Геннадій Єфіменко
(Київ)
ЕТНІЧНО-КУЛЬТУРНИЙ ВИМІР ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ В ПІВДЕННО-СХІДНІЙ
УКРАЇНІ: ПРОГНОЗИ ТА РЕЗУЛЬТАТИ
Історичний досвід передових країн Заходу свідчить про нерозривний
зв'язок соціально-економічного розвитку з національною політикою.
Російська імперія, у складі якої до Першої світової війни
знаходилася більша частина України, відстала у економічному, а
відтак і в національному будівництві Щоб не опинитися на периферії
світової політики, їй необхідно було терміново наздоганяти провідні
країни Заходу. Для цього потрібні були рішучі кроки, спрямовані на
зміну соціально-економічнпх та політичних засад імперії, на
лібералізацію національно-культурної політики та прискорення темпів
розвитку освіти Перед керівництвом країни постало завдання
модернізувати суспільство, перетворити його з сільського на
індустріальне. Про відмову від індустріалізації не могло бути й
мови.
Слушною є думка про те, що модернізація суспільства здійснювалася б
за будь-якої влади Зокрема, на незворотності процесу модернізації
наголошує А.Сенявський. Він вважає, що питання про те. бути чи не
бути російській модернізації в умовах колоніальної експансії Заходу
не стояло відмова від неї означала занепад та крах російської
державності, а разом з нею і російської цивілізації' На зумовленому
історичними обставинами „наздоганяючому розвитку" Росії наголошує А
Вишневський, підкреслюючи при цьому, що такий шлях був незворотним,
незалежно від того, хто б переміг у громадянській війні - червоні чи
білі, бо всьому причиною були "умови старту" Дослідник вважає, що
"передреволюційний розкол у суспільстві був надзвичайно глибоким,
білим переможцям прийшлося б опиратися на ті самі соціальні прошарки
суспільства, на які опиралися червоні, а параноїки були не лише у
більшовиків"'. Подібної точки зору на зумовленість модернізаційних
процесів притримуються й інші російські дослідники, хоча оцінки
історичних процесів у них часто не співпадають Провина, або скоріше
біда царського уряду була в тому, що він не зміг своєчасно і
правильно зреагувати на нові вимоги життя, перш за все це
стосувалося надзвичайно малого ступеня вертикальної мобільності,
невизначеності у сільськогосподарській політиці та ігнорування
національно-культурного розвитку неросійських народів.
Більшість російських політичних сил, що боролися за владу після
лютневої революції 1917р так і не усвідомили важливість розв'язання
національного питання, що чималою мірою і зумовило їх поразку в
громадянській війні. Більшовицьке керівництво, чия доктрина
будувалася на європейському марксизмі, спочатку надавало мало уваги
надавала цій проблемі Однак після усвідомлення важливості
використання національних мотивів для захоплення та утримання влади,
ленінське керівництво стало більш уважно ставитися до національних
прагнень поневолених народів В.Ленін, а пізніше Й.Сталін, намагалися
максимально можливо використати національні аспекти не лише для
захоплення влади, а й для прискорення модернізації, що було найбільш
нагальною потребою СРСР. Водночас другим завданням, що по можливі
соті розв'язували більшовики, було збереження територіальної
цілісності колишньої російської імперії.
Такий взаємозв'язок є дуже важливим для досягнення успіхів в
модернізаційних проектах, а відтак мав би вивчатися істориками в
першу чергу. Однак до сих пір ця тема лишається недостатньо
дослідженою Поза увагою залишилось це питання і в переважної
більшості російських істориків, що були піонерами теорії
модернізації на пострадянському просторі Українські вчені
БО.Парахонський, С.І.Пирожков, О.У.Хомра навели точну характеристику
такого ставлення до національних аспектів модернізації на прикладі
праці А Вишневського, справедливо зауваживши: „Річ не в тому, що
регіональні проблеми не розглядаються у праці А Вишневського взагалі
їм тут приділено багато уваги. З таких позицій, зрозуміло,
виникнення нових незалежних держав на пострадянському просторі
виглядає чимось випадковим та історично невиправданим 3 цим
об'єктивно налаштований дослідник навряд чи зможе погодитися. Такі
установчі дослідницькі орієнтації, якими здебільшого керується
автор, не дозволяють йому проникнути у глибші шари досліджуваних ним
модернізаційннх процесів"
Відтак при вивченні проблеми модернізації радянського суспільства
ретельний аналіз національно-культурного та політичного розвитку
неросійських народів на території Росії конче потрібен Адже
більшовицьке керівництво ніяк не змогло б успішно здійснити
перетворення суспільства з аграрного на індустріальне без врахування
національних особливостей Так, наприклад, початкову освіту, без якої
індустріалізація просто немислима, неросійські національності могли
швидко і якісно опанувати лише рідною мовою.
Зрозуміло, що неросійські народи брали активну участь у
модернізаційних процесах. Не враховувати при цьому
національно-культурних потреб місцевого населення більшовицька влада
не могла та й не збиралася Запровадження тієї ж політики коренізації
було зумовлене не в останню чергу саме потребами модернізації
економіки, зокрема, завданням стрімкої індустріалізації Такий
взаємозв'язок національно-культурної політики та модернізації чітко
підмітила одна з небагатьох російських дослідниць, що надає належну
увагу національній політиці, - Т Красовицька. Вона зауважила:
„Головною метою національно-культурної політики Радянської влади, в
яких би формулах чи гаслах вона не відображалась, був
модернізаційний прорив країни, необхідність зайняти належне місце у
ряду високо розвинутих країн (держав)" Тобто національно-культурну
політику не можна розглядати як якусь самоціль Вона займала належне
і, можливо, головне місце у радянській модернізації суспільства.
Не випадково у заголовку статті стоїть назва „етнічно-культурний
вимір індустріалізації" Цей термін автор вжив для того, щоб
виокремити дві основні складові національної політики у тих районах,
де найбільш швидкими темпами проходила реконструкція промисловості
Перша частина терміну -- „етнічний , - означатиме національну
приналежність тієї соціально-мобільної частини населення, що стала
суб'єктом індустріалізації. Відповідно аналізуватиметься ставлення
більшовиків до цього аспекту проблеми Друга частина терміну -
„культурний". - стосуватиметься перш за все питання про те. яку
національну ідентичність намагалася створити більшовицька влада її
силу різних обставин - як об'єктивних, так і суб'єктивних, - сталося
так, що індустріалізація в Україні здійснювалася передусім у східних
та південних регіонах. Так, наприклад, серед титульного списку
головних об'єктів нового будівництва, що вступили в експлуатацію у 1
п'ятирічці майже всі знаходяться в південно-східній Україні,
переважно у Донбасі7 Тому говорячи ..індустріалізація" ми маємо на
увазі „Південно-Східна Україна"
Головне питання, на яке ми намагатимемося дати відповідь - „чи
етнічне" і „культурне" під час індустріалізації доповнювало одне
одного, чи суперечило. Складовим цього питання є дослідження ролі
української мови у формуванні певної національної ідентичності під
час індустріалізації
Як це питання вирішувалося до революції цілком зрозуміло: етнічних
українців царизм, звичайно, фізично знищувати не збирався, але хотів
зробити їх росіянами культурно. тобто зрусифікувати. Можливо б це
вдалося, якби у запасі у монархії було б хоча б століття-два
спокійного поступового розвитку Однак часу не було. Модернізацію не
те що не можна було відкладати, взагалі, її потрібно було здійснити
„вчора". Царат в силу різних обставин виявився неготовим вирішити це
питання Недоліки дореволюційного уряду врахувало більшовицьке
керівництво Відтак відверто нехтувати українською культурою воно не
могло, оскільки як підтримка більшовицької влади українцями, так і
вагомий потенціал соціальної мобільності був вкрай необхідним для
Кремля.
За існуючими прикладами та простою логікою речей міста в Україні під
час індустріалізації мали стати українськими як мовно, так і
етнічно. Адже в умовах стрімкої індустріалізації поповнення міської
людності і. зокрема, пролетаріату, має відбуватися перш за все за
рахунок вихідців з села. У селі ж 87.6° о населення були українцями
етнічно, а у 8.5,8% сільською населення й розмовна мова була
українською. Причому навіть в округах Донбасу абсолютну більшість
сільського населення становили українці Варто нагадати, що в Україні
на початку 1930-х рр було 8 національних російських районів, і з них
жодного не було в Сталінській чи Артемівській окрузі.
Що відбулося насправді'7 Росіян за переписом 1926 р було 2 677 тисяч
(9,2% загальної кількості)''1, з них 1 343 тне. жило в містах
(25.1%). Яким же було становище в 1937 та 1939?' Загальна кількість
населення України за 11 років за даними перепису 1937р. зменшилася
майже на 1 млн. (з 28 926 тис. у 1926 р. до 28 000 тис. у 1937 р.
1()), та ІЗ років збільшилася (от що означає більшовицька
доцільність!) майже на 2 млн. за даними перепису 1939р. (відповідно
у 1939 було ЗО 946 тис. чол.). Однак загальна кількість росіян
збільшилася до 3221 898 у !937 та 4 175 299чол. в 1939р. Практично
всі вони пришли працювати у промисловість Зрозуміло, що ці нові
робітники прийшли не з села (за даними перепису 1939 р в Україні на
селі проживало 1 497 993 росіянина а у місті 2 677 306 чол.11,) а
були переселені з території РСФРР Однак незважаючи на це з
українського села прийшла таки більша кількість, аніж було
переселено з Росії, і частка українців у місті збільшилася. Цікаво,
що найменшою частка українців була серед міського населення Молдавії
(50,7%), Києва (53,2%) та Одеської області (58,7%), а найбільшим
відсоток росіян в Ворошиловградській області (32.3) , але й тут
українці становили близько 63% усього міського населення Тобто,
незважаючи на сприяння переселенню росіян, місто етнічно ставало
українським А якою була культурна політика9
Більшовицьке керівництво надавало широкого розголосу своїй
національній політиці. В умовах революційних подій та могутнього
національно-визвольного руху ленінсько-сталінське керівництво
усвідомило доцільність поступок в національному питанні. Однак
стихійність і неорганізованість українських національного руху, а
також недостатня сформованість національних пріоритетів зумовила
проблеми національних урядів. Цікаво, що окрім сподівань на
національну справедливість більшовицької Росії, були навіть певні
економічні розрахунки Так, наприклад О Щадилов у своїй суто
економічній праці з цифрами на руках і цілком логічно доводив в 1919
р, що краще мати справу з Росією, аніж з якоюсь іншою великою
країно. Адже. вважав він, на відміну, наприклад, від Німеччини,
Росія не зможе економічно „задушити" Україну, швидше навпаки14 Ми не
будемо тут додатково зупинятися на романтизмі українських
соціалістів, але зауважимо, що ще до ..влиття" партії боротьбистів в
КП(б)У в Москві не без підстав наголошували, що „єдиними претензіями
цієї партії, з якою. безумовно, варто серйозно рахуватися, є питання
національно-культурного порядку" ~\ 1 на ці поступки, а також
тимчасову формальну незалежність, Ленін і Сталін були готові піти.
Ще у 1919 р В І Ленін у листі "До робітників та селян України"
зазначав, що великоросійські комуністи "повинні бути поступливими
при незгодах з українськими комуністами-більшовиками і
боротьбистами, якщо незгоди стосуються державної незалежності
України, форм її союзу з Росією, взагалі національного питання"16.
Однак кремлівські можновладці не забували, що ці заходи були лише
допоміжними. Основа будь якого суспільства була все-таки економіка,
а національна політика могла лише сприяти чи заважати виконанню
соціально-економічних завдань. Їх ідеалом була жорстко
централізована економіка, до того ж її мобілізаційні переваги
московські керманичі особливо зрозуміли під час воєнного комунізму І
тому від самого початку своєї влади в Україні вони жорстко
контролювали економіку ..незалежної” держави. Економічно радянська
Україна у
1919-1922 рр була повністю підпорядкована Москві Зауважимо, що у цей
період Україна навіть формально не мала власного наркомату, а був
лише уповноважений представник при московському наркоматі Спроби під
час утворення Союзу добитися більших економічних прав не були цілком
проігноровані - все-таки Україна декларативно отримала більше і
господарської автономії, ніж в попередні роки, але ті діячі, які
намагалися поряд з національно-культурними вимогами поставити
економічні ще на XII з їзді РКП(б) та в червні на IV нараді з питань
національної політики були звинувачені у зовсім інших речах та
переведені працювати за межі національних компартійних організацій.
Поряд з цим з самого початку революційних подій більшовицьке
керівництво ставило за мету добитися, щоб, за словами В.[Леніна,
комуністи гноблених націй вимагали "найбільш повного, у тому числі й
організаційного, злиття, а не тільки зближення робітників гнобленої
нації з робітниками гноблячої нації". Тоді як комуністи гноблячої
нації повинні вимагати права націй на самовизначення для гноблених
націй"17 Саме у цьому була мета й коренізації - добитися того, щоб
за асиміляцію виступали саме представники поневолених народів
Причому першою метою більшовиків була уніфікація
соціально-економічного життя та суспільних уявлень про основні норми
поведінки та моралі. - це мало бути однаковим для всього Союзу Такі
наміри знайшли своє втілення у знаменитій формулі „національної
формою та соціалістичної змістом" української культури".
Що означала ця формула? 9 Про форму начебто зрозуміло - це передусім
вживання української мови урядовцями та більш широке залучення
українців до владних структур. Важче питання про зміст. Який це,
соціалістичний зміст'7 Аналіз більшовицької політики в галузі
економіки, передусім засобів мобілізації селян у міські центри та
методи організації сільського господарства після „Великого
Перелому", месіанські мотиви більшовицької ідеології, поступове
утвердження фактично необмеженої влади „вождя", культивування
колективізму приводять до висновку, що соціалістичний зміст
української культури означає її ментальне російщення. Ще більш
цікаво те, що на певному етапі час влада намагалася це здійснити з
допомогою української мови, - у сталінський інтерпретації це період
розквіту соціалістичних націй. Основним практичним завданням на
цьому етапі тут було знешкодити опір українців московській політиці
Певним чином це вдалося зробити, - швидкий розвиток освіти,
„культура революція", широкий доступ етнічних українців з найнижчих
верств суспільства до влади значною мірою знешкодили опір злочинним
діям сталінізму Однак ще V 1926р. Й Сталін у зв'язку з подіями
навколо ОШумського зрозумів, що мовно-кадрова коренізація може
згодом перерости в культурно-політичну
Енергійна діяльність скрипниківців по впровадженню сталінських у
соціально-економічних засад у 1928-32 рр. зумовила підтримку
Й.Сталіним національно-культурної політика українського наркомату
освіти. Це зініціювало переворот у думках не лише рядових українців,
але й представників владних структур. Про те, що українізацію почали
вважати не тимчасовою забаганкою компартійного керівництва, а
постійною політикою свідчить і той факт, що навіть Сталінська
міськрада в 1931-32рр. "свою роботу провадила переважно українською
мовою" ' Такого в історії цього міста не було ні раніше, ні пізніше.
Однак незважаючи на всі декларації про позитивне ставлення до
українців та реальні успіхи національної політики в культурно
освітній сфері, українські „невдячні" селяни виявили найбільший
спротив колективізації сільського господарства. Спроби перетворити
традиційну українську мову на дійовий засіб
радянізації-більшовизації селянства та робітництва не вдався На
величезне незадоволення Москви одним з основних чільників опру стала
та українська інтелігенція, кількісному зросту якої так сприяла
більшовицька влада. Можливо десь гіпотетично Сталін жахнувся при
думці, що було б якби до цього часу і місто стало повністю
україномовним9 Адже зробила б його таким та сама ненависна Москві
українська інтелігенція, а результати її праці, судячи з репресій,
були для Кремля однозначними.
Оскільки Москві не вдалося спрямувати в необхідне русло національну
політику, то, знищивши шляхом репресій та голодомору-геноциду опір
української інтелігенції та селянства, вона вирішила змінити певні
засади у здійсненні національної політики. Від 1933 р влади
перестала активно прияти мовній українізації, особливо в містах,
значно зростає кількість російських шкіл та засобів масової
інформації російською мовою, особливо в індустріальних регіонах19
Місто, ледь не перетворившись в 1927-1932 рр. на україномовне, знову
дістає поштовх для зворотних процесів Формально питання було пущене
на самоплив, але оскільки репресії стосувалися переважно
„українських націоналістів", то фактично така політика сприяла
поступовому поверненню до русифікації.
Іншим висновком влади стало усвідомлення небезпеки самої української
мови Після того, як українські селяни так і не сталії працювати
по-сталінськи у колгоспах, сам Сталін вирішив, що мовні поступки не
призводять ні до чого вартого уваги. За допомогою існуючої мови
„орадянити" українців було неможливо Сама лексика, структура мови,
якимось дивним чином впливала на людей і вони зберігали свою
традиційну українську ідентичність Тому з 1933 р. не лише
припиняються спроби мовної дерусифікації пролетаріату, але й там, де
навчання та культурна робота ведеться українською, починається
активне формування так званого „українського новоязу" Основним
кроком була відмова від „скрипниківського правопису" Лексику і
особливо стилістику української мови з ініціативи Кремля відтепер
постійно наближали до російської мови. А оскільки мова - душа
народу, то фактично й душу намагалися якомога більше зблизити з
російською Згідно із сталінським тлумаченням розпочався другий етап
розвитку соціалістичних націй - їх зближення. Однак до 1937р.
відверто русифікація не пропагується, у 1933 р московське
керівництво ще не наважилося взяти курс на утворення радянської
нації на основі російської
З усього вищесказаного випливають певні висновки. Передусім слід
зауважити, що об'єктивно існували усі передумови, щоб внаслідок
індустріалізації міста стали етнічно. мовно, та культурне")
українськими, оскільки більше аніж -^ населення республіки були
українцями Певною застереженням цього було те, що до революції
фактично не існувало якогось зразка українського міста Однак
основною перепоною на шляху до культурної українізації міста стало
те. що радянська Україна, формально маючії певні ознаки державності,
усе-гаки була ..невід ємною складовою" нової імперії під назвою СРСР
На певному етапі (з 1932р.) більш-менш вдалий проект „обукраїнення"
міст викликав неприйняття більшовицького керівництва, оскільки
Москва, - цілком, до речі справедливо, побачила реальну загрозу
своїм централізаторським устремлінням з боку україномовної культури
міст. Оскільки селянство до того часу вже було поруйноване і зморене
голодом, а відтак не становило реальної небезпеки (водночас не
знижувалася соціальна мобільність населення ), то на перший план у
Кремля висунулося інше завдання - збереження територіальної
цілісності
Хоча збільшення відсотку етнічних українців у містах так чи інакше
відбувалося, але українська культура тут стала щось на зразок права
націй на самовизначення в більшовицькій політиці Нагадаємо, що ця
тема особливо вияскравилася у 1917-1922 р., коли офіційно існувало
право на відокремлення, але більшовики робили усе можливе, щоб не
допустити його реалізації на практиці, пішовши навіть на визнання
політичної незалежності тієї ж України при одночасній повній
економічній підпорядкованості Москві Приблизно те ж робилося і з
українською мовою та культурою в містах після 1933 р. Однак і до
цього періоду Москва не намагалася надати українській культурі
національного змісту, адже нації мали виявляти тенденцію до
„злиття". Сприяння ж у центрі мовній українізації пояснюється
сподіваннями Кремля на те. що й національною мовою, при певних
зусиллях, можна вихолостити, а потім і знищити національний зміст
культури. Після того, як українська мова, на погляд Кремля, не
виконала свою основну функцію „радянізації-більшовизації", політика
у цій галузі відчутно змінилася. Усвідомивши реальну небезпеку
україномовної культури міста для своєї влади, більшовики, по-перше,
відмовилися від сприяння мовній українізації в Південно-Східній
Україні, а по-друге, саму мову почали активно наближати до
російської
Таким чином протягом 1922-1937рр. в етнічно-культурному вимірі
індустріалізації незмінною залишалася об’єктивна при
індустріалізації тенденція на збільшення кількості етнічних
українців у містах Сталими були й спроби владної верхівки боротися з
національним змістом української культури. Однак відчутно змінилася
роль української мови у цих процесах Спочатку її вважали важливою
складовою творення нової радянської людини, боротьби 'і
націоналізмом та недопущення з боку УСРР вимог економічного
суверенітету, а відтак активно впроваджували у містах. Згодом
ситуація змінилася. Більшовицьке керівництво вирішило, що українська
мова є знаряддям українських контрреволюціонерів, і ТОМУ варто
відмовитися від її активного впровадження в культурне життя міста, а
саму мову потрібно наблизити до революційно-пролетарської
російської. Тобто почався етап „зближення націй" Наприкінці 1937- на
початку 1938рр. сталінське оточення зробило спробу перейти ледь не
штурмом до останнього етап розвитку націй -їхнього „злиття" (як у
1919-1920рр. відразу намагалися побудувати комунізм) і відповідно
намагалося ..об єднати" українську мову з російською Однак до таких
кроків реально не виявилося готовим не лише українське суспільство,
але й самі компартійні керманичі Вирішення цього питання було
відкладено на невизначений час.
Література
1. Соснявский Л. Урбанизационный переход России в XX веке как
составляющая часть урбанизационного процесса: Условия реализации,
результаты // Россия на рубеже XXI века: Оглядываясь на век
минувший. - М.: Наука, 2000-С.223; Вишневскии А.Г. Серп и рубль.
Консервативная модерни и нация в СССР. - М.: ОГИ. - 1998. - С.477.
2. Краси В.А Вдогонку за прошедшим веком: Развитие России в XX веке
с точки зрения мировых модернизаций. – М.: РОССПЭН, 1996; Баруцкий
В.С Россииский человек в XX веке. Потери и обретения себя. – СПб.:
Алатейя, 2000; Данилов В.П. Возникновение и падение советского
общества: социальные истоки, социальные последствия. // Россия на
рубеже XXI века: Оглядываясь на век минувший. - М.: Наука, 2003 та
інші.
3. Б.Опарахонський, С.І.Пирожков, О.У.Хомра. Модернізація Росії:
Столітній досвід експериментів.
4. Соснявскии А.С. “Урбанизационный переход” России в XX веке как
составляющая часть урбанизционного процесса: Условия, реализация,
результаты II Россия на рубеже XXI века: Оглядываясь на век
минувший.
5. Автор розглядає перехід до міського суспільства як "широкий
модерні іаціинии процес, який охоплює якісні їміни широкого
ко\іплсксу соціальних характеристик переважаючої частини населення
країни, імін) протягом чотирьох-п'яти поколінь якості населення,
структури, його іаинятості та способу житті, менталітету та багато
іншого.
6. Красовицкая Т.Ю. Модэрниизация России: национально-культурная
политика 20-х годов. - М., І999. -416 с.
7. Итоги разрешения национального вопроса в СССР // Москва. – 1996.
- С 69.
8. Національний перепис робітників та службовців України
/жовтень-листопад 1929 р7 .. 1930. - С.Х11І. XVII.
9. Національні меншини в Україні 1920-1930-ті роки.
Історико-картографічний атлас. - К.. 1996. - С. 15..
10. Всесоюзная перепись населения 1939 года: основные итоги /под
ред. Ю.А.Полякова. - М.. Наука. 1992. -С.68.
11. Там сам. - С.66-70.
12. Щадилов О. Економична політика України - Б.м . 1919. - С.12 ;
Экономические отношения советской России с будущими союзными
республиками. 1917-1922. Документы и материалы. М., 1996. - С.65;
Ленін В.1. Повне зібр творів. - Т.40. - С.44. ; Ленін В.И. Повне
зібр. творів. - Т.27. - С 434; ЦДАГО України, ф. 1. оп.20. спр.
6634. арк.2.
13. Більш детально див : Національна політика керівництва ВКП(б) в
Україні 1932-ЗН рр. (освіта та наука). – К.: Інститут історії
України НАН України - 2000 - 72 с.
14. Більш детально див: "Зміни в національній політиці ЦК ВКП(б) в
Україні (1932-1939). // Український історичний журнал. -2000. -№2. -
С.62-91.
|
