|
Юрій Волошин
(Полтава)
МЕЖІ ІНФОРМАТИВНОСТІ ФІСКАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ
В ІСТОРИКО-ДЕМОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ
Формування джерел фіскального характеру розпочалося на території
Лівобережної України з другої половини XVIII ст. У 1765 р., фактично
відразу після зречення гетьмана Кирила Розумовського, на територію
Гетьманщини поширили проведення загальноімперських ревізій
населення. Це були подушні переписи, які царська адміністрація стала
здійснювати з 1718 р., із метою збільшення числа платників податків.
Названа ревізія була третьою в Російській імперії і першою на
території тодішньої Малоросії. До кінця XVIII ст. відбулося ще два
таких переписи – IV, у 1782 р. та V у 1794 р. Результатом їхнього
проведення стала поява особливого типу джерел – ревізьких реєстрів (ревизских
сказок).
Типовий реєстр мав вигляд стандартного бланка, розділеного на три
великі графи. До першої вносилися всі платники податків (ревізькі
душі) разом із членами їхніх сімей, які проживали у тому чи іншому
населеному пункті на час попередньої та нинішньої ревізій. Дві інші
графи показували рух населення обох статей і мали ще й внутрішній
поділ – «по последней ревизии в подушный оклад записаны», «из того
числа после ревизии до ныне разными случаями выбыли» і «ныне налицо
с прибылыми и вновь рождёнными» [1].
Ревізькі душі показувалися у реєстрі мешканцями окремих
домогосподарств і вносилися до нього у певному порядку. Першим
записувався глава родини, інколи вказувалися дані про те, звідки він
чи його предки прийшли у слободу та до якої соціальної групи вони
належали. Далі називалася його дружина, з вказівкою про те, із якого
населеного пункту та із чиєї родини її взяли. Потім перераховувалися
діти: спершу ті, що народилися до попередньої ревізії, а потім ті,
що – після її проведення. Перелік дітей побудований за патрилінійним
принципом, без огляду на вік. Відносно дівчат, які на час наступної
ревізії вже були заміжніми повідомлялося, у який населений пункт їх
видали. Після цього йшов опис родин одружених синів, якщо такі,
безумовно, були. У кінці опису домогосподарства наводилися більш
віддалені родичі, або й особи не пов‘язані з господарем жодними
родинними зв‘язками. Крім даних про стан населення у роки проведення
переписів, реєстр вміщує ще й свідчення про долю тих осіб, які, із
різних причин, вибули зі слободи за роки, що пройшли між ними. Ці
відомості про зміни складу окремих сімей містять надзвичайно цінну
інформацію про динаміку розвитку більшості родин у слободі.
Інформативні можливості ревізьких реєстрів доволі високі. Вони
дозволяють визначити цілий ряд демографічних показників, з‘ясування
яких передбачають сучасні методи історико-демографічних досліджень
[2]. Перш за все вони дозволяють встановити чисельність і структуру
мешканців досліджуваного населеного пункту чи регіону. Згідно
вміщених у них даних можна реконструювати статево-віковий склад
населення, визначити статеве співвідношення (частка чоловіків на 100
жінок), чоловічій коефіцієнт (частку чоловіків у загальному складі
населення) тощо. Свідчення про вік, внесених до перепису осіб, дають
можливість отримати уявлення про віковий поділ населення.
Великим позитивом є те, що реєстри включають у себе матеріали
відразу двох переписів, що дає можливість простежити зміни, які
відбулися за час між їх проведенням. У першу чергу, це стосується
даних про народження, шлюби й смерті, які дозволяють проводити
дослідження показників природного руху населення (народжуваність,
смертність, приріст населення) та шлюбно-сімейних відносин. Це, у
свою чергу, робить можливим визначення коефіцієнтів народжуваності,
смертності та приросту населення, як для окремих вікових груп так і
для досліджуваного населення загалом. Крім того, дані про вік
окремих осіб та зазначення року смерті дозволяють визначити роки
зростання й падіння рівнів смертності та народжуваності й дають
можливість, хоча б частково, з‘ясувати причини цих явищ.
Свідчення реєстрів про шлюбний стан внесених до них осіб дають змогу
визначити рівень шлюбності – частку тих, хто на момент перепису, чи
раніше, перебував у шлюбі, а також рівень остаточної безшлюбності –
частку тих, хто ніколи не брав шлюб. Записи про те, куди саме
видавали заміж дівчат, та звідки імпортували наречених, дозволяють
локалізувати „шлюбний ринок” [3] та визначити розміри „шлюбного
кола” [4]. Ці дані також дозволяють визначити вікову різницю між
шлюбними партнерами, з‘ясувати вік вступу у перший і повторний шлюб
тощо.
За цими джерелами можна доволі точно реконструювати родинні зв‘язки
між індивідами та визначити типологію й структуру родин описаного
населення. Та особливість, що відправною точкою реєстру, я уже
зазначалося, були дані попереднього перепису, дозволяє простежити
зміни у складі родин за період між переписами [5], а також динаміку
розвитку кожної сім‘ї. До того ж такі ретроспективні дані дають
можливість більш точно реконструювати родинні зв‘язки між особами,
що спільно проживали в тому чи іншому домогосподарстві.
Як приклад розглянемо зміни, що відбулися у родині мешканця
старообрядницької слободи [6] Деменки Топальської сотні
Стародубського полку Парфьона Чек рижева [7] (див. схему 1).
Відносно змін у складі цієї родини маємо свідчення трьох переписів –
1736 р., здійсненого почепським комендантом майором Г.Павловим [8],
а також ІІІ та IV ревізій.
Як видно зі створеної нами схеми, під час перепису майора Г. Павлова
у 1736 р. це була складна сім‘я батьківського типу, яка складалася з
двох нуклеарних [9] ядер. У домогосподарстві тоді проживали:
господар, вдівець Парфьон Чекрижев (75 років) та його син Федір (44
роки) із дружиною Марьєю і п‘ятьма дітьми – синами: Іваном (13
років), Григорієм (10 років), Семеном (8 років), Кирилом (3 років)
та донькою Меланією. За час, що пройшов між переписами, структура
цієї родини змінилася. Домогосподарство, щоправда, залишилося, як і
попереднього разу, складним, але набуло форм братського.
Дані ІІІ (1765 р.) ревізії засвідчують смерть частини членів цієї
сім‘ї. Так, зокрема, у 1744 р. помер її глава – Парфьон, якому тоді
вже виповнилося 83 роки, потім у 1753 р. його невістка Мар’я, а
згодом, у 1755 р., і син Федір. Відбулися втрати й серед дітей – у
1749 р., ще молодим (26 років), помер старший син Іван, а у 1760 р.
донька Меланія, яка на той час уже встигла вийти заміж і овдовіти.
Отже, у 1765 р. в цьому домогосподарстві проживало троє братів, які
на той час уже були одруженими, тобто було три нуклеарних ядра. До
першого входив старший з братів Григорій (39 років) із дружиною
Катериною (34 роки) та дітьми: Матвієм (18 років), Федотом (13
років), Тетяною (15 років) та Глікерією (9 років). Друга нуклеарна
родина, за числом членів була схожа на першу. Вона складалася із
середнього брата Семена (37 років), його дружини Акіліни (36 років)
і чотирьох дітей: Луки (15 років), Мойсея (13 років), Терентія (8
років) і Агрофєни (9 років). Третє нуклеарне ядро було не повним
через те, що молодший з братів – Кирило (32 років) на час перепису
овдовів і приживав разом із малолітнім сином Іваном (9 років).
Матеріали IV (1782 р.) ревізії демонструють нам новий цикл у
розвитку цього домогосподарства, яке все ще залишається складним,
але набуває нової форми. На той час главою домогосподарства став
середній брат Семен, а його брати разом із сім‘ями вийшли в 1767 р.
до Новоросійської губернії. За 17 років, що пройшли з часу ІІІ
ревізії у родині Семена теж відбулися деякі зміни: одружилися старші
сини, помер у 1780 р. молодший син Терентій, а доньку видали заміж.
Сам господар у 1778 р., як показано в реєстрі, «бежал». Причина
такого його вчинку, на жаль, залишається невідомою.
Отже, згідно перепису 1782 р., це домогосподарство знову набуло
вигляду складної батьківської родини, яка складалася, як і у
попередньому випадку з трьох нуклеарних сімей. Щоправда, перше,
батьківське ядро після втечі Семена, виглядає не повним. У
домогосподарстві тоді жили: дружина Семена Чекрижева Акіліна (53
роки) та його жонаті сини. Старший – Лука (32 років) мав дружину
Марфу (30 років) та дітей: сина Дорофея (12 років) і трьох доньок –
Наталю (8 років), Марфу (7 років) та Федору (6 років). Його молодший
брат Матвій (30років) мав дружину Мавру (30 років) та трьох дітей:
Архипа (13 років), Тетяну (6 років) і Вассу (4 роки).
Таким чином, наявність даних кількох ревізій дозволила простежити
зміни, які відбувалися у структурі родини Чекриживих упродовж
значного часового проміжку.
Однак, поряд із високою інформативністю ревізькі реєстри мають і ряд
суттєвих недоліків, які дещо обмежують проведення
історико-демографічних досліджень. Перш за все, слід враховувати
недооблік осіб молодших вікових груп, в першу чергу тих, що
народилися і померли в період після завершення попередньої й до
початку нинішньої ревізій. Це суттєво перешкоджає з‘ясуванню рівня
народжуваності та смертності. По-друге, суттєвим недоліком є
недооблік чоловічого населення. Головним чином це стосувалось осіб
придатних у рекрути (чоловіки віком 19 – 35 років), яких місцеві
жителі досить часто намагалися приховати від переписчиків [10]. Крім
того у ряді регіонів з реєстрів випадали наймити й особи, які
займалися торгівлею та відхожими промислами.
Другим, не менш цінним, джерелом подібного характеру є Генеральний
опис Лівобережної України 1765-1769 рр., більш відомий як
Румянцевський опис Малоросії. Названий документ було складено на
основі перепису населення Гетьманщини, проведеного за указом
Катерини ІІ від 4 листопада 1763 року. Здійснювався він також із
фіскальною метою — налагодити стабільне надходження податків до
державної скарбниці. Для цього потрібно було мати докладну
інформацію про кількість мешканців Лівобережної України та їхнє
економічне становище. Виконання указу поклали на президента
створеної у 1764 році Малоросійської колегії графа П.О. Румянцева
[11]. Останній намагався за допомогою перепису отримати щонайповнішу
інформацію про тогочасне українське суспільство, тому підійшов до
виконання поставленого перед ним завдання з усією відповідальністю.
Крім детального опису всього рухомого й нерухомого майна населення
краю, його також цікавили дані про те, які саме землі належали
приватним особам, а які – державі, у якому стані знаходилась
промисловість, ремесла, торгівля, муніципальні споруди тощо. За
твердженням З. Когута, «румянцевський перепис» був найповнішим серед
тих, що раніше проводились у Гетьманщині” [12].
Однак, незважаючи на більшу різноплановість цього джерела у
порівнянні з ревізькими реєстрами, можливість проведення
демографічних досліджень на його основі дещо обмежені. Значною мірою
це зумовлене тим, що опис включає в себе результати лише нинішнього
перепису. Демографічні дані там становлять лише частину перепису
домогосподарств. Про їхніх мешканців повідомляється вік, сімейний
стан та стан здоров’я. Для дорослих чоловіків указується ще й
походження.
Таким чином за цими даними можна визначати число мешканців слободи,
статево-віковий склад населення, з‘ясувати статеве співвідношення,
чоловічій коефіцієнт, віковий поділ населення тощо. Відносно ж
природного руху населення та шлюбно-сімейних відносин слід
зауважити, що показники Румянцевського опису дозволяють лише
частково їх реконструювати. Так, зокрема, за ними можна вирахувати
коефіцієнт народжуваності, але практично не можливо обчислити
коефіцієнти смертності та природного приросту населення. Щоправда,
доволі цінною є вказівка про стан здоров’я окремих осіб, із
зазначенням хвороб. Це дає можливість хоча б частково реконструювати
рівень захворюваності населення, поширення окремих хвороб, а також
визначити причини зростання смертності в окремі роки. Останнє можна
з'ясувати, лише зіставивши дані обох джерел [13].
Можливості дослідження шлюбних відносин обмежуються визначенням
шлюбного стану населення, вікової різниці між партнерами, віку
вступу у перший, а в окремих випадках також і в повторний. Шансу
з‘ясувати ситуацію на „шлюбному ринку” та визначити „шлюбне коло”
джерело, на жаль, не дає. Подібна ситуація склалася з дослідженням
інституту сім‘ї – дані Румянцевського опису дозволяють визначити її
тип і структуру, реконструювати родинні зв‘язки, але простежити
еволюцію сімейної організації у часі можливості не має.
Проте, необхідно зауважити, що вказані недоліки стають очевидними
лише при порівнянні двох вищеназваних джерел. Паралельне ж їх
використання при проведенні історико-демографічних досліджень
дозволяє досягти досить значних результатів. Крім того, значною
цінністю обох джерел є власні імена внесених до переписів осіб, які
дають змогу простежити певні пріоритети у їх виборі, з‘ясувати які
саме власні імена використовувалися у досліджуваний період, а які
були менш популярними.
Таким чином розглянуті вище джерела за своєю інформативною
наповненістю дозволяють проводити історико-демографічних дослідження
на українському матеріалі.
Література
1. Див. наприклад: Центральний державний історичний архів України у
м. Києві (Далі – ЦДІАК України) – Ф.1907, оп.1, спр.389.
2. Дет. див: Анри Л. Блюм А. Методика анализа в исторической
демографии. / Пер. с франц. С. Хока и Ю. Егоровой – М.: РГГУ, 1997.
– 207с.
3. Термін „шлюбний ринок” використовують у демографії для умовного
позначення системи співвідношень чисельностей різних груп
шлюбоздатного населення (Прибиткова І.М. Основи демографії: Посібник
для студ. гум. і суп. ф-тів вищ. навч. закладів. – К.:АртЕк, 1955. –
С. 190).
4. „Шлюбне коло” являє собою сукупність можливих для кожного
індивіді шлюбних партнерів (Там само. – С.191).
5. Слід зауважити, що ревізії проводилися не зовсім регулярно, а
тому хронологічні періоди між їхнім проведенням були різними. Так,
зокрема, між ІІІ (1765) та IV (1782) пройшло 17 років, а між IV та V
(1794) – 12.
6. Слобода Деменка була одним з 14 населених пунктів заснованих
російськими старовірами на території Стародубського полку
Гетьманщини (Дет. див.: Волошин Ю. Міграція російських старовірів на
територію Гетьманщини у світлі переписів першої половини XVIII ст.//
Київська Старовина – 2001. – №3. – С.130. – 162. Його ж: Російські
старообрядці на землях Стародубського та Чернігівського полків
Гетьманщини наприкінці XVII у XVIII столітті //Ковчег. – Львів: Ін-т
історії Церкви Львівської богословської академії, 2001. – Ч. 3. – С.
243 – 259).
7. Новозибківський краєзнавчий музей (Брянська обл., Росія) (далі –
НКМ). – Книга перепису слободи Деменки Новозибківського повіту за
1736 р., – КП.1639/РК.122. – л.622 – 633.; ЦДІАК України. – Ф.1907,
оп.1, спр.389, арк.176-177.
8. У першій половині XVIII ст. ці старообрядницькі слободи
переписувалися тричі: у 1715-1718 рр., полковником Г.Єргольським; у
1729 р. капітаном І. Брянчаніновим; у 1736р. майором Г.Павловим
(Російський державний архів давніх актів – Ф.248, оп.29,
спр.1797,1838).
9. Нуклеарними (від лат. nucleus – ядро), вважають сім‘ї, які
включають тільки шлюбну пару з дітьми, котрі не перебувають у шлюбі,
або шлюбну пару, яка не має дітей, або одного з батьків з дітьми
(Дет. про типи сімейної організації див.: Ласлетт П. Семья и
домохозяйство: исторический подход. // Брачность, рождаемость, семья
за три века: Сб.статей / Под ред. А.Г, Вишневского и И.С. Кона. –
М.: Статистика,1979. – С.132 – 157. О классификации домовых
сообществ (Разъяснения редакции к типологии домохозяйств Питера
Ласлета). // Семья, дом и узы родства в истории / Под общ. ред. Т.
Зоколла, О. Кошелевой, Ю. Шлюмбома; Отв. ред. О.Е. Кошелева; / Пер.
с англ. и нем. К.А. Левинсона, пер. с франц. Л.А. Пименовой. – Спб.:
Евр. ун-т; Алетейя, 2004. – С.270 – 271).
10. Практика приховування чоловіків придатних у рекрути була доволі
поширеною на території всіє Східної Європи. Про прагнення населення
уникнути військової повинності див.: Kopczynski M. Studia nad
rodzina chlopska w Koronie w XVII-XVIII wieku. — Warszawa:
Wydawnictwo Krupski i S-ka, 1998. — S.75.; Носевич В. Л.
Традиционная белорусская деревня в европейской перспективе. – Мн.:
Тэхналогія, 2004. – С. 123.
11. Генеральний опис Лівобережної України 1765 — 1769 рр. Покажчик
населених пунктів. — К.: Центр. держ. іст. архів УРСР в м. Києві,
1959. – С.4.
12. Когут З. Російський централізм і українська автономія:
Ліквідація Гетьманщини, 1760 – 1830. – К.:Основи,1996. – С.107.
13. Див.: Волошин Ю.В. Смертность и распространение болезней в
«описных раскольнических слободах Малороссии» по данным Румянцевской
описи // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. –
Одесса, 2004. – С.41-50.
|
