Дмитро Білий
(Донецьк)
САМОСТІЙНА КУБАНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (1917-1920 РР.) – ЗАБУТА
СТОРІНКА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Головним змістом різноманітних і складних подій, що увійшли в
історію під загальною назвою Українська національно-демократична
революція було створення української незалежної держави. За період
1917 – 1920 рр. виникло декілька форм української державності.
Зрозуміло, що дослідникам неможливо створити цілісну картину
боротьби українців за незалежність, якщо поза контекстом залишиться
аналіз українських національно-державницьких рухів у вищезгаданий
період на терені Північного Кавказу, Далекого Сходу та інших теренах
з компактним проживанням українського населення.
На жаль, поза увагою більшості досліджень, присвячених Української
національно-демократичної революції, і досі залишається сторінка
виникнення та існування Самостійної Кубанської Народної Республіки (
1918 – 1920 рр.). Серед небагатьох винятків можна згадати – працю Я.Дашкевича
“Нарис історії України” [2] в якій він вводить історію Самостійної
Кубанської Народної Республіки в загальний контекст Української
національно-демократичної революції та Д.Білого “Малиновий клин” [1]
де значна увага приділяється цьому періоду в історії Кубані.
Набагато більше уваги приділялося дослідженню історії Самостійної
Кубанської Народної Республіки в працях представників першого
покоління українських емігрантів з Кубані [3,4]. В сучасній
російській історіографії ця тема, здається, взагалі залишається поза
увагою дослідників.
Які ж обставини призвели до виникнення Кубанської Народної
Республіки і обумовили специфіку її розвитку? Який характер мало це
державне утворення? Яку роль вона зіграла в історії Української
революції? Спробуємо висловити свої попередні міркування щодо деяких
питань, пов’язаних з виникненням і становленням Самостійної
Кубанської Народної Республіки.
На початку ХХ ст. більша частина сучасного Краснодарського краю РФ
входила до складу Області Кубанського козачого війська. Кубанське
козацьке військо було утворено в 1861 розі за рахунок об’єднання
Чорноморського козацького війська (177424 чол.), абсолютну більшість
якого складали українці – нащадки запорізьких козаків та інших
переселенців з України, і Лінейного козацького війська (99708 чол.),
серед якого українці теж складали досить значний відсоток. Це
об’єднання мало виключно адміністративний характер і не призвело до
виникнення якоїсь етнічної цілісності. Однією з причин об’єднання
було зменшення впливу українського елементу на Північному Кавказі. 2
квітня 1861 р. князь А.І. Баратинський писав військовому міністру
після своєї інспекційної поїздки на Кавказ – “В бывшем Черноморском
войске, состоявшем из Малороссиян… эта отдельность принимает вид
национальности…” [5: 888].
Перепис 1897 р. засвідчив, що українці складають на терені
Кубанської області 49,7%, або 949833 чол. а росіяни - 39%, або
74834І чол. [6:570]. Згідно Сільськогосподарського перепису 1917
року, населення Кубані складало вже 2415089 чоловік. З них українці
складали 56%, а росіяни - 36%.[7]
Для того, щоб краще зрозуміти етнічну картину населення Кубані
напередодні національно-демократичної революції, необхідно зважити
на дві обставини.
По-перше, українці не були рівномірно розселені по всій території
Кубані. В декількох відділах (адміністративно-територіальних
одиницях на які поділялась Кубанська область), які відносились до
розташування колишнього Чорноморського козацького війська, українці
складали абсолютну більшість. Так, у Катеринодарському, Єйському,
Темрюцькому відділах їх кількість ста¬новила 81,1%, або 702931
чоловік /росіяни - 12,5%, або 106443 чоловіки [6:571] Тому, саме на
цій частині Кубані, або Чорноморщині чи Правобережній Кубані,
найбільш активно відбувався процес формування модерної української
національної самосвідомості, що проявився у досить виразному почутті
своєї національної само ідентифікації та усвідомленні необхідності
боротьби за свої національні, соціальні та економічні інтереси. Що
стосується теренів колишнього Лінейного козацького війська, то там
українське населення, згідно перепису 1897 р., розподілялося
наступним чином: у Кавказькому відділі 47%, Майкопському 31 %,
Лабінському 20%, Баталпашинському 28 % [6:570].
По-друге, українське населення Кубані відносилося до двох основних
соціальних станів – козацького та некозацького (городового). на 1917
рік серед мешканців Куба¬ні козаки складали - 41%, а городовики -
59% [3:21]. Козацтво зосереджувало в своїх руках головні важелі
економічного та адміністративного впливу на Кубані і було досить
згуртованою силою, готовою в будь-яку мить виступити на захист своїх
інтересів. До того-ж, для козаків-українців українська мова та
збереження перенесених з Наддніпрянської України звичаїв та традицій
було однією з головних підстав для власної станової само
ідентифікації. Козаки – українці в цілому переважали на Кубані, але
зосереджені переважаючою компактною групою на Чорноморщині, не могли
вповні забезпечити свій вплив на козаків – лінійців, серед яких
переважали або станові козацькі інтереси, або русофільські
тенденції. Розподіл українського населення Кубані на козаків і не
козаків мало і негативні наслідки і, значною мірою, заважало
об’єднанню українського населення, розділеного становими інтересами,
що в повній мірі проявилося під час революції і громадянської війни.
Спираючись на чисельні факти, можна стверджувати, що національна
свідомість українського населення Кубані напередодні 1917 р. була
досить високою. Ґрунтом для збереження і розвитку української
національної самосвідомості були культура, психологія і світогляд
широких народних верств, народної культури, яка не тільки
збереглася, дбайливо перенесена з Украйни, але й творчо розвивалася,
збе¬рігаючи свою українську специфіку. Ми можемо сміливо
конста¬тувати, що українці Кубані на рівні народної самосвідомості
дуже гостро відчували своє українське походження і надзвичай¬но
завзято захищали ознаки своєї національності. О.Кошиць, подорожуючи
по Кубані у 1903-1905 р.р., свідчить: "У своїй уяві козаки
/чорноморці - Д.Б./ цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона
була цілком чужий світ, а про Україну казали: "У нас, на Україні"
[8:42]. Таким чином, ми бачимо, що і в Україні і на Кубані українці
досить виразно усвідомлювали свою належність до єдиної національної
спільноти.
Ще однією підставою для боротьби за власну державність став вкрай
сприятливий економічний розвиток Кубані, в якому не останню роль
відіграла активна діяльність кооперативного руху, що виник серед
українців Правобережної Кубані. Досить показовим в цьому є той факт,
що провідний лідер майбутньої Кубанської Народної Республіки Микола
Рябовіл проявив себе до революції, як один з найактивніших
організаторів та керівників кооперативного руху серед українців
Кубані. Кубанці сприймали економічну політику Російської імперії, як
здирницьку по відношенню до свого краю. Про високий рівень розвитку
економіки Кубані, навіть в умовах громадянської війни писав
П.Врангель: "То, что временами приходилось видеть на Кубани, скорее
походило на Америку, нежели на беспробудно спящую Россию" [10:130].
Про зростання політичної активності українців Кубані, як засобу для
захисту своїх інтересів, може свідчити утворення українських
політичних партій на Кубані напередодні революції. В 1092 р. на
Кубані створюється Чорноморська Громада - кубанське відділення
Революційної української партії, на чолі якої стали організатор
кооперативного руху Степан Ерастов, письменник Гаврило Доброскок,
педагог Іван Ротар та інші.[9]
Поєднання національних та економічних інтересів створило сприятливий
ґрунт для досить масштабного руху українського населення Кубані за
власне самовизначення при сприятливих умовах.
І такі умови створилися на початку 1917 року.
Зміст подій 1917-1920 років на Кубані фактично зводився до боротьби
місцевого (в переважній більшості українського) населення за
створення своєї державності і возз’єднання з тими формами
державності, які існували в той час в Україні - УНР і Гетьманатом.
Окрім цілком зрозумілих почуттів національної єдності, між
українцями Кубані і населенням решти українських земель, існував
цілий ряд об’єктивних економічних і геополітичних причин для
державного об’єднання Кубані і УНР. Більшість українців Кубані
завжди дивилася на Україну як на свою велику Батьківщину і не могла
собі уявити, що Кубань і Україна будуть існувати окремо. До того ж
кубанці розуміли, що без такого могутнього союзника, як незалежна
Україна, Кубані не вдасться вистояти у нерівній боротьбі з
численними ворогами, відстояти свої економічні і національні
інтереси.
Дуже показовим є той факт, що коли 25 березня 1917 року у Петербурзі
відбулася демонстрація 25 тисяч українців, то очолили її кубанські
козаки колишнього царського конвою, які їхали попереду величезної
колони з запорізькими прапорами і клейнодами В цьому ж 1917 році, на
початку літа, у Катеринодарі утворилася організація Української
соціал-демократичної партії, яка провела маніфестацію серед
українського населення Катеринодару під українськими національними
прапорами [4: 9].
Під час розпаду Російської імперії, постання і боротьби
новоутворених національних незалежних держав проти монархічної
реакції і більшовицької диктатури у 1917-1920 рр. на Кубані були
створені власні державні структури і органи самоврядування -
Кубанська Крайова Рада і Законодавча Рада, які обиралися населенням
краю. 24 вересня 1917 року Кубань була оголошена цими органами
автономною областю у складі майбутньої Російської Федеративної
Республіки, але вже 16 лютого 1918 року на терені цього регіону була
утворена незалежна Самостійна Кубанська Народна Республіка [3: 25]
Основою побудови держави вважались стародавні запорізькі традиції
демократизму та самоврядування. Перші збройні сили Кубанської
Народної Республіки виникли як загони загальноукраїнської
організації “Вільного козацтва”
Серед засновників і керівників Кубанської Народної Республіки
відзначились М.С. Рябовол ( голова Кубанської Крайової Ради), Бардіж
К.Л., Бич Л.Л. (голова Кубанського уряду), Безкровний К.Я. ( міністр
внутрішніх справ К.Н.Р.) та інші.
Законодавчими органами Республіки стали – Кубанська Крайова Рада та
Кубанська Законодавча Рада, виконавча влада зосереджувалась в руках
Головного Отамана, який обирався на 4 роки Крайовою Радою, був
головнокомандувачем збройних сил і призначав уряд, відповідальний
перед Законодавчою Радою. Пріоритетним напрямом політики Кубанської
Народної Республіки було вирішення демократичним шляхом соціальних
та економічних проблем, у зовнішній – боротьба з більшовизмом шляхом
створення військово – політичного союзу новопосталих незалежних
держав та орієнтація на Україну. На протязі періоду свого існування
пріоритетним напрямом зовнішньої політики Кубанської республіки був
рух до об’єднання з Україною на федеративній основі.
Вже наприкінці листопаду 1917 року до України з Кубані прибула
делегація на чолі з членом Кубанської Ради Гнатом Сидоровичем Білим
для встановлення плану спільних дій Кубанського уряду і Центральної
Ради. У грудні 1917 року на Кубань прибула делегація з України, яку
очолив повноважний представник Центральної Ради М. Галаган. Швидко
розвивалися контакти між Кубанською Народною Республікою та УНР.
Представники Кубані С.І. Ерастов і М. Левицький ввійшли до складу
Центральної Ради.
На Кубані швидко утворювалися загони загальноукраїнського руху
“Вільного козацтва”. Так, вже у 1917 році на Кубані діяв
“Чорноморський кош” під керівництвом Кіндрата Бардіжа і
“Гайдамацький кіш” - під керівництвом осавула І. Адамова,які
належали до вільнокозацьких частин [4:127]. На початку 1918 року з
кубанських українців-козаків і іногородніх був утворений кіш імені
гетьмана Дорошенка, котрий очолив козак станиці Канівської, діяч
місцевої “Просвіти”, вчитель гімназії В.А. Чепелянський. Подібна
тенденція зберігалася і в 1920 році, коли був утворений в
Таманському відділі в станиці Полтавській “Гайдамацький полк” під
керівництвом старшини В. Чорного, пізніше розгорнутий у “Гайдамацьку
дивізію”, яка виступала під гаслами боротьби за незалежну Україну
[11:183].
Велика кількість кубанців, перебуваючи у складі армії УНР, брала
активну участь у бойових діях проти червоних і білих військ. Так, у
параді українських військових частин, присвяченого оголошенню ІІІ
Універсалу Центральної Ради і утворенню Української Народної
Республіки брав участь кінний відділ кубанських козаків. У складі
армії УНР до 1920 року існували окремі бойові частини з кубанських
українців. Так, до однієї з найбільш боєздатних частин Армії УНР,
славної 3-ї Залізної дивізії, воїни якої в травні 1920 року першими
вступили до Києва, входив відділ кубанських козаків на чолі з
отаманом Юшкевичем [12:41].
Досить значна кількість українців Кубані взяла безпосередню участь у
боротьбі за встановлення української державності на території
Наддніпрянської України та Галичині. Кубанці відзначилися як на
посадах військових керівників і гетьманської держави і УНР, в лавах
повстанських загонів і на адміністративних посадах.
Більшість населення Кубані, українці, завжди дивилися на Україну як
на землю своїх предків і не могла собі уявити, що Кубань і Україна
будуть існувати окремо. До того ж кубанці розуміли, що без такого
міцного союзника, як незалежна Україна, Кубані не вдасться вистояти
у нерівній боротьбі з численними ворогами, відстояти свої економічні
і національні інтереси. Серед таких настроїв населення був досить
природним головний напрям геополітичної діяльності Кубанського уряду
до об’єднання з Україною.
Вже в березні 1918 року на таємному засіданні Кубанська Рада
прийняла рішення про федеративне об’єднання з УНР, але вже через
тиждень Катеринодар був захоплений червоноармійськими загонами, і
рішення у життя перетворене не було. Перебуваючи у Новочеркаську,
кубанський уряд продовжував шукати допомоги від Української Держави,
яку очолив на той час гетьман П.Скоропадський. 28 травня 1918 року
до Києва прибула делегація від Кубанської Ради. До її складу
входили: голова делегація Микола Рябовіл (голова Кубанської
Законодавчої Ради), його заступник Султан Шахім-Гірей (голова
Комітету кавказьких горців), члени Ради К.Я. Безкровний, Г.В.
Омельченко, П.М. Каплін, Д.С. Скобцов. Міністр закордонних справ
гетьманського уряду Дмитро Дорошенко свідчив, що під час переговорів
між П. Скоропадським і М. Рябоволом була укладена таємна угода про
возз’єднання України і Кубані [13:56]
Внаслідок цієї угоди до розпорядження кубанського уряду почали
надходити транспорти зі зброєю і амуніцією, кошти для підтримки
українського видавництва на Кубані. Вирішальним кроком у напрямку
затвердження впливу України на Кубані повинна була стати масштабна
військова операція по висадці українського експедиційного корпусу на
Тамані для допомоги козацькому антибільшовицькому повстанню. Висадка
дивізії генерала Натієва на Тамані, допомога “братів українців”, на
яку так чекали повстанці, могла вирішити долю Кубані і докорінно
змінити ситуацію у розкладі сил на Північному Кавказі, але десант не
був проведений через саботаж проросійськи налаштованих чиновників
гетьманського уряду і протидії німецького командування.
Це призвело до того, що першою на Кубань, яка фактично вже була
звільнена від більшовиків масовим антибільшовицьким повстанням на
Тамані, ввійшла армія Г.А. Денікіна, що мала відверто
великодержавницьку антиукраїнську ідеологію, і лише під тиском
жорсткої необхідності боротьби з Червоною армією кубанці були
вимушені піти на нетривкий союз з білими.
Незважаючи на несприятливі обставини, дипломатичні зв’язки
Гетьманату і Кубанського уряду продовжували зміцнюватися. Невдовзі
після повернення Кубанського уряду до Катеринодару Генеральним
консулом України на Кубань був призначений український
соціал-демократ Прокіп Понятенко.
В жовтні 1918 року до Києва прибула надзвичайна місія Кубанської
Ради на чолі з В.М. Ткачовим. Місія прибула для укладання важливих
угод між Кубанською Народною Республікою і Україною, в тому числі
одне з її завдань полягало в з’ясуванні обставин, за яких могло
відбутися їх об’єднання [4:182]. Були укладені угоди про
торгівельні, мореходні, дипломатичні і банківські зв’язки між
Україною і Кубанню, підписана конвенція про залізничні шляхи
сполучень та поштово-телеграфні зносини . У відповідь на місію
Ткачова український уряд вислав на Кубань надзвичайну місію на чолі
з полковником Ф. Боржинським. Падіння гетьманської Української
держави стало сильним ударом по становищу Кубанської Народної
Республіки. Одним з наслідків цього стало посилення
великодержавницького Білого руху на Кубані.
4 грудня 1918 на надзвичайній сесії Кубанської Крайової Ради під
тиском шовіністично налаштованого керівництва Білого руху була
прийнята нова конституція в якій замість назви - Самостійна
Кубанська Народна Республіка приймалась нова назва Кубанської
держави – Кубанський Край.
Ліквідація Гетьманату і військові дії в Україні завадили реалізувати
ці плани, але не зважаючи на терор, який розгорнула на Кубані
денікінська влада проти будь-якого прояву “кубанського
самостійництва”, незважаючи на підступне вбивство М.Рябовола
білогвардійськими контррозвідниками, кубанці не залишили спроб
підтримати Україну у боротьбі за незалежність.
Вже в 1920 р. був відновлений перший демократичний варіант
Конституції Кубані. Становлення державності Кубані було брутально
припинено внаслідок вторгнення та окупації Червоною армією в 1920 р.
Чисельні збройні загони козаків – повстанців (осавула В.Рябоконя,
отамана Пилюка, отамана Чорного, підхорунжого Озерського, отамана
Дорошенка, хорунжого Гузика, отамана Шияна, сотника Захарченка,
осавула Самуся, осавула Дзюби та інш.), які підкорялися “Кубанському
військовому повстанському уряду” та входили до Кубанської
повстанської армії генерала Марченка (Пржевальського) продовжували
масштабні військові дії проти більшовицької влади за відновлення
Самостійної Кубанської Народної Республіки до 1925 р.
Остання угода між урядом Кубанської Республіки і урядом УНР була
укладена 22 серпня 1920 року у Варшаві і передбачала перехід із
Криму до Центральної України Кубанської армії під головуванням
генерала Андрія Шкуро для допомоги армії УНР[14:193]. Але, як
відомо, що ця угода через швидкий наступ більшовиків на Крим не була
реалізована.
Окремо треба згадати і політику, яку проводило керівництво
Кубанської республіки в галузі впровадження української мови в
навчальних закладах. Влітку 1918 року представники Кубанської Ради
провели до¬слідження у станицях з питання освіти. За наслідками
цього об¬стеження член уряду із справ народної освіти П.С.Сушков
зробив на засіданні Ради 4 листопада 1918 року доповідь, у якій
зазначив: "...1/ навчати грамоті краще починати рідною мовою
/українською/, що вже проводиться у деяких школах; 2/ україн¬ською
мовою необхідно навчати на всіх ступенях початкової школи, вищої та
передньої у місцях з українським населенням."[11:203]
У 1919 році в Катеринодарі були відкрита українська гім¬назія та
Кубанський Вчительський Інститут з українським відділенням. У Єйську
були створені постійні українські вчительські кур¬си і заснована
"Кубанська українська учительська спілка", при Кубанському уряді
заснована посада Інструктора українських шкіл.
У тому ж 1919 році в одній з найбільш національно свідомих
українських станиць, яка завжди славилася високим рівнем
осві¬ченості та заможності - станиці Полтавський була українізова¬на
2 Кубанська Учительська семінарія. Це рішення було прийня¬те на
станичних зборах, перебіг яких дуже показовий для пері¬оду
"стихійної українізації" на Кубані. Схід жителів станиці Полтавської
висловився за українізацію початкових шкіл стани¬ці та вчительської
семінарії /120 голосів "за", 1 - "проти"/.
Студенти семінарії, українці з яких складали 90%, з радістю
підтримали це рішення. Директором був призначений відомий
ук¬раїнський просвітницький діяч О.А.Левицький.[15: 23] Так,
українська вчительська семінарія у ст. Полтавській до 1933 року
стала справжнім центром української культури на Ку¬бані.
7 березня 1919 року Кубанський Уряд видав Циркуляр по Від¬ділу
Народної Просвіти, в якому наказувалося місцевій владі:
"...Надати повну можливість навчання дітей материною мовою". [16:73]
9 серпня 1919 року Кубанський Уряд видав наступний Циркуляр з
питання українізації шкіл. У ньому, зокрема, зазначалося: "До
Відомства Народної Освіти Кубанського Крайового Уряду по¬ступають
вироки станичних громад і заяви від окремих груп на¬селення та осіб
про бажаність ведення занять у школах матери¬ною /українською/
мовою". У зв'язку з цим пропонувалося в усіх школах Краю провести
засідання з метою виявлення бажання батьків учнів та самих учнів
учитися українською мовою, наявність учителів, що можуть викладати
українською мовою, і, виходячи з наявності сприятливих умов,
переводити школи на українську мо¬ву або створювати у школах разом
із російськими українські класи [16: 214].
2 вересня 1919 року вийшов черговий Циркуляр Кубанського Уряду; в
ньому був оголошений наказ про відкриття в Катеринодарі для вчителів
українських шкіл "Короткочасних курсів мето¬дики навчання рідній
мові з оглядом програм, підручників, книг для бібліотек, навчальних
посібників тощо. Головним лектором буде директор Полтавського
Учительського інституту О.О.Левицький... У наявності 50 стипендій по
125 крб. ..."[16:224]
Таким чином, українізаційні процеси, що почалися як творча
діяльність народних мас, знайшли повну підтримку і захист з боку
обраної народом кубанської Верховної влади - Кубанської Крайової
Законодавчої Ради, а також Крайового Уряду.
Зрозуміло, що в цьому короткому огляді ми не можемо докладно
оглянути всі аспекти історії Самостійної Кубанської Народної
Республіки, але спробуємо виділити наступні тези:
1) Самостійна Кубанська Народна Республіка утворилася як наслідок
довготривалого процесу економічного, соціального і культурного
становлення української спільноти на Північному Кавказі, яка добре
усвідомлювала свої інтереси і можливі шляхи для їх захисту.
2) Переважаюча більшість керівників Кубанської республіки, як і
більшість її громадян, усвідомлювали свою належність до української
нації і провадили політику, спрямовану на максимальну інтеграцію з
тими формами української державності, які виникли на решті
українських земель.
3) Керівництво Кубанської республіки провадило політику виведення
української культури і мови до статусу державної підтримки і
розвитку, не заважаючи іншим народам, що населяли Кубань всебічно
розвивати свої національні культури та мови.
4) За своїм державним устроєм Кубанська республіка формувалася як
демократична держава. Її керівникам вдалося значною мірою зменшити
протистояння городового і козацького населення, чому сприяли
демократичні засади держави та усвідомлення спільної національної
єдності.
5) На жаль, більшість можливостей, які могли отримати українці в
боротьбі за свою державність, використовуючи спільні дії українців
Кубані та центральної України не були використані. Це було викликано
вкрай несприятливими геополітичними обставинами в яких опинилася як
Україна, так і Кубань.
Важко передбачити, як би склалася доля української державності при
умовах об’єднання державницьких рухів України і Кубані. Висвітлення
багатьох питань, пов’язаних з історією Самостійної Кубанської
Республіки, можуть допомогти набагато глибше зрозуміти ті непрості
процеси становлення модерної української нації та її боротьбу за
власну державність в 1914 – 1923 рр.
Література
1. Білий Д. Д. Малиновий клин. Нариси з історії українського
населення Кубані. – К.: Товариство “Україна”, 1994. – 118 с.
2. Дашкевич Я. Й. Нарис історії України: формування модерної
української нації ХІХ – ХХ ст. К. : Генеза, 1996. – 360 с.
3. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. – Мюнхен, 1968. – 340
с.
4. Сулятицький В.П. Нариси з історії революції на Кубані. – Прага,
1925. – Т.1. – 210 с.
5. Акты собранные Кавказской археографической комиссией. – Тифлис,
1904. – Т.12.
6. Македонов Л.В. Население Кубанской области по данным вторых
экземпляров листов переписи 1897.- Екатеринодар,1907. – 620 с.
7. Державний Архів Краснодарського краю.- Ф. Р-234.- Оп.1 - Спр.73.
- Арк.73.
8. Кошиць О. Спогади. - Вінніпег, І948 – с.122.
9. Чумаченко В. Кубань в житті і творчості С.В. Петлюри // Донецький
Вісник Наукового товариства ім. Шевченка, м. Донецьк, 2005 - Т.8.
10. Врангель П. Воспоминания. - Берлин, 1924. – 130 с..
11. Іванис В. Стежками життя (спогади). – Новий Ульм, 1960. – Т. 3.
12. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських
визвольних змагань.- Львів, 1995.
13. Дорошенко Д. Закордонна політика української держави 1918 року.
Торонто, 1978. 230 с.
14. Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за незалежність.
Мюнхен, 1958. С. 360.
15. Заєць В. Українізація на Кубані // Хвилі Кубані, Прага, 1927 –
С.21-26.
16. Циркуляр Кубанского Краевого Правительства по Відомству
Народного Просвещения // Державний Архів Краснодарського Краю.- Ф.Р-6.-
Оп. 1.- Спр.179.- Арк.73.-224.
|
