|
Оксана Вінтонів
(Донецьк)
НАУКОВА ШКОЛА ЯК ПРОЯВ КОЛЕКТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ
(НА ПРИКЛАДІ ЛЬВІВСЬКОЇ ШКОЛИ АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ)
На сучасному етапі розвитку вітчизняної науки все більше привертають
увагу проблеми історіографії, зокрема питання формування наукових
шкіл, аналіз яких дозволяє оцінити зроблене та намітити шляхи
подальшого розвитку історичної науки.
Актуальність зазначеної теми визначають такі чинники: досі немає
чіткого визначення типів науково-дослідницьких об’єднань. Часто
одним терміном «наукова школа» позначають різні за метою і завданням
наукові колективи. Тому на прикладі Львівської школи аграрної
історії другої половини ХХ ст. зроблено спробу дати визначення
поняттю «наукова школа».
На сьогоднішній день уже зроблено низку досліджень в області
термінологічного визначення поняття «наукова школа» та розкрито її
зміст. Наприклад І. Колесник зазначає, що наукова школа як фрагмент
історичної дійсності являє собою різновид колективної наукової
діяльності. Основною рисою цієї форми колективної діяльності є
зв’язка: учитель-учні [1].
Розвиток науки не може здійснюватися без наукових шкіл, хоча
утворення їх не є запрограмованим, а тільки спонтанним. Це
справжній, абсолютно неформальний, творчий союз дослідників. «Школа»
в структурі історичної науки – багатовимірний феномен. Наукова школа
являє собою різновид колективної наукової діяльності (поряд з такими
формами колективної співпраці як науково-дослідницький інститут,
науково-дослідницька лабораторія тощо) [2].
Наукові школи в українській історіографії виникають у другій
половині XIX ст., коли у зв’язку з процесами соціалізації та
інституалізації науки, актуалізується практика врегулювання
колективної наукової діяльності, своєрідний «розподіл ролей» в
процесі історичного пізнання [3]. На XIX ст. припадає і дослідження
аграрної історії періоду феодалізму істориками Львівського
університету. Початок формування процесу вивчення аграрної історії
дослідник В.П. Педич пов’язує з іменами польських вчених С.
Шараневича, Ю. Целевича. Початок вивчення української історії і
історії селянства, зокрема, у Львівському університеті можна
віднести до 90-х рр. XIX ст., коли внаслідок порозуміння між
польськими і українськими політиками було досягнуто домовленості про
відкриття кафедри історичного профілю з українською мовою
викладання. Утвердження українства у стінах університету пов’язано з
молодим тоді вченим М. Грушевським. Навколо його кафедри гуртувалися
українські студенти – згодом послідовники наукової історичної школи
М. Грушевського. Найбільш відомими з них стали І. Крип’якевич, С.
Томашівський, М. Кордуба, О. Терлецький, І. Шпитковський та інші.
Саме представники школи М. Грушевського заклали підвалини сучасної
історичної науки у Львівському університеті, а їх вчитель став
родоначальником окремої історичної школи, для якої характерним було
критичне ставлення до джерел, концептуальне осмислення історії
України, різних її періодів [4].
Зі сторінок фундаментальної роботи М. Грушевського «Історія
України-Руси» бачимо, що історик ставив перед собою завдання
ґрунтовного вивчення регіональної історії, зокрема аграрної.
Предметом його дослідження були джерела з економічної історії
Белзького воєводства, Хомської, Перемишльської, Сяніцької,
Самбірської земель. Історик вивчав питання розвитку фільваркової
системи та вплив правових норм на господарську систему [5]. У
20-30-ті рр.. ХХ ст. історичне відділення Львівського університету
стало одним із провідних серед польських університетів. Тут
сконцентровувався потужний науково-педагогічний кадровий потенціал,
сформувалися і діяли провідні історичні наукові школи.
Загальноєвропейське визнання отримала заснована професором Ф. Буяком
школа соціально-економічної історії [6]. Незважаючи на певні
труднощі, які мали місце у 1939 – 1941 рр., історичний факультет
розгорнув значну наукову роботу. Вже в 1940 р. було видано «Наукові
записки історичного факультету», налагоджено наукові зв’язки з
багатьма вузами.
У 40 – 50- ті рр. визначилися основні напрямки наукової роботи
історичного факультету Львівського університету. У вітчизняній
історії це передусім історія західноукраїнських земель. Серед
широкого кола проблем місцевої історії досить активно вивчався
період феодалізму. Особливу увагу науковці факультету приділяли
вивченню аграрних відносин. Результати досліджень заслуховувалися на
конференціях, публікувалися у «Наукових записках», згодом – «Віснику
Львівського університету». Таким чином, у Львівському університеті
до кінця 1940-х рр. вже існували стійкі традиції вивчення
соціально-економічної історії як польськими, так і українськими
істориками.
До приїзду Д. Л. Похилевича до Львівського університету історія
селянства періоду середньовіччя протягом 1945 – 1947 рр. найбільш
активно вивчалася на кафедрі історії південних і західних слов’ян.
Це питання досить ґрунтовно було висвітлено у статті доцента кафедри
історії слов’янських країн, директора інституту славістики
Львівського національного університету ім. Івана Франка В. П. Чорнія.
Ознайомившись із ситуацією, вчений зауважив, що нова кафедра
складалася всього з двох викладачів – М. Кордуби та О. Терлецького.
Історик зазначає, що як науковці ці вчені сформувалися під впливом
історіософії М. Грушевського і вважали себе його учнями [7].
Отже, до прибуття Д. Л. Похилевича до Львова в 1945 р. в
університеті вже існувала традиція вивчення аграрної історії, діяло
кілька наукових шкіл. Важливу роль у їх становленні відіграла
солідна джерельна база місцевих архівів.
Наукову школу не можна створити у приказному порядку. Це неформальне
об’єднання дослідників, що сформувалося під егідою особистості,
вченого-лідера, який має ідеї, теми для розробки. Дослідник, який
має ідеї і легко віддає їх, уміє підказати, яким шляхом рухатися, і
стає дослідником-вчителем. Він повинен бути і режисером, і критиком,
і редактором, і психологом. В науковій школі завжди переважають нові
ідеї, ініціативи, самостійний пошук [8]. Для молодого дослідника
такий грунт є особливо сприятливим.
Зазначені вище необхідні умови формування наукової школи можна
простежити на прикладі Львівської, організатором і засновником якого
є Д. Л. Похилевич. Саме він зумів згуртувати навколо себе
дослідників, які вдалися до масового вивчення джерел не тільки у
вітчизняних архівах, але й за кордоном. Їхні наукові праці сприяли
актуалізації питань аграрної історії. Ними були написані ґрунтовні
статті та монографії, які значно розширили наші знання в галузі
питань середньовічної економіки і права. Але, на превеликий жаль, ця
школа залишилася практично поза увагою вітчизняних історіографів.
Д. Л. Похилевич займався вивченням аграрної реформи Сигізмунда
Августа в Литовсько-Руській державі. Працюючи в Арзамаському
учительському інституті він розпочав і завершив свою кандидатську
дисертацію “Аграрна реформа Сигізмунда Августа в історичній
літературі”. Робота над цією темою для нього стала життєвою. Їй він
присвятив докторську дисертацію «Державні селяни західних воєводств
Великого князівства Литовського в XVI – XVIII ст.» [9].
Після прибуття до Львівського університету Д. Л. Похилевича було
призначено завідувачем кафедри історії середніх віків, яку він
очолював до 1949 р., а з 1952 р. – кафедру історії південних і
західних слов’ян. Історик в контексті славістики досліджував
проблеми аграрної історії [10].
До сер. 50-х років Д. Л. Похилевич забезпечував частину поглибленого
курсу історії південних і західних слов’ян (XVI-XVIII ст.) для
слов’янської спеціалізації. Так, упродовж двадцяти років він
викладав спецкурс “Гуситські війни”. Окрім того, професор Д. Л.
Похилевич до 1952 р. читав лекції з методики викладання історії, вів
спецсемінар з аграрної історії Польщі XVI - XVIII ст. [11]. На
факультеті було організовано ряд спецкурсів та спецсемінарів на такі
теми: “Середньовічна Польща (X - XV ст.)”, “Гуситські війни та їх
вплив на Польщу”, “Наймана праця в сільському господарстві XVI -
XVIII ст. в Литві і Білорусії”, “Нариси з історії сільського
господарства Литви і Білорусії в XVI - XVIII ст.”, “Становище селян
у східних воєводствах Речі Посполитої у другій половині XVIII ст.”
[12]. Серед спецкурсів були і такі, як “Середньовічний маєток” (Д.
Л. Похилевич), “Середньовічне місто” (Ю. М. Гроссман),
“Історіографія історії середніх віків” (у різний час читали Д. Л.
Похилевич, Ю. М. Гроссман, З. П. Калініна), присвячені
загальнотеоретичним питанням історії середньовіччя, в тому числі й
аграрній. Ю. М. Гроссман написав та підготував до друку хрестоматію
для студентів-істориків на тему “Польща в пізнє середньовіччя” [13].
М. Крикун, проаналізувавши бібліографію історика, визначив, що із 34
статей у 33 йдеться про проблематику періоду XVI-XVIII ст., причому
історії Великого князівства Литовського стосується 20 публікацій,
Великого князівства Литовського та України – 4, України – 2, Речі
Посполитої – 6, Польщі та Чехії – 1. Одна стаття присвячена XIV -
XVI ст. [14].
На поч. 40-х рр. з Москви до Львова переїжджає Ю. М. Гроссман [15],
який починає досліджувати проблеми аграрної історії
західноукраїнського регіону. Він активно розробляє комплекс питань,
пов’язаних з аграрним переворотом і встановленням
панщинно-фільваркової системи у Руському і Белзькому воєводстві. Під
час роботи в університеті він зосередив свою увагу на вивченні
феодальних стосунків не тільки на теренах західноукраїнських земель,
а й в країнах Західної Європи, Азії та Африки, читав лекції з
історії Стародавнього Сходу, історії Німеччини та Англії [16]. В
державному архіві Львівської області зберігаються стенограми лекцій
історика, які свідчать про його обізнаність з багатьох проблем
історії середньовіччя. Лекції вченого змістовні, насичені не тільки
фактичними даними, але й великою кількістю цікавих фактів, які не
можливо прочитати а підручнику [17].
Поряд з цими істориками, питання аграрної історії були в центрі
уваги М. В. Горна, який вивчав питання класової боротьби селян
Руського воєводства та економічного становища селян періоду
феодалізму. Деякі його роботи присвячені детальному вивченню окремих
районів, наприклад Сяніцької землі, Любачівського староства [18].
Серйозним дослідником общинного устрою періоду феодалізму був В. І.
Інкін. В контексті цієї проблеми історик вивчав джерела щодо історії
формування різних норм права. Вчений докладно охарактеризував
адміністративно-тереторіальний устій Самбірщини на волоському праві.
Ним було досліджено роль і функції окремих посадових осіб у системі
сільської общини Самбірщини. В. Ф. Інкін простежив її ґенезу,
починаючи з часів Руської Правди, показав зв’язки деяких елементів
сільського общинного ладу XVIII ст. з общинними інститутами
Давньоруської держави. Велику роль у наукових дослідженнях вченого
відіграло добре знання польської та німецької мов [19].
Поряд з вивченням аграрної історії західноукраїнських земель в епоху
феодалізму, починаючи з 50-х рр., на історичному факультеті
Львівського університету розробляються також проблеми економічної та
соціальної історії міст. Цим питанням були присвячені наукові
дослідження Я. П. Кіся. На факультеті Я.П. Кісь, як і вище названі
історики, тісно співпрацював з Д.Л. Похилевичем. На думку проф. В.
О. Пірка, саме Д. Л. Похилевич справив значний вплив на формування
наукових інтересів Я. П. Кіся. В. О. Пірко відгукується про них як
про людей, які завжди прагнули до об’єктивності в історичній науці
[20].
Після дискусій з львівськими істориками на тему чи можна вважати
зазначену групу науковців «школою», а Д. Л. Похилевича її лідером,
вдалося дійшли висновку, що дійсно Д. Л. Похилевич, Ю. М. Гроссман,
В. Ф. Інкін, Я. П. Кісь та інші були організаторами не наукового
центру, а саме школи, лідером якої виступав Д. Л. Похилевич. Центр
має організаційний осередок (спеціально створений інститут чи
лабораторія). В даному випадку такого організаційного осередку не
було. Була кафедра історії південних і західних слов’ян, яку очолив
Д. Л. Похилевич.
Велика заслуга Д. Л. Похилевича полягає у перетворенні історичної
науки у Львівському університеті з маргінальної на
загальноєвропейську. Професор активно листувався не тільки з
багатьма українськими, польськими, російськими, білоруськими,
литовськими істориками, але й з провідними науковцями Західної
Європи. Не випадково історику особисто надсилали з Амстердаму
серійне видання з аграрної історії Європи [21], а Рада Гуманітарного
відділу Люблінського університету присвоїла йому звання почесного
доктора Люблінського університету ім. Марії Кюрі-Складовської [22].
Кафедра південних і західних слов’ян налагодила наукові зв’язки з
інститутом суспільних наук у Львові інститутом АН УРСР і АН СРСР,
Інститутом слов’янознавства у Москві, а також з Польською АН,
Люблінським, Краківським, Познанським університетами. Крім того,
викладачі кафедри підтримували зв’язки з науковими закладами Китаю,
Польщі, Чехословаччини, Угорщини, а також з окремими науковими
співробітниками цих країн [23]. Д.Л. Похилевич був одним з
ініціаторів проведення симпозіумів з аграрної історії Східної
Європи, його призначили керівником секцій на всесоюзних аграрних
симпозіумах в Таллінні, Ризі, Мінську, Москві та багатьох інших
містах. Ці конференції з аграрної історії Східної Європи Ю. М.
Гроссман називає серйозною науковою школою, науково-дослідницькою
установою. Для молодих науковців це була свого роду докторантура, де
відбувалося живе, творче спілкування з колегами [24]. Саме тут
відбувалася апробація наукових досліджень В. Ф. Інкіна, Я. П. Кіся,
Я. С. Мельничука, В. О. Пірка та інших дослідників. Вчені ставили
собі за мету вирішити і низку важливих методологічних питань,
наприклад дослідження так званих «наскрізних» тем: вивчення аграрної
історії в порайонному розрізі, ширше використання
порівняльно-історичного методу, а також публікація найбільш важливих
джерел з аграрної історії.
Велика заслуга Д. Л. Похилевича полягала і в організації
міжвузівського республіканського збірника «Українське
слов’янознавство». Навколо видання історику вдалося об’єднати
найкращі сили науковців-славістів як України, так і зарубіжних
країн. Д. Л. Похилевич завжди піклувався про журнал, залучав до
роботи в ньому авторитетних науковців [25].
Значна роль Д. Л. Похилевича полягала у вихованні молодого покоління
тодішніх істориків, яким пощастило працювати у цій науковій школі.
Адже це найсприятливіший грунт для молодого науковця. Тут, за
бажанням, він може багато чого навчитися й не тільки опанувати
конкретні методики, засвоїти наукові ідеї, але й ввібрати дух науки.
Необхідною умовою подальшого розвитку наукової школи є приплив
молодих фахівців об’єднаних ідеями, методиками, принципами роботи.
Не випадково Я. Ісаєвич та львівські дослідники К. Кондратюк і О.
Щодра називають історика засновником львівської школи
істориків-аграрників [26]. Його праці з аграрної історії Польщі XVI
– XVIII ст. і особливо з аграрної історії селянства та аграрних
відносин у Великому князівстві Литовському заклали фундамент для
вивчення соціально-економічної історії України, Білорусії і Литви в
епоху феодалізму. Погляди Д. Л. Похилевича на формування феодальних
стосунків у Східній Європі утвердилися в радянській історіографії і
були розвинуті його послідовниками. Наукові ідеї вчителя не вмирають
– вони продовжують вивчатися його учнями. Протягом своєї плідної
праці на історичному факультеті Д. Л. Похилевич був науковим
керівником багатьох молодих дослідників. Під його керівництвом було
захищено кандидатські дисертації з питань аграрної історії С. О.
Щербаковою («Міста Західної Білорусії в складі Речі Посполитої в
першій половині XVII ст.», Г. Н. Яценко («Ремісниче виробництво
міста Львова в 20 – 70-ті рр.. XVIII», Я. С. Мельничука («Аграрні
відносини в Сяніцькій землі в другій половині XVII ст.»), М. Г.
Крикуна («Народонаселення Подільського воєводства в XVII – XVIII
ст.», В. О. Пірка («Помісне господарство Черемиської землі в першій
половині XVIII ст.»), Я. В. Рабиновича («Селяни Саноцької землі в
першій половині XVII ст.»). Ученицею Д. Л. Похилевича з самого
початку була і А. М. Козій, яка займалася вивченням Хомської землі
[27].
Досить активно здійснював керівництво науковою роботою аспірантів і
В. Ф. Інкін. Так, під його керівництвом захистили кандидатські
дисертації А. Є. Заяць за темою “Урбанізаційний процес на Волині у
XVI - першій половині XVII ст.” та О. К. Мазур “Князівська влада у
Галицькій землі XI - середини XIV ст.”[28].
Оскільки керівником середньовічної тематики на кафедрі історії
стародавнього світу і середніх віків був Ю. М. Гроссман, він доклав
чимало зусиль, щоб традиційна для кафедри галузь науки належним
чином розвивалася. Історик керував науковою роботою дослідника Р. М.
Шуста, який працював над темою “Грошове господарство
північно-східних воєводств Речі Посполитої XVI - першої половини
XVII ст.”. Під його керівництвом у 1982 р. А. М. Козій захистила
кандидатську дисертацію на тему “Аграрні стосунки у Холмській землі
в другій половині XVI - XVIII ст.”, Р. В. Шиян (“Роль міст Руського
і Белзького воєводств в торгівельних зв’язках Східної Європи з
Центральною і Західною Європою в XVI - першій половині XVII ст.”)
[29]. Таким чином, аграрна тематика, що розроблялася кафедрою,
доповнилась вивченням історії міст і торгівлі.
Отже, наукова школа розвивається лише за умов припливу молодих
фахівців, постійної й напруженої роботи різних за характером
дослідників, об’єднаних ідеями, методологічними принципами.
В процесі розвитку Львівської школи аграрної історії можна виділити
два основні етапи, які визначаються колом проблем, що вивчалися її
представниками. Перший етап пов'язаний з постатями професорів Д. Л.
Похилевича, В. Ф. Інкіна, Ю. М. Гроссмана та Я. П. Кіся, тобто
вчених, що здебільшого досліджували питання аграрної історії Речі
Посполитої XV – першої половини XVII ст. В центрі їхньої уваги
перебували головним чином такі проблеми, як організація фільваркової
системи господарства, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків,
зміни в середовищі селян, в тому числі і їх правового становища.
Другий етап в розвитку школи репрезентований в основному їх учнями –
Я. С. Мельничуком, В. О. Пірком, А. М. Козій та іншими, основні
праці яких ілюстрували ці процеси на матеріалах окремих
західноукраїнських земель (Сяноцької, Перемишльської, Хомської) у
XVII – XVIII ст. Друге покоління істориків-аграрників, з його чіткою
регіональною орієнтацією у вивченні окремих соціально-економічних
проблем історії, відрізнялося більш глибоким використанням
регіональних джерел, в тому числі і тих, що після Другої світової
війни опинилися за межами України.
Серед усіх учнів професора Д. Л. Похилевича продовжили активно
передавати навики евристичного пошуку своїм учням В. О. Пірко, М. Г.
Крикун, Я. С. Мельничук.
На історичному факультеті залишився працювати тільки М. Г. Крикун.
Сфера його наукових зацікавлень – історія українських земель у
складі Польської держави XVI – XVIII ст.,
адміністративно-територіальний устрій, народонаселення,
соціально-економічний і політичний розвиток [30].
У 1966 р. в Донецький національний університет за направленням
приїхав на роботу В. О. Пірко один з найяскравіших представників
Львівської школи аграрної історії. Незважаючи на те, що з 1973 р. і
до сьогоднішнього дня історик працює на кафедрі історіографії,
джерелознавства, археології і методики викладання історії Донецького
національного університету, активно розробляючи широке коло проблем
пов’язаних із історією Південно-Східної України XVI – XIX ст. Свій
досвід, навички роботи з джерелами почерпнуті ще під час навчання у
Львівському університеті він передає своїм численним учням [31].
Ще будучи студентом під керівництвом Д. Л. Похилевича Я. С.
Мельничук почав працювати над проблемами вивчення аграрної історії
Речі Посполитої. Працюючи в Станіславському (з 1962 р. –
Івано-Франківському) державному педагогічному інституті історик
продовжував вивчати історію Речі Посполитої. Домінуючою темою в його
дослідженнях стали соціально-економічні відносини в Польщі в
середині XVII ст. [32]. Дослідник проводив активну громадську
роботу: очолював комісію щодо створення Музею освіти Прикарпаття,
пізніше був головою Ради музею, виконував обов’язки ректора
Народного університету «Скарби народу» тощо [33].
Історики брали активну участь в аграрних симпозіумах, міжнародних
конгресах, міжвузівських та інститутських наукових конференціях.
Вони були талановитими керівниками, викладачами-методистами й
організаторами.
Отже, основними ознаками наукової школи є:
- наявність яскраво вираженого вченого-лідера, авторитет якого
визнаний науковою спільнотою;
- присутність зв’язки учитель-учні;
- спільність наукових інтересів;
- високий рівень дослідницької роботи; її оригінальність;
- спільність методології дослідження;
- постійний ріст кваліфікації представників школи;
- важливою ознакою є часовий фактор.
Більший відсоток представників Львівської школи аграрної історії,
особливо першого покоління отримали ступінь докторів наук,
професорів.
Таким чином, наукова школа – це історично сформований колектив
дослідників, які займаються спільною науковою діяльністю під
керівництвом признаного вчителя-лідера. Їх об’єднує спільний
напрямок роботи, який забезпечує ефективний процес досліджень і ріст
кваліфікованих співробітників.
Занепад Львівської школи істориків-аграрників припадає на початок
70-х рр. Він був пов'язаний із загальною втратою інтересу до
аграрних питань в українській історіографії пізнішого часу, а також
і з запрошенням вчених другого покоління до навчальних закладів
інших регіонів України. Однак ці дослідники так чи інакше займаються
вивченням історії України XV – XVIII ст. на базі широких
джерелознавчих студій, то можна казати про спадковість
методологічних традицій Львівської школи у вивченні аграрної
історії.
Література
1. Колесник І. Українська історіографія XVIII – початок XX ст. – К.:
Ґенеза, 2000. – С. 39.
2. Зербіно Д. Наукова школа: лідер і учні (нова концепція). – Львів:
Євро світ, 2001. – С. 14.
3. Колесник І. Українська історіографія XVIII – початок XX ст. – С.
39.
4. Педич В. П. Львівська історична школа М. Грушевського (1894-1914
рр.): Автореф. дис. канд. ... іст. наук: 07.00.06 / Київський
інститут української археографії і джерелознавства ім. М. С.
Грушевського. – К., 1996. - 23 с.
5. Грушевський М. Історія України-Руси. - К.: Наукова думка, 1994. -
С. 47.
6. Історичний факультет. Львівський національний університет ім.
Івана Франка (1940-2000) / Ювілейна книга до 60-річчя історичного
факультету. - Львів, 2000. - С. 12.
7. Чорній В. П. Кафедра історії слов’ян Львівського університету ім.
Івана Франка: заснування та перший період діяльності (1945 – 1947)
// Слов’янознавчі студії. - Львів, 2002. - С. 155.
8. Зербіно Д. Наукова школа: лідер і учні (нова концепція). – С.
12-14.
9. Крикун М. Науковий доробок Д. Л. Похилевича // Центрально-Східна
Європа в XV – XVIII ст. – Львів: ЛНУ, 1998. – С. 20 - 32.
10. Чорній В. П. Професор Д. Л. Похилевич – завідувач кафедри
історії південних і західних слов’ян // Слов’янознавчі студії. -
Львів, 2002. - С. 37.
11. Чорній В.П., к.і.н., доцент. – Львів. - 30 липня 2003 р.
12. Чорній В.П. Професор Д.Л. Похилевич – завідувач кафедри історії
південних і західних слов’ян. - С. 39.
13. Наукова робота львівських істориків-славістів у 1967-1968 рр. //
Советское словяноведение. - 1972. - № 5. - С. 168-169.
14. Крикун М. Науковий доробок Д. Л. Похилевича // Центральна і
Східна Європа в XV – XVIII ст. – Львів, 1998. – С. 20-32.
15. Гроссман Ю. М. Учителя и товарищи. - Нью-Йорк, 1999. - С. 37.
16. ДАЛО. Ф. 119. О.17. Сп. 370. Арк. 24.
17. ДАЛО. Ф. 119. О.17. Сп. 249. Арк. 27.
18. Історичний факультет. Львівський національний університет ім.
Івана Франка (1940-2000). - С. 12.
19. Инкин В.Ф. Крестьянский общинный строй в Галицком Прикарпатье
(опыт сравнительного анализа поземельных союзов): Автореф. дис.
канд. ... ист. наук: 07.00.02 / Львовский государственный
университет. - Львов, 1978. - С. 32.
20. Пірко В. О. д.і.н., професор. – Донецьк. - 12 квітня 2002 р.
21. Чорній В. Професор Д. Л. Похилевич – завідувач кафедри історії
південних і західних слов’ян. – С. 40.
22. Szczydiel Ryszard. Dortorat honoris causa uniwersytetu Mariї
Curie-Sklodowsiej w Lublinie dla profesora Dymitra Pochylewiсza //
Центральна і Східна Європа в XV – XVIII ст. – Львів, 1998. - С.
41-43;
23. У Львівському університеті // Українське слов’янознавство. -
1972. – Вип. 6. - С. 168 - 169.
24. Гроссман Ю. М. Учителя и товарищи. - С. 42.
25. Чорній В. П. П’ятдесят випусків “Проблеми слов’янознавства”
(навколоювілейні роздуми) // Слов’янознавчі студії. - Львів, 2002. -
С. 132.
26. Ісаєвич Я. Д. Л. Похилевич — дослідник, педагог, людина на тлі
доби // Центральна і Східна Європа в XV – XVIII ст. – Львів, 1998. -
С. 57.; Кондратюк К. К., Щодра О. М. Розвиток історичної науки у
Львівському університеті за роки Радянської влади // Вісник
Львівського університету. Серія історична. – 1989. – Вип. 25. – С.
81-94.
27. Історичний факультет. Львівський національний університет ім.
Івана Франка (1940-2000). - С. 95.
28. ДАЛО. Ф. 119. О. 17. Сп. 597. Арк. 57-59.
29. ДАЛО. Ф. 119. О.17. Сп. 539. Арк. 11.
30. Історичний факультет. Львівський національний університет ім.
Івана Франка (1940-2000). - С. 183-189.
31. Пірко В. О. д.і.н., професор. 22 квітня 2002 р.
32. Гаврилів Б., Грабовецький В., Нечипоренко А. Історик,
краєзнавець Ярослав Мельничук. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 6.
33. Там само. – С. 15.
|
