|
Ірина Валігурська
(Київ)
СПІВВІДНОШЕННЯ ВЛАДИ ТА ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ МІЖ КОРОЛЕМ ТА
ПАРЛАМЕНТОМ У ДЕРЖАВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РЕСТАВРАЦІЇ У ХVІІ-ХХ СТОЛІТТЯХ
(ЗА МАТЕРІАЛАМИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ)
Одним з недосліджених в українській науці питань є проблема
Європейської Консервативної Реставрації XVII-XX століть. Цій
проблемі присвячені наукові праці, проте комплексного дослідження не
зроблено.
Необхідно зазначити, що актуальність даної проблеми для української
історичної науки визначається наступними чинниками: по-перше, таке
історичне та соціально-політичне явище, як традиційний консерватизм
у вітчизняній науці практично не розроблене; по-друге, потребує
знаходження свого місця і ролі у світовій історії у порівнянні з
аналогічними історичними явищами і процесами в житті інших держав,
такий феномен як Український Гетьманат 1918 року, а також проблема
консервативної реставрації взагалі, однією із складових частин якої
і є проблема співвідношення влади між королем та парламентом.
Питання співвідношення у розподілі влади між королем та парламентом
є однією із центральних соціально-політичних проблем реставрації,
оскільки її дослідження дозволить з’ясувати вплив короля та
парламенту на хід реставрації у кожному конкретному випадку.
Автор статті ставить перед собою завдання знайти відповіді на
наступні питання:
- як влада та владні повноваження розподілялися між Короною та
Парламентом у державах Європейської Реставрації;
- до якого типу монархії (абсолютна або конституційна:
представницька, парламентарна) належали відновлені монархії;
- які загальні та специфічні риси можна визначити у співвідношенні
влади та владних повноважень між монархом та парламентом у державах
Європейської Реставрації;
- чи можна співставити Гетьманат Павла Скоропадського у питанні
розподілу влади та владних повноважень між державними інститутами з
державами Європейської Реставрації, і до якої з реставрацій він є
найбільш подібний у цьому питанні.
Для порівняльного аналізу досвіду європейських монархій та для
знаходження на його основі місця Другого Гетьманату 1918 року в
системі Європейської реставрації, ми розглянемо як вирішувалися
проблеми розподілу влади та повноважень між королем та парламентом
під час реставрації монархій в Англії в 1660 році, у Франції в 1852
році та в Іспанії в 1975 році.
Як відомо, першою державою в Європі у якій відбулася реставрація
монархії стала Англія.
В результаті складної політичної кризи та відсутності перспективної
альтернативи монархічній формі правління, яку не змогли виробити,
ані індепендентська республіка (1649-1653), ані Протекторат
Кромвелів (1653-1660), а також через страх перед можливим свавіллям
військових, парламент вирішив відновити на престолі представника
легітимної династії Стюартів, сина страченого Чарльза І, Чарльза ІІ
Стюарта (1660-1685).
Англійський парламент 8 травня 1660 року видав постанову про
відновлення Карла ІІ Стюарта на престолі „на основі природного
права, народження та законного і незаперечного права успадкування”.
Парламент, спираючись на давній та основний закон держави, своєю
постановою визначив, що влада повинна зосереджуватися спільно в
руках короля, лордів та общин. Проте розподіл повноважень між
парламентом та королем і після реставрації Стюартів чітко визначений
не був. Це призвело до суперечок у ряді питань, оскільки друга
половина XVII століття – це час розквіту абсолютної монархії у
Франції, відповідно Чарльз ІІ та, особливо, Джеймс ІІ (1685-1688),
прагнуть до збільшення своїх владних повноважень, що сприймається
парламентарями як порушення законодавства та балансу законодавчої та
виконавчої гілок влади.
Протягом 1660-1679 років спостерігалася боротьба між Чарльзом ІІ та
парламентом за владні повноваження, проте парламент не переходив у
відкриту опозицію до монарха.
Першим свідченням нового протистояння між королем та парламентом
стала боротьба за скасування Трьохрічного акту, який перетворював
парламент на постійно діючий державний інститут. Чарльз ІІ вперше
порушив це питання в 1662 році, проте лише в 1667 році монарху
вдалося скасувати цей акт, який обмежував королівську владу.
Ще одним предметом суперечок між Чарльзом ІІ та парламентом стало
питання чи має право парламент контролювати дії короля у веденні
зовнішньої політики. Цей конфлікт був зумовлений різною
зовнішньополітичною орієнтацією короля та парламенту, оскільки
Чарльз ІІ та Джеймс ІІ у своїй зовнішній політиці орієнтувалися на
католицьку Францію, а парламент Англії на протестантські країни
Європи. Так, 28 травня 1677 року Чарльз ІІ під час виступу у палаті
общин протестував проти порушення парламентом королівських
прерогатив війни та миру та вимагав визнати його право укладати
міждержавні союзи., поте парламент наполіг на своєму праві мати
вплив на зовнішню політику держави. В 70-х роках XVII століття
парламент також перебрав на себе і королівське право контролю за
діяльністю міністрів.
Конфлікт загострився, коли 1679 році парламент прямо втрутився у
право короля призначати спадкоємця. Прециндент виник з приводу
кандидатури престолонаслідника, оскільки право на успадкування мало
перейти до молодшого брата Чарльза ІІ, герцога Джеймса Йоркського,
який відкрито сповідував католицтво, що сприймалося парламентом як
схильність до абсолютизму. Парламентарі з партії „Країни” ініціюють
обговорення в парламенті Біля про виключення герцога Йоркського з
порядку престолонаслідування, і таким чином прямо втручаються в
права короля. Чарльз ІІ у відповідь в 1681 році розпускає парламент
і править Англією одноосібно аж до своєї смерті в 1685 році.
Незважаючи на протести вігів після смерті Чарльза ІІ трон успадкував
його молодший брат Джеймс ІІ Стюарт. Новий король без відповідного
затвердження парламенту дозволяє збір митних податків, збільшує
армію з 6 до 20 тисяч чоловік, відновлює діяльність суду з церковних
справ та видає Декларацію про віротерпимість, яка легалізувала
діяльність католиків на території Англії. Джеймс ІІ провадить
політику спрямовану на збільшення владних повноважень монарха, що
викликало незадоволення парламенту та призвело до революції 1688
року. „Славна революція” здійснила заміну династії Стюартів на
Стюарто-Оранський дім, і законодавчо визначила найсуперечливіші
питання в розподілі повноважень короля та парламенту в Білі про
права 1689 року.
Згідно з цим документом, король не мав права призупиняти або
відміняти закони, збирати податки та утримувати армію без дозволу
парламенту. Також особливо наголошувалося, що королем Англії може
стати лише протестант. Таким чином парламент намагався не допустити
поширення католицтва, а разом з цим і будь-яких спроб поширення
принципів абсолютизму на території держави.
Отже, в 1689 році було чітко визначено розподіл влади та повноважень
між королем та парламентом, а перебування на троні протестантських
королів-співправителів Марії та Вільгельма Оранських остаточно зняло
напруження між короною та парламентом.
Таким чином, у Англії в процесі відновлення монархії не було чітко
врегульоване питання розподілу влади та владних повноважень між
королем та монархом, що призвело до протистояння між ними в питаннях
взаємодії парламенту та корони, прерогатив стосовно ведення
зовнішньої, податкової, військової політики. Це протистояння
завершилося зміною династії та закріпленням повноважень у
суперечливих питаннях за парламентом.
Дещо іншим чином відбувався процес розподілу влади між парламентом
та монархом під час реставрації імперії Бонапартів у Франції.
Реставрація імперії Бонапартів відбулася через тридцять сім років
після розпаду імперії Наполеона І, проте за цей час Франція знову
потрапила у вир політичних трансформацій: конституційна монархія
Бурбонів (1814–1830) змінилася конституційною монархією Орлеанів
(1830-1848), яку в свою чергу замінила Друга республіка (1848-1852).
Друга Імперія стала ще однією спробою для Франції знайти оптимальну
форму державного устрою.
Цікавою особливістю імперії Наполеона ІІІ (1852-1870) у Франції було
те, що вона спиралася на конституцію Другої республіки, яка в свою
чергу була фактично скопійована з імперської Конституції VIII року.
Головний документ держави всю повноту влади зосередив у руках
принца-президента, тому до республіканської Конституції 1852 року
було лише внесено поправки для юридичного закріплення нової форми
держави. Згідно з цими поправками, „Божою милістю та волею народу
імператор французів” Наполеон ІІІ Бонапарт очолив Другу імперію у
Франції.
До 1860 року імператор зосереджував у своїх руках і виконавчу, і
фактично законодавчу влади, оскільки громіздка система вироблення
законів перебувала під повним його контролем.
Наполеон ІІІ ніс відповідальність лише перед народом, який був
джерелом влади, проте процедур контролю народу над діяльністю
монарха передбачено законом не було. Конституція фактично надавала
імператору необмежені повноваження та заклала законодавчу базу для
авторитарного режиму, оскільки крім традиційних для монарха прав
військового головнокомандувача, права призначення на посади,
помилування, оголошення війни та миру, імператору належали права
оголошення надзвичайного стану в державі, а також право надання
фінансових кредитів.
В 60- х роках імператор змушений почати процес лібералізації режиму
через втрату частини своїх прихильників серед клерикального
духовенства та великої буржуазії, а також активізації діяльності
республіканців, які мали досить сильні позиції у Франції. З огляду
на ці обставини інститути законодавчої влади починають повільно
набувати реальної ваги. В 1860 році Наполеон ІІІ надає Законодавчому
Корпусу право відповідати письмовими зверненнями на тронні промови
імператора, а через рік він дозволяє публікувати стенографічні звіти
про дебати в Законодавчому Корпусі та Сенаті. З 1867 року
Законодавчий Корпус отримує право внесення змін до тексту законів та
право законодавчої ініціативи. Наприкінці існування Другої Імперії
було проведено референдум, який схвалив ліберальну конституцію,
проте в дію вона не вступила у зв’язку з проголошенням Третьої
республіки.
Таким чином, в процесі розподілу влади під час реставрації Імперії
Бонапартів можна виокремити два етапи:
І – (1852-1860 роки) характеризується фактично одноосібним
правлінням Наполеона ІІІ, оскільки парламент не міг здійснювати
прямо свої функції і цілком залежав від імператора;
ІІ – (1860 – 1870 роки): з ініціативи імператора парламент поступово
набуває реальних законодавчих повноважень, проте цей процес було
перервано проголошенням Третьої республіки.
Свій неповторний шлях у процесі розподілу влади та владних
повноважень між монархом та парламентом пройшла Іспанія під час
другої реставрації Бурбонів у 1975 році.
Після смерті в 1975 році каудильйо Іспанії – Франсіско Франко, влада
перейшла до Хуана Карлоса І Бурбона. Цьому передував період з 1947
по 1975 рік, коли згідно з „Законом голови держави про успадкування
посади голови держави” від 26 липня 1947 року Іспанія була
королівством за формою правління, але без короля, оскільки, згідно з
2 статтею цього документа, головою держави став каудильйо Іспанії
Франсіско Франко.
На момент реставрації у 1975 році, згідно з франкістським
законодавством, король отримав значну частину владних прав та
повноважень та був носієм національного суверенітету. Так, в сфері
виконавчої влади йому належали наступні права: зняття та призначення
голову уряду, голову кортесів, головування на засіданнях кабінету
міністрів, Ради Королівства, Національної Ради Руху, а в сфері
законодавчої влади – король мав право видавати розпорядження в ранзі
законів, санкціонувати оголошення декретів-законів. Оскільки всі
розпорядження голови держави мали узаконюватися відповідним
державним органом, то de facto можливості Хуана Карлоса І були
значно менші ніж у Ф. Франко, оскільки для каудильйо обмеження його
влади були номінальними, а для короля Хуана Карлоса перетворилися в
реальні перепони.
Король особисто ініціює процес демократизації, що означало
паралельно і зменшення його владних повноважень. Зокрема, в серпні
1976 року Хуан Карлос добровільно відмовився від права призначення
єпископів іспанської єпархії, що Ф. Франко відмовився зробити навіть
на прохання папського престолу.
Наступним кроком короля на шляху до зменшення власних прав стала
політична реформа. Так, в серпні 1976 року уряд Іспанії за поданням
голови держави – Хуана Карлоса І виносить на розгляд кортесів
законопроект про політичну реформу, який залишає за королем значні
повноваження, проте король втрачає право законодавчої ініціативи,
яке переходить до двопалатного парламенту, який обирається
всенародним голосуванням. Народ Іспанії 94,2% голосів схвалив
законопроект про політичну реформу, яка стала своєрідним містком для
мирного вироблення нової конституції, що була схвалена Кортесами в
1978 році. Основний закон держави відновив у Іспанії традиційну
форму правління як парламентарну монархію.
Згідно з Конституцією король є головою держави, він зберіг частину
своїх повноважень, зокрема командування збройними силами, право
помилування та право представництва держави у міжнародних справах.
Характерною особливістю іспанської монархії є те, що король виступає
своєрідним арбітром між законодавчою, виконавчою та судовою владами,
оскільки не інкорпорований до жодної з них, а ніби стоїть над ними.
Проте король не має важелів необхідних для втручання у справи
виконавчої або законодавчої влади. Чинний монарх Іспанії Хуан Карлос
І так характеризує дану ситуацію: „Якщо я скажу міністру, що
потрібно робити, то вторгнусь на чужу територію... Я не можу
дозволити управляти собі навіть з-за куліс. Мої функції полягають не
в цьому. Якщо я можу бути корисним уряду, то я в його розпорядженні.
Але уряд має звернутися до мене, а не я до нього.”
Однак реальна влада монарха на суспільне та політичне життя значно
зросла після спроби військових взяти владу до своїх рук в лютому
1981 року. Король на правах верховного головнокомандувача завадив
спробі державного перевороту і довів нації, що монархія виступає
гарантом демократичних перетворень в державі.
Таким чином, чинний король Іспанії Хуан Карлос І особисто ініціював
процес зменшення королівських прав та повноважень. Король сучасної
Іспанії виступає своєрідним арбітром між урядом та парламентом. У
нього залишилися наступні повноваження: права представництва держави
у міжнародних справах та верховного командування, і традиційне для
монархів право помилування. Законодавчу владу зосередив парламент, а
виконавча влада належить уряду, який підзвітний парламенту.
У питанні співвідношення влади та владних повноважень між державними
інститутами Другому Гетьманату П. Скоропадського притаманні риси, як
характерні для інших реставрованих монархій, так і вироблені власне
українським досвідом.
В Україні 29 квітня 1918 року на Хліборобському конгресі в Києві
було відновлено традиційну для України державну форму правління –
Гетьманат та ліквідовано Українську Народну Республіку. Гетьманат не
був республіканською формою правління, що дає нам змогу розглядати
його як один з різновидів монархічної форми правління, який є
своєрідною формою державності, виробленою саме на українській
території.
Гетьман оприлюднив два програмних документи: „Грамоту до всього
українського народу”, „Закони про тимчасовий державний устрій
України. Ці закони були тимчасовими і діяли до скликання парламенту
та вироблення ним Конституції. Згідно з тимчасовим законодавством,
Гетьман зосереджував у своїх руках виконавчу та законодавчу владу, а
також мав право призначення суддів. До повноважень Гетьмана крім
верховного головнокомандування, права помилування та представництва
держави на міжнародній арені, належали також права введення
надзвичайного стану та право контролю за спеціально створеною
Фінансовою радою. Тобто, тимчасове законодавство надавало Гетьману
диктаторські повноваження, оскільки він не ніс відповідальності за
свої дії.
У ході вивчення співвідношення влади та владних повноважень між
королем та парламентом у чотирьох державах Європейської реставрації
ми прийшли до наступних висновків.
Реставрація монархій в Англії та в Іспанії відбулися у формі
парламентарної монархії, тоді як під час відновлення імперії
Бонапартів відбулася еволюція у формі правління від фактично
абсолютної монархії до представницької монархії. Реставрований
Гетьманат П. Скоропадського в силу нетривалості існування можна
розглядати, як державне утворення, яке стриміло до абсолютної влади
монарха.
Спільним для всіх досліджуваних нами реставрацій є те, що до
повноважень корони належали традиційні для монархів права: верховне
головнокомандування, права помилування та призначення на посади.
В Англії в процесі реставрації було вирішено давню суперечку між
королем та парламентом з приводу владних прерогатив на користь
парламенту, який закріпив за собою виключне право законодавчої
діяльності, право визначення податків та впливу на зовнішню
політику, а за короною залишилася вся повнота виконавчої влади.
Повноваження короля сучасної Іспанії є найменшими, оскільки більша
їх частина, з його ж ініціативи, була передана урядові та
парламентові. Серед всіх розглянутих нами випадків відновлення
монархії владні повноваження імператора Франції, до 60-х років ХІХ
століття, та Гетьмана Української держави є найбільшими, оскільки
вся влада належала голові держави і не обмежувалася парламентом.
Стосовно владних повноважень, то в обох випадках монархи мали
повноваження, які не є притаманними для інших держав Реставрації,
зокрема право контролю у фінансовій сфері та були наділені правом
введення надзвичайного стану.
|
