр.861.
9. ДАДО, ф.279, оп.1, спр. 336.
10. ДАЛО, ф.5, оп.1, спр. 564.
11. ДАДО, ф.4249, оп.1, спр. 240.
12. Радзинский Э. Сталин. М.: Вагриус, 1997.
13. Ленін В.І. Повне зібрання творів. Пер. з п’ятого рос. вид.:
Т.34: липень – жовтень 1917 р. – К.: Політвидав, 1973.
14. Нейман Г.Я. Внутренняя торговля СССР. М.: Гос.соц.экон. изд-во,
1935.
15. Советская торговля. - 1934. - № 7-8. – С.2.
16. Собрание законов и распоряжений РК Правительства СССР:
Алфавитно-предметный указатель. 1932. Отдел І: (№№ 1-84). - Бм.:
ОГИЗ, Бд.
17. За индустриализацию. - 7.04.31.
18. Центральний Державний архів вищих органів влади України (далі
ЦДАВОУ), ф.798, оп.1, спр.1696.
19. ЦДАВОУ, ф.582, оп.1, спр.5256.
20. ЦДАВОУ, Ф.1, оп.7, спр.1113.
21. Осокина О. За фасадом сталинского изобилия. Распределение и
рынок в снабжении населения в годы индустриализации 1927 - 1941. -
М., 1999.
22. ЦДАВОУ, Ф.582, оп.1, спр.4438.
23. Центральний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГОУ),
ф.1, оп.20, спр. 6377.
24. Маньков А.Г. Из дневника рядового человека (1933-1934гг) //
Звезда. - 1994. - №5. – С.134-183.
25. Вісті. - 1.08.32.
26. ЦДАГОУ, Ф.1, оп.20, спр.6432.
27. ДАДО, ф.279, оп.1, спр.233.
28. ЦДАГОУ, Ф.1, оп.20, спр.3166.
29. ДАДО, ф.279, оп.1, спр.241.
30. ДАДО, ф.279, оп.1, спр.567.
31. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: В 5
т.: Сб. док и мат.- М.: Политиздат, 1967. - Т.2: 1929-1940 гг.
32. Сталинский рабочий. - 7.11.36.
33. ЦДАГОУ, ф. 1, оп.20, спр.6766.
34. ЦДАВОУ, ф. 318, оп.1, спр.990.
35. Ніколаюк Т.А. Політика держави щодо мотивації праці робітників у
промисловості України (1929 -1938). – Дис…канд. іст. наук: 07.00.01.
– Острог, 1999. – 337 с.
36. ДАЛО, ф.5, оп.1, спр. 638.
37. ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр.3122, арк.23.
38. ЦДАГОУ, ф.1, оп.20, спр.3179, арк.30.
39. ЦДАГОУ, ф.1, оп. 20, спр.4176, арк.28.
40. Сталинский рабочий. - 3.10.36.
41. Сталинский рабочий. - 7.10.36.
42. Сталинский рабочий. - 7.10.36.
43. Стаханов А. Жизнь шахтерская. – К., 1986. – С.114.
44. ЦДАГО, ф.1, оп.20, спр. 6678, арк.9.
45. Праця в УСРР. Ст. дов. – К., 1937. – С. 110-111.
46. ЦДАВОУ, ф.2, оп.7, спр.152, арк.156.
47. Фицпатрик Ш. Повседневный сталинизм. Социальная история
Советской России в 30-е годы: город. - М., 2001.
|
