|
Наталя Попова, Сергій
Шамара
(Черкаси)
ІДЕЯ СОБОРНОСТІ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОЕКТУ 50-70-х рр. ХІХ ст.
Українське націотворення ХІХ-ХХ ст. у черговий раз довело, що ідея
соборності України була одним із генеральних його компонентів.
Сьогодні вчені вважають, що за умов новітнього часу поняття
“соборності” слід розглядати в контексті консолідаційних
етнонаціональних процесів, становлення і розвитку національної
державності ?1, 61?.
Погоджуючись з тим, що вперше поняття соборності було введено лише
за модерної національної доби, окремо слід зауважити: попервах воно
носило смисл, дещо відмінний від суто національних параметрів. Як
стверджує Ю. Левенець, випрацювана дефініція соборності була
передусім у релігійно-філософському значенні завдяки творчим
зусиллям російського слов’янофіла Хом’якова. Згідно поглядів
останнього, соборність розумілася як вільне єднання членів Церкви з
метою спільного розуміння правди і пошуків шляхів спасіння ?2,
416-417?.
Варто пригадати також невипадковий інтерес російських слов’янофілів
щодо діяльності земських соборів ХVІ-ХVІІ ст. Доведення причетності
цих зборів до представництва прав народу в часи Московського царства
набуло особливого значення у нових – імперських – умовах: воно
надавало можливість застосовувати ідею соборів для консолідації
російського суспільства навколо модерних ліберальних ідей співпраці
з царським урядом. Консолідація ця була вкрай необхідною Російській
імперії, у підлеглості якої знаходилися тепер території, значно
ширші за етнічні російські. Тож, не дивно, що у другій половині ХІХ
ст. суспільно-політичні діячі Російської імперії різних переконань і
різних професій неодноразово зверталися до дискусії про земські
собори. Про це зазначала навіть радянська історіографія, виділяючи
прізвища М. Владимирського-Буданова, Б. Чичеріна, В. Сергєєвича, І.
Дитятіна, І. Бєляєва, С. Платонова та багатьох інших ?3, 131?.
Безумовно, ідеї, породжені слов’янофільством (як власне і саме
слов’янофільство) зазнавали чисельних інтерпретацій. Так, в Україні
соборницька ідея набула яскравого національно-центричного
забарвлення. Особливої актуальності їй додавало все зростаюче по
обидва кордони імперій почуття внутрішньоукраїнської єдності, що
почало більш чітко проявлятися, на наш погляд, наприкінці 1840-х рр.
у зв’язку з діяльністю у підросійській Україні кирило-мефодіївців, а
на теренах Габсбурзької монархії – Головної Руської Ради та інших,
близьких і не дуже до її програми, українських громадсько-політичних
еліт.
Слід відзначити, що на проблему конвергенції українського
національного руху в межах обох імперій вже зверталась увага
національних історіографії та етнополітології. Відомий вітчизняний
учений Г. Касьянов, досліджуючи витоки українського націоналізму, і
розрізняючи його у варіаціях “західноукраїнського” та
“східноукраїнського”, у підсумку стверджує: “незважаючи на
відмінності розвитку націоналізму у різних історичних регіонах
України, з другої половини XIX ст., коли контакти між ними стали
інтенсивнішими..., це був єдиний взаємодоповнюючий процес, який
відбувався різними темпами в різних регіонах” ?4, 49-50?.
Варто погодитися з М. Кугутяком і О. Рафальським, які стверджують,
що український проект соборності передбачав реалізацію трьох
пунктів: 1) формування національної свідомості, 2) об’єднання
українських етнічних територій, 3) творення незалежної самостійної
національної держави. На наш погляд, зовсім небезпідставно за
найперспективнішу площину наукових пошуків учені визнали аспект
формування національної свідомості ?1, 61-62?. У цьому ж контексті
Г. Касьянов відмітив, що розуміння “території” може стати
надзвичайно важливим символічним чинником у формуванні національної
свідомості ?5, 263?. Зрештою, треба визнати, що українцям вдалося
скористатися “можливостями” цього чинника. Однак, нез’ясованим й
досі залишається питання коли ж і у кого ідея територіальної (і
власне духовної) соборності всіх частин України з’явилася вперше?
На думку В. Сарбея, М. Кугутяка, О. Рафальського, вперше ідея
всеукраїнського єднання прозвучала у членів “Товариства галицьких
греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і
культури серед вірних на основі християнської релігії”. Товариство
було створено в 1816 р. у Перемишлі ?6, 20; 1, 65?. З огляду на
геополітичні реалії початку ХІХ ст., цікавим є те, що ця територія
українського етнічного маргінесу стала центром національного руху на
заході України в той час як найсхідніший центр українського
націотворення був представлений іншим національним рубежем –
Слобожанщиною. Парадоксально, але факт, – якраз Перемишльщина не
входить до складу сучасної України. Не менш парадоксально і те, що
другими після “Товариства галицьких греко-католицьких священиків...”
ідею соборності виголосили представники Закарпаття (І. Орлай, Ю.
Гуца-Венелін), сучасні жителі якого, навпаки, сповідують ідею
існування окремої від української – “русинської нації”.
Естафету ідеї соборності України перейняла в 1830-х рр. “Руська
трійця” (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич). Оскільки одним
із лейтмотивів її найреволюційнішого часопису – “Русалки Дністрової”
– стала ідея єднання всіх українців, деякі дослідники вважають, що
саме серед її учасників чітко окреслилася у своїх контурах ідея
соборності України, хоча поняття “соборність” не було ними вживаним
?7, 63; 8, 50; 1, 66?. Щодо перемишльського гуртка, про який
зазначалося вище, то, на думку Я. Грицака, через свої
мовно-літературні засади він не міг стати виразником чіткої
української орієнтації ?8, 49?. В цілому слід погодитися з ученим,
адже в умовах багатоетнічної Галичини, де пошук власної ідентичності
набував особливої складності, мова виступала чи не єдиним
індикатором спільного походження. У священиків же Перемишльщини
панувало переконання, що мова має поділятися на розмовну та
літературну. Це значно ускладнювало їхню самоідентифікацію з-поміж
менш освічених галицьких українців, і власне перешкоджало
національній консолідації українців у самій Галичині, не кажучи вже
про всеукраїнський етнічний вимір.
На думку І. Кураса, вперше ідея соборності набула програмного
характеру у творчості кирило-мефодіївців [9, 6]. Услід за ним, В.
Панібудьласка вважає, що у зв’язку з “українофільською” діяльністю
Кирило-Мефодіївського товариства ідея соборності України дістає
передусім “нового дихання”, а мала місце вона і раніше [10, 32].
Певної політизації ідея всеукраїнської єдності зазнала також на
Галичині у зв’язку з революційними подіями 1848-1849 рр. в
Австрійській імперії. У їх фарватері стояла Головна Руська Рада,
організована переважно українцями-уніатами. Звернення цієї
організації до галичан від 10 травня 1848 р. наголошувало: “Ми,
галицькі українці, належимо до великого українського народу, що
одною говорить мовою і 15 мільйонів виносить” [11, 66-67]. Тож,
аналізуючи суспільно-політичну ситуацію 1848-1849 рр. на заході
України, С. Гелей і доходить висновку, що “політичним символом віри
патріотичної української інтелігенції на той час було утвердження у
свідомості галичан ідеї окремішності українського народу, доведення
історичної спільності східної і західної його гілки, належності до
одного великого народу” [11, 68].
2-12 червня 1848 р., у ході тих же революційних подій, відбувся
Слов’янський конгрес у Празі, який зібрав представників слов’ян
переважно від Австрійської імперії. Україну на ньому представляли
делегати від Головної Руської Ради на чолі з Іваном Борисикевичем та
Руський Собор (!) під головуванням князя Льва Сапіги, який був проти
відокремлення питомо українських земель імперії в окремий автономний
край, оскільки репрезентував інтереси польського населення Галичини.
Однак, навіть більш віддалені від українського питання в Західній
Україні чехи та росіяни виявили всю повноту його розуміння. За
ініціативи представника перших Ф. Палацького та росіянина М.
Бакуніна на Слов’янському конгресі було створено спільні
українсько-польську, українсько-угорську та українсько-словацьку
комісії для вирішення питань автономізації українців Дунайської
монархії. Симптоматичним було те, що ідею об’єднання всіх українців
Австрійської імперії з ентузіазмом підтримала Головна Руська Рада.
Як слушно відзначив у 1949 р. Степан Баран, важливим на цьому
конгресі було те, що “українці обох частин монархії – австрійської і
угорської – виступили у спільній делегації і репрезентували
українську соборницьку ідею, силою обставин обмежену до кордонів
Габсбурзької монархії” ?12, 176?. Отже, навіть у межах однієї
Дунайської імперії, в міру своїх можливостей, українці стали
боротися за свою національну консолідацію. Так, у маніфесті від 20
липня 1849 р. до закарпатських українців Головна Руська Рада
висунула домагання злуки Закарпаття з Галичиною і Буковиною, тобто
всіх етнічних українських земель імперії Габсбургів. В оцінці С.
Барана це дорівнювало б у тих умовах “сурогатові української
держави” ?12, 176?. З позицій сьогодення його твердження видається
слушним, адже в рамках останньої заявленої програми Головної Руської
Ради українцям Російської імперії практично не було місця в єдиній
українській державі. Зараз таку національну розірваність важко
уявити. Однак, чи було так у часи складання національного проекту?
На наш погляд, особливо важливе місце займала ідея соборності в
процесі становлення українського національного проекту в третій
чверті ХІХ ст. Різночинна українська інтелігенція Наддніпрянської
України, скориставшись досвідом своїх попередників, зокрема їхніми
здобутками з етнографії та історії, вважала Західну Україну
складовою частиною майбутньої української держави. Визначивши
мовно-територіальні межі України, наддніпрянці хоч і не вжили до них
збірного терміну, відомого тепер як “соборність”, проте вже тоді
зробили рішучі спроби консолідувати українську націю навколо цієї
ідеї. Звичайно, самі по собі спільні етнічні корені українців
Австро-Угорщини і Росії не могли бути достатньою передумовою для
формування єдиної нації. Потрібні були більш вагомі суспільні
чинники, які б підштовхнули українців до створення єдиного
національного простору. І таким чинником виступила ідея соборної
України. Для пояснення причин її активізації та поширення цілком
правомірним, на нашу думку, є застосування концепції Е. Гобсбаума, в
якій йдеться про критерії формування націй, що були вироблені
європейськими інтелектуалами протягом 1830-1880-х рр. Так, одним із
головних критеріїв було окреслення розміру етнічної спільноти,
оскільки вважалося, що так звані “малі народи” не життєздатні і є
такими, що повинні злитися з більшими національно-державними
утвореннями. Іншим, не менш важливим чинником, було поширення думки,
що всі національні рухи повинні носити об’єднуючий характер. За
приклад можуть послужити італійці і німці, які мріяли про єдину
Італію і Німеччину [13, 46-47]. В українській ситуації ці процеси
теж мали неабияке ідеологічне значення. На практиці вони вилилися у
політичні форми боротьби українців періоду другої половини 1840-х
рр., а в інтелектуальному українському середовищі знайшли своє
продовження в 1850-1870-х рр.
Свого поширення українська соборницька ідея набула у зв’язку з
дискусією, зав’язаною між наддніпрянськими українцями та поляками на
сторінках українського часопису “Основа” у 1860-х рр. На його
сторінках українці рішуче відкидали претензії поляків на
західноукраїнські землі як етнічно польські. Аргументували це
українські інтелектуали тим, що “... для створення особливої держави
на просторі між Одером, Двіною та Дніпром нема ні етнографічних, ні
історичних основ, і що, навіть стародавнє приєднання Русі до Польщі
відбувалося насильно” [14, 2].
Одним із перших розпочав втілювати ідею соборності в життя, виносячи
її на широкий загал, П. Куліш. Так, у статті “полякам об украинцах”
він чітко заявив: “... ми, любимо свою націю так же як і ви свою,
нагадуємо її, чим були для нас ваші предки, що нас розрізнило і чого
нам чекати від здійснення ваших політично-соціальних планів; ми,
одним словом, не визнаємо ваших тенденцій корисними для нашого
народу і, для протидії вам, об’єднуємо його [народ – Н.П., С.Ш.] в
міцне тіло спільністю історії, почуттів і переконань” [15, 76].
Застосування П. Кулішем терміну “нація” щодо західних українців
свідчить про конкретно сформульовані ним позиції щодо реалізації
національного проекту, який перш за все передбачав об’єднання
українців в єдину державу.
Принагідно зазначимо, що саме в цей період вихідці із Наддніпрянщини
намагалися донести ідею цілісності українських земель та єдності
українського народу до європейських країн. Це зокрема простежується
в полемічних статтях М. Костомарова з поляками, а саме в його статті
“Ответ на выходки (краковской) газеты “Czas” и журнала “Revue
Contemporaine” [16]. Європейські нації, і зокрема польська, часом
реагували на ці домагання українців. Як слушно зазначив С. Гелей, у
суспільно-політичній думці Польщі поряд з тими, хто ніколи не
відмовлявся від бажання сполонізувати Галичину, існувала й інша, хоч
і невелика, зате гнучка та реалістична частина політиків, яка
обмірковувала можливість майбутнього польсько-українського союзу
проти Росії. До таких політиків належав насамперед краківський
консерватор граф С. Тарнавський, який досить непогано розумівся на
геополітичному значенні українства. У 1866 р. цей діяч заявив: “У
Галичині не винищувати, розводити й плекати треба руську
національність, тоді вона зміцниться і над Дніпром... Вона
залишиться Руссю, по братерському з’єднаною з Польщею і відданою
одній спільній справі” [11, 99].
З початком 1860-х рр. на теренах Великої України виникають громади –
осередки української ліберально-демократичної інтелігенції, учасники
яких своєю позицією Західній Україні відводили вагоме місце,
прагнучи таким чином долучити її представників до спільної мети –
праці над національним українським проектом. Свідченням цього може
бути “Лист харківської громади до галицької молоді”, в якому діячі
харківської громади висловили свої міркування стосовно українського
націотворення та розкрили напрями діяльності в цій площині.
Важливим, з огляду на консолідуючу складову соборницької ідеї, є той
факт, що автор листа, звертаючись до галичан, використовував такий
національний ідентант як “братці” і закликав до спільної діяльності
у справі створення єдиної української мови та літератури. “...
Братці, – йдеться в листі, – треба нам самостійного народного
розвою: щоб не освічені та чисті душею люди розвивалися у освічених
українців-русинів, рівно розширюючи свій розум і воздвигаючи душу, а
не перероблювались у нікчемних перевертнів. Ми упевнені, що тільки
такий розвій буде прямим і скорим, а для його необхідна нам
вироблена народна мова” [17, 185].
Українські громади – стверджує Я. Грицак, – завершили об’єднання
двох інтелектуальних струменів українського національного руху –
правобережного і лівобережного, – уособлених у двох лідерах,
Антоновичі і Драгоманові. Результатом цього об’єднання, на думку
дослідника, стала кристалізація поняття “соборності” України.
Прислужилися цій справі й етнографічні пошуки громадівців –
ототожнення української нації з простим народом дозволило їм чітко
окреслити українські етнічні межі і завершити територіальне
“уявлення” України так, що залишилося зробити лише один крок –
сформулювати та розробити політичну програму українського руху ?8,
71?. Однак, схильність Я. Грицака приписувати авторство політичної
програми української соборності, поряд з розробкою політичної
програми для українського руху, М. Драгоманову, є дещо передчасною.
І навіть сам учений визнає, що Драгоманов був проти політичного
усамостійнення українців, не бачачи на це відповідних сил в
українському суспільстві ?8, 71?. Вимога ж політичної самостійності
українців, на наш погляд, є центральною для поняття соборності
України, адже навряд чи можна сподіватися, що дві імперії –
Австро-Угорська і Російська – ініціювали б об’єднання українців у
якийсь спільний для обох імперій автономний край.
Про різні форми співпраці українців Російської та Австро-Угорської
імперій в процесі реалізації ідеї соборності свідчить листування.
Так, у “Соборному посланні” Куліша галичани фігурують як рідні
брати. Мислитель із жалем зазначав, що вони є “... попсованими в
одрізненому від нас [наддніпрянців – Н.П., С.Ш.] житті. Ми
простягаємо до вас руки, щоб вас пригріти коло свого серця і
вдихнути в вас живого, не скаліченого духу українського” [18,
116-117]. В цьому посланні Куліш наголошував на виробленні єдиної
української мови та літератури, докоряючи галичанам у тому, що вони
пишуть лише для Галичини, намагаючись зберегти при цьому свою
регіональну мовну відмінність. “Ми хочемо, – йшлося в його листі
західним українцям, – щоб нас читала не одна Україна, а й Галичина,
що й доводимо не одним Шевченком, а ви бажаєте писати для своєї
Галичини. Наш народ, як нива неписьменного слова – від Есмані по
Карпати” [18, 116]. Тож, важливим чинником об’єднання українців для
П. Куліша було вироблення єдиного мовно-літературного простору.
Галичина, на його думку, “через словесність повинна злитися з
Україною в єдине тіло” [18, 117].
Слід зазначити, що спілкування “наддніпрянців” із “західняками” не
обмежувалося однією лише Галичиною. До національного проекту
представники Великої України намагалися залучити Буковину та
Закарпаття.
У листі “П.А. Куліша в Буковину” (1861 р.) теж йшлося про створення
єдиної літератури та мови. Він зокрема писав: “треба вам притьмом з
нашою словесністю більше обізнаватися, щоб одна була поезія і у вас,
і у нас... Вже ж прошу вашої ласки, не одрізняйтеся від нас” [19,
3]. Відомим також є прагнення М. Драгоманова працювати для того, щоб
прив’язати Угорську Русь до українського національного
демократичного руху, “в котрому лежить її єдиний порятунок” [8, 83].
Характерно, що майже у всіх зверненнях до західних українців
наддніпрянці робили акцент на мовній спільності. Це було цілком
доречно, адже не тільки етнічна територія, а й рідна мова на той час
для всіх українців являлася однією із головних ознак національної
ідентичності. Саме через створення власної літературної мови
українська інтелігенція намагалася підняти у населення рівень
національної свідомості по обидві сторони імперського кордону. Про
мову, як про засіб становлення національної ідентичності, П. Куліш
наголошував окремо: “... література в нас не ціль, а спосіб. Нам аби
люди сталися людьми. Тим-то ми опріч книжок заводимо й школи таки,
щоби з них виходили Люди [виділено Кулішем]” [19, 3].
Відчуваючи політичну потребу консолідації українства, М. Драгоманов
у 1878 р. визначив етнографічні і територіальні межі України,
окреслив кордони національно-культурної спільноти, яка могла б
претендувати на самостійний політичний розвиток у значенні
української нації. В його проекті Україна простягалася від
Закарпаття до земель Донських козаків і від південної Курщини до
Таманського півострова. “Всього в цій землі – зазначав мислитель –
буде більше 13 500 кв. миль. А наших людей в ній налічують в Росії
14 239 129 та в Австрії – 3 032 000... всього більше 17 000 000”
[20, 277]. Таке визначення кордонів українських земель являється
прямим свідченням того, що М. Драгоманов тісно пов’язував процес
українського націотворення із західноукраїнськими землями, кінцевим
результатом якого було б створення єдиної нації. Активно працюючи в
цьому напрямі, він склав для себе програму поширення в Галичині
українського національного проекту “через нову руську (великоруську)
літературу, яка своїм світським характером підірве в Галичині
клерикалізм та бюрократизм і наверне молодь оскільки демос там
український, то українська національна свідомість досягнеться сама
собою” [2, 423].
Саме в цей період – наприкінці 1870-х рр. – об’єднавчі прагнення
українців досягли значного піднесення. Це, наприклад,
підтверджується зацікавленістю Київської жандармської управи
суспільно-політичною ситуацією у Львові, до якого було навіть
надіслано російського агента. Він, ознайомившись із ситуацією на
місці дійшов висновку, “що галицькі пропагандисти знаходяться у
зносинах із Києвом і мають тут своїх агентів” [21, 1]. Причини
зростання популярності соборницької ідеї були, на наш погляд,
обумовлені тим, що після Емського указу Галичина стала
опорно-культурною базою для всієї України, так званим “Українським
П’ємонтом”. Саме тоді розпочалася більш тісна співпраця галицької
інтелігенції з наддніпрянськими діячами, внаслідок чого ідея
соборності України була актуалізована у всеукраїнському масштабі.
Свого ж політичного переосмислення ідея української соборності
набуває наприкінці ХІХ ст. – в 1880-1890-х рр. – у
суспільно-політичній спадщині “Братерства тарасівців”, перших
українських політичних партій і студентських громад, окремих
постатей українського національного руху (Ю. Бачинського, І. Франка,
М. Міхновського). Однак, виникає вона набагато раніше за ті часи,
про які стверджує Г. Касьянов, коли зазначає про важливість ідеї
“соборної” України для національного самоусвідомлення українців ?5,
263-264?.
На наш погляд, ідея соборності України до своєї повної кристалізації
і політизації пройшла у власному розвитку декілька етапів: 1)
символічний – від початку ХІХ ст. до кінця 1840-х рр.; 2)
організаційний (або полемічний) – 1850-1870-ті рр. 3) політичний –
1880-1890-ті рр.
На першому етапі українці здебільшого на підсвідомому рівні, суто
інтуїтивно ідентифікували себе за етнічними землями в рамках обох
імперій. Так було до 1840-х рр., у другій половині яких по обидва
боки кордону імперій український рух набув політизованих форм.
Розправа з кирило-мефодіївцями і революційними здобутками західних
українців не ліквідувала ідеї соборності, а лише наново
актуалізувала її, адже більш очевидною стала потреба в об’єднанні
українських сил для спільної боротьби з імперіями. Тепер – на
другому своєму етапі – ідея соборності реалізовувалась у формі
полеміки різних ідеологічних течій українства. Власне відбувалося
таке собі обговорення основних теоретичних та практичних складових
національної територіальної ідентичності. Значною мірою від ідеї
соборності залежав український національний проект, який став більш
виразним саме у 1850-1870-х рр. Треба думати, що залежність ця була
взаємообумовленою.
Остаточно ж ідея соборності України кристалізувалася і
політизувалася у “Братерства тарасівців”, очевидно, – у М.
Міхновського. Братчики вже цілком серйозно розглядали Наддніпрянщину
і Західну Україну як єдине ціле – територію єдиного
українсько-руського народу. “Бо географічні межі – зазначали вони –
не можуть роз’єднати одного народу, бо не можна розірвати на шматки
ідеї духу” ?22, 21?. Проте, ідея самостійної України, як відомо, в
програмових засадах “Братерства тарасівців” не згадувалася. Ішлося
про повну автономію і федерацію народів Росії [23, 100-101]. Лише М.
Міхновський, стоячи однією ногою у ХХ ст., у своєму програмному
памфлеті “Самостійна Україна” відзначив, що Україна можлива тільки
як “одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна... від гір
Карпатських аж по Кавказькі” ?24, 131?.
На західноукраїнських землях у 1880-1890-ті рр. теж відбувалося
остаточне усвідомлення корисності об’єднання у національних кордонах
усіх українців. У 1883 р. І. Франко писав: “Найтяжча рана, яка тепер
обезсилює тут нас у Галичині – це розчвертування нашої землі і
нашого народу і цілковита відірваність наша від величезної маси
братів наших за кордоном” [25, 20]. В програмі УНДП 1899 р. було
записано: “Ми, галицькі русини, часть українсько-руського народу,
заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти того,
щоби цілий українсько-руський народ здобув собі культурну,
економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в
одноцільний національний організм” [25, 22].
Насамкінець слід відзначити, що, на шляху до своєї кристалізації,
ідея української соборності як у підросійській частині України, так
і в підавстрійській, окрім пошуків шляхів взаємної конвергенції,
долала також сепаратизм у рамках власного простору. Так, на
Наддніпрянщині досить виразною була проблема ідентичності за Правим
і Лівим берегом. Недарма, на наш погляд, М. Зеров уважав, що такий
діяч як Шевченко символізував собою правобережну козаччину, яка
після Андрусівського миру зосталася без старшини, яка втікала на
Січ, а з Січі верталася у панські добра гайдамаками, – а Куліш
походив із того козацтва, що співпрацювало з царськими боярами,
“спорудило цареві Петру малоросійську колегію, допомагало цариці
Катерині писати “Наказ” і завести на Вкраїні “училища” замість
старих бурс...” ?11, 31?. Схожі порівняння подав вже згадуваний вище
Я. Грицак, який персоніфікував Правий і Лівий берег відповідно за
академічними постатями В. Антоновича та М. Драгоманова. Що ж до
західноукраїнського простору, то тут ще довго після ХІХ ст.
залишатиметься актуальною проблема єднання Галичини і Волині,
Буковини і Галичини, Закарпаття і Галичини і т. д. Це, однак, не
могло вже змінити основної тенденції українського соборництва, що
впевнено торувало собі шлях до ХХ ст., в якому вперше за багато
десятиліть отримало можливість себе реалізувати.
Одне з найголовніших місць ідея соборності України посідала в
національному проекті 1850-1870-х рр. Апелюючи водночас до
територіальних, мовних, культурних та історичних ідентантів,
українські суспільно-політичні діячі намагалися вийти на суттєво
вищий рівень національного самоусвідомлення. Саме тоді вони це
робили вже з повним розумінням того, що українці, які є розірваними
між двома імперіями, обов’язково мають об’єднатися в єдиний
національний простір, оскільки лише за цієї умови вони могли
претендувати на визнання як нація.
Література
1. Кугутяк М., Рафальський О. Основні етапи політичного становлення
української нації і проблеми соборності // Українська соборність:
ідея, досвід, проблеми. – К., 1999. – С. 61-74.
2. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української
суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга
половина ХІХ – початок ХХ століття). – К.: Стилос, 2001. – 585 с.
3. Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917). –
Харьков: “Вища школа”, 1987. – 160 с.
4. Касьянов Г. Український націоналізм: проблема наукового
переосмислення // Український історичний журнал. – 1998. – № 2. – С
39-54.
5. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.:
Либідь, 1999. – 352 с.
6. Сарбей В. Історія України (ХІХ – початок ХХ ст.). – К.: Генеза,
1994. – 224 с.
7. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. –
Львів: Світ, 1995. – 248 с.
8. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ – ХХ ст.: – К.: Генеза, 2000. – 360 с.
9. Курас І. Передмова // Проблеми соборності України в ХХ столітті:
Матеріали круглого столу, присвяченого 75-тій річниці Акту Злуки
Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної
Республіки: 24 січня 1994 р. – К.: Ін-т національних відносин і
політології НАН України, 1994. – С. 3-8.
10. Панібудьласка В. Соборність України (історико-методологічний
аспект) // Проблеми соборності України в ХХ столітті: Матеріали
круглого столу, присвяченого 75-тій річниці Акту Злуки Української
Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки: 24
січня 1994 р. – К.: Ін-т національних відносин і політології НАН
України, 1994. – С. 31-34.
11. Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці
України ХІХ ст. – Львів, 1996. – 124 с.
12. Баран С. Весна народів в австро-угорській Україні // Хроніка –
2000. – 1998. – № 23-24. – С. 165-187.
13. Хованова О. Два века європейского национализма что дальше? (Эрик
Гобсбаум. Нации и национализм после 1870г.: программа, миф,
реальность) // Национализм и формирование наций. Теории – модели –
концепции. – М., 1994. – 120 с.
14. Российский государственный исторический архив в г.
Санкт-Петербурге. – Ф. 772. – Оп. 1. – Д. 5603. – Лист. 2.
15. Кулиш П. Полякам об Украинцах (ответ на безыменное письмо) //
Основа. – 1862. – № 2. – С. 66-86.
16. Костомаров Н. “Ответ на выходки (краковской) газеты “Czas” и
журнала “Revue Contemporaine” // Основа. – 1861. – № 2. – С.
121-135.
17. 1862 р., листопад. Лист харківської Громади до галицької молоді.
Письмо з Задніпровської України // Супрунюк О. Харківська громада
наприкінці 1862 р. // Київська старовина. – 1998. – № 2. – С.
180-187.
18. Соборное послание Кулиша Галичанам // Київська старина. – 1898.
– № 10. – С. 115-117.
19. Письмо П.А. Кулиша в Буковину, 1861 года // Київська старина. –
1899. – № 3. – С. 3-4.
20. Драгоманов М. Переднє слово [до громади 1878 р.] // Вибране. –
К.: Либідь, 1991. – С. 276-327.
21. Центральний державний історичний архів у Києві. – Ф. 442. – Оп.
827. – Спр. 54.
22. Українські політичні партії кінця ХІХ – поч. ХХ ст.: Програмові
і довідкові матеріали. – К., 1993. – 187 с.
23. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX – XX століть:
Соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – 176 с.
24. Міхновський М. Самостійна Україна // Політологія. кінець XIX –
перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О.І. Семківа. – Львів:
“Світ”, 1996. – С. 126-135.
25. Макарчук С. Об’єктивні фактори ідеї національної свободи і
соборності в історії українського народу // Проблеми соборності
України в ХХ столітті: Матеріали круглого столу, присвяченого 75-тій
річниці Акту Злуки Української Народної Республіки і
Західноукраїнської Народної Республіки: 24 січня 1994 р. – К.: Ін-т
національних відносин і політології НАН України, 1994. – С. 15-25.
|
