Тарас Чухліб
(Київ)
ДОНЕЧЧИНА – КОЗАЦЬКИЙ КРАЙ: ДО 500-РІЧЧЯ ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО
КОЗАЦТВА НА ТЕРИТОРІЇ КАЛЬМІУСЬКОЇ ПАЛАНКИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
НИЗОВОГО
“Лише в прикметах, життєвім стилі володарських
верств князівської Руси… й козацької старшини, так
основно сплюгавлених апостолами черні, може
спустошена країна наша знайти спасенний вихід”
(Дмитро Донцов)
Історія українського козацтва – є невід’ємною й органічною частиною
історії України, а також всесвітньоісторичного процесу. Від давніх
часів найбільш мужні, відважні й загартовані в боях з ворогами своєї
землі представники українського народу організовувалися в окрему
історичну спільноту - козацтво. У добу пізнього середньовіччя
українське козацтво остаточно сформувалося як суспільна військова
верства. Традиції звичаєвого права стали основою для творення
специфічних правил функціонування козацької громади. Українські
козаки самоусвідомлювали себе лицарями, тобто особисто вільними
людьми, спосіб життя яких визначило воєнне ремесло та належність до
чітко окресленої військової організації. Головними
козацько-лицарськими чеснотами були: мужність, відвага, вірність,
гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм,
рицарська служба, оборона вітчизни, захист рідної віри.
Українське козацтво на чолі зі своїми гетьманами відродило
національну державність у ранньомодерну добу всесвітньої історії, а
також боролося за незалежність України вже у новітній час.
“Гетьманство – найкраща система організації українотворчих сил – є
основою нашої праці і нашого світогляду... Вірю, що буде Гетьманська
держава Українська” – відзначав у 20-х роках ХХ ст. В. Липинський.
Одним з найголовніших науково-теоретичних висновків видатного
вченого є те, що єдиною основою на якій може відродитися міцна
українська нація і організуватися справжня Українська держава
повинна бути наша національно-державницька традиція пов’язана з
традицією гетьманського устрою. Дуже важливими, з огляду на складні
трансформаційні проблеми державотворення, залишаються роль і місце
козацтва у сучасному українському суспільстві.
Колонізаційний рух українського населення в бік Великого Степу мав
кілька напрямів, один з яких йшов в бік північно-західного
Приазов’я. Цьому, зокрема сприяли і географічні особливості регіону
– наявність зручних річкових шляхів. У добу Київської Русі через цей
регіон проходили комунікації між Києвом і Тмутараканським
князівством. Разом з тим, вразливість північно-західного Приазов’я з
боку кочових орд унеможливлювало стале проживання українського
населення, хоча й не знімало цього питання в перспективі. Як тільки
складалися сприятливі обставини, українці відразу ж з’являлися в
цьому регіоні. До берегів Азовського моря були спрямовані походи
литовських князів Ольгерда в 1364 - 1365 р. та Вітовта у 1397 р.
Згідно з джерелами, у XV ст. східний кордон Київського князівства
проходив по річках Самара, Бик, Вовча, Кінська. При цьому Кальміус
грав роль природного кордону і перепони на шляху просування
заволжських орд до Північного Причорномор’я. Початок XVI ст.
позначився ростом могутності Кримського ханcтва. Внаслідок
спустошливих нападів кримців кордон розселення українського
населення відсунувся від берегів Чорного моря далеко на північ. У
результаті цього головним репрезентантом українців на території
Приазов’я був військово-службовий люд з Київщини, Черкащини та
Сіверщини, представники якого брали участь у військових походах
проти татар.
Перші достовірні згадки про українське козацтво датовані 1489 та
1492 рр. У першому випадку “Хроніка Польщі” М.Бєльського згадує, що
козаки були провідниками польсько-литовського війська, а у другому –
князь Великого князівства Литовського Олександр відповідав на скаргу
кримського хана Менглі-Гірея щодо захоплення козаками турецького
корабля поблизу Тягині (Українське козацтво. Мала енциклопедія. –
К.,Запоріжжя,2002. – С.215). Окрім того, в уставній грамоті великого
литовського князя Олександра Казимировича, що була надана Києву в
1499 р. зазначалося: “Которые козаки з верху Днепра и с инших сторон
ходят водою на Низ до Черкас и далей и што там здобудуть, с того
всего воеводе десятое мают давати… (підкреслення тут і далі – Авт.)»
(Акты, относящиеся к истории Западной России. – Санкт-Петербург,
1846. – С.194) .
Згідно з документом, що був затверджений у військовій канцелярії
Запорозької Січі в середині ХVІІІ ст., кордони “запорозьких
вольностей” від початку ХVІ ст. окреслювалися так: ”...городок
старинний же запорожський Самар с перевозом і землями в гору Дніпра
по річку Орел, а вниз до самих степов нагайських і кримських, а
через Дніпр і лимани дніпровиї і боговиї, як із віков бивало, по
очаковскиє влуси, і вгору річки Богу по річку Синюху, от самарських
же земель чрезь степ до самой ріки Дону, гді єще за гетмана
козацького Прецлава Ланцкорунскаго козаки запорожскиє свої зімовники
мівали...” (Документи Богдана Хмельницького. 1648 – 1657 / Упор.
І.Крип’якевич, І.Бутич. – К.,1961. – С.639). Опираючись на це
свідчення, можна стверджувати, що вже на початку ХVІ ст. на
території між Дніпром і Доном, отже - і в районі річки Кальміус,
запорозькі козаки розташовували свої зимівники. Заснування цих,
спочатку тимчасових військово-господарських поселень (на основі яких
пізніше з’явилися хутора і села), очевидно, пов’язане з відпливом
сюди населення з Сіверщини, що відбувалося у результаті
московсько-литовської війни 1500 – 1503 рр. Джерела також
стверджують, що взимку 1502 – 1503 рр. у пониззі Дніпра з татарами
воювали київські і черкаські козаки (Щербак В. Українське козацтво:
формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVIII ст.
– К.,2000. – С.33 – 34), певна частина яких могла відійти у район
річок Кальміусу та Дінця. Згідно з дослідженнями М.Грушевського, на
початку ХVІ ст. українські козаки неодноразово нападали на татар у
пониззі Дніпра та прилеглих місцевостях (Грушевський М. Історія
України- Руси. – Т.VII. – К.,1995. – С.59). У 1507 р. кримський хан
Менглі-Гірей І, попереджуючи Черкаського намісника князя Капусту про
те, що з “Тереганьское земли” вийшло 1500 татар “розбивати києвъское
и черкаское дороги”, просив його послати своїх людей, аби вони
перевірили “гараздъ дорогъ”.(Lietuvos Metrika. Uzrasymu kniga 8
(1466-1514). – Vilnius, 1995. – S. 97). А вже у 1546 р. прикордонний
воєвода Московської держави повідомляв своєму цареві, що на
Середньому Подонців’ю “у Святых гор и выше и ниже, позаводили в
лесах… зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги…
Черкасы и севрюки стали раставлять по Северскому Донцу зимовища
своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля
дозорную цепь от крымцев” (Цит. за: Пірко В. Заселення Донеччини у
XVI – XVIII ст. – Донецьк,2003. – С.8 – 9). Історики засвідчують, що
саме на початку ХVІ ст. українське козацтво “проторувало шлях до
Дону” (Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у ХVІ –
середині ХVІІ ст. – К.,Запоріжжя,1998. – С.74), а контакти між
запорожцями і дончаками здійснювалися не інакше ніж через територію
сучасної Донецької області.
Досить важливим у процесі козацької колонізації території Донеччини
було створення, починаючи з другої половини XVI ст. оборонних
сторож. На початку 1571 року на півдні налічувалось 73 сторожі, в
тому числі Бахмутська (Артемівськ) і Святогорська (Слав`яногірськ),
які були розташовані на півночі сучасної області. У цих сторожах
розміщувались козацькі сторожові пости, які несли патрульну службу
вздовж Донця від ріки Осколу до міста Тору (м.Слов`янськ) (“О
сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине
Московского государства до царя Алексея Михайловича”. - Москва,
1846. - С.7,13). Біля прикордонних веж і на південь від них, почали
оселятись козаки. Охороняючи сінокосні, риболовні та інші угіддя,
вони протистояли розбійницьким нападам татарських орд у районі Дону
та Сіверського Донця. Один з таких загонів отамана Михайла
Черкашенина в 60 - х роках XVI ст. розгромив татарські улуси на
Азовському узбережжі. У цей час почалось заселення регіону
українськими козаками, які почали вступати на сторожову службу до
Російського уряду
Таким чином, опираючись на вищевикладений матеріал, можна
стверджувати, що точкою відліку початку діяльності українського
козацтва на теренах сучасної Донеччини є початок ХVІ ст. Найбільш
вірогідною визначеною датою появи тут козацтва, яке у 1734 р.
зоорганізувалося у Кальміуську паланку Війська Запорозького
Низового, можна вважати 1504 -1505 рр. Саме тоді після завершення
московсько-литовської війни 1500 – 1503 рр. певна кількість
українського люду подалася шукати кращого життя у межиріччя Дніпра
та Дону й осівши тут почала “козакувати”. Хоча ця дата є певною
мірою символічною, адже козацтво організовувало свої структури
“самовільно”, всупереч постанов будь-яких тогочасних державних
органів влади.
У зв’язку з цим, фахівці Науково-дослідного інституту Козацтва при
Інституту історії України НАН України підтримують громадську
ініціативу щодо відзначення у цьому році на загальнодержавному рівні
500-річчя виникнення козацтва Кальміуської паланки Війська
Запорозького Низового
Історичний спадок Першого Українського Гетьманату, створеного
великим Гетьманом Богданом Хмельницьким, Запорозької Січі (важливою
складовою якої була і Кальміуська паланка), набутий українцями
досвід боротьби за національне визволення не канув у небуття із
затуханням державотворчих процесів наприкінці ХVІІІ століття, він
здобув нову якість в державницьких змаганнях ХХ століття, коли було
започатковано Другий Український Гетьманат на чолі з Гетьманом
Павлом Скоропадським.
Починаючи з другої половини 80-х рр. ХХ ст. в Україні став
поширюватися громадський рух за відновлення Українського козацтва,
який продовжується й до цього часу. Він передбачає відродження
козацтва як історичної спільноти, традиційного виразу способу життя,
діяльності та поведінки українського народу. Зацікавлення своїм
минулим та генетична пам’ять поряд з активізацією політичного життя
покликали до виникнення таких організацій як Донецьке козацьке
земляцтво (1984), яке у 1989 р. перетворилося на Донецький курінь
Українського козацтва. Через декілька років була заснована
Кальміуська паланка як крайова (обласна) організація Українського
козацтва в Донецькій області.
На сьогодні сучасна Кальміуська паланка нараховує у своїх лавах
понад 12 000 козаків-патріотів, серед яких представники усіх
національностей, що проживають в Україні. Донецькі козаки створили
фермерські колективи, які обробляють 20 000 га приватизованої землі.
Військово-патріотичне виховання молоді та допомога Збройним Силам
України - це одне з головних питань роботи Кальміуської паланки
Українського козацтва Донецької області. У самому Донецьку
підготовлені охоронні загони спеціального козацького вишколу. В
місті Тельманові вже працює спільний козацько-прикордонний загін, а
в Харцизьку та Макіївці офіційно вступили в дію підрозділи козаків,
які спільно з МВС сприяють наведенню порядку в шахтарських містах
(Кущ Л. Шароварному козацтву – годі!, або дайте паланці закон – і
вона наведе порядок // Голос України. – 20 вересня 1997. – С.3).
Козацтво Донеччини опікується багатьма школами, більшість з яких
впроваджують у навчальних програмах козацьку педагогіку. Паланка
опікується Костянтинівським ліцеєм та тісно співпрацює з Інститутом
Українського козацтва при ХДПУ ім. Г.Сковороди (Пантелюк М. Слава
козацького роду // Урядовий кур’єр. – 12 жовтня 2002. – С.4). Діти і
молодь, які багато років виховуються в дусі любові до народу й
держави на основі славних традицій козацтва, стануть справжніми
громадянами України, вони ніколи не стануть на шлях корупції.
Зважаючи на реформування та скорочення ЗСУ великої ваги набуває
місце та роль структур Українського козацтва в системі оборони
України. Масове поповнення лав Українського козацтва скороченими та
звільненими в запас військовослужбовцями вимагає значного доповнення
нормативно-правової бази існування козацтва в сучасній Україні. До
причин гальмування новітнього козацького відродження треба
зарахувати: відсутність Закону України “Про Українське козацтво”;
штучне розростання козацьких структур; вплив на Українське козацтво
різноманітних політичних сил та ідеологій; певна залежність від
окремих гілок влади та економічних еліт; різна конфесійна орієнтація
членів козацьких організацій; особисті амбіції та протистояння
окремих козацьких керівників; відсутність конкретної діяльності
тощо.
Разом з тим, знаковою подією в історії сучасного Українського
козацтва стало обрання на Софіївському майдані в м. Києві 22 січня
2005 року Великою Радою Українського козацтва Гетьманом України
щойно обраного Народного Президента України Віктора Ющенка. Йому
була вручена Гетьманська булава, після чого він склав Присягу
Гетьмана України. Після чого, звертаючись до козаків, серед яких
були і представники Кальміуської паланки, Президент – Гетьман
України Віктор Ющенко сказав: “...Помисли наших дідів і прадідів,
наших славних козаків були в одному: бачити демократичну Україну,
бачити незалежну Україну з вільною людиною, з вільним козаком. ...Переконаний,
що ми віднині знайдемо гармонію стосунків між Українським козацтвом
і державою. Це буде окрема поважна програма, яка буде вітати всі
добрі справи, які ініціює і творить Українське козацтво...”. 4
червня того ж року на славетному о. Хортиця у Запоріжжі відбулося
об’єднання усіх козацьких організацій України, а отаман Кальміуської
паланки Микола Пантелюк від імені Міжнародної громадської
національно-патріотичної та оборонно-спортивної організації
“Українське козацтво” склав рапорт Гетьману - Президенту України про
готовність українських козаків до захисту своєї Батьківщини. У
відповідь було оголошено Указ Президента України “Про Раду
Українського козацтва” та дано згоду на ініціювання Закону України
“Про Українське козацтво”. Незабаром Державний секретаріат України
оприлюднить розпорядження щодо святкування 500-річчя Кальміуської
паланки на Донеччині та Луганщині, а також буде схвалена і
Національна програма розвитку Українського козацтва на 2006 – 2010
рр.
Українські козаки завжди були уособленням національного характеру,
сили і мужності, символом невмирущості нашого народу. А, отже, лише
козацька ідея на сучасному етапі українського державотворення зможе
консолідувати українців навколо національної ідеї. На часі є
вирішення проблеми рішучого і невідкладного піднесення рівня
національної самосвідомості українського народу, виховання у
громадян України високого патріотизму, повернення до славетних
козацьких традицій та способу демократичного політичного мислення.
Це стане запорукою законного відновлення в нашій країні традиційного
державного устрою – Третього Українського Гетьманату.
|
