|
Віталій Тельвак
(Дрогобич)
ПОЛЬСЬКА ГРУШЕВСЬКІАНА ХХ СТОЛІТТЯ
Бурхливий розвиток грушевськознавчих студій значно розширює коло
традиційної проблематики, пов‘язаної з вивченням творчості видатного
українця. Один із таких перспективних напрямків, на нашу думку,
пов‘язаний із вивченням спадщини М.Грушевського істориками інших
національних шкіл. Адже без перебільшень, оцінки доробку вченого
можна розглядати як своєрідне дзеркало, в якому відбилося загальне
бачення істориками української Кліо. Найбільш прискіпливу увагу
різнобічна діяльність М.Грушевського викликала у наших сусідів –
поляків та росіян. Це й зрозуміло, адже наукове осмислення історії
України нерідко конфронтувало з їх дослідницькими традиціями. Та
якщо постать М.Грушевського в російській історіографії вже була
предметом вивчення, то практично незнаним до цього часу залишається
солідний пласт польської грушевськіани.
Початки наукової творчості М.Грушевського знайшли надзвичайно
докладне та зацікавлене відбиття на сторінках першого польського
історичного часопису "Kwartalnik Historyczny". Про це певною мірою
свідчить той факт, що дебютна розвідка Михайла "Южнорусские
господарские замки в половине XVI века" була двічі занотована у
відділі рецензій часопису [6; 35]. Прикметно, що вже перші кроки у
науці талановитого учня В.Антоновича здобули надзвичайно високу
прихильність польських фахівців. Так, у рецензіях на згадувану вище
працю відзначалося, що вона написана „...критично, зі знанням
предмету”, а "автор подає цікавий погляд" на важливу та
малодосліджену проблему [6: 706].
Надзвичайно ґрунтовному аналізу на сторінках того ж видання була
піддана перша монографічна студія початкуючого дослідника,
присвячена історії Київщини. Рецензент книги А.Шарловський
справедливо відзначив, що тема праці та методика опрацювання
матеріалу зумовлені фактом приналежності М.Грушевського до
київського історичного кола В.Антоновича. Проте, зауважив оглядач,
праця молодого історика помітно відрізняється від решти обласних
монографій київської школи як глибиною дослідження, так і широтою
охоплення матеріалу. Поряд із дрібними зауваженнями фактологічного
характеру, критик відзначив надзвичайну солідність джерельної та
історіографічної бази дослідження, глибину аналізу політичних та
соціально-економічних процесів. Завершуючи огляд він зауважив: „Хоча
наукова діяльність пана Грушевського не сягає за наше десятиліття,
проте він вже здобув собі почесне місце в ряді київських істориків”
[31: 140].
Поряд із схвальними оцінками фахового рівня ранніх праць
М.Грушевського, нерідко зустрічаємося також із критикою деяких
концептуальних положень, запропонованих ним. Прикладом може служити
дослідження М.Грушевським феномену "руху болоховців". Польські
історики високо оцінили важливу джерельну знахідку М.Грушевського,
що підтверджувала тезу М.Дашкевича про локалізацію болохівців [25].
Проте, в їх середовищі не знайшла підтримки гіпотеза початкуючого
вченого про значну поширеність цього руху в землях Київської Русі
[32]. Не сприйняли польські історики також тезу М.Грушевського про
причини та шляхи денаціоналізації української шляхти в XVI-XVII ст.,
викладену ним у низці статей, присвячених барській шляхті [24].
Погляди М.Грушевського на соціально-економічні процеси у Барському
старостві були узагальнені ним у магістерській дисертації. Розгляду
цієї праці була присвячена розлога рецензійна стаття А.Яблоновського.
Останній підкреслив солідність джерельної бази праці та поважну
археографічну роботу автора, назвав рецензовану монографію "чудовим
причинком до історії наших внутрішніх стосунків", "вичерпним
фактичним описом Барського староства", що "у всій повноті
представляє картину внутрішніх, економічних відносин у ньому, подає
тим самим історичний взірець, вказує ніби норму тих же відносин в
інших українських староствах подібної ґенези й категорії". Поряд із
такими оцінками, рецензент робить авторові й один серйозний закид.
На його думку, колонізаційні процеси та еволюцію шляхетського
землеволодіння М.Грушевський зображує тенденційно, керуючись
"виразно українським (ruskim) підходом" [13].
Після свого приїзду до Львова, М.Грушевський був надзвичайно тепло
зустрінутий польським науковим середовищем. До певної міри це
пояснюється, можливо, не стільки фактом наукових здобутків ученого,
що на той час ще не були настільки значними, скільки тою обставиною,
що М.Грушевський приїхав у Галичину як прихильник політики
польсько-українського порозуміння - „нової ери”. Символічними можна
назвати схвальні відгуки польських науковців на першу лекцію
М.Грушевського у Львівському університеті [18].
Бурхлива наукова та організаційна діяльність, розгорнута
М.Грушевським у Львові, не могла залишитися непоміченою у середовищі
польських дослідників. Особливо прискіпливо та уважно була сприйнята
ними найвагоміша праця вченого - "Історія України-Руси". Це й
зрозуміло, адже в цьому творі вперше було запропоновано докладний і
багатоаспектний аналіз минулого українського народу від найдавнішої
доби його буття на всій історичній території проживання. У праці
утверджувались оригінальність і самобутність української культури,
її відмінність від культур сусідніх народів. "Історія" стала
науковим підґрунтям українського національного руху кінця ХІХ –
початку ХХ ст., давши йому необхідну теоретичну аргументацію. Перший
том "Історії України-Руси" в німецькому перевиданні у ґрунтовних
розвідках "Спроби найновішої історичної критики" та "Норманський
догмат" прорецензував О.Брюкнер. Як свідчить назва останньої статті,
автор виступив прихильником норманської теорії у розумінні ґенези
політичного устрою давньоруської держави. Тому основний акцент у
рецензії було спрямовано якраз на критику антинорманської теорії
М.Грушевського, яку О.Брюкнер назвав "новітньою історичною єрессю".
На початку рецензії автор висловлює своє захопливе враження від
праці українського вченого та його фахової майстерності. Основний
закид М.Грушевському полягав у тому, що вчений у своїх філологічних
аргументах на користь антинорманізму цілком поклався на хибні ідеї
українських і російських дослідників. Рецензент не погодився також
із ототожненням в "Історії" антів та східних слов‘ян, пояснюючи
становище українського вченого в цьому питанні виключно
ідеологічними мотивами – бажанням "якнайбільш ранньої появи своєї
України" на історичній арені. О.Брюкнер піддав критиці й теорію
М.Грушевського про етнічні процеси на українсько-польському
порубіжжі ХІ-ХІІІ ст. Він вважає безпідставними твердження
львівського професора про український характер заснування "червенських"
міст та й загалом заперечує теорію вченого про експансіоністську
політику поляків на західноукраїнських землях. Надзвичайно високо
польським дослідником були оцінені останні розділи праці, присвячені
слов‘янській колонізації та матеріальній культурі українських
племен, реконструкції початків давньоруської держави [3].
Полемічні зауваження О.Брюкнера викликали дискусію між польськими та
українськими дослідниками щодо ваги норманського чинника в утворенні
та еволюції державних форм Київської Русі. На зауваження польського
вченого М.Грушевський відгукнувся на сторінках "Записок НТШ".
Український учений відзначив застарілість і безпорадність суто
історичних доводів О.Брюкнера, неврахування ним широкого
дослідницького контексту вивчення проблеми [1].
Наступні томи "Історії України-Руси" також викликали зацікавлене
обговорення в польській науковій періодиці. Присвячені спільній добі
історичного минулого, вони отримали значну кількість полемічних
зауважень з боку польських дослідників. Другий цикл "Історії
України-Руси" у розлогій рецензійній статті проаналізував Л.Колянковський.
Передусім, рецензент віддав належне "великій, імпонуючій ерудиції"
українського вченого, що вперше представив докладний та всебічний
образ економічних, соціальних, національних і культурних відносин на
українських землях Речі Посполитої тієї доби. Далі Л.Колянковський
зосередився на дискусійних моментах, які об‘єднав довкола трьох
найбільш вагомих, на його думку, наукових проблем: характері
політики Казимира Великого стосовно Русі, значенні для українського
народу Люблінської та Берестейської уній. Опонуючи М.Грушевському,
він навів факти опіки Казимира над українським населенням польських
земель, особливо у сфері захисту православ‘я, та наголосив на тих
перевагах, що їх отримало українське населення польської держави
після проголошення Люблінської та Берестейської уній. На думку
рецензента, М.Грушевський гіперболізує вагомість і значущість
українського національного чинника на польських землях того часу, що
проявляється, зокрема, у недоречному вживанні ним етноніму
"Україна", намаганні показати козаччину як чинник національного
відродження вже від другої половини XVI ст., загальній
характеристиці Ягелонської доби як часу стрімкого занепаду Русі. Все
це, вважає польський автор, свідчить про політичну тенденційність
висновків українського вченого [15].
Заполітизованість українсько-польської історіографічної дискусії на
початку ХХ ст., до загострення якої спричинилися обидві сторони,
відбивала загальне напруження у відносинах двох народів напередодні
та під час Першої світової війни. Переродження діалогу, що був
властивий попередньому періоду, в монолог, спрямований лише на
колекціонування національних кривд, провіщав значні труднощі у
пошуку шляхів міжнаціонального порозуміння.
Творчість М.Грушевського міжвоєнного періоду, порівняно з попереднім
часом, привертала значно меншу увагу польських істориків. Причин
цьому було декілька, передусім, зниження, через об‘єктивні
обставини, інтенсивності наукової праці самого вченого. У першій
половині 20-х років зустрічаємо кілька рецензій на численні
науково-популярні праці М.Грушевського, що з‘являлися іноземними
мовами для популяризації у світі української справи. Тон критики цих
праць, орієнтованих на європейського читача, необізнаного з
українською історією та культурою, був особливо гострим у тих
моментах, що стосувалися висвітлення М.Грушевським минулого
українських земель у складі Речі Посполитої. Риторика цих рецензій
особливо яскраво позначилася на критичному відзиві Ч.Франкієвича на
німецькомовне видання популярно-наукової історії України вченого.
Брошура польського дослідника, озаглавлена як "Історичні погляди
проф. М.Грушевського "в українському питанні" у світлі наукової
критики", мала також характерну підназву – "В обороні історії
Польщі". Закиди Ч.Франкієвича можна назвати типовими для тогочасної
польської критики поглядів М.Грушевського. Вони зводилися до кількох
усталених пунктів: недоцільність вживання етноніму "Україна" у
контексті дослідження давньоруських часів, неслушність теорії про
українське походження "червенських" міст, надмір негативізму в
оцінці польсько-українських стосунків і т. д. [7].
З метою спеціального дослідження історії та культури Східної Європи
у міжвоєнній Польщі було створено Науково-дослідний інститут Східної
Європи у Вільні, котрий видавав свій періодичний орган – журнал "Balticoslavika".
В ньому публікувалися праці, написані польськими та українськими
вченими, присвячені українській історіографії. Неодноразово також на
сторінках часопису з‘являлися рецензії на праці М.Грушевського [12;
34; 38].
Поява в другій половині 20-х років чергових томів "Історії
України-Руси" поновила серйозне та ґрунтовне обговорення творчості
М.Грушевського на сторінках польської наукової періодики. Так,
надзвичайно розлогу рецензію на восьмий том "Історії" дав М.Гавлік.
На його переконання, рецензоване дослідження вперше в історіографії
докладно та всебічно представило події найвищого підйому
Хмельниччини в 1648-1650 рр. Критик погодився із більшістю оцінок
М.Грушевським тогочасних процесів. Досить об‘єктивним, на його
переконання, був виведений у праці образ Богдана Хмельницького, що
вигідно відрізнявся від тенденційних оцінок М.Костомарова та Ф.Равіти-Гавронського.
Фактологічна цінність "Історії", на думку М.Гавліка, полягає у
залученні значної кількості нововіднайдених архівних матеріалів,
спростуванні на їх підставі цілого ряду помилкових дат і фактів.
"Автор, - підводить підсумки рецензент, - заслужений дослідник
історії Русі, здійснює фахову критику джерел, намагається – часто
вдало – відокремити однобічну легенду від історичної правди" [9].
Подібними оцінками позначені рецензійні відзиви на інші томи
козацького циклу "Історії України-Руси" [39].
Гострий критицизм оцінок польських істориків цього періоду стосовно
праць М.Грушевського до певної міри зрозумілий та виглядає цілком
логічним – у творах видатного вченого давалась поважна наукова
аргументація для українського національного руху в міжвоєнній
Польщі, коли польсько-українське протистояння набуло свого апогею.
Та все ж зауважимо, що попри переважно критичні оцінки праць
М.Грушевського міжвоєнною польською історіографією, вона, за
рідкісними винятками, перебувала у межах академічної традиції. Цим
польська грушевськіана вигідно відрізнялася від вульгарних
інтерпретацій творчості видатного історика в радянській Україні, де,
починаючи з кінця 20-х років, розгорілась огульна критика
концептуальних і методологічних засад його творчості.
На смерть М.Грушевського польська наукова періодика відгукнулась
кількома некрологами. "Kwartalnik Historyczny" помістив невелику
замітку Т.Модельського. У ній польський учений, в інформативному
ключі, коротко насвітлив життєвий та творчий шлях "найвидатнішого
українського історика", особливий акцент зробивши на досягненнях
львівського періоду його творчості [20].
У другій половині 30-х років загальна тональність в оцінці творчого
доробку М.Грушевського збереглась. Польські історики писали про
непроминальне значення науково-організаційної діяльності вченого для
становлення модерної української історіографії [5: 173-174].
Віддаючи належне фаховому рівню та фундаментальності праць
українського історика, вони, натомість, закидали їм тенденційність у
висвітленні польсько-українських взаємин. Наприклад, А.Копистянський
у своїй статті віддав належне величі українського історика, його
дослідницькій ерудиції та науковим здобуткам. Аналізуючи
історіософські погляди М.Грушевського, він розглянув еволюцію його
історичної схеми від першої її фіксації у „Вступному викладі” до
останніх томів "Історії України-Руси". Провідною рисою наукової
творчості вченого автор статті називає тісний зв’язок і взаємовплив
його історіографічних та політичних концепцій. Це, на думку
А.Копистянського, нерідко призводило до значної ідеологізації
історичних поглядів та апріоризму концепцій М.Грушевського. Загалом,
автор переповів типові для польської історіографії того періоду
оцінки творчості українського історика як виразника національної
ідеології, що негативно позначилось на об‘єктивності його наукових
пошуків [16].
У ПНР дослідження польськими істориками постаті М.Грушевського
знаходилось під впливом інтерпретаційних традицій радянської
історіографії. Характеристики наукової та громадсько-політичної
спадщини вченого перебували у руслі ідеологічної боротьби із
проявами "буржуазного націоналізму". У той же час, можемо
стверджувати утворення цікавого синтезу традиційних для польської
історіографії оцінок творчої спадщини М.Грушевського з типовою для
радянської історичної науки риторикою. Так, з одного боку, у дусі
радянської пропаганди стверджувалось, що М.Грушевський в "1914 р.
був головою СВУ", "…антирадянську діяльність продовжував і після
повороту в СРСР", "очолював Український національний центр" і т. д.
[10; 17]. З іншого - вченому робились закиди в ідеологічній
тенденційності та національній упередженості щодо поляків і
польського панування на Україні. Оцінка наукового доробку хибувала
на повний негативізм, щоправда, із застереженням про певну джерельну
цінність праць історика, передусім, "Історії України-Руси".
Достатньо типовою можна назвати наступну характеристику цього твору:
"Праця Грушевського написана з буржуазних позицій, має виразне
антипольське та антиросійське спрямування, була виразом ідеологічних
потреб зростаючого буржуазного українського національного організму.
Загалом, тенденції, що спостерігались в українській історіографії до
1914 р. характерні для історіописання молодих буржуазних народів"
[8: 271]. Продовженням критики концепцій ученого попередніх періодів
можна вважати закиди польських учених щодо демонстрації
М.Грушевським виразного українського характеру політичної та
культурної спадщини Київської Русі, негативізму в оцінці
польсько-українських і російсько-українських взаємин, надмірне
наголошення на відмінності української культури від російської та
польської. Окрему увагу польські історики звернули на внесок
М.Грушевського в дослідження польського минулого та
польсько-українських взаємин. Видатний польський історіограф А.Грабський
з цього приводу зауважив: "Цінність праці Грушевського стосовно
історії Польщі є значною, оскільки він використав велику кількість
джерел і літератури; разом із тим, український шовінізм, просто
неправдоподібно здеформував погляд цього автора на нашу історію.
Попри ерудиційні заслуги Грушевського наукова придатність його праці
не є отже значною" [17: 202]. Також визнавалася вагомість внеску
М.Грушевського у розробку багатьох проблем спільного
польсько-українського минулого. Особливо вагомим для польських
істориків був внесок українського вченого у дослідження
Хмельниччини. В.Серчик писав: "Він [М.Грушевський – В.Т.] дав
найбільш повне висвітлення подій повстання Хмельницького, при цьому
використавши джерела надзвичайно досконало" [28: 18; 29: 16].
31 січня 1952 р. у Варшаві був утворений спеціальний
науково-дослідний інститут для вивчення історії та культури Східної
Європи – Польсько-радянський інститут, що мав власне періодичне
видання "Kwartalnik Instytutu Polsko-Radzieckiego". На його
сторінках неодноразово, у традиційному ідеологічно-критичному ключі,
аналізувалась наукова спадщина М.Грушевського. У 1954 р. була
проведена наукова сесія Інституту з нагоди 300-річчя Переяславської
ради, матеріали якої містили пряму або опосередковану полеміку з
його концепціями.
Після здобуття Україною незалежності в середовищі польських
науковців значно зросло зацікавлення українською історіографією та
постаттю її найвидатнішого представника крізь призму дослідження
польсько-українських стосунків. Виразом такого зацікавлення стали
численні українсько-польські наукові конференції, спільні видавничі
та дослідницькі проекти. Метою цих заходів став пошук
міжнаціонального компромісу, необхідність обговорення та
полагодження багатовікових національних стереотипів.
Зрозуміло, що основна увага сучасних польських дослідників прикута
до наукової спадщини видатного українця. Ними наголошується на
необхідності вивчення доробку М.Грушевського для адекватного
розуміння не тільки всієї української модерної історіографії, але й
східноєвропейського історіографічного процесу в цілому. Вчений
представлений як спадкоємець концептуальної спадщини
істориків-народників ХІХ ст., засновник української національної
історіографічної традиції, котра з певними модифікаціями існує
донині [30]. Найбільше уваги до творчості М.Грушевського прикуто у
середовищі дослідників польсько-українських стосунків. На їх думку,
саме український учений заклав традиції джерельного дослідження та
інтерпретації багатьох явищ нашої історії; його погляди з багатьох
питань визнаються надзвичайно актуальними [14: 83; 22: 12].
Належне в сучасній польській грушевськіані віддається також
масштабним науково-організаційним проектам М.Грушевського, особливо
підкреслюється плідність зусиль ученого в цьому напрямку за
львівських часів його життя [2: 96]. Так, загальновизнаною стала
думка про те, що НТШ зусиллями М.Грушевського було перетворене
фактично на Академію Наук [4; 36:428], а традиції, закладені ним,
розвивались українськими вченими у міжвоєнній Польщі [27: 296].
Багато уваги в сучасних дослідженнях присвячено проблемі
взаємовідносин українських і польських культурно-громадських діячів
другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. У розрізі нашої теми
історики пишуть про членство М.Грушевського в польських наукових
інституціях (наприклад, Краківській Академії Знань, Історичному
товаристві у Львові), його співпраці з польськими науковими та
громадсько-політичними часописами [19: ].
Багато місця в сучасній польській україністиці відведено дослідженню
громадсько-політичної діяльності М.Грушевського, його впливу на
біжучу політичну ситуацію в Галичині, що була позначена зростаючим
загостренням польсько-українських стосунків від початку ХХ ст.,
структурування молодого вітчизняного політикуму, ролі вченого як
представника українства у Європі [21: 844; 37: 221].
Помітне місце відведено творчості М.Грушевського в загальних нарисах
європейської чи світової історіографії. Польські вчені відзначають
вагомість наукового доробку українського історика не лише в
контексті національної історіографії, але й намагаються вписати його
спадщину у більш широкий європейський контекст, порівнюючи зі
здобутками провідних східноєвропейських дослідників. Наприклад, Є.Серчик
у своїй праці "25 століть історії" зауважив: "Російська та
українська історична наука завдяки таким ученим як Шахматов,
Виноградов, Кареєв чи Грушевський стала рівноправною складовою
частиною європейської історіографії" [26: 384; 33: 102].
Оглядаючи польську грушевськіану більше ніж за століття
спостерігаємо виразну тенденцію до "нормалізації"
польсько-українського історіографічного діалогу: від категоричного
неприйняття багатьох концепцій М.Грушевського до визнання їх
потужної евристичної цінності. Особливо це впадає у вічі при
порівнянні двох оглядів першого тому „Історії України-Руси”
М.Грушевського, зроблених польськими істориками наприкінці ХІХ ст.
та в наш час. Якщо автор першого заперечує провідні концептуальні
засади праці – антинорманізм вченого, його спроби простежити
етногенез українців від середини першого тисячоліття, то сучасний
польський дослідник А.Поппе, високо оцінюючи роботу, зазначає: "Якщо
в деяких дрібницях вона [„Історія України-Руси” М.Грушевського –
В.Т.] дає образ не цілком актуальний сьогодні, то загалом вірний,
зрозуміло накреслений і що найважливіше ретельний, ґрунтовно
задокументований, безоглядно підданий вимогам дослідницької
лабораторії історика-медієвіста. "Історія України-Руси" є не тільки
найкращим, у сенсі якості викладу, синтезом, але становить
відправний пункт для верифікації та продовження досліджень над
окремими проблемами української минувшини" [23: 709].
Література
1. Грушевський М.: Bruckner A. Probki najnowszej krytyki
historycznej (P.H., 1905, S. 24-35) // Записки НТШ. – Т. 77. – 1907.
– С. 206-207.
2. Bednarzak-Libera M. Dzialalnosc ukrainskich towarzystw
kulturalno-oswiatowych w Galicji w XIX i poczatkach XX w. //
Stosunki polsko-ukrainskie w XVI-XX wieku. Pod red. Janusza
Wojtasika. – Siedlce, 2000. – S. 81-104.
3. Bruckner A. Dogmat normanski // Kwartalnik Historyczny. – 1906. –
S. 664-679.
4. Budzynski Z. Towarzystwo Naukowe im. Tarasa Szewczenki we Lwowie
1873-1999. Szkice do monografii (czesc I) // Problemy Spolecznego
Ruchu Naukowego. – 1997. - № 3/4. – S. 119-137.
5. Charewiczowa L. Historiografia i milosnictwo Lwowa. – Lwow, 1938.
– 245 s.
6. Czolowski A.: Gruszewski M. Juznorusskije gospodarskije zamki w
polowyni XVI wieka. Moskwa, 1890 // Kwartalnik Historyczny. – 1893.
– S. 706.
7. Dr. Czef [Cz. Frankiewicz]. Poglady historyczne Prof.
M.Hruszewskiego w "kwestii ukrainskiej" w swietle krytyki naukowej.
– Lublin, [1916]. – 16 s.
8. Dutkiewicz J., Sreniowska K. Zarys historii historiografii
polskiej. – Czesc III (1900-1939). – Lodz, 1959. – 278 s.
9. Gawlik M.: Hruszewskij M.: Chmelnyczczyna w rozcwiti (1648-1650)
(Ist. Ukr. Rusy, t. VII, cz. III) // Kwartalnik Historyczny. - 1924.
- S. 361-376.
10. Grabski A.F. Uwagi w sprawie tytulu ksiazat Rusi Kijowskiej
(рецензія на книгу – Andrusiak M. "Kings of Kiev and Galicia. On the
occasion of the 700-th anniversary of the coronation of Danilo
Romanovich") // Kwartalnik Instytutu Polsko-Radzieckiego. – 1956. -
№ 2. – S. 240-246.
11. Szarlowski A. Gruszewskij M.: Wolynskij Wopros 1097-1102. Kijow
1891. Str.37 // Kwartalnik Historyczny. - Rocznik VII. – Zeszyt IV.
– Lwow, 1893. – S.139-142.
12. H.T.: Grusewskij M.S. Samovidec Ruiny I ego pozdniejsie
otrazenia // Balticoslavika. – Wilno, 1936. – T. II. – S. 300-301.
13. Jablonowski A. Starostwo barskie (Hruszewskij M.: Barskoje
Starostwo. Istoriczeskije oczerki. Kijew 1894) // Kwartalnik
Historyczny. - 1894. – S.64-73.
14. Kloczowski J. Unia polsko-litewska // Historia Europy
Srodkowo-Wschodniej. Red. Jerzy Kloczowski – T.2. - Lublin, 2000. -
S. 80-87.
15. Kolankowski L. Kilka uwag o Prof. M.Hruszewskiego Historyi
Ukrainy-Rusi. – Lwow, 1913. – 20 S.
16. Kopystianski A. Schemat Historii Ruskiej w teoretycznem i
praktycznem ujeciu prof. Michala Hruszewskiego // Ziemia
Czerwienska. – R. I. – Z. 1. – Lwow, 1935. – S. 66-75.
17. Krakowski S., Grabski A.F. Dzieje Polski feudalnej (do 1795 r.)
w rosyjskiej, ukrainskiej i bialoruskiej historiografii
szlachecko-burzuazyjnej // Kwartalnik Instytutu Polsko-Radzieckiego.
– 1956. - № 3-4. – S. 180-209.
18. Lewicki A.: Hruszewskij M. Wstupnyj wyklad z dawnioji istoryi
Rusy... // Kwartalnik Historyczny. - 1895. - S. 565-567.
19. Maternicki J. Miejsce i rola „Kwartalnika Historycznego” w
dziejach historiografii polskiej // Historia jako dialog. – Rzeszow,
1996. - S. 273-290.
20. Modelski T.E. Mychajlo Hruszewskyj // Kwartalnik Historyczny. -
1934. - S. 1023-1024.
21. Partacz Cz. Przyczyny i przebieg konfliktu ukrainsko-polskiego w
Galicji na przelomie XIX i XX w. // Przeglad Wschodni. – Zeszyt 8. –
Warszawa, 2000. – S. 841-849.
22. Plewczynski M. Polska i Litwa wobec kozaczyzny w I polowie XVI
w. . // Stosunki polsko-ukrainskie w XVI-XX wieku. Pod red. Janusza
Wojtasika. – Siedlce, 2000. – S.9-18.
23. Poppe A. Pochwala Wielkiego Mistrza. Uwagi na marginesie
wznowien "Historii Ukrainy-Rusi" Mychaily Hruszewskiego (Kijow,
1991-1994) // Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава
Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів-Київ-Нью-Йорк: Видавництво
М.П.Коць, 1996. – С.698-709.
24. P-ska A.: Hruszewskij M. Barskaja okolicznaja szlachta do konca
XVIII w. Odbitka z "Kijewskiej Staryny" // Kwartalnik Historyczny. -
1894. - S. 352-353.
25. P-ska A.: Hruszewskij M. K woprosu o Bolochowie. Odbitka z
"Kijewskiej Staryny" // Kwartalnik Historyczny. - 1894. - S.
340-341.
26. Serczyk J. 25 wiekow historii. Historycy i ich dziela. – Torun,
1994. – 448 s.
27. Serczyk W. Historycy ukrainscy w Polsce miedzywojennej //
Srodowiska historyczne II Rzeczypospolitej. – Czesc II. - Warszawa,
1987. - S. 292-308.
28. Serczyk W. Koliszczyzna. – Krakow, 1968. – 176 s.
29. Serczyk W. Spory o charakter ruchow na Ukrainie w nauce
historycznej i mysli politycznej. – Krakow, 1981. – 19 s.
30. Serednicki A. Glowne etapy rozwoju historiografii ukrainskiej //
Powrot do historii. Europa Srodkowa i Wschodnia w historiografii.
Pod red. W. Balceraka. – Warszawa, . – S. 38-46.
31. Szarlowski A. Gruszewskij M.: Oczerk istorii Kijewskoj ziemli ot
smierti Jaroslawa do konca XIV stoletia. Kijow 1891. Str. 520. //
Kwartalnik Historyczny. - Rocznik VII. – Zeszyt IV. – Lwow, 1893. –
S.139-142.
32. Szarlowski A.: Serhienko M. Hromadskij ruch na Ukraini-Rusi w
XIII wici... ... // Kwartalnik Historyczny. - 1894. - S. 338-340.
33. Topolski J. Od Achillesa do Beatrice de Planissoles. Zarys
historii historiografii. – Warszawa, 1998. – 168 s.
34. Turska H. Grusewskij M.S. O tak nazywajemoj "Lwowskoj letopisi"
i ee predpolagajemom avtore // Balticoslavika. – Wilno, 1933. – T.
I. – S. 188-189.
35. Ul.: Juznorusskije hospodarskije Zamki v polovinie XVI vieka,
przez M.Hruszewskiego... // Kwartalnik Historyczny. - 1891 - S.
402-403.
36. Wandycz P. Wiek XX // Historia Europy Srodkowo-Wschodniej. Red.
Jerzy Kloczowski. – T. 1. – Lublin, 2000. - S. 416-532.
37. Wisnicki J. Sprawa ukrainska jako element walki politycznej
miedzy konserwatystami a narodowa demokracja w Galicji przed I wojna
swiatowa // Annales Universitatis Mariae Curie-Sklodowska. – Sectio
F. – Vol. L. – Lublin, 1995. – S. 219-233.
38. Z. B.-S.: Grusewskij M.S. Ob ukrainskoj istoriografii XVIII veka
neskolko soobrazenij // Balticoslavika. – 1938. – T. III. – S. 406.
39. Z. Z-a. Hruszewskyj Mychajlo. Istorija Ukrainy-Rusy, t. IX, cz.
II. Kijow, 1931 // Wiadomosci Historyczne. – 1931. – T. II. – S.
61-62.
|
