|
Руслан Пиріг
(Київ)
ПРОБЛЕМИ ПІДГОТОВКИ ПОЛІТИЧНОЇ БІОГРАФІЇ
МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО
Михайло Сергійович Грушевський – видатний вчений, державний і
громадсько-політичний діяч. Постать лідера українського відродження
ХХ століття по праву заслуговує на підготовку фундаментальної
біографії.
Сьогодні з жалем доводиться констатувати, що українська
історіографія загалом і молода вітчизняна біографістика зокрема, ще
далекі від втілення в життя цього, поза сумнівом, масштабного і
складного проекту.
Причини такого стану загальновідомі. Перша – політичний остракізм,
якому піддавалося в СРСР ім’я Грушевського. Тривале ідеологічне табу
унеможливлювало навіть думку про створення біографії вченого.
Друга – неспроможність дослідників з української діаспори створити
такий панорамний життєпис через брак фактичного документального
матеріалу.
Третя причина корениться власне в проблемах розвитку сучасного
грушевськознавства, яке останніми роками позбавляється
публіцистичних, популяризаторських рис і концентрується переважно у
сфері історичних досліджень. Саме ця обставина дозволяє хоч і
поволі, але долати старі та нові міфи про Грушевського, заповнювати
інформаційні лакуни, робити об’єктивні наукові оцінки його життя і
діяльності.
Необхідність підготовки ґрунтовної біографії Грушевського була
задекларована вже на початку 1990-х рр. Археографічною комісією АН
України, а потім ввійшла до завдань новоутвореного Інституту
української археографії та джерелознавства, який згодом дістав ім’я
Грушевського. В анонсованому 2002 р. плані видання Повного зібрання
творів М.Грушевського у 50-ти томах передбачено кілька книг
біографічного характеру: т. 44. Біографічний довідник та генеалогія
родини Грушевських; т. 49. Біографічна хроніка життя і діяльності
М.Грушевського; т. 50. Михайло Грушевський. Енциклопедичний словник.
Безперечно, сучасні українські вчені не розпочинали свою працю на
ниві грушевськознавства з "чистого аркуша". Ще з середини 1960-х рр.
життя і творчу спадщину М.Грушевського системно вивчає один з
провідних істориків української діаспори Любомир Винар. Після
здобуття Україною незалежності його праці та інших вчених стали
історіографічним надбанням вітчизняних науковців, склали первісну
базу знань з грушевськознавства, дали суттєвий поштових вивченню
життя та діяльності М.Грушевського. Злиття зусиль двох дослідницьких
гілок дозволило сформувати нову генерацію грушевськознавців, чиї
тематичні напрацювання мають створити підґрунтя наукової біографії
М.Грушевського.
Здобутки сучасного грушевськознавства дають певні оптимістичні
підстави для конструювання саме такої біографії. Михайло Грушевський
повернувся до свого народу. Він сприймається українським
суспільством насамперед як видатний учений і громадсько-політичний
діяч. В Україні видані його основні наукові, публіцистичні,
літературні праці. Вийшли його спомини, щоденники. Життю і творчості
М.Грушевського присвячена величезна література. Бібліографія його
творів та праць про нього станом на 2001 р. складала понад 6 тис.
позицій. І назвати її повною аж ніяк не можна.
Адже, і в більш і менш висвітлених сторінках біографії
М.Грушевського є багато періодів, подій, епізодів, вчинків, які
потребують не тільки фактологічного висвітлення, але й глибокого
осмислення та об’єктивної оцінки.
Підготовка біографії людини з таким складним життєвим шляхом,
багатогранною діяльністю, непростим характером вимагає
деміфологізації цієї постаті. Створений комуністичною пропагандою
образ М.Грушевського – "контрреволюціонера" і "буржуазного
націоналіста", був майже автоматично дезавуйований у суспільній
свідомості вже в перші роки незалежного буття України.
Стрімке руйнування міфів про М.Грушевського припало на добу падіння
комуністичних ідеалів та ідолів. І цей духовний вакуум став
живильним середовищем для творення нових міфів про М.Грушевського.
Як реакція на тривалу табуїзацію імені М.Грушевського, хлинув потік
популяризаторських праць, прикрашених нестримними дифірамбами на
його адресу: "патріарх інтелектуальної України", "міра духовного
генія", "гарант усвідомлення і здійснення Україною і українством
своєї історичної місії, визначеної Природою й мислимої у вселенських
масштабах" тощо.
Були й міфи, які дісталися нам у спадок від української зарубіжної
історіографії, наприклад, про М.Грушевського – президента УНР.
Запроваджена Д.Дорошенком ще в 1930-х рр. легенда, напрочуд легко
була сприйнята на віру і міцно прижилася не тільки в публіцистиці,
політикумі, державному істеблішменті, але й у науковій літературі.
Майже всі, хто писали на цю тему, не уникли величання М.Грушевського
"президентом".
Очевидно, що з точки зору формальної, юридичної, а відтак й
наукової, М.Грушевський не був президентом УНР. Такої посади в УНР
не існувало, не передбачалася вона й ухваленою в останній день
функціонування Центральної Ради Конституцією. Не відомий жодний акт,
учинений М.Грушевським як президентом УНР.
За доби Центральної Ради М.Грушевський був вищою посадовою особою
УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером
українства. За досить влучним висловом М.Ковалевського, він
виконував "верховну функцію репрезентанта держави". Можливо саме це
дало підстави А.Жуковському назвати М.Грушевського "першим
некоронованим президентом української держави". Однак старий міф
продовжує жити. Тільки у вересні–жовтні 2004 р. чимало друкованих і
електронних ЗМІ знову розтиражували "президентство" М.Грушевського.
На жаль, творяться й нові стереотипи. Один з них полягає в намаганні
зобразити М.Грушевського в царині державного будівництва більшим і
переконанішим самостійником, ніж він був насправді. Як головний
аргумент наводиться прийняття ІV Універсалу УЦР і публіцистика
М.Грушевського початку 1918 р. Задекларовані ним відмови від
"песького обов’язку перед Москвою", "кінець Московської орієнтації",
зовсім не означали його повного відходу від ідей федералізму.
Розвиток міжнародної ситуації, фактична війна з боку більшовицької
Росії, тобто невдача сподівань скласти на базі колишньої Російської
імперії федеративний союз демократичних республік, спонукали
Центральну Раду відкласти, за словами М.Грушевського, "федерованнє
до того часу, коли буде ясно, коли із ним федеруватись, зараз твердо
стати на принципі повної самостійності Української республіки".
Д.Дорошенко вже пізніше також оцінював проголошення незалежності УНР
як неминучу політичну комбінацію, як вимушений обставинами акт.
Сукупний аналіз політичної і публіцистичної діяльності в еміграції
1919–1924 рр. підтверджує, що М.Грушевський залишався переконаним
соціалістом європейського ґатунку та федералістом. На наш погляд,
саме ця ідейна, світоглядна платформа неухильно підштовхувала
М.Грушевського до компромісу з комуністичною владою.
Усталена в українській зарубіжній, радянській та сучасній
історіографії думка, що серед спонукальних мотивів повернення
М.Грушевського в УСРР головним були потреба наукової праці та
матеріальні труднощі є не зовсім точною. Насправді ж саме
ідейно-політичні погляди М.Грушевського, які ситуативно наклалися на
оманливі перспективи розвитку щойно утвореного нібито на засадах
федералізму СРСР, початок українізації та непівської лібералізації,
і стали визначальним фактором рееміграції вченого.
Слід наголосити, що саме політичний сегмент біографії М.Грушевського
є недостатньо дослідженим і дискусійним. Оцінка діяльності
М.Грушевського як політика має надто широкий діапазон. Від явно
апологетичних на кшталт "великий політик", "глибокореалістичний
талант великого політика" до вбивчих звинувачень у спричиненні
моральної та фізичної ліквідації української аристократії та
найбільшої трагедії України.
Як правило, істину шукають десь посередині між цими полярно
протилежними кваліфікаціями. Однак щодо М.Грушевського – політика,
то й серед відгуків його сучасників і в новітній історіографії
переважають несхвальні оцінки. Дійсно, у львівський період
М.Грушевський змінив кілька галицьких партій і, за словами
О.Лотоцького, "у ролі активного політика він не міг ніде довго
витримати" і опинився "на становищі незалежного політичного
обсервера". До аналогічної оцінки схилявся й М.Порш.
Проте ніхто не може заперечити, що М.Грушевський був визнаним
ідейним лідером українського національного руху. Доба революції,
головування в Центральній Раді зробили його практичним політиком,
стали для М.Грушевського тріумфом і поразкою. Саме останнє
визначально вплинуло на оцінку його як політика. Падіння Центральної
Ради пов’язувалося насамперед з іменем її голови та партією
українських есерів. Це дало змогу деяким українським соціалістичним
партіям дистанціюватися від відповідальності за невдачі, а
політичним силам, що здійснили державний переворот, обґрунтовувати
його нагальну необхідність згубною політикою УЦР.
Загалом сучасні дослідники політичну біографію М.Грушевського
завершують падінням УЦР. Це загалом обґрунтовано. Однак слід
підкреслити, що в кінці 1918 року він зробив енергійну спробу
повернутися у велику політику. Ненавидячи гетьманський режим, М.
Грушевський і до Директорії ставився не зовсім приязно. На його
думку, це був тимчасовий орган керування повстанням, до якого
правління державою переходило без належної конституційної бази.
Український Національний Союз М. Грушевський характеризував як
"організацію доволі припадкову, судсидіярного характеру". А згодом
протигетьманське повстання кваліфікував як "саме темне місце в
українській революції. Політичні виступи та статті кінця 1918 –
початку 1919 рр. переконують, що М.Грушевський не спромігся критично
оцінити політику Центральної Ради. Виступаючи 24 грудня 1918 р. на
з’їзді селянських спілок, він висловив впевненість, що політика УЦР
була вірною, а селяни підтримують закон про соціалізацію землі.
Розгорнутою політичною платформою М.Грушевського стала стаття "По
шкоді", датована 18 грудня, тобто написана одразу після падіння
Гетьманату. Він пропонує власну конструкцію державної влади в новій
УНР. Схематично вона зводилася до наступного: Директорія визнає свою
надзвичайну місію завершеною і передає владу Центральній Раді, яка
організує уряд, визначає термін скликання Установчих зборів, а потім
делегує їм свої законодавчі функції. Гіпотетично це був план
повернення М.Грушевського до влади, який засвідчив відсутність
тверезого політичного аналізу ситуації.
У сучасній українській історіографії набула поширення думка про те,
що М.Грушевський був поганим (недобрим, невеликим, слабким)
політиком, послідовним адептом якої виступає Я.Дашкевич.
Вибудовується антагоністична конструкція: "добрий історик – поганий
політик". Така теза має підстави для існування, хоч і не нова. На це
слушно звернув увагу П.Усенко, навівши контраверсійні оцінки
М.Грушевського – історика і політика С.Єфремовим (1924 р.) та І.Кузич-Березовським
(1970 р.). Поляризуючи поняття "добрий історик – поганий політик",
Я.Дашкевич вважає, що ті науковці (зокрема, В.Верстюк), які
стверджують про органічну спорідненість творчого доробку політичної
діяльності М.Грушевського дискредитують його як історика.
Щоб не допустити екстраполяції "поганого політика" на аксіоматично
"доброго історика" автор висуває, на наш погляд, не зовсім
переконливу тезу про те, що наукова творчість і політична діяльність
"два різні русла біографії". Дійсно їх можна спробувати виокремити і
писати автономні біографії Грушевського – вченого і Грушевського –
політика. Однак ми неодмінно зіткнемося з взаємодифузією творчого і
політичного. При цьому наукові знання, історична свідомість
виступатимуть ідеогенною субстанцією, підґрунтям політичних
поглядів, інспірацією походу Грушевського у велику політику. Доречно
нагадати думку з цього приводу М.Грушевського: "Я сам прийшов до
політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним – тільки він
мусить бути проведений відповідно широко.
Вважаємо також за доцільне зупинитися на змісті дефініції "політик"
стосовно М.Грушевського. У Я.Дашкевича негативна оцінка політика
надто універсалізована. Адже політична діяльність М.Грушевського
мала багатокомпонентний характер: громадсько-політична,
публіцистично-політична і нарешті, практично-політична. На наш
погляд, негативна оцінка М.Грушевського як політика найбільші
підстави має бути поширеною саме на останній компонент.
Дійсно політична кар’єра голови УЦР М.Грушевського виявилася
невдалою. Чи можемо ми це ставити сьогодні йому на карб? Якщо так.
То тоді треба відповісти на питання: хто з масштабних діячів доби
української революції був добрим політиком? Винниченко,
Скоропадський, Петлюра? Та й чи можуть бути добрі політики серед
лідерів революції, яка потерпіла поразку, серед політичних діячів,
котрі допустили втрату державності?
Цілковиту рацію має В.Масненко, який вважає підхід до оцінки
М.Грушевського – "добрий історик – поганий політик" – дещо
спрощеним. Він наголошує: "Напевне Україна тоді не мала кращого
політика такого масштабу, як М. Грушевський. І не його вина, що його
наукова і праця видалась більш продуктивною, ніж суто
громадсько-політична".
Чи не краще було б прислухатися до мудрої поради І.Лисяка-Рудницького:
"Нема сорому в тому, щоб бути переможеним в боротьбі за свободу.
Навпаки така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього
черпатимуть силу наступні покоління, продовжники цієї самої боротьби
на новому історичному етапі".
Підготовка політичної біографії як одного з сегментів більш
панорамного життєпису Михайла Грушевського потребує поглибленого
дослідження таких питань:
формування світоглядних переконань;
участь у масонському русі;
еволюція автономістсько-федералістських поглядів;
політична публіцистика;
партійна належність, зокрема до УПСР;
політична діяльність в еміграції;
ідейне підґрунтя компромісу з більшовицькою владою.
Понад вісім десятиліть тому з нагоди сорокових роковин від дня
смерті Миколи Костомарова М.С.Грушевський писав: "Розуміється, не
утворення легенди, не вироблення іконного ліку мусить бути
завданням, а вірне, історичне пізнання дійсної, живої, реальної
одиниці, що відбила в собі свою епоху і вплинула на її розвій". Цей
постулат стосується й нинішніх дослідників, які намагаються скласти
історичний портрет М.Грушевського, гідний стандартів наукової
біографії.
|
