Василь Щетников
(Одеса)
ТРАНСНІСТРІЯ (1941-1944): ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО
РОЗВИТКУ
Одним з важливих напрямків вивчення історії окупаційних зон, що
існували на території України в роки Другої світової війни, є
напрямок соціально-економічний. В післявоєнний період дослідники
звертали увагу на цю проблему [1: 30], але сьогодні завдання більш
ретельного її вивчення набуває пріоритетного значення, оскільки
дозволяє шляхом застосування порівняльно-історичного методу більш
ґрунтовно та всебічно проаналізувати положення цивільного населення
в німецьких та румунських окупаційних зонах на українських землях у
1941 – 1944 рр.
Однією з окупаційних зон, стан вивчення якої, безумовно, знаходиться
у відповідності
поставленому завданню, є територія губернаторства «Трансністрії»
(українські землі між Дністром та Південним Бугом, що підверглися
румуно-німецькій окупації у 1941 – 1944 рр.). За низкою певних
обставин (аналіз яких може стати предметом окремого дослідження) ця
зона й досі не привернула належної уваги вітчизняних дослідників,
які, здебільшого, звертали увагу на окремі, політично та ідеологічно
вмотивовані, аспекти її історії. Але на нашу думку більш ретельне,
системне та комплексне вивчення цієї окупаційної зони дозволило би
по-новому і, головне, - більш об’єктивно підійти до висвітлення ряду
слабо вивчених питань історії Другої світової війни. Адже кордони
Трансністрії, поглинаючи майже всю Одеську область в її
адміністративно-територіальних межах 1941 року, поділяли на дві
нерівні частини такі області Української РСР як Вінницьку та
Миколаївську (інколи кордон проходив в межах однієї традиційної зони
заселення), звичайно, що така ситуація потребує і об’єктивно створює
умови, для більш ретельного аналізу, ніж той що маємо на сьогодні.
Крім того, оскільки Трансністрія ніколи не була зоною безроздільного
панування тільки румунської адміністрації, маємо очевидну специфіку
ситуації в цій окупаційній зоні, що також потребує додаткового
вивчення (через, наприклад, порівняльний аналіз дій представників як
румунської так і німецької окупаційної влади). Це, так би мовити,
внутрішній аспект проблеми. З іншого боку, існували відміни в
проведенні соціально-економічних заходів румунської окупаційної
адміністрації на території губернаторств Бессарабії та Буковини та в
межах Трансністрії. В той же час, безумовно, існує матеріал для
порівняння заходів німецької адміністрації на території
райхскомісаріату «Україна» і в Трансністрії. Також, враховуючи
тривалість і ґрунтовність розробки німецькою партійно-військовою
верхівкою “східного” питання (саме його економічного аспекту), а
також нагальну потребу певної узгодженості дій в
соціально-економічній політиці на території, що спільно
експлуатувалася, на нашу думку, дослідник, також, має можливість
провести аналіз програмно-теоретичних засад представників
окупаційної влади на території, що є об’єктом дослідження, практикою
реального втілення їх у життя та наявності і специфіки корегування
дій у партнерів по управлінню та експлуатації Трансністрії (так би
мовити, проблема співвідношення теорії та практики
соціально-економічної експлуатації окупованих українських територій
у румунському та німецькому виконаннях). Вузькі рамки даної статті
дозволяють нам лише окреслити основні напрямки розпрацювання
вищезазначеної проблематики.
Хоча вже у вересні 1940 року німецьким військово-політичним
командуванням (за свідченнями на Нюрнберзькому процесі фельдмаршала
Ф.Паулюса): «передбачалося використання румунської території в
якості плацдарму для наступу правого, тобто південного, угрупування
німецьких військ» [17: 603], а 23 листопада 1940 року відбулося
офіційне приєднання Румунії до Троїстого пакту (Іон Антонеску
пояснював це крок необхідністю повернути те, що «було втрачено
влітку 1940 р.»: Бессарабію та Північну Буковину), остаточно позиція
Берліну щодо територіальних надбань союзників (і передусім – Румунії
та Фінляндії), з’ясувалася лише на нараді 16 липня 1941 року. Саме
тут Гітлер, і відповідь на пряме запитання Геринга вперше назвав
серед претензій Румунії і Одесу: «Антонеску хоче отримати Бессарабію
і Одесу з коридором, що веде на захід – північний захід» [17: 583].
Першим і негайним кроком на окупованій радянській території між
Прутом і Дністром було утворення двох губернаторств: «Буковини» і
«Бессарабії». Рішення про утворення губернаторства «Трансністрії»
з’явилося лише 19 серпня 1941 р., майже через два місяця після
початку війни. Реальна ж угода між німцями й румунами щодо
Трансністрії – угода «Хауффе-Тетеряну» - 30 серпня 1941 року. Не
останню роль тут відіграла й героїчна оборона Одеси: до 31 серпня
ворога було зупинено практично на усіх ділянках фронту [22: 347 -
348]. Тут потрібно зауважити лише, що погоджуючись із румунською
присутністю в зазначеній зоні, німці передбачливо залишили під своїм
контролем засоби зв’язку та комунікації (крім шосейних шляхів та
мостів), “функціонування транспорту на Чорному морі” відносилось на
визначення “німецькими та румунськими морськими силами
безпосередньо”. Навіть агрономічна служба в Трансністрії була
представлена офіцерами-агрономами 11-ї німецької армії [23].
Зміщення 17 жовтня 1941 р. з Тирасполя у щойно окуповану Одесу
центру Трансністрії завершило адміністративно-територіальне
оформлення даного регіону (складався з 13 повітів з 64 районами).
Самі німці (незважаючи на більш швидкі темпи загарбання українських
земель) проголосили про утворення рейхскомісаріату «Україна» лише 1
вересня 1941 року. На нараді 16 липня 1941 р. Гітлер казав, що із
заняттям радянських територій не можна демонструвати, що остаточно
встановлюється окупаційний режим [15: 96]. Втім, на цей час, Берлін
давно опікувався питаннями економічної експлуатації окупованих
територій, так вже 30 червня 1941 року начальник управління
постачання сухопутних військ вермахту генерал Леєб провів з цього
приводу нараду за участю представників ряду концернів, зокрема
Круппа і Цейса [15: 123-125]. Отже, і перед румунською і перед
німецькою адміністрацією поставало головне завдання – пограбування
окупованих територій. Саме на його реалізацію і були спрямовані усі
їх зусилля, оскільки на цьому етапові вони користувалися керівною
вказівкою Гітлера, яку він висловив у вересні 1941 р., підбиваючи
перший підсумок за наслідками вторгнення: “Країна, яку ми відкриємо,
є для нас тільки джерелом сировини і району збуту, а не полем
промислового виробництва... ” [21: 83].
Проте все це не означало наявності чіткої стратегічної лінії щодо
соціально-економічної політики в своїх окупованих зонах з боку
Бухаресту. Єдине, що він виразно презентував у цей час, це спроба
якомога міцніше прив’язати цей край до себе у господарському сенсі.
Так, наприклад, для керівництва окупаційними адміністраціями та
координації їх діяльності при Кабінеті Міністрів Румунії було
створено КББТ («Військово-цивільний кабінет для адміністрації
Бессарабії, Буковини і Трансністрії») на чолі з генеральним
секретарем уряду [1: 32].
Одним з найвиразніших проявів соціально-економічної політики
офіційного Бухаресту на окупованих українських землях стало
проведення тут румунізації. Ідея румунізації сприймалася урядом
І.Антонеску в якості «наріжного каменю нової держави» яку він
намагався створити одразу після свого приходу до влади у вересні
1940 р. На думку кондукетора румунізація мала два аспекти:
«проникнення румунського елементу у економічне життя країни і
…очищення атмосфери від іудейських елементів», оскільки він був
абсолютно впевнений у тому, що «єврейська власність є …власністю
румунської держави» [16: 64]. Ще 11 жовтня 1940 р. на засіданні
уряду він відмічав, що «виправданням перед країною за румунізацію
економічного життя» є необхідність виживання держави. Таким чином,
процес румунізації у виконанні уряду І.Антонеску передбачав
витиснення нацменшин (і, передусім, євреїв) з підвладної території
[16: 65].
4.10.1940 р., 12.11.1940 р. та 4.05.1941 р. уряд І.Антонеску прийняв
декрети-закони згідно яких передача майна євреїв у власність держави
передбачалася негайно після їх оприлюднення. Дослідник Раду Іоанід
пише: «Водночас із вигнанням євреїв з сільської місцевості дані
декрети забезпечили тотальну румунізацію румунських селищ». Таким
чином буквально напередодні нападу на СРСР у Румунії було
експропрійовано і перейшло у власність румунської держави 3178
сільськогосподарських об’єктів із 45.035 га землі, що оброблялася,
вартістю більше 5 млрд. лей; 331 лісовий масив загальною площею
47.455 га і вартістю більше 2,5 млрд. лей, 99 деревообробних фабрик
вартістю більше 790 млн. лей, 323 млина та спиртових заводи, також
інше майно [16:66].
На думку сучасних дослідників «…румунізація являла собою систему
державного пограбування, що мала расистський, фашистський характер»,
оскільки де-факто йшла поруч із депортацією, а інколи й фізичним
знищенням мирного населення, передусім євреїв. Звичайно, що таку
політику румунські керманичі продовжували й на окупованих
українських землях після 22 червня 1941 року. Ще точилися
прикордонні бої (в т.ч. й на румунській території), а вже кондукетор
у своєму наказі від 4 липня 1941 р. проголошував необхідність
конфіскації власності євреїв на землях, що підлягали окупації [16:
64, 72]. До нагоди тут прийшлася установка так званої «Зеленої теки
Геринга» про необхідність ретельного обліку всього загарбаного (чим
німці займалися з початку війни на всій без виключення окупованій
радянській території). Про специфіку німецького підходу до цієї
справи свідчить звіт «Штабу економічного керівництва «Схід»» від 31
липня 1941 р. в якому йшлося про те, що окупаційні німецькі органи
намагалися передати у розпорядження військової економіки будь-який
«придатний матеріал, аж до корків від пляшок та велосипедних камер»
[15: 197].
Через це діяльність румунських аналогічних органів була вкрай
ускладнена. Треба зважити на те, що військові частини займалися
реквізиціями оминаючи місцеву цивільну владу. Як зазначав губернатор
Трансністрії Г.Алексяну у листі від 25 квітня 1942 р. на ім’я
І.Антонеску, до захоплення Одеси 16.10.1941 р. його адміністрація
практично була позбавлена можливості вести хоч який-небудь облік
реквізованих в Трансністрії сільськогосподарських та продовольчих
продуктів (в північних повітах і після цього теж), оскільки там
хазяйнувала німецька армія. Повного обліку, також, не могло бути,
оскільки союзники у своїх взаєморозрахунках намагалися приховати, що
ними присвоєно. Дослідник проблеми І.Е.Левіт наводить текст
румунського документу, в якому сказано: “крім кількості, що її
зазначено у відомості, Німеччина відправляє з Трансністрії і багато
продовольства, що не піддається обліку... ”. “Так само поступали й
італійські, угорські і, у першу чергу, самі румунські війська”, -
пише історик [12: 305]. Поруч із військовими право на «заготівлю»
сільгосппродуктів та сировини, зокрема зернових, отримали різного
роду установи, наприклад ІНКООП («Інститут національної
кооперації»), а також окремі приватні особи, що виступали в якості
«державних уповноважених». Насправді це були представники різного
роду монополістичних об’єднань, часто румуно-німецьких (з 19 нових
банкових товариств, що виникли у Румунії за перших півроку 1941 р.,
із загальним капіталом 42,6 млн. лей – 6 були румуно-німецькі, а їх
капітал дорівнював 18,6 млн. лей) [25: 28]. Наприклад, «заготівлю»
та розподіл маслинного насіння монополізували румунський картель
«Офаул» та німецьке товариство «Солагра», право на вивіз льону та
конопель поруч із румунської асоціацією отримала німецька фірма
«Тобінпекс» (її директор Мініх отримав, також, право на вивіз пуху
та пір’я з Бессарабії та Буковини), румуно-німецьке об’єднання
«Хортикола» зацікавилося харчопереробною промисловістю
Тираспольського повіту Трансністрії тощо [12: 277].
Взагалі, у перші тижні і місяці війни, коли в Берліні і Бухаресті
чекали швидкої перемоги, представники окупаційної влади переважним
чином займалися присвоєнням готового. Так, вже 9 липня 1941 р.
І.Антонеску оголосив «усі склади та усілякі матеріали», що їх
залишили радянські війська при відступі, «власністю румунської
держави». Румунський варіант економічної експлуатації
сільськогосподарського потенціалу українських земель між Дністром та
Бугом відрізнявся ще й тим, що крім задоволення потреб власної армії
та держави, Румунія мала виконувати ще й зобов’язання щодо поставок
продовольства у Німеччину та Італію.
За таких умов офіційному Бухаресту були потрібні швидкі економічні
наслідки: вже 8 вересня 1941 р. І.Антонеску видав, наприклад,
резолюцію – «Міністерству землеробства максимально використати
Трансністрію задля поповнення нашого живого інвентарю…». І в
наступні дні та тижні губернатор Трансністрії Г.Алексяну отримував
вказівки відносно відправки у Румунію продуктів, тракторів,
комбайнів, сільгоспреманенту, обладнання МТС і МТМ тощо. І
губернатор не підвів: вже 1 листопада 1941 р. він доповідав
І.Антонеску, що відібрано і передано армії, також відправлено до
Румунії протягом жовтня місяця 25 тис. голів великої рогатої худоби,
20 тис. каракулевих овець, тисячі тон пшениці, картоплі, проса,
ячменю, вовни, шкіряної сировини та ін., всього на суму (по
держрозцінках) 627,2 млн. лей. Тільки у травні 1942 р. для магазинів
губернаторства Трансністрії у Бухаресті було відвантажено 16 вагонів
продтоварів, в т.ч. 2 млн. яєць, 12,5 т вершкового масла, 2,3 т
бринзи, 4,3 т сала та риби тощо [12: 297, 298].
Всього, до 1 січня 1943 р., за далеко не повними даними з
Трансністрії у Румунію було відправлено: більше 16 тис. вагонів
зерна, майже 2,4 тис. вагонів овочів, 30.362 голови худоби, 3.611
вагонів фуражу та т.п., всього на суму 6,1 млрд. лей; за цей час
румунська армія отримала: зерна – 21.254 вагони, продовольства –
1873,7, фуражу – 41.123, овочів – 14.106 вагонів, худоби – 172.283,
птиці – 519.937 голів та т.п. всього на суму 12,3 млрд. лей.
Німецькій армії (крім того, що вона сама реквізувала в Трансністрії)
за цей час було відправлено: зерна – 9.017, овочів – 6.250 вагонів,
худоби – 93.174 голів, птиці – 211.072 гол. та ін., всього на суму
5,6 млрд. лей. Італійське військо отримало 15.935 гол. худоби,
53.260 гол. птиці та багато ін. на суму 607,2 млн. лей. Угорське
військо отримало поставок на 207,5 млн. лей. Словацьке – на 91 млн.
лей [12: 306].
Результати такого «господарювання» були приголомшливими: сільському
господарству регіону (як і взагалі усій економіці краю ) було
завдано нищівного удару: в перші ж місяці окупації було реквізовано
майже увесь скот та посівний фонд (насіння), через реквізиції всі
радгоспи залишилися без посівного матеріалу, інколи спостерігалося
майже цілковита відсутність тяглової сили (ті трактори, що
залишилися, простоювали через брак запчастин та паливно-мастильних
матеріалів). За офіційними румунськими даними на середину осені 1941
р. в Трансністрії було «знайдено» 800 тракторів (про стан їх не
йдеться) [26: 58]. Наслідком, наприклад, було те, що восени 1941 р.
в Одеському повіті губернаторства Трансністрії з 25.739 га орної
землі, що належала на той час 24 спеціалізованим зернорадгоспам (з
березня 1942 р. вони будуть оголошені «державними маєтками»),
засіяти спромоглися лише 64 (!) га [12: 289]. І подібних прикладів
безліч.
Тому у аграрній сфері економіки загарбаних територій від самого
початку склалася унікальна і, на перший погляд, парадоксальна
ситуація: окупанти, які проголосили одним із своїх першочергових
завдань зміну форм власності на окупованих територіях СРСР, змушені
були залишити таку, як колгоспно-кооперативну (зрозуміло, з певними
модифікаціями). Окупантам потрібно було негайно забезпечити
гарантований облік продовольства та його присвоєння у сільського
населення, а саме для цього ця система й була створена. Тому попри
перші спроби її руйнації, які мали місце, в цілому дуже швидко, -
вже 7 вересня 1941 р. губернатором було прийнято рішення: «до
аграрної реформи колгоспи і радгоспи зберігаються у їх теперішній
організації». Рішення було продубльовано наказом №18 від 7 жовтня
1941 р. [26: 45].
Але проблеми, які були притаманні радянській колгоспній системі не
просто залишилися, а й поглибилися. Однієї з найгостріших (що
існувала до розпаду СРСР) була проблема забезпечення
сільськогосподарського виробництва робочою силою (в СРСР в той час
вона вирішувалася, передусім на етапі посівної кампанії, за рахунок
МТС). Це неминуче детермінувало силові методи у господарській
діяльності окупантів. Щоби вирішити цю проблему окупанти змушені
були вдаватися й до «вербовки» робочої сили (здебільшого
практикувалася у губернаторствах «Бессарабії» і «Буковини» для
відправки у Румунію, бо й там відчувалася гостра нестача робочих рук
[25: 27]) і до формування «трудового війська». В губернаторстві
«Трансністрії» з 8.10.1941 р. вводилася робота під примусом
військових (щось на зразок «військових поселень») тощо [12: 303 -
304]. Згодом, почала використовуватись праця військовополонених у
господарствах практично усіх повітів Трансністрії [3]. Як і в
радянські часи, найбільш складною фазою циклу вважалися роботи по
збиранню врожаю. Навіть апологетично налаштовані автори, попри всі
намагання подати картину у мажорних тонах змушені визнати, що ці
роботи «провокували велике невдоволення в народі» [26: 53]. Отже,
потреба вирішення економічних проблем об’єктивно тягла за собою
необхідність більшого розгортання в бік соціальних аспектів політики
окупаційної влади.
Якщо додати сюди проблему відсутності майна та техніки, що були
евакуйовані або знищені у липні – жовтні 1941 року, вивезені у
Румунію (особливо трактори) то стає зрозумілим, чому про стан
готовності в губернаторстві «Трансністрії» до румунізації у
сільському господарстві було заявлено її губернатором лише навесні
1943 р. (хоча сам він такі терміни пояснював потребою «очищення
придністровських сіл від «чужонаціоналів»») [12: 273]. Згодом
ситуація дещо стабілізувалася, було проведено ряд реформ, зокрема,
наказом №55 від 14 березня 1942 р. колгоспи було перетворено на
«трудові громади» які, втім, за висловом одного з високопосадовців
окупаційної адміністрації Олівіана Веренки «лишалися одиницями
експлуатації, прозорими в контексті площ, що вони їх займали і з
існуючою структурою адміністрації» [26: 48]. Цим самим наказом
радгоспи було перетворено у «державні маєтки» (ferme de stat) з
закріпленням населення навколишніх сіл в радіусі 20 км. в якості
мобілізованої робочої сили [1: 34]. Нарешті, 15 червня 1943 р.
І.Антонеску підписав в Одесі спеціальний декрет №9, згідно якого
селяни отримували землю, а жителі міст свої житлові площі у приватну
власність. Цей декрет знайшов своє правове тлумачення у наказі
губернатора Трансністрії №138 від 6 жовтня 1943 р., де
роз’яснювалося, що землю у приватну власність мають отримати ті
селяни, що входили до складу «трудових громад». Проте, в силу
відомих причин (положення на фронтах тощо), як зазначає О.Веренка,
цей план «так і не зміг бути реалізованим» [26: 54]. За четвертий
квартал 1943 р. таких індивідуальних господарств в Трансністрії було
створено лише 11. В німецьких зонах в цей час вводилася примусова
праця [1: 35]. Крім елементу загравання із місцевим населенням,
головною метою даних заходів можна вважати підготовку правового та
організаційного ґрунту для румунізації земель між Дністром та Бугом,
тим більше що за власними оцінками (N.Popp „Incercarea de monografie
regionala”, 1943) тут вже знаходилося 70 – 75 % румунів СРСР [26: 33
- 34].
Але реальної румунізації у сільському господарстві на загарбаних
територіях (навіть у губернаторствах «Бессарабії» та «Буковини») що
мала здійснюватися через процес колонізації, фактично не сталося,
оскільки це було вкрай ускладнено та не визначено в умовах війни.
Свідченням тому є спроби виселення на початку 1943 року українського
населення Рибницького повіту в Очаківський повіт Трансністрії. Під
насильницьку «евакуацію», що по словам навіть тих, хто її проводив,
стала «справжньою трагедиєю» тоді потрапило 3 тис. чол. [12: 273,
282].
Опосередковано свідченням більш інтенсивної експлуатації
сільськогосподарського потенціалу Трансністрії у порівнянні не лише
з губернаторствами «Бессарабії» і «Буковини» а й з рейхскомісаріатом
«Україна» є аналіз стану забезпечення продовольством жителів великих
міст у першу окупаційну зиму 1941-1942 рр. Якщо у Києві, аби
врятуватися від голодної смерті (як це сталося у Харкові), практично
все місто рушило у село [11: 260], в Одесі масовим таке явище не
стало. О.Даллін пише: «Навіть впродовж першої зими румунського
управління, Одеса була більш забезпечена ніж колгоспи; після того
умови в Одесі покращилися і не було, звичайно, …ніякого економічного
стимулу залишати місто» [24: 140 - 141].
Виразніше відбувався процес румунізацій в промисловості і торгівлі.
Тут він не потребував обов’язкової колонізації, отже, уряд Румунії
практично від створення цивільної адміністрації на окупованих
територіях опікувався забезпеченням умов для переходу усіх засобів
виробництва, в т.ч. і на території Трансністрії, промисловцям і
торговцям Старого королівства. З цією метою їм надавалися пільгові
кредити, знижки тарифів для перевезень по залізницях тощо [12: 276].
Частина підприємств була пущена у розпродаж. Ситуацію стимулювалася
ще й зміна німецьких підходів до промисловості на окупованих
радянських землях: 23 січня 1942 р. вийшла спецдиректива
А.Розенберга «Обов’язкова постанова про відбудову промислового
господарства у знов зайнятих східних областях», яка, де-факто,
скасовувала установку з якою Німеччина починала війну (перетворення
східних земель на аграрно-сировинний придаток, заборону ввезення
сюди обладнання тощо) [10: 54]. Безумовно, йшлося про відбудову
промисловості пов’язаною із виробництвом військової продукції. В той
же час, як відмічає Н.Мюллер вивіз обладнання на захід
продовжувався, передусім з тих районів, які «мали стати чисто
аграрними». Відновлення роботи промисловості було неможливим без
залучення місцевого населення, але з лютого 1942 р. почалася перша
хвиля масової депортації у Німеччину, що «з тих пір стало одним з
основних аспектів окупаційної політики взагалі» пише цей дослідник
[15: 196,164]. Всі ці парадокси економічної політики окупантів ми
простежуємо на прикладах Трансністрії. З одного боку, представники
румунської військової окупаційної влади продовжували пошуки
«трофеїв» і, навіть, до середини 1942 р. значно інтенсифікували цей
процес. Про це свідчить організація 3 грудня 1941 р. «Одеської
служби захвату та збору трофеїв», а з кінця червня 1942 р. утворення
на її базі п’яти так званих «Організацій Z – 1» (в т.ч. –
спеціальної групи для пограбування Москви). Відомо, що дані
організації спеціалізувалися на вивозі саме промислового обладнання,
хоча у інструкціях по діяльності їх особистому складу пропонувалося
«проявляти ініціативу» [19]. Масштабність процесів «евакуації»
промислового устаткування Трансністрії підтверджує О.Веренка [26: 65
- 68].
З іншого боку, частину промислових підприємств окупованих
українських територій офіційний Бухарест пустив у продаж, про що
заявлялося у ноті радянського уряду від 27 квітня 1942 р. (до речі,
у цій ноті йшлося про відповідальність за це румунського військового
командування) [2: 210 - 211]. Слід, знову-таки відмітити високий
відсоток румуно-німецьких та німецьких фірм і компаній, що брали
участь у цьому процесі. Скажімо найбільш потужні та важливі
промислові підприємства Бессарабії експлуатувалися «змішаними
управліннями» («regii mixte»), тобто органами губернаторства із
залученням капіталу німецьких та румунських фірм. В випадку із
Буковиною спостерігалася дещо інша картина: в металургійній галузі
практично одноосібними монополістами тут були німецькі концерни,
передусім «Герман Герінг» [12: 276, 277]. Що стосується
Трансністрії, де 70% промислових підприємств було зосереджено у
Одесі, 37% з них знаходилися у приватній власності і найбільший
інтерес власників привертали підприємства харчової та переробної
промисловості, питома вага яких у загальному обсязі промисловості
цього краю сягала 35% [26: 62, 65]. Базуючись на даних окупаційної
преси, спогадах сучасників подій та документах Державного архіву
Одеської області маємо підстави погодитися з думкою деяких
дослідників про те, що процес румунізації у промисловості дуже часто
перетворювався на процес «германізації». Важливі висновки можна
отримати, якщо звернути увагу на листування між різними гилками
окупаційної влади (примарія – преторія – префектура -
губернаторство), та між німецьким та румунським владним
представництвом як в центрі, так і на місцях. За нашим
спостереженням фонди Державного архіву Одеської області (а саме тут
зберігається найбільший в регіоні масив документів з історії
Трансністрії), дозволяють простежити еволюцію ставлення владних
структур до проблем її соціально-економічного розвитку. Найбільш
репрезентативними у цьому плані, є фонди Дирекцій Губернаторства.
Так, наприклад фонд Дирекції механізації сільського господарства
губернаторства Трансністрії [4] містить справи за 1943 рік, в яких
зберігаються документи листування з німецькою дирекцією економіки,
також щодо зв’язків з представниками румунських фірм. Документи
Фінансової дирекції губернаторства (788 справ) містять накази Ради
Міністрів Румунії, румунського військового командування [5].
Дирекція харчової промисловості вела листування з італійськими та
румунськими фірмами стосовно імпорту іноземних товарів [6]. Дирекція
шляхів сполучення залучала до співробітництва агентів міжнародної
кампанії з питань обладнання залізниці, відправляла співробітників в
Бухарест тощо [7].
Торкаючись вище проблеми форми власності на окупованих територіях ми
вже відмітили гнучкість окупаційної влади у цьому питанні та
залежність у його вирішенні від військово-політичних та економічних
обставин. Додамо лише, що своєї кульмінації заходи, спрямовані на
приватизацію засобів виробництва сягають лише у 1943 році, отже –
без реальної історичної перспективи. Також, хотілося би звернути
увагу ще на один момент, наявний як у німецькому так і у румунському
варіантах. Як би далеко ні просувалася справа у питанні остаточного
врегулювання проблем власності, забезпечення війська та воєнної
економіки не підлягало приватній ініціативі [15: 189].
Проблема обміну і торгівлі також вирішувалася владою виходячи з
соціально-економічних та військово-політичних реалій, обставин та
часу. Вже одним з перших наказів губернатора Трансністрії - №5 від 7
вересня 1941 р. нова влада у містах та селах зобов’язувалася до
відкриття так званих «магазинів» - центрів скупки, натурального
обміну та реалізації для населення монополізованої урядом продукції
(сірники, сіль, алкоголь, тютюн тощо). Місцева влада відповідала і
за функціонування щотижневого базару по реалізації натуральної
продукції (продовольства та сировини) [26: 70]. Взагалі на території
губернаторств торгівлею відав ІНКООП, при цьому ключові позиції
належали (як і в промисловості) великим румунським та німецьким
фірмам. Але швидко з’явилася і дрібна приватна торгівля. Через
доволі сприятливу податкову політику (наказом №72 від 7 травня 1942
р. було встановлено 10% податок на всі приватні торгові підприємства
Одеси) виникла велика кількість дрібних торгових установ та установ
по побутовому обслуговуванню населення: комісійні магазини,
ресторани, кав’ярні, столові, приватні готелі, кінотеатри, театри,
перукарні, майстерні тощо [26: 72]. Майже усі джерела відмічають
більш високий рівень цін у Трансністрії порівняно з іншими
губернаторствами та можливість для ділків, що з’явилися у великій
кількості, наживатися за рахунок ножиць цін, що склалися на місцеві
продовольчі та ввезені промислові товари (на сільськогосподарські
товари законом встановлювалися максимальні продажні ціни, а на
промислові товари, що їх ввозили комерсанти, - ні). Більше того,
складається враження, що уряд сприяв такому положенню, оскільки, з
одного боку, забороняв комерсантам отримувати прибуток понад 30% від
реалізації товарів (наказ №45 від 10 лютого 1942 р.), а з іншого -
вводив 25% тарифи на одяг, галантерею, побутові товари тощо
імпортовані у Трансністрію (рішення №5015/1943 р.) [26: 74, 75].
Відтак, пара взуття, що коштувала у Румунії 6 – 7 тис. лей,
наприклад у Бессарабії вже йшла за 10 – 12 тис., в Трансністрії ціни
були ще більш високими. Ще гіршою була ситуація з так званими
монопольними товарами (сіль, сірники, тютюн, гас тощо). Уряд
намагався регулювати ситуацію через пункти натурального обміну, що
вводилися в Трансністрії рішенням №2314/1942 р. і почали
функціонувати у обов’язковому порядку з 1 листопада 1942 р. В такому
разі натуральний обмін не тільки підривав ринковість усієї системи
хазяйнування окупантів в Трансністрії, а перетворювався у додатковий
засіб викачування у населення сільгосппродукції, оскільки, скажімо,
за коробку сірників селянин мав віддати курку або 6 – 7 кг. пшениці
(і це у той час, коли з донесень румунської контррозвідки генштабу
селяни взагалі «не мають зернових для обміну…») [12: 310]. У 1943 р.
(після поразки під Сталінградом) в Трансністрії відмічається
розгортання «інфляційної спіралі»: відмічається стрибок цін.
О.Даллін ілюструє ситуацію повідомленням німецького генконсула в
Одесі у 1943 р. про різке зростання цін і зміни у політиці
румунської окупаційної влади щодо селян: «не тільки колектив, а й
кожний його член повинен тепер був платити». В той же час консул
пише, що «політично» селяни бояться повернення радянської влади. О.
Даллін вважає, що навіть у 1943 р. селяни Трансністрії були «все ще,
можливо, трохи більш забезпечені, ніж перед війною» [24: 130]. Втім,
декрет І.Антонеску від 15 червня 1943 р. автор вважає більше
символічним, оскільки насправді лишалися незрозумілими реальні
наміри влади щодо введення приватної власності на землю в
Трансністрії, «враження таке», - пише він, - «що земля просто
підлягала …експлуатації, але повинна була лишатися підпорядкованою
для регулювання» [24: 132 - 133]. Джерела свідчать, що до кінця літа
1043 р. ситуація ще значно погіршала: скажімо за помел пшениці
селянин змушений був віддавати вже 20% продукту, а ще за два місяці
ця цифра збільшилася рівно у двічі – до 40% [18; 14].
Додамо сюди зростання податкового тиску (грошового та натурального)
та збільшення різного роду зборів з населення після чергового
погіршення ситуації на фронтах. Вище ми вже торкалися питання про
специфіку фінансово-грошової системи в Трансністрії, додамо лише, що
курс обміну окупаційної марки тут було встановлено досить довільно
(1 РККС = 20 крб.), реального забезпечення вона не мала, оскільки
друкувалася німцями у необмеженій кількості. До недовіри місцевого
населення додавалося невдоволення представників румунської
окупаційної влади відсутністю власної грошової одиниці в
Трансністрії. Відтак, і цей фактор сприяв натуралізації економічного
життя цього регіону. Що ж стосується діяльності окупаційних
фіскальних органів, то тут обмежимося констатуванням того факту, що
лише за рахунок податків зібраних у населення Трансністрії до
вересня 1943 року румунська казна отримала чистого грошового доходу
в розмірі 20,5 млрд. лей. Чималі доходи отримувала окупаційна влада
Трансністрії і від гербових та інших зборів: якщо за довідку про
наявність великої рогатої худоби у Бессарабії чи Буковині сплачували
50 лей, то в Трансністрії – в 6 (!) разів більше (5 марок). Міське
населення платило ще у півтори рази більше [12: 312, 313].
Крім податків, що були обов’язковими для жителів усіх окупованих
Румунією територій, в Трансністрії існувало безліч додаткових
податків і поборів. Так, тут сплачували ще й податок на «культурні
потреби» в розмірі 30 РККС на рік з кожної сім’ї (за рахунок цього
виплачувалася зарплата вчителям в Трансністрії). Існував т. зв.
«санітарний» податок у розмірі 10% доходів. Своїм наказом №66/1942
р. Г.Алексяну зобов’язав жителів села здавати на потреби окупаційних
військ продовольство (м'ясо, птицю, молоко, бринзу, мед), в разі
відсутності всього цього в їх господарствах, вони мали придбати
потрібне і внести у зазначений термін. У протилежному випадку
несплата розглядалася як саботаж і винні потрапляли до концтабору.
Якщо населення Бессарабії здавало овечу вовну, то в Трансністрії,
крім цього, - бавовну, пряжу, шкіру, а пізніше, наказом губернатора,
- ще й пір’я та пух битої птиці, кінські хвости та гриви тощо.
Восени 1942 р. влада Трансністрії реквізувала усі чоловічі теплі
речі «в якості воєнної контрибуції». Нарешті, в Трансністрії
існувала спеціальна плата за пересування територією цього
губернаторства: в кордонах повіту за це сплачували 3 РККС, в межах
«провінції» - 5 РККС [12: 313, 314]. Відтак, така політика
окупаційної влади вже виходила за межі суто економічних заходів. Так
само, як і не суто економічними потребами пояснювалися владою
запровадження загальної трудової повинності (наказ Г.Алексяну №58
від 20.03.1942 р.) «…для всіх жителів Трансністрії від 16 до 60
років…» та створення т. зв. «Трудового війська» (наказ №80/ серпень
1942 р.), в рамках якого мало відбуватися «ознайомлення молодих
людей з ідеями Нової Європи», «створення нового розуміння про працю»
тощо (за ухилення від мобілізації у «Трудове військо» загрожувало
тюремне ув’язнення) [1: 37].
Як бачимо, це була політична демагогія, що мала на меті забезпечити
економіку окупантів робочими руками, яких їм так не вистачало і
взагалі – спроба якось стабілізувати ситуацію з огляду на те, що
положення на фронтах постійно погіршувалося. Збільшувалися побори і
реквізиції, зростали ціни, зменшувалися норми продовольчого пайка
тощо. Зарплата робітників (від 20 до 90 РККС на місяць) при
зростаючих цінах (хліб – 4-5 марок, свинина – 5, цибуля – 3,5, масло
вершкове – 16, сметана – 8, цукор – до 24 РККС за 1 кг.) відкидала
людей до межі голодного існування [12: 316 - 317].
Плата за працю часто виплачувалася із запізненням. Оскільки медичне
обслуговування стало платним не всі верстви населення мали змогу
його отримувати, це вело до спалаху інфекційних захворювань (в 1941
– 1942 рр. відмічалися локальні спалахи висипного та черевного тифу,
в Одесі – венеричних захворювань тощо). Зворотнім боком такої
ситуації було безробіття, зростання соціальної напруженості, загроза
голоду, найбільш реальна для міста. Звичайно, в Одесі не доходило до
таких трагічних випадків, як, скажімо у Харкові, де у 1942 р. від
голоду померло (за неповними даними) 13.139 чол. [20: 279], або
Києві (сильний голод взимку 1941/42 рр. через повну відсутність
забезпечення міста продуктами з боку влади) [11: 248, 260] – в зонах
німецької окупації, проте і тут відмічалися випадки смерті від
голоду [13]. Безробіття сягало 80% населення міста оскільки десятки
великих промислових підприємств міста або не працювали, або
працювали не на повну потужність. Денна норма хліба на робітника в
Трансністрії, в залежності від роботи, була встановлена в розмірі
200 гр. [12: 316]. Тому, хоча такий підхід не був притаманним для
політики румунської адміністрації в межах цілої Трансністрії, але в
Одесі, аби розрядити обстановку, офіційний Бухарест вдавався до
таких заходів як відправка частини одеських робітників до Німеччини
(перша партія складалася з 1 тис. чоловіків та 200 жінок з загальної
кількості 4,4 тис. кваліфікованих кадрів, що стояли на обліку на
Біржі праці) [8]. Разючим контрастом із рівнем життя робітників,
пересічних службовців та місцевої інтелігенції було положення
високопосадовців та чиновників і вчителів, що прибули у Трансністрію
з королівської Румунії, вони постачалися через систему закритих
магазинів по твердих цінах і, звичайно, не відчували наслідків
інфляції і зростання цін [9; 12: 317, 319].
В цьому ж форматі, значною мірою проводилася і соціальна політика
окупац. Влади в Трансністрії в галузі пенсійного забезпечення,
освіти, релігії. Соціальний аспект окупаційної політики є одним з
важливих її аспектів та таких, що потребують додаткового вивчення в
рамках нашої проблематики. З огляду на обсяг даної розвідки маємо
можливість зазначити лише головні напрямки її реалізації в
Трансністрії.
Не вдаючись у зайві, в форматі даної статті, історичні порівняння та
паралелі, зауважимо лише, що відсутність чіткої програми
економічного розвитку для окупованих українських територій з боку
старшого партнера лишають мало шансів на існування такої програми у
його сателіта, втім будь-які узагальнення можливі лише на підґрунті
добре вивченого і проаналізованого емпіричного, фактологічного
матеріалу, на що на даному етапі вивчення нашої проблеми і мають
бути спрямовані головні зусилля дослідників. Тобто вивчення
документів шляхом їх віднайдення, критичного осмислення, публікації
і введення, таким чином, у широкий науковий ужиток для подальшого
застосування.
Література
1. Аналіз літератури (стислий) див.: Щетников В.П. Юг Украины в
Великой Отечественной войне (К вопросу об экономической политике в
Транснистрии) // Историческая память: Историко-краеведческий
ежегодник.- Вып. 5: На чаше весов региональной политики.- Одесса:
Астропринт, 2003.- С.30 - 39.
2. Внешняя политика Советского Союза в период Великой Отечественной
войны. Документы и материалы 22 июня 1941 г. – 31 декабря 1943 г.-
Москва: Госполитиздат, 1944.- Т.1.- 698с.
3. Державний архів Одеської області (ДАОО).- Ф.Р-2358, оп.1,
спр.803; Ф.Р-2414, оп.1, спр.32; Ф.Р-2704, оп.1, спр.27; Ф.Р-2381,
оп.1, спр.392; Ф.Р-2731, оп.1, спр.48; Ф.Р-2385, оп.1, спр.50;
Ф.Р-3993, оп.1, спр.1-8; Ф.Р-2600, оп.1, спр.1-4; Ф.Р-3912, оп.1,
спр.1-40 та ін.
4. ДАОО.- Ф.Р-2256, оп.1, 56 од. збер.;
5. ДАОО.- Ф.Р-2255, оп.1, 788 од. збер.
6. ДАОО.- Ф.Р-2250, оп.4, 30 од. збер.
7. ДАОО.- Ф.Р-2258, оп.1, 6 од. збер.
8. ДАОО.- Ф.Р-2000, оп.3, спр.166.- Арк. 9 – 9-об .
9. ДАОО.- Ф.Р-2431.- оп.1, спр.7.- Арк. 45.
10. Загорулько М.М., Юденков А.Ф. Крах плана «Ольденбург». (О срыве
экономических планов фашистской Германии на временно оккупированной
территории СССР).- 3-е изд., доп.- М: Экономика, 1980.- 357с.
11. Київ у дні нацистської навали. За документами радянських
спецслужб.- Київ-Львів, 2003.- 457с. з додатк.
12. Левит И.Э. Участие фашистской Румынии в агрессии против СССР.
Истоки, планы, реализация (1.ІХ 1939 – 19.ХІ 1942).- Кишинев:
Штиинца, 1981.- 391с.
13. Молва.- 1943.- 8 апр.
14. Молва.- 1943.- 16 окт.
15. Мюллер Норберт. Вермахт и оккупация (1941 - 1944): О роли
вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного
режима на советской территории /Пер. с немецкого Артемова А.П. и
др.- Москва: Воениздат, 1974.- 387с.
16. Назарія С. Холокост: Страницы истории (на территории Молдовы и в
прилегающих областях Украины в годы фашистской оккупации, 1941 –
1944 гг.).- Кишинёв: F.E.-P. „Tipogr. centrala”, 2005.- 303с.
17. Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными
преступниками. Сб. матер. в 7-ми тт. /Под общ. ред М.А.Руденко.-
Т.2: Преступления против мира /Сост. Г.Н.Александров, А.Ф.Волчков и
др.- Москва: Госюриздат, 1958.- 863с.
18. Одесская газета.- 1943.- 10 авг.
19. Правда.- 1944.- 9 мая.
20. Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941 -
1943).- Харків: Прапор, 2004.- 367с.
21. Фолькманн Х.-Э. Советский Союз в экономических расчетах
«Третьего рейха» 1933 – 1941 годы //Отечественная история.- 1997.-
№2.- С.74 – 86.
22. Щетников В.П. Героической обороне Одеccы – 60 лет // Героической
обороне Одеccы – 60 лет (1941 - 2001) / Ред. Я.И.Маниович,
В.П.Щетников.- Одесса: Оптимум, 2001.- С.327 – 380.
23. ANRM (Національний архів Республіки Молдова).- Ф.706.- Оп.1.-
Спр.9.- Арк.67, 69.
24. Dallin A. Odessa, 1941 – 1944: A Case Stady of Soviet Territory
Under Foreign Rule.- RAND, RM – 1875: California, 1957.- 466p.
25. Spanu Alin. Economia Romaniei dupa primele luni de razdoi
//Dosarele Istoriei.- 2001.- An. VI, nr.7/59/.- P.27 – 28.
26. Verenca O. Administratia civila romana in Transnistria.-
Chisinau, 1993.- 135р.
|
