|
Вадим Задунайський
(Донецьк)
ВІЙСЬКОВІ ПРІОРИТЕТИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ НАЩАДКІВ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ У
КОЗАЦЬКИХ ФОРМУВАННЯХ
РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Історія Українського козацтва – це, передусім, історія специфічного
військового стану. Саме тому дослідники історії українських
козацьких формувань мусять належним чином аналізувати першорядність
військової націленості життєдіяльності усіх відомих нам
військово-козацьких утворень, до складу яких входила значна частина
українських козаків. Такий підхід дозволить відповідно розробити
історію українського козацького руху від часів виникнення
українського козацького руху і до поч. ХХ ст. Завдяки цьому
історична наука зможе комплексно дослідити не лише процес
становлення і розвитку козацьких формувань Гетьманщини, Слобожанщини
та Запоріжжя, але і трансформацію українських козацьких традицій у
різних царинах буття на теренах Кубані (частково Дону і Тереку).
На превеликий жаль, не всі періоди історії українського козацтва
належним чином досліджені історіографією. Особли¬во це стосується
подій з кінця XVIII ст. і до 1917 р., коли українська козацька
спадщина значною мірою зберігалися на Кубані (частково на Дону та
Тереку). Наслідком цього стало формування помилкового уявлення про
остаточний занепад українського козацького руху в кінці XVIII ст.
Саме тому значну увагу слід приділити дослідженню становища
козацьких формувань на початку ХХ ст.
Зазначений період є цікавим для нас ще й з огляду на те, що він був
останнім в історії повноцінного функціонування козацького
військового стану.
На початку XX ст. Російська імперія приділяла значну увагу своїй
обороноздатності. У цьому контексті слід розглядати і збереження та
чітке зазначення пріоритетності військової націленості
життєдіяльності усіх військово-козацьких утворень, що в цей час
існували на теренах Російської імперії. Такий підхід було не лише
збережено, але і чітко підтверджено відповідними
нормативно-правовими актами, що визначали устрій та засади
функціонування козацтва.
Зрозуміло, російський царат намагався максимально уніфікувати
козацький стан. Проте, він все одно мусив рахуватися із
особливостями козацького способу життя і військового вишколу, що
підкреслюють силу традиційної військової спадщини козацтва,
успадкованої із попередньої доби.
Хронологічні межі запропонованої розробки охоплюють, головним чином,
події початку ХХ ст. (до 1917 р.).
Територіальні межі статті охоплюють терени козацьких областей
Кубані, Дону та Тереку.
Не менш цікавим для нас є те, що події початку ХХ ст. є найближчими
хронологічно до нашого часу, а тому вияв змісту козацької
української спадщини цього часу може бути використаний активістами
сучасного козацького відродження в Україні.
Отже, дослідження основ військової націленості життєдіяльності усіх
відомих нам військово-козацьких утворень, до складу яких входила
значна частина українських козаків, є досить важливим у контексті
дослідження військової спадщини українського козацтва від часів його
виникнення і до початку ХХ ст.
На жаль, історична наука все ще не приділила належної уваги
пріоритетам військової націленості життєдіяльності
військово-козацьких утворень, у складі яких домінували, або мали
значну частку нащадки українських козаків на початку ХХ ст.
Так, зарубіжна історіографія (мається на увазі російська)
намагається всіляко уникати самого визначення “українська козацька
спадщина” щодо Кубанського, тим більше Донського і Терського
Козацьких Військ, приділяючи увагу військовій структурі або
загально-історичним аспектам життєдіяльності відповідного козацького
війська. [6], [11].
Українські історики кінця XIХ – початку ХХ ст. головну увагу
приділяли дослідженню загально історичних аспектів діяльності
козацьких формувань за козацької доби та у подальші часи [10], [16].
Зарубіжна українська історіографія залишає поза увагою проблеми
військової націленості життєдіяльності військово-козацьких утворень,
у складі яких домінували нащадки українських козаків впродовж XIХ –
початку ХХ ст. [5], [8].
Стосовно сучасної вітчизняної історіографії, слід наголосити на
тому, що вона досі стоїть осторонь від зазначеної проблематики,
досліджуючи суспільно-політичні прояви українського військового руху
на початку ХХ ст. [7], [13].
Автор цієї статті досліджує проблему козацької військової спадщини,
але поки що не приділяв належної уваги питанню першорядності
військової націленості життєдіяльності усіх відомих нам
військово-козацьких утворень, до складу яких входила значна частина
українських козаків на початку ХХ ст. [2], [3], [4].
Зазначений стан речей і обумовив появу цієї спроби розглянути
військову націленість життєдіяльності основних військово-козацьких
утворень (Кубанське, Донське та Терське), до складу яких входила
значна частина українських козаків.
Отже, метою цієї розробки є спроба дослідити специфічний вияв
пріоритетності військової справи, закладеної за козацької доби, що
функціонувала у повсякденному житті нащадків українських козаків на
початку ХХ ст., що перебували у складі Кубанського (частково
Донського і Терського) козацьких військ Російської імперії.
Актуальність цього дослідження обумовлена тим, що сучасна
історіографія потребує повноцінного вивчення різноманітних проявів
життєдіяльності усіх станів та груп української нації, незалежно від
теренів їх перебування. Окрім того, досліджена спадщина козацького
військового стану може бути у пригоді тим, хто ініціює сучасне
козацьке відродження в Україні.
Під час написання цієї статті джерельну основу становили законодавчі
акти загальнодержавного рівня та нормативні військові акти
Російської імперії, що закладали підвалини для функціонування
козацьких військових та цивільних структур, а також матеріали
місцевих козацьких інституцій, що виявляли основні прояви
специфічної життєдіяльності козацького стану.
Цей джерельний матеріал почерпнуто із архівних фондів України
(Центральний державний архів виконавчих органів влади України та
Державний архів Донецької області) і Росії (Державний архів
Краснодарського краю).
Отже, сукупність джерельних матеріалів забезпечує необхідну повноту
охоплення фактичного матеріалу і гарантує наукову достовірність
цього дослідження.
Наукова новизна розробки обумовлена тим, що автор на підставі нових
та маловідомих фактів вперше подає комплексний вияв військових
пріоритетів існування козацьких формувань Російської імперії початку
ХХ ст., у котрих помітну роль відігравали нащадки українських
козацьких утворень попередньої доби.
Якщо почати аналіз військової націленості життя козаків, що належали
до відповідних козацьких військових формувань Російської імперії на
початку ХХ ст., то, перш за все, слід звернути увагу на офіційний
статус козаків. Згідно відповідних нормативних актів козацтво
фігурує в якості упривілейованої “військової верстви” [15: 109].
Проте, цей статус був не лише формальним, а відповідно
підтверджувався діючими нормами правового характеру та специфічною
ментальністю представників козацької спільноти.
Окремішність та військова націленість козаків підтверджувалась і
специфічним виділенням земель, де було розташовано Донське,
Кубанське і Терське козацькі війська в окремі “області” відповідного
війська (стосовно інших 8 козацьких формувань використовувався
статус “землі козацьких військ”) [15: 7]. Відповідно до такого
поділу функціонували окремі козацькі військові правління, де було
поєднано військове та цивільне управління, на чолі якого стояв
відповідний Отаман і отаманське правління.
Для Донського та Сибірського козацьких військ Отаман мав офіційну
назву “Військовий Наказний Отаман”, а для Кубанського, Терського та
інших – “Наказний Отаман” [15: 7]. Першорядність військової
націленості діяльності Наказного Отамана підтверджується Ст. 6 Книги
І Розділу І “Запровадження цивільного управління козаків”, де
йдеться про необхідність особливого піклування стосовно стану та
підготовленості козаків до військової служби [15: 9].
Відповідальність за безпосереднє керівництво життєдіяльності війська
несло (на Дону, Кубані та Тєрєку) відповідне “Обласне правління”,
котре, зокрема, займалося і стройовими військовими питаннями.
Окрім загальновійськових інститутів військовою справою опікувалися і
на рівні відповідних округ (Донська) чи відділів (Кубанська і
Терська) козацьких областей [9]. Тут діяли Отамани (округи чи
відділу) та відповідні правління.
Безпосередньо здійснювали організацію та контроль за життям та
діяльністю козаків виборні козацькі інститути на рівні станиць та
хуторів. Цей рівень, на відміну від округ (відділів) та областей,
найбільше відповідав історичним військово-демократичним підвалинам
козацької спільноти. Слід відразу зазначити, що право участі у
місцевому самоврядуванні на козацьких теренах мали лише представники
козацького стану чоловічої статі, що мали власну садибу.
Станичне та хутірське козацьке самоврядування складалося зі
станичних та хутірських зборів козаків, отамана, станичного
(хутірського) правління та козацького суду [15: 110]. Слід
зазначити, що провідні посади (отамана, товариша отамана, судді і
т.і.) не мали права посідати козаки до 33-річного віку, що
обумовлювалося перебуванням козака у служилому розряді, а тому
зобов’язаного бути готовим до щорічного бойового вишколу та заклику
на постійну стройову військову службу в разі загрози війни [15:
138]. На станичному та хутірському рівні відповідні правління в
першу чергу опікувалися безпосередньою підготовкою молодих козаків
до стройової військової служби, а стосовно козаків пільгового віку –
контролювали стан бойової готовності та участі у періодичному
щорічному військовому вишколі.
Окремо підкреслювалася ст. 568 Книги ІІ Розділу ІІ “Запровадження
цивільного управління козаків” необхідність для козаків, як людей
військових, зберігати повагу до військових рангів, заслужених та
старших воїнів-козаків [15: 117]. Чіткість та контроль за станом
членів козацького товариства був на достатньому рівні, що також
обумовлювалося його військовою націленістю. Так, на рівні хутора і
станиці складалися і постійно перевірялися вікові та чергові реєстри
козаків[15: 118].
Слід також зазначити, що відповідне хутірське чи станичне товариства
зобов’язувалися не лише контролювати, але і сприяти у спорядженні
козаків на військову службу. Тобто, найбільшу увагу цілеспрямованій
діяльності козацького самоврядування стосовно військових пріоритетів
ми бачимо на рівні хутора-станиці, де безпосередньо і мешкала
більшість козаків.
Отже, вся система козацького цивільного управління все одно
покликана була забезпечувати збереження та постійну військову
готовність козацького військового стану до виконання своїх
першорядних військових обов’язків. Якісна відмінність цих обов’язків
від решти населення Російської імперії чітко фіксувалася
відповідними законодавчими та нормативними актами. Вона виявлялася у
значно більш тривалій (за часом виконання) військовій повинності та
якісно більш змістовному (за рівнем особистої та колективної
готовності) її виконанні порівняно із більшістю населення Російської
імперії, що також мало виконувати військовий обов’язок.
Так, на 1915 р. “Статут про військову повинність” окремо визначав
військові обов’язки всіх станів населення Російської імперії та
окремо – виключно козаків. Найперше слід підкреслити, що більшість
населення Росії на цей час в разі заклику на військову службу мали
відслужити:
А – сухопутні війська (дійсна служба – 3 роки і 3 місяці та 14 років
і 9 місяців рахувалися у запасі);
Б – флот (5 років – дійсна служба і 5 років – запас) [14: 10 12].
Окремо слід зазначити, що під час перебування у запасі нижчі чини
закликалися на військові збори до 2 раз (не більше 6 тижнів).
Відносно представників козацького військового стану статут визначав
значно більші вимоги.
По-перше: Козаки мали відбувати службу (у дієвій армії та у запасі)
з власним спорядженням (кавалеристи на власних конях) [14: 139].
По-друге: Козаки поділялися на служилий склад та ополчення, де
служилий склад складався з 3 розрядів (1 – Підготовчий з 20-го року
строком на 1 рік; 2 – Стройовий з 21 року строком на 12 років; 3 –
Запасний з 33 років на 5 років) [14: 140 141].
Окремо слід зазначити, що під час перебування у стройовому розряді
козаки 4 роки безвідривно перебували у стройових полках, а потім
переводилися на пільгу. Під час пільги вони мали постійно
підтримувати особисту боєздатність і проходити літні вишкільні
табори (4 тижні кожен). Варто зазначити, що на відміну від інших
станів, козаки утричі більше часу віддавали військовій службі і йшли
туди із власним спорядженням (включно із холодною зброєю) та на
власних конях. Хочу підкреслити і той факт, що козаки майже щорічно
перебували до 1 місяця у вишкільних таборах, де не лише підтримували
боєздатність, але і постійно вдосконалювалися відповідно до нових
вимог війни.
Також слід наголосити на тому, що козаки йшли на дійсну службу вже
маючи певний індивідуальний рівень бойового мистецтва, що здобувався
з дитинства у відповідному козацькому середовищі і, особливо, під
час перебування у підготовчому розряді [12: 2456]. Варто зазначити,
що козаки (на відміну від інших станів) навіть якщо за родинними чи
іншими обставинами звільнялися від дійсної служби у стройових
полках, все одно здобували мінімальний рівень особистого бойового та
колективного військового мистецтва через обов’язковий вишкіл у
щорічних вишкільних таборах [12: 2456], [14: 145]. Тобто, козаки
були суцільно підготовленими воїнами, що на відміну від
представників інших станів населення значну частину свого життя
приділяли військовій справі. Тому цілком закономірним у той час (як
і за козацької доби) вважалося надання козацькому військовому стану
суттєвих пільг (свобода від особистих грошових та натуральних
повинностей під час перебування в підготовчому розряді та на дійсній
службі, самоврядування і т. і.) [14: 143].
Щодо безпосереднього змісту козацького військового вишколу, то тут
слід відзначити, що його головним виявом було традиційне
індивідуальне бойове мистецтво (володіння специфічними прийомами бою
пікою та шашкою у пішому та кінному ладі) та колективне військове
мистецтво (діяльність козака у складі відповідного підрозділу –
взвод, сотня чи полк).
Важливим видається і той факт, що козаки весь час готувалися до
служби та здійснювали її у рідному середовищі, бо до того чи іншого
підрозділу закликали козаків з одного населеного пункту, котрі з
дитинства знали один одного, а отже, творили особливе
військово-земляцьке козацьке товариство. До речі, ця специфічна риса
існування козацького стану була підставою для збереження та
відтворення особливого менталітету козака-лицаря. Саме тут ґрунтом
виступали специфічні риси, що були успадковані та відповідно
трансформовані нащадками українських козацьких формувань після
переселення на Кубань, Дон та Терек. Поряд із повсякденною
сільськогосподарською діяльністю, козаки зберігали особливі
відносини козацького товариства на засадах побратимства та
військової родини, які частково було збережено ще із часів
запорозьких.
Повага до козацької військової служби і прагнення здобути завдяки
цьому належний авторитет і повагу – є беззаперечними. Молодші
покоління безпосередньо переймали звичаї козацької громади від
батьків і дідів, або старших козаків-сусідів. Поряд із цим,
заслужені козаки-підстаршини в обов’язковому порядку проводили
початковий вишкіл козачат і малолітніх козаків згідно визначених
нормативів та під впливом особливих звичаїв, що зберігалися на рівні
відповідної станиці чи хутора. Всі святкові заходи, як офіційні, так
і неформальні завжди супроводжувалися різноманітними
розвагами-змаганнями серед козаків, що обумовлювало додаткове
прагнення козаків чоловічої статі до здобуття та збереження
достатньо високого рівня військової підготовки та особистого
бойового мистецтва. Прикладом того, що не лише дорослі козаки, але і
дітлахи були задіяні у військово мистецькому козацькому вишколі
засвідчують факти участі козачат віком від 10 років у козацьких
змаганнях [1: 4, 48, 53]. Все це закладало підвалини для збереження
та подальшого відтворення специфічної козацької корпорації.
Військовий зміст та дух певної військово-козацької корпоративності
підтримувався усіма членами козацької громади. Це підтверджувалося
як звичаєвим козацьким правом, так і відповідними нормами
“Запровадження цивільного управління козаків”, які, у свою чергу,
формально закріплювали деякі із них. Так, наприклад, на станичні
збори всі козаки мали приходити у військово-козацьких строях, а
станичний отаман в якості незамінного атрибуту своєї влади мав
тримати на зборах відповідну отаманську насіку (яку після обрання
отаманом вдруге, дарували козакові назавжди) [15: 140].
До речі, виборні члени місцевого правління звільнялися від
натуральних повинностей, а отамани в разі 3-го обрання на посаду
отримували (в разі якщо не мають старшинського рангу) чин хорунжого
у відставці [15: 140]. Отже, держава офіційно визнавала,
впроваджуючи зазначені норми, військовий статус цивільного правління
у козацьких місцевих товариствах. Зазначені риси цілком відповідають
спадковій військовій націленості життєдіяльності козацьких
формувань.
Отже, на початку ХХ ст. нащадки українських козаків, що перебували у
складі козацьких військ Російської імперії (особливо у Кубанському
та частково у Донському і Терському), спираючись на українську
козацьку спадщину та відповідно до тогочасного військово-козацького
законодавства (що поряд із певного уніфікацією та централізацією
залишало значний простір для збереження особливостей того чи іншого
козацького військового формування) чітко виявляли пріоритетність
власної військової націленості у своєму повсякденному житті. Саме ці
чинники і є базисним виявом особливої військової спадщини
українського козацтва, що збереглася від часів розквіту козаччини в
Україні і була ліквідована у постреволюційні часи ХХ ст.
Виявлені пріоритети можуть бути належним чином проаналізовані та
використані активістами сучасного українського козацького
відродження з урахуванням потреб сьогодення.
Таким чином, запропоноване дослідження вияву пріоритетності
військової справи у повсякденному житті нащадків українських
козаків, що на початку ХХ ст. перебували у складі Кубанського
(частково Донського і Терського) козацьких військ, започатковує
розробку відповідних особливостей функціонування козацького
військового стану у цей час.
Такий стан речей обумовлює потребу подальших студій вітчизняної
історіографії у зазначеному напрямку.
Література
1. Государственный архив Краснодарского края. – Ф. 418. – Оп. 1. –
Д. 5893.
2. Ерашов В. Задунайский В. Пособие по казачьему боевому искусству.
– Ростов на Дону: НПК „Гефест”, 2003. – С. 35 53.
3. Задунайський В. Вплив українських військово-лицарських традицій
на козацький устрій минулих часів і сьогодення // Схід. – 2001. – №
4. – С. 57 60.
4. Задунайський В. Вплив козацьких військових традицій на
становлення Збройних Сил Української Держави Гетьмана П.
Скоропадського // Історичні і політологічні дослідження. – Донецьк:
ДонНУ. – 2003. – № 3 4. – С. 98 104.
5. Історія Українського Війська. – К.: Україна, 1993. – С. 378 381.
6. Очерк традиционной культуры казачеств России / под ред. Н.
Бондаря. – Москва Краснодар: ТГУП «Кубанькино», 2002. – Т. 1. – 590
с.
7. Пархоменко В. Українські військові формування П. Скоропадського
на Півдні України у 1918 році // Історія України: маловідомі імена,
події, факти: Збірник статей. – Вип. 7. – К.: Рідний край, 1999. –
С. 98 101.
8. Петрів В. Військово історичні праці. – К.: Поліграфкнига, 2002. –
С. 134 145; 204 214.
9. Российское казачество. Справочник. – Ростов на Дону: «Личный
интерес», 1995. – С. 1 3.
10. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього коша
запорозького. – Дніпропетровськ: Січ, 1994. – С. 567 592.
11. Соловьев В. Подвиг георгиевского поста у Липок. – Краснодар:
Сполох, 2000. – 111 с.
12. Собрание узаконений и распоряжений правительства, издаваемое при
правительствующем сенате. – СПб.: Сенатская типография, 1911. – От.
1. – С. 2455 2495.
13. Турченко Г. Вільне козацтво / Українське козацтво. Мала
енциклопедія. – Київ Запоріжжя: Генеза Прем’єр, 2002. – С. 76 77.
14. Устав о воинской повинности. – Петроград: Государственная
типография, 1915. – 293 с.
15. Учреждение гражданского управления казаков. – СПб.:
Государственная типография, 1903. – 218 с.
16. Щербина А. История Кубанскаго Казачьего Войска. – Екатеринодар:
Типография Кубанскаго областного правления, 1910. – Т. 1. – С. 557
670.
|
