|
Володимир Коваленко,
Юрій Ситий
(Чернігів)
ВІДКРИТТЯ БАТУРИНА
Батурин займає особливе місце серед історичних міст і священних
місць України. І справа тут полягає зовсім не в тому, що йому довго
фантастично сприяла фортуна, і місто менше, ніж за півстоліття,
пройшло шлях від невеличкого форпосту на північно-східному кордоні
Речі Посполитої до гетьманської столиці, велич якої порівнювали з
блиском європейських центрів. Восени 1708 р. Батурин з усіма своїми
мешканцями, від сивоусих полковників до невинних немовлят, за одну
добу загинув у полум’ї Північної війни, опинившись несподівано в
самому епіцентрі подій, в яких вирішувалась не лише доля усієї
тогочасної Європи, а, фактично, й визначався сам подальший розвиток
світової історії. Трагедія 1708 р. мала зробити Батурин національною
святинею, а безневинні жертви царського геноциду перетворити, як
мінімум, на мучеників. Проте, навішений царатом на Івана Мазепу та
його прибічників ярлик "зрадників", беззастережно підтриманий в ХХ
ст. радянською офіційною пропагандою, немов розпеченим тавром
позначився як на долі міста, так і на самій пам`яті про нього і його
трагічну долю: над Батурином довго тяжіло своєрідне ідеологічне
прокляття, що примушувало і дослідників, і митців обходити стороною
всю пов’язану з ним проблематику. Через це до останнього часу не
лише приховувалась правда про ці події, а й була фактично відсутньою
інформація про етапи його розвитку і навіть топографічну структуру.
Сама дата виникнення міста залишилася невідомою, що пізніше породило
легенду про його заснування польським королем С. Баторієм 1576 р.
Але, як ще наприкінці ХІХ ст. довів О. Лазаревський, легенда ця не
має серйозних підстав, окрім співзвучності назви міста й
королівського імені, оскільки до 1618 р. територія ця входила до
складу Московського царства. На думку історика, Батурин засновано на
початку 20-х рр. ХVП ст., а вже 1625 р. в письмових джерелах є
згадки про побудову в ньому фортеці.
Влітку 1648 р., покозачившись, як і вся Україна, Батурин став
сотенним містечком Чернігівського, а згодом Ніжинського полку. За
переписом 1654 р., в місті налічувалося 274 міщанина і 486 козаків,
а вже Переписні книги 1666 р. нараховують тут лише міщан 365 родин.
4 рази на рік у місті відбувалися великі ярмарки. 1663 р. гетьман
Іван Брюховецький підписує тут з представниками московського уряду
так звані Батуринські статті, а наступного, 1664 р., козаки
відбивають спробу польського короля Яна Казиміра взяти місто, що
може свідчити про міць його укріплень.
Вирішальну роль у визначенні подальшої долі Батурина зіграло
тотальне спустошення більшості міст Лівобережжя під час
антимосковського повстання І. Брюховецького 1668 р. Тож коли у 1669
р. перед новим гетьманом Д. Многогрішним постало питання про обрання
резиденції, козацька старшина на раді у Глухові вибрала Батурин.
Проте, не слід пояснювати цей вибір простою примхою долі. Територія,
на якій виник Батурин, мала ряд суттєвих переваг. Насамперед, це
єдина подібна підвищена ділянка лівобережної тераси р. Сейм в її
нижній течії, яка дозволяла контролювати фактично весь її басейн, що
мав неабияке значення за часів середньовіччя. По-друге, дещо
південніше, в районі Бахмача – Білої Вежі, проходив т. зв. "степовий
коридор" – позбавлена суттєвих природних перепон вузька смужка
степового ландшафту, що дозволяв кочівникам проникати далеко вглиб
лісостепу і контроль за яким був надзвичайно важливим. Місто стояло
практично на Московській дорозі, що за тих обставин теж було
фактором неабиякої ваги. Нарешті, в районі Батурина знаходився
чималий клин родючих (60 – 70 балів якості) староорних грунтів,
придатних для освоєння у давнину, що, у поєднанні з широкою заплавою
Сейму з її можливостями для розвитку скотарства, рибальства,
мисливства, створювало оптимальні умови для господарської діяльності
населення.
Майже відразу тут розпочалися масштабні роботи по модернізації
міських фортифікаційних споруд, що велися впродовж 15 років і
закінчилися вже при його наступнику гетьмані І. Самойловичу. Та
найбільші зрушення в історії Батурина сталися за гетьманства І.
Мазепи (1687 – 1780), який приділяв чимало уваги оновленню укріплень
та розбудові міста, спорудженню та ремонту храмів.
Батурин в цей час складався з цитаделі ("Литовський Замок"), самого
міста, також захищеного потужними фортифікаційними спорудами
("Фортеця"), неукріплених посадів-передмість та Подолу. Ще далі
знаходились численні заміські садиби й хутірці козацької старшини,
Крупицько-Батуринський монастир тощо.
Центром середньовічного Батурина був "Литовський замок" – міська
цитадель, де після 1669 р. власне і знаходилась резиденція
гетьманів. Вона займала високий мис лівобережної тераси р. Сейм, що
за формою нагадує прямокутник із заокругленими кутами (130 х 100 м).
З напольного боку цитадель обмежувалась валом і двома ровами, сліди
яких і нині помітні навіть візуально. Згідно описів, тут знаходились
мурований гетьманський палац на три палати, кам'яна скарбниця та
дерев'яна Воскресенська церква, а також "ворота проезжие, на воротях
башта, да три башни глухие".
З півдня та заходу до "Литовського замку" широким півколом прилягало
власне місто ("Фортеця" або, за описом 1654 р., "посад"), розмірами
600 х 440 м. Згідно опису, "…около посаду, с трех сторон к озеру
сделан город, земляной вал… в том земляном городе сделаны три вороты
проезжие; … глухих наугольных шесть башен…". Рештки цих укріплень
також помітні візуально й досі в окремих місцях Батурина, де вал у
підошві має до 15 – 25 м завширшки при висоті до 2 м, а рів – 25 –
30 м при глибині 1,5 – 2,0 м, що дозволило, з урахуванням матеріалів
інструментальної топозйомки, впевнено локалізувати їх на місцевості
та вперше реконструювати план міста.
Таким чином, Іван Мазепа разом із гетьманською булавою отримав
велике квітуче місто, розбудову і зміцнення якого він заповзято
продовжив. За наказом гетьмана була оновлена Замкова церква
Воскресіння Христова, для якої замовили великий дзвін “Голуб”. В
північній частині Фортеці звели величну кам`яну церкву Живоначальної
Трійці. Навіть на посадах за межами міських укріплень споруджувались
муровані церкви; так, в районі сучасного базару між 1696 та 1698 рр.
розпочалося будівництво церкви Миколи Чудотворця. На посаді ж
спорудили і церкву Покрови Богородиці. Проте, більшість батуринських
храмів, що їх налічувалось до 40, були, вірогідно, як і в інших
тодішніх містах, невеличкими парафіяльними та садибними
патрональними церквами, як, наприклад, дерев`яна церква Введення
Богородиці – домовий храм на садибі генерального судді В.Кочубея.
Наприкінці XVII чи на початку XVIII ст. розпочалося й будівництво
заміської резиденції Івана Мазепи на Гончарівці, за 2 км південніше
від центру Батурина. В щільно забудованому місті Мазепа не мав
можливості реалізувати свій претенціозний план і створити,
наслідуючи приклад європейських можновладців, нову резиденцію. Ця
садиба займала мис високої (до 10 м) тераси р. Сейм і створювалась
за чітким, заздалегідь продуманим планом. Для її спорудження була
обрана рівна ділянка площею близько 9 га, по периметру якої з
напольного боку відривається рів та насипається вал з п'ятьма
земляними бастіонами, розташованими приблизно на однаковій відстані
один від одного, споруджуються кам‘яний палац, дерев‘яна церква,
приміщення для прислуги, розбивається великий сад.
Та історія невдовзі ще раз круто змінила долю міста. В ході
Північної війни, безжальний каток якої врешті-решт досяг України, 24
жовтня 1708 р. Іван Мазепа відкрито переходить на бік шведського
короля Карла ХІІ і 29 жовтня з частиною своїх прибічників прибуває в
його табір, що знаходився в с. Гірки під Новгородом-Сіверським. В
Батурині він залишив надійну залогу в 7 – 8 тис. війська при 70 –
100 гарматах, чималі запаси пороху, продовольства, фуражу. Якщо
згадати, що під час Полтавської битви, в якій вирішувалась доля
всієї Європи, російська армія мала близько 100 гармат, а шведська –
34 (з яких безпосередньо участь у битві брали лише 4!), стане
зрозумілим, чому Петро І послав на Батурин цілий корпус зі своїм
улюбленцем О. Меншиковим на чолі, аби не дати шведам скористатися з
цих припасів. Проте, всі спроби силою взяти батуринську фортецю були
відбиті. Але зрадник виказав місце розташування потайного ходу,
через який російські війська вранці 2 листопада 1708 р. вдерлися в
місто. Після двогодинного бою не лише військова залога, а й цивільне
населення було вирізано, а місто спалено. Лизогубівський літопис дає
широку панораму апокаліпсичної кривавої ночі загибелі гетьманської
столиці: "…Войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившиеся (понеже
везде изобилие было всякого напою) кололи людей и рубали, а для того
боячися прочие в скрытых местах сидели, аж когда огонь обойшел ввесь
город, и скрыты пострадали; мало еднак от огня спаслося и только
одна хатка, под самою стеною вала от запада стоячая уцелела
неякогось старушка; церков же в замку деревяная сгорела, в городе
Тройцы Святой каменная верхами и работою внутрь огорела. …Многошь в
Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще не крепкий, много
погорело, крившихся по хоромах, в льохах, в погребах, в ямах, где
паче подушилися, а на хоромах погорели."
Після того настала черга полонених, які були страчені поголівно
після нелюдських тортур, а потім і всіх інших, хто просто потрапив
під гарячу руку. Їх вішали, рубали, четвертували, топили в річці.
Потім "Меншиков звелів прив'язати до дощок трупи начальних козацьких
людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про
погибель Батурина", – повідомляє шведський історик Фріксель, автор
"Історії життя Карла ХІІ". На думку дослідників, загалом цього дня
тут було знищено 13 – 15 тис. чоловік – вояків, мирних міщан
(переважно жінок та дітей), селян з навколишніх хуторів та сіл,
котрі збіглися під захист батуринських укріплень.
Пограбувавши місто, переможці, щоби не залишати нічого шведам і –
водночас – настрахати всю Україну, вщент спалили місто, навколишні
села і хутори, 30 млинів на Сеймі і навіть приміський Крупицький
Свято-Миколаївський монастир, і швиденько подалися геть: до Батурина
наближалися І. Мазепа з Карлом ХІІ. Тікав Меншиков настільки швидко,
що навіть артилерію з собою забрав (одна з найкращих гармат,
вивезених з Батурина – “Лев” – і досі зберігається в Арсеналі в
Московському Кремлі) не всю: важкі фортечні гармати він наказав
підірвати, і уламки їх і досі трапляються при земляних роботах в
Батурині. Це, правда, не завадило йому прихопити, окрім
коштовностей, багатих колекцій зброї та картин, ще й архів та
бібліотеку Івана Мазепи, що довгий час вважалися втраченими, а
нещодавно були заново виявлені в архівах Санкт-Петербургу Т.
Яковлевою.
Різня й руйнація були настільки тотальними, що й через два
десятиліття очевидці відзначали, що "город Батурин весь пуст, и
около его болварки и стены все поразвалились, и весь зарос, и в
обоих замках никакого строения старого и нового нет, только две
церкви каменные пустые: Живоначальныя Тройцы да Николая чудотворца…,
и в них никакого церковного вбору – дверей и окончинъ – нет, и в
местах своды обвалились; да бывших гетьманов и изменника Мазепы
бывал войсковой каменный малый дом, три полаты, весь поразвалился…"
В такому ж стані знаходилась і квітуча колись заміська гетьманська
резиденція: "На Гончаровке изменника Мазепы дворовое место с садом;
… строения ныне нет…, обведено земляным валом и внутри онаго гай
березовый небольшой". "В оном дворе каменные палати пустыя и
разбитыя; там же церков деревянная цела с некоторой частью
иконостаса…".
Лише у другій половині ХVШ ст., коли з ініціативи останнього
гетьмана К. Розумовського до Батурина у 1750 – 1764 рр. вдруге
повернулась гетьманська резиденція, місто потрохи почало оживати. У
1799 – 1803 рр. за проектом архітектора Ч. Камерона тут будується
палац для К. Розумовського, 1789 р. – Покровський собор, 1803 р. –
Воскресенська церква. Водночас, за наказом Розумовського була
завершена розбірка руїн на Литовському Замку, цегла з яких була
використана при спорудженні нових будівель. Існував навіть проект
відкриття в Батурині університету, та після смерті К. Розумовського
1803 р. більшість з його начинань поступово занепадають, і містечко
перетворюється на ординарний волосний центр Чернігівської губ., в
якому наприкінці Х1Х ст. нараховувалось 939 дворів і 5091 мешканець.
З 1923 р. Батурин одержав статус села (з 1960 – селище міського
типу). Нині тут проживає менше 3 тис. чоловік, і лише прекрасні
пам'ятки архітектури нагадують про колишню велич гетьманської
столиці.
Лише 26 травня 1994 р. розпорядженням № 201 Представника Президента
України в Чернігівській області в смт. Батурин був створений
Державний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця",
після чого влітку 1995 – 1997 рр. на його території розпочала
дослідження Чернігово-Сіверська експедиція Інституту археології НАН
України та Чернігівського державного педагогічного університету ім.
Т. Шевченка. Проте, і в незалежній Україні правда по Батурин муляла
очі багатьом можновладцям, і фінансування експедиції незабаром
припинилось. Лише влітку 2001 р. дослідження тут були відновлені
коштом громадських організацій та окремих благодійників з
української діаспори в Канаді та США. Мені приємно відзначити, що
цей проект спонсорують Програма дослідження Східної України ім.
Ковальських при КІУС, Наукове товариство ім. Шевченка в Америці та
Понтифікальний інститут середньовічних студій у Торонто. Директор
КІУС д-р З. Когут є головним патроном та науковим дорадником
Батуринського проекту. У 2003 – 2004 рр. підтримав досліди Батурина
дотаціями директор Центру досліджень історії України ім. Петра Яцика
(КІУС) д-р Ф. Сисин. Виділеними коштами адміністрував проф. М.
Дімнік (Понтифікальний інститут), а відповідальним за Батуринський
проект був д-р В. Мезенцев (Торонтський університет). З 2003 р.
роботи експедиції ведуться за підтримки «Нашої України» та особисто
В. Ющенка, який неодноразово відвідував Батурин.
Всього за ці роки в Батурині археологічно досліджено понад 2000 м 2
культурного шару (у тому числі: на Литовському Замку – близько 1000
м 2, на Фортеці – понад 500 м 2, на відкритих посадах та подолі –
близько 150 м 2, на Гончарівці та у Батуринсько-Крупицькому
монастирі – більше, ніж по 120 м 2, в околицях Батурина – понад 100
м 2), що дозволяє в цілому досить впевнено уявити основні віхи його
складної історії. Ретельне картографування отриманих матеріалів та
їх співставлення з уривчастими свідченнями письмових джерел
дозволили не лише реконструювати соціально-топографічну структуру
Батурина, а й скласти план охоронних зон заповідника, що були
затверджені розпорядженням Чернігівської обласної держадміністрації
№ 161 від 6 березня 1996 р.
Вже перші дослідження показали, що територія Батурина і його околиці
були досить щільно заселені, починаючи з доби неоліту. Та найширше,
зрозуміло, репрезентовані тут культурні рештки козацької доби. Шар
цього періоду зафіксований роботами експедиції на всій території
сучасного Батурина. Уявлення про його характер та структуру найкраще
дають стратиграфічні розрізи, отримані на Литовському Замку.
Культурні нашарування Замку можна розподілити на 5 горизонтів, що в
цілому відповідають основним хронологічним етапам розвитку міста.
Нижній з них, потужністю до 0,5 м, містить матеріали доби бронзи,
ранньозалізного віку, слов`янські та давньоруські старожитності,
серед яких помітно домінують знахідки епохи Киівської Русі. Це
дозволило дійти висновку, що городище на місці "Литовського замку"
було засноване 900 років тому, на рубежі ХІ – ХІІ ст., коли
наприкінці ХІ ст. за рішенням Любецького з‘їзду вотчина Святослава
Ярославича була поділена між його нащадками і пониззя р. Сейм стало
кордоном між Задесенням, що входило до складу Чернігівського
князівства, та Новгород-Сіверськими землями. Це змусило
чернігівських князів вжити термінових заходів щодо укріплення
кордону. Окрім Батурина, на південно-східних рубежах Задесення
виникають літописні міста Бохмач, Біла Вежа, Глебль та інші, які,
разом із системою споруджених тут “змієвих валів”, перекрили
"степовий коридор".
Другий та третій горизонти стратиграфії "Литовського замку" являють
собою строкатий шар, нижня хронологічна межа якого маркована срібним
талером, карбованим у Базелі 1622 р., верхня – свинцевою пломбою з
написом “STADT BRESLAW” 1660-х рр. До цього шару відноситься велика
кількість будівель та господарських ям, що належать до періоду від
побудови тут фортеці 1625 р. до переносу в Батурин гетьманською
резиденції 1669 р. Прошарок попелу, добре фіксований практично на
всій площі розкопів (сліди пожежі 1648 чи 1655 рр.), розділяє цей
горизонт на 2 частини: польсько-литовський та козацький. Принагідно
зазначимо, що основні категорії знахідок з обох горизонтів,
практично не відрізняються між собою.
Потужний (до 0,4 – 0,5 м) шар материкової глини перекриває попередні
горизонти на всій площі розкопу, відокремлюючи іх від четвертого,
маркуючи велику реконструкцію Замку, що мала місце після 1669 р. У
цей час у північній частині Замку була споруджена велика
монументальна споруда – мурований гетьманський палац "на три
палати". Будівля, розмірами приблизно 26 х 20 м, мала в плані форму
прямокутника і за планом являла собою розвинений тип традиційної
української "хати на дві половини", з центральним коридором,
кількома кімнатами та залами з цегляною підлогою та з великими
печами, прикрашеними поліхромними кахлями. Вірогідно, її спорудили
за стилем українського (козацького) бароко і найближчими аналогіями
є будинок полкової канцелярії у Чернігові (1690-х рр.) та кам'яниця
Мазепи у Києві. Вона загинула у вогні великої пожежі, внаслідок якої
місцями оплавилась навіть цегла. Її сліди несуть також численні
уламки різнокольорових кахлів та будівельних матеріалів,
різноманітного посуду з гутного скла, що нерідко сплавились до стану
скляних зливків, та фрагменти кераміки, дрібні побутові речі тощо.
Рештки палацу (до рівня підошви фундаментних ровів) були розібрані
на цеглу ще у ХVІІІ ст., а вся його площа неодноразово
перекопувалася мисливцями за скарбами І. Мазепи, що ускладнює
остаточну реконструкцію плану будівлі.
Нарешті, останній, V горизонт, відокремлений від IV зазначеним шаром
пожежі, репрезентує період занепаду і руйнації Батурина після 1708
р. Численні перекопи, впущені в культурний шар з цього рівня,
пробили його в окремих місцях нижче рівня материка і завдали
пам’ятці значної шкоди.
Поділ культурних нашарувань Замка на 5 основних
стратиграфічно-хронологічних горизонтів підтверджують і наслідки
досліджень решток оборонних споруд городища. Їх перетин засвідчив,
що вони дійсно складалися з двох ровів (зовнішнього і внутрішнього)
та валу з дерево-земляними конструкціями поміж ними. Основу тіла
валу складали 3 – 4 лінії взаємно ув'язаних дубових зрубів,
розташованих у шаховому порядку.
Укріплення, як і решта споруд Литовського Замку, припинили своє
існування 1708 р.: на дні ровів простежуються сліди великої пожежі,
перекриті шаром будівельного сміття від руйнації будівель, в якому
знайдені кістки нижньої частини людського скелету зі слідами собачих
ікол на них, уламок чавунного гарматного ядра, свинцеві кулі та інші
подібні ж “візитівки”. Рештки іншого скелету зафіксовані 2003 року
на глибині 4,7 м в котловані замкового колодязя.
Ще більш красномовні свідчення трагедії 1708 р. були відкриті в
північно-західній частині городища. Тут, на цвинтарі тоді ж спаленої
Воскресенської церкви, у 1995 – 2004 рр. виявлені десятки кістяків,
багато з яких несли на собі сліди насильницької смерті. Нижній шар
поховань на цій ділянці складали чи не виключно рештки літніх людей,
здійснені у повній відповідності з християнською поховальною
обрядовістю в дерев‘яних трунах, опущених на глибину понад метр –
типове церковне кладовище XVII – початку XVIII ст. Зверху їх
перекривав другий шар поховань, здійснених на невеликій глибині і
без слідів домовин. В одному з них, котре надлежало літній жінці з
розтрощеним черепом, виявлено невелику (10,1 х 7,7 см) іконку з
образом Божої Матері з Немовлям, що сильно обгоріла в пожежі. Майже
біля самої стіни зруйнованого палацу відкрито поховання жінки 20 –
30 років, на лобовій кістці черепу якої зафіксовано слід косого
рублячого удару, який розсік череп навпіл і зніс його верхню
частину. Аналіз сколу на кістці свідчить, що удар був нанесений
людиною високого зросту, який стояв перед забитою обличчя до
обличчя, удар наносився правою рукою зверху вниз та справа наліво.
На сколі видно, як палаш увійшов у кістку черепу на 3 – 4 мм, далі
череп сам розколовся. Кістяк іншої молодої жінки з розтрощеним тупим
предметом (прикладом мушкету?) обличчям… Поховання підлітка 9 – 12
років з кульовим отвором у потилиці… Поряд – дівчинка років 5 – 7,
лоб якої прикрашав вінчик з тонкої срібної смужки, нашитої на
червону стрічечку… Півдесятка скелетиків дітей віком від 1 до 4 – 5
років, у одного з яких відсутній череп, покладених поряд рядочком у
неглибоких ямках... Зруйновані поховання, в яких кістяки були
викинуті з домовин – саме так викидали з могил козачі кістки під час
руйнації за наказом царя Петра Запорозької Січи, та ще й, на страх
живим, шкіру з мертвих січовиків і навіть з ченців лупили...
Ці могили верхнього горизонту слід пов‘язувати з похованнями жертв
трагедії 1708 р. При цьому вік похованих дітей, як правило, не
перевищував 10 років, а в ряді випадків був навіть значно меншим –
до немовлят включно. Все це наводить на думку, що під час штурму
Батурина дітей місцевої еліти сховали в самому надійному і
безпечному, як здавалось, місці – на Замку. Саме тут і зібрала
смерть свою найбільш щедру жатву. Дерев‘яна Замкова Воскресенська
церква також згоріла в цьому погромі, тому поховані тут у листопаді
1708 р. діти і становлять останній (верхній) горизонт цього
цвинтаря. Пізніше ховати тут було вже нікого, та й нікому.
Цитадель, як зазначалось вище, півкільцем оточувало власне місто –
“Фортеця”, що мала самостійну систему фортифікаційних споруд.
Дослідження показали, що і тут вал був насипаний не на безлюдному
місці: під подошвою валу досліджено 2 великі ями дзвоноподібної
форми (діаметр до 1,35 м, глибина до 1,40 м) з вузькими
циліндричними горловинами та залишками сильно перепаленої футуровки
на стінах і товстим шаром деревного вугілля, попелу та залізних
шлаків на дні, що служили для виплавки заліза примітивним “ямним”
способом. За керамічним матеріалом діяльність цієї майстерні можна
віднести до кінця ХVI – початку ХVII ст.
Реконструкція планової структури Батурина, здійснена за наслідками
робіт експедиції, дозволила розбивати розкопи безпосередньо вздовж
вулиць міста, що йшли від Замкової брами до брам “Фортеці”. Вулиці
були щільно забудовані садибами козаків і міщан, на яких, окрім
будинку господаря, знаходились також житла підсусідків, різноманітні
господарські та виробничі споруди, а за межами двору, в глибині
садиби, знаходились невеличкі ділянки городів та садів, практично
позбавлені забудови. 1996 р. 3 розкопи були закладені на садибах
вздовж вулиці, що вела до Сосницької брами. Це дозволило дослідити
рештки 3 жител кінця ХVII – початку ХVIII ст. Всі вони мали глибокі
(1,6 – 1,8 м) підкліти зі стінами зрубної чи каркасно-стовпової
конструкції. Одне з них, споруджене в глибині забудованої ділянки,
було однокамерним (4,5 х 4,5 м), інші два, розташовані вздовж
колишньої вулиці (входами до неї) – багатокамерними (одна-дві
кімнати, сінці, комора, коридор). У заповненні котлованів усіх жител
та навколо них виразно помітні сліди великої пожежі. Проте, характер
та склад знахідок свідчать про те, що житла були підпалені вже після
їх тотального пограбування. Ще 2 подібних житла досліджені за
Воскресенською церквою початку ХІХ ст., вздовж вулиці, що вела до
Конотопської брами, у тому числі – шестикамерне житло прямокутної
форми (9,0 х 8,5 м), з піччю, оздобленою полив‘яними кахлями понад
30 типів, що належало одному із представників заможної старшинської
верхівки Батурина (можливо, навіть одному з полковників).
Як і на Замку, на території Фортеці у різних місцях також
зустрічаємо сліди тотального погрому 1708 р.: поховання дітей і
підлітків, здійснені без трун поряд із житлами чи й просто обгорілі
кістяки у шарі пожежі. У зв‘язку з викладеним вище, привертає увагу
відсутність серед досліджених поховань кістяків дорослих чоловіків.
Вірогідно, загиблих захисників Батурина, яких було кілька тисяч,
поховали в братських могилах, що й досі не знайдені, а індивідуально
козаки Мазепи, повернувшись у місто, ховали лише забитих родичів та
дітей, тіла яких змогли знайти серед руїн та згарищ.
Додаткову інформацію про планову структуру Батурина дали наслідки
охоронних археологічних робіт в зоні реконструкції селищного
водогону восени 2003 р. Незважаючи на те, що дослідження, в силу
технічних причин та за браком коштів, обмежувалися шириною траншеї
водогону, а в ряді випадків – і її глибиною, загальна довжина
траншей (понад 1000 м), що прорізали практично всю центральну
(історичну) частину Батурина, значною мірою компенсувала ці
недоліки. Роботи підтвердили, що наші висновки про місце
розташування практично всіх оборонних споруд Фортеці (рови, вали,
брами тощо), зроблені на підставі аналізу топографії центральної
частини селища, відповідають історичним реаліям. Так, зокрема, під
час прокладки водогону по вул. Партизанській, дещо північніше від
брами, що стояла на дорозі із Замку на Нові Млини, був прорізаний
рів Фортеці, що мав тут ширину понад 20 м. За міськими стінами
знаходилась широка (до 10 м) смуга, позбавлена забудови з метою
забезпечення кращих можливостей для пересування військ. Під
північно-західним кутом будинку № 38 по вул. Партизанській, за
переказами мешканців, існувало провалля, яке вказує на місце
розташування тут колодязя у ХVІІ ст. чи підземного ходу-потерни.
Вулична мережа сучасного Батурина, як і припускалося раніше, значною
мірою співпадала з напрямками вулиць гетьманської столиці ХVІІ –
початку ХVІІІ ст. Так, сучасна вул. Партизанська практично співпадає
із трасою вулиці, що йшла від Замкової брами до Новомлинських воріт
Фортеці; спускаючись на батуринський Поділ. Цю вулицю під прямим
кутом перетинала інша. Вулиці були досить щільно забудовані
садибами, приблизні розміри яких також вдалося зафіксувати,
незважаючи на обмежені обсяги досліджень. Цікаво відзначити, що їхні
розміри помітно коливались: від 500 – 550 м 2 (14 – 18 х 25 – 30 м)
на ділянках, наближених до укріплень Фортеці, до 750 – 900 м 2 (25 –
30 х 25 – 30 м) на території, наближеній до Замку, що є додатковим
свідченням проживання саме тут представників вищих прошарків
населення гетьманської столиці.
Крім садиб батуринців, у ході робіт 2003 р. зафіксовані також
котловани колодязів, що розміщувалися на вулицях на стиці садиб
(вул. Партизанська, 24), а на місці стику вул. Партизанської та
пров. 1-го Партизанського (під доріжкою до клубу) – велику будівлю
на підкліті, у заповненні якого зібрано більше 100 цілих та
фрагментованих керамічних стопок, скалки від кружок із гутного скла,
уламки посудин ХVІІ – початку ХVІІІ ст. та кістки птахів, тварин та
риб. Призначення останньої сумнівів не викликає – це була корчма
доби Івана Мазепи. Особливий інтерес становлять рештки виявлених у
ході досліджень 2003 – 2004 рр. поблизу Воскресенської церкви 1803
р. решток т. зв. „хлібних магазинів” кінця XVII – початку ХVІІІ ст.,
також пограбованих і спалених восени 1708 р. Вони являли собою
наземні споруди зрубного типу, в підлозі яких, у шарі глини були
відриті великі (обсягом 2 – 3 м 3) зернові ями, що розташовувались
паралельними рядами. (Рис. 20). За два сезони тут досліджено 19
таких ям, що входили, судячи за стратиграфією, до складу двох
суміжних споруд, у яких зберігались державні зернові запаси для
гарнізону на випадок облоги.
Порівняння площі Фортеці – близько 25 га (600 х 440 м) та розмірів
окремих садиб (в середньому 700 м 2) не повинно насторожити
дослідників. За цих умов у межах Фортеці могло розташовуватись
щонайбільше 200 – 250 садиб, тобто тут могло проживати приблизно
1500 мешканців (6 – 7 осіб в одному будинку). Якщо навіть врахувати,
що на території більшості садиб знаходилось по 2 житла (дорослі
діти, підсусідки чи наймані робітники, котрі могли проживати у
другій хаті на садибі батьків чи своїх господарів), вийде всього 3 –
4 тис. осіб (включаючи постійних мешканців Замку, але без урахування
військової залоги). Водночас, нагадаємо, що за описом 1654 р. в
Батурині нараховувалось 710 дворів (436 козацьких та 274
міщанських). Згідно перепису 1666 р. кількість міщанських дворів
зросла вже до 365. Проте, слід пам’ятати, що більшість рядових
мешканців Батурина (козаків, ремісників, дрібних торгівців, прислуги
тощо) проживали поза межами міських укріплень: на посадах, подолі, а
козацької еліти – на хуторах та у заміських садибах. Поза межами
укріплень Фортеці стояло й чимало церков, у тому числі – і мурований
Миколаївський собор початку ХVІІІ ст.
Не уникла погрому і заміська резиденція Мазепи на Гончарівці.
Щоправда, поховання жертв геноциду тут не виявлені – схоже, що
мешканці залишили її без бою ще до підходу військ О. Меншикова, адже
вона і не була розрахована на ведення військових дій. У середині
1970-х рр. на її території споруджується цегельний завод, для
забезпечення якого сировиною прямо тут же був закладений кар'єр.
Через кілька місяців кар'єр вдалося закрити, але за цей час він
зруйнував центральну частину городища. За 100 м на південний захід
від краю мису на Гончарівці є велика западина, яку місцеві жителі
пов'язують з палацем Івана Мазепи. Тут упродовж ХІХ – ХХ ст.
батуринці видобували з фундаментів будинку цеглу, внаслідок чого, а
також безперервних інтенсивних пошуків скарбів Івана Мазепи,
поверхня западини являє собою безладне поєднання глибоких ям і
пагорбів від відвалів.
У Національному музеї у Стокгольмі зберігся малюнок цього палацу
1744 р., де зображені стіни фасадів, які ще стояли тоді. Аналіз
малюнку разом з археологічними даними показує, що палац Мазепи мав
розміри приблизно 20 х 15 м., три поверхи з мансардою та глибокий
підвал. Це був найраніший з відомих палаців, побудованих і
прикрашених у стилі західноєвропейського бароко на Лівобережній
Україні. Розвідкове шурфування площі садиби на Гончарівці (25 шурфів
та 2 траншеї) показало, що заселеною у ХVII – на початку ХVIII ст.
була лише незначна (близько 2,5 га з 9) частина території дворища у
радіусі біля 100 м від решток палацу Івана Мазепи. Ймовірно, решту
площі садиби дійсно займав сад чи парк, згаданий в описі 1725 р.
Із заміських садиб та хуторів інших представників козацької верхівки
в околицях Батурина відома достеменно лише садиба генерального судді
Василя Кочубея, від чисельних споруд якої зберігся у значно
переробленому вигляді лише будинок – єдина пам'ятка архітектури XVII
ст. в Батурині, що дійшла до нас. (Нині в ньому розміщується
Батуринський краєзнавчий музей). Цю кам'яницю спорудив Д.
Многогрішний як державну судову палату з в'язницею у підвалі, але
Василь Кочубей перетворив її на свою приватну резиденцію біля 1700
р. Нові дослідження всередині будинку та навколо нього дозволили
реконструювати первинний план будови та виявити масивні контрфорси з
цегли, що підтримують кожний куток її підмурків. Такий прийом
підсилення підмурків є новою рисою ще мало вивченої будівельної
техніки мурованих споруд українського бароко.
Таким чином, за 8 польових сезонів у Батурині та його околицях
Міжнародною Чернігово-Сіверською експедицією Інституту археології
НАН України та Чернігівського державного педагогічного університету
ім. Т.Г. Шевченка проведений чималий обсяг археологічних робіт, що
дозволило суттєво розширити і багато в чому змінити наші уявлення
про історію однієї з стародавніх столиць України, розробити схему
охоронних зон історико-культурного заповідника “Гетьманська
столиця”, збагатити експозицію Батуринського краєзнавчого музею
тисячами нових оригінальних екпонатів. Водночас, зазначимо, що на
сьогодні досліджено менше 0,1 % території давнього міста, зайнятої
нині переважно приватними садибами, інтенсивна і практично не
контрольована господарська та будівельна діяльність власників яких
незупинно продовжує нищити безцінні сторінки нашої історії. Все
наведене вище дозволяє стверджувати, що альтернативою продовженню
археологічних досліджень Гетьманської столиці, що мали б і могли би
стати унікальною науково-педагогічною лабораторією для
студентів-істориків та науковців усієї Європи, але на які у держави
досі не знаходилося коштів, може бути лише пасивне спостереження за
процесом знищення її решток.
За три роки Батуринському геноциду виповниться 300 років. Саме
геноциду, бо тотальне винищення мирного населення (навіть, якщо це і
було 300 років тому) виправдати неможливо ніякими "стратегічними
інтересами" у жодній із воєн. За 5 років – 300-ліття смерті
бунтівного гетьмана, пам`ять якого досі вшанована невдячними
нащадками хіба що портретом на 5-гривневій купюрі. Чи побачимо в
Батурині хоча б до цих дат пам`ятник Івану Мазепі та Меморіал
жертвам трагедії 1708 р.? Чи, може, трохи роздмуханий вченими пил
забуття, що вже почав осідати на свої місця, ще раз поглине трагедію
гетьманської столиці, а Україна знову покине, як і 300 років тому,
напризволяще Батурин, а з ним разом – і своє минуле, і своє майбутнє
..?
|
