|
Сергій Павленко
(Чернігів)
ОТОЧЕННЯ І.МАЗЕПИ: ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ
ГЕТЬМАНСЬКОЇ КОМАНДИ
При зміні влади 1687 р. команду зверхників Гетьманщини формувала
опозиційна до І. Самойловича старшина. Полковницькі, генеральні
уряди ще до вибору гетьмана були заздалегідь розподілені між
найактивнішими учасниками змови.
Коломацька рада 25 липня 1687 року, підтвердивши попередні
компромісні узгодження опозиції з В. Голіциним, породила майбутню
колізію. З одного боку, нова старшина, яка прийшла до влади, своїм
вивищенням була зобов’язана заколотникам, Москві, але не гетьману. З
іншого боку, І. Мазепа не мав належної опори в Гетьманщині, оскільки
гетьманський уряд він здобув передусім як протеже В. Голіцина.
Гетьман восени 1687 року доповідав у Москву, “что не только мятежные
козаки его, гетмана, за настоящего не почитают, но и сами их
начальники послушания ему не делают”. Отже, нова команда, яка
здобула владу, усунувши з гетьманства І. Самойловича, не мала
єдності, злагодженості, не рахувалася як належить зі своїм
зверхником.
Генеральний суддя М. Вуяхевич, перебуваючи у Москві у 1688 р.,
скаржився генералу П. Гордону “на те, що серед козаків утворилося
угруповання, яке невдоволене гетьманом”. Такий стан незалежної
поведінки підлеглих урядовців-старшин не міг вдовольнити гетьмана.
Отож уже з перших місяців свого правління він почав турбуватися, аби
в його оточенні більшало тих, хто міг би бути йому надійною опорою.
При цьому він робив ставку на людей, які зазнали кривди,
переслідувань з боку Москви. Однак це не означало, що вже на початку
свого гетьманування І. Мазепа виношував план порвати з царями.
Покривджені російською владою, по-перше, не мали зацікавленості
прислужуватися їй, писати доноси. По-друге, вони не становили
потенційної небезпеки як конкуренти. Старшини, які побували на
засланні у Сибіру, дуже розраховували на повернення від нової влади
не стільки урядів, як попередніх матеріальних здобутків, втрачених
під час реквізицій. Саме цими якостями вони приваблювали
невпевненого у собі лідера Гетьманщини. Так, з відповідальною місією
1688 р. до царських урядовців був відряджений М. Вуяхевич, який у
1663-1668 рр. був на засланні у Сибіру.
У резиденції гетьмана з початку його правління бачимо ряд осіб, які
не займають впливових посад, але їхніми послугами він користується
при поділі майна І. Самойловича, у вирішенні всіляких делікатних
справ. Йдеться насамперед про Івана Лисицю, брацлавського,
сердюцького полковника за часів П. Дорошенка. “При боку” гетьмана
з’явився Павло Грибович. Він у 1669-1672 рр. обіймав уряд
генерального осавула. Після падіння Д. Многогрішного потрапив на
заслання, “был в Сибири и оттуда ушел на Дон, где пробыл долгое
время, а в здешний край пришел с Дону”.У 1688 р. І. Мазепа
використав людину, репресовану царем, як свого посланця до
російських воєвод, доручив йому доставити важливу кореспонденцію.
Особливо ж корисною у цьому відношенні була постать Захара Шийкевича,
генерального писаря на Лівобережжі у 1663-1665 рр. Цей старшина
пробув на засланні в Сибіру майже 16 років. Прибувши до Батурина,
він фактично став правицею гетьмана.
До виконання послуг І. Мазепи залучився й Степан Гречаний, теж
генеральний писар за гетьмана І. Брюховецького. 1668 р. він їздив у
Крим запрошувати хана підняти зброю проти росіян. І. Мазепа вже 13
серпня 1687 рр. послав надійного старшину (він був у ранзі
гадяцького полкового судді) до компанійських полковників “устне
розмовити” про результати Коломацького перевороту. 27 серпня 1688 р.
своїм указом гетьман передав С. Гречаному, як знатному військовому
товаришеві, у володіння села Римарівку, Бурки та млин за “услуги” ,
а син старшини отримав місце у Генеральній військовій канцелярії.
У 1663 р. потрапив у московський полон Григорій Зарудний . Після
заслання, через 25 років, бачимо його у гетьманській команді: у
перші місяці правління Мазепи осавулом , а з 1690 р. по 1708 р. –
суддею Миргородського полку. Наблизив до себе гетьман і Федора
Третяка (дозорця переволочанського у 1708-1709 рр.), батько якого –
Семен Третяк, колишній київський полковник, у 1663-1670 рр. був у
Сибіру.
Якщо звільнення і призначення генеральних старшин, полковників
городових полків І. Мазепа мав узгоджувати з царями, то формування
командного складу найманого охотницького війська залежало лише від
нього. Серед висуванців І. Мазепи на полковницькі уряди у сердюцькі
та компанійські полки переважали правобережці. Крім того, він
спирався і на волохів, які служили за плату, а тому слухняно
виконували те, що їм накажуть.
Умовно можна виділити три етапи формування команди І. Мазепи.
Хронологічні межі першого етапу, на нашу думку, визначаються 1687
першою половиною 1693 рр., другий тривав з другої половини 1693 р.
по 1707 р., нарешті, останній, третій етап завершився 1708 р.
Перший етап формування гетьманської команди був найважливішим для І.
Мазепи. У цей період кадровий потенціал Гетьманщини оновився майже
на 70 %. Вивищення, прихід до влади нової когорти урядовців був
санкціонований безпосередньо старшинським лідером. Перші значні
заміщення відбулися 1688 р. Саме тоді були відсторонені від урядів
найбільш одіозні фігури коломацької змови – полковники Г. Гамалія,
К. Солонина, Р. Дмитрашко. Схоже, як друг останнього, потрапив у
немилість і генеральний осавул В. Сербин. Уже 20 вересня 1688 р. І.
Мазепа, прохаючи В. Голіцина, аби “тот Дмитрашко из Севска в Батурин
был отпущен” для розслідування “о заходящих к нему поречениях и о
людцких обидах” , киднув тінь і на В. Сербина: “Имел Войца (Сербин.
– Авт.) прежде сего того татарина в руках своих, и отпустил его на
волю при гетманстве Самойловичеве, а потом сызнова тот татарин при
гетманстве моем попал сюда ж в руки, и посажен в тюрьму в Батурине,
где Войца крепким неотступным прошением домогся ево у меня, и
позволил ему я взять ево на свои руки, и обещался он Войца додержать
ево до воли моей, но не устоял в том слове” . З наступного
повідомлення гетьмана до Москви від 20 січня 1689 р. довідуємося, що
генеральний осавул тяжко захворів і через те “з доброй своей воли”
попросив увільнити його від генерального уряду. Було заарештовано
полковника Д. Апостола за те, що він “пишет к запорожцам без ведома
ево гетманского противные на возмущение народу малороссийскаго
письма” . 1689 р. під час Другого Кримського походу у відставку було
відправлено стародубського полковника Т. Олексіїва.
Деякі зміни на урядах відбувалися через смерть старшини або їхній
полон. Так, генеральний хорунжий В. Забіла у 1688 р. потрапив у
полон до кримчан і у неволі 1690 р. помер .
На місце опозиційного Р. Дмитрашка у грудні 1688 р. І. Мазепа
призначив переяславським полковником дорошенківця Якима Михайловича
Головченка (був генеральним полковником, генеральним осавулом ). У
повідомленні до Москви гетьман інформував, що він, “призвавши к себе
в Батурин полчан переяславских и обявивши им тот ваш царский
пресветлого величества указ, утвердилем им полковником совершенный
Якима Головченка старожитного Переяславского казака, який сего
минувшего лета был по моем повелению наказным полковником” .
Полковник утримався на уряді недовго. Він, як повідомляв 17 липня
1689 р. І. Мазепа у листі до В. Голіцина, під час Другого Кримського
походу “от самого светлого Христова Воскресения дни немоществует” .
Того ж року Я. Головченко невдовзі після складання заповіту помер.
Посада прилуцького полковника була заміщена 1687 р. після повернення
полку з півдня України. Новообраний гетьман заповнив вакансію своєю
людиною – правобережцем Іваном Стороженком , який, перейшовши на
Лівобережжя, очолив Ічнянську сотню. Прилуцький полковник помер 15
лютого 1693 р.
У 1688-1689 рр. у гетьманській столиці при дворі Мазепи почали
домінувати дорошенківці, правобережці (К. Довгополий, І.
Ломиковський, Д. Чечель, М. Миклашевський, В. Велецький та інші). З
їхнього складу гетьман призначав генеральних старшин. Так, М.
Миклашевський ще 1688 р. став генеральним хорунжим. Залишилась на
посадах, вибороних на Коломаку, старшина, що перейшла на Лівобережжя
з Правобережжя і з тих часів зналася з Мазепою (Я.Лизогуб,
В.Кочубей, М.Вуяхевич, А.Гамалія, Ю.Лизогуб).
У батуринському оточенні стали відігравати значну роль свояки,
родичі гетьмана (І. Бистрицький, К. Мокієвський, С. Трощинський).
Переворот у Москві 1689 р., падіння царівни Софії, В.Голіцина
активізували гетьмана у вирішенні проблеми подальшої розстановки на
ключових посадах своїх прихильників, однодумців.
У відповідності до орієнтирів, напрямів діяльності гетьманської
влади у 1690-1692 рр. здійснювався підбір людей, для яких
різноманітні політичні комбінації щодо майбутнього України як
незалежної держави не були байдужими. Так, уряд стародубського
полковника отримав генеральний осавул (після В. Сербина. Авт.) М.
Миклашевський, з “дворака” на посаду генерального хорунжого потрапив
І. Ломиковський. У 1691 р. Полтавський полк очолив П. Герцик. У
1692-1693 рр. полковницькі уряди в Переяславі та Прилуках зайняли
відповідно І. Мирович та Д. Горленко. Напружені події 1690-1692 рр.
також засвітили тих, хто поділяв погляди гетьмана, й разом з тим
відсіяли прихильників промосковської партії, амбіційних старшин,
бажаючих перерозподілу урядів. Так, Л. Полуботка, зміщеного на
Коломаку, І. Мазепа відновив полковником у Переяславі. Щоправда,
отримавши впливову посаду, він почав інтригувати з іншими
старшинами, Батурином, за що й був позбавлений полковницького рангу
1690 р., цього разу вже назавжди.
Загалом за п’ятирічне правління Мазепи завершився процес формування
як верхнього, так і низового ешелону його команди. Досить сказати,
що полковники-соратники гетьмана, очолюючи полки, проводили значну
кадрову ротацію. За п’ять років І. Мазепа підібрав, завербував до
гетьманської команди великий прошарок козацької еліти. Вона не
тільки визнавала його владу, але й великою мірою вже залежала від
неї. У 1687, а особливо у 1689-1692 рр. гетьман підписав сотні
земельних універсалів. Старшини як власники володінь були
зацікавлені у збереженні влади гетьмана, оскільки його скинення
автоматично призводило до перерозподілу рангової власності. Новий
керманич, його партія урядовців могли здійснити невигідний переділ
здобутого. А це не було в інтересах більшості. Вона бажала
стабільності, збереження набутих привілеїв. Навіть старшини, які з
тих чи інших причин втратили генеральні чи полковницькі посади (Р.
Дмитрашко, Л. Полуботок, Г. Гамалія) були підкуплені статусом
значних військових товаришів, за ними зберігалися великі рангові
володіння.
Другий етап формування гетьманської команди 1693-1707 рр. мав
істотні відмінності від попереднього. У цей період гетьман не робив
кардинальних кадрових перестановок. Його задовольняв підібраний у
перше п’ятиріччя склад соратників та підлеглих. Здебільшого вакансії
на генеральних, полкових урядах з’являлися після смерті старшин. У
1690-х рр. померли А. Гамалія, С. Забіла, І. Стороженко, Я. Лизогуб,
Ю. Лизогуб, у 1702 р. – В. Борковський, у ході Північної війни
загинули М. Миклашевський, І. Мирович та інші.
Лише деякі зміщення були пов’язані з несумлінним виконанням
обов’язків, міжстаршинськими інтригами (І. Іскра, К. Мокієвський, І.
Черниш), але жодне з них не сталося, наприклад, через посягання на
зміну лідера Гетьманщини.
Важливим і принциповим моментом кадрової політики І. Мазепи впродовж
1690-х – початку 1700-х рр. була його ставка на людей освічених,
ерудованих. Гетьман як знавець філософії, риторики, кількох
іноземних мов залучав до співпраці випускників як українських, так і
закордонних навчальних закладів (І. Зарудний, П. Орлик). Але
пріоритетні позиції в оточенні І. Мазепи займали передусім
випускники Києво-Могилянської колегії, спудеєм якої у 1650-х рр. був
він сам.
Здобувши освіту у Києві, діти впливових родин Лизогубів, Гамаліїв,
Мировичів, Герциків, Максимовичів виконували різноманітні доручення
гетьмана, отримували високі урядові посади і ставали наближеними І.
Мазепи. Перш ніж посісти впливове становище у Батурині, пройшли
повний курс навчання у Києві два племінники І. Мазепи – Іван
Обидовський та Андрій Войнаровський.
Залучаючи молодь до співпраці, гетьман цілеспрямовано готував
патріотично-свідому зміну собі, старшинській верхівці. “Ніхто бо не
міг краще обробити людину, притягти її до себе, згадував пізніше
однокурсник І. Обидовського П.Орлик. – Не осягнувши з першого разу
своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки
не зробив її своєю” .
Третій етап істотних кадрових корекцій у гетьманській команді
відбувся у 1708 р. Напередодні цього у колі однодумців та соратників
І. Мазепи визріла опозиція, невдоволена його пасивністю в обороні
українських прав і свобод, тривалим самовладним правлінням. Саме
останнє спонукало одного з лідерів старшинської еліти В. Кочубея
написати донос у Москву, аби з допомогою Петра I привести до влади
нового керманича, який би був уважнішим до оточення, рішучіше
захищав Гетьманщину у реаліях наступу російського абсолютизму.
Царське ставлення до донощиків як наклепників завдало відчутного
удару опонентам гетьмана. І. Мазепа, на відміну від власної практики
1688 р., не почав вишукувати в оточенні ворогів, прихованих
заколотників. Знаючи погляди, інтереси генералітету, гетьман швидко
опанував ситуацією і рішучими діями, настирливістю зумів згуртувати
старшину у відповідності до їхніх настроїв на антимосковську акцію,
до якої він готувався багато років поспіль. Перед її початком І.
Мазепа заповнив існуючі вакансії, ввів до складу старшинського
генералітету ряд осіб, яких добре знав. І. Ломиковський зайняв
посаду генерального обозного якраз напередодні повстання, у 1707 р.
Весною 1708 р. уряди генерального писаря гетьман доручив П. Орлику,
генерального судді – В. Чуйкевичу, генерального осавула – М.
Гамалії, Д. Максимовичу, генерального хорунжого – І. Сулимі,
генерального бунчужного – Ф. Мировичу. Тоді ж київським полковником
призначено Ф. Коровченка, стародубським – І.Скоропадського.
З цих переміщень видно, що переважна більшість посадовців піднялася
на одну-дві сходинки у вищі уряди в ієрархії генеральної старшини
(І. Ломиковський до кадрової ротації був генеральним осавулом, М.
Гамалія – генеральним хорунжим, Д. Максимович – генеральним
бунчужним, П. Орлик та В. Чуйкевич – реєнтами Генеральної
канцелярії), або посіли впливовіші посади (І. Скоропадський).
Разом з тим у двох полках – Переяславському і Ніжинському залишилися
два наказні полковники – С. Томара та Л. Жураковський. Навіть після
смерті 1707 р. у полоні переяславського полковника І. Мировича І.
Мазепа не поспішав висунути на його уряд заміну. Очевидно, він
тримав дві впливові посади для свояків (зокрема для племінника А.
Войнаровського).
Після початку акції визволення у листопаді 1708 р. гетьман призначив
полковниками у Чигирин К. Мокієвського, у Корсунь – А. Кандибу. Крім
того, дещо раніше були поставлені полковниками у Брацлаві (з червня
1708 р.) – колишній дубосарський полковник Г. Іваненко , у Могилеві
– С. Волошин, у Богуславі – С. Самусь, у Білій Церкві – М.
Омельченко.
За правління І. Мазепи до управління автономією прийшла старшинська
еліта, яка за два десятиліття тісно переплелася родинними зв’язками.
І. Мазепа сформував команду, яка, поступово оновлюючись,
поєднувалася спільними зв’язками, взаємозалежністю, турботою про
становище в Україні, необхідністю пошуків шляхів поліпшення її долі.
Тягар безперервних війн Петра І, посилення російського абсолютизму
викликали закономірне занепокоєння у старшинському колі. Саме через
ці обставини наближений генералітет Мазепи зіграв визначальну роль у
підштовхуванні свого керманича до вирішального кроку у житті
Гетьманщини. Аналіз діяльності провідних діячів доби 1687-1709 рр.
дає можливість зробити такі важливі висновки:
– сформована І.Мазепою команда була загалом опозиційною до царської
колоніальної політики;
– оточення гетьмана позитивно ставилося до зміни протекції як
найбільш реального шляху виходу з кризової ситуації, в якій
опинилась Україна;
– підбір і розстановка кадрів здійснювалися Батурином з урахуванням
негативного щодо Росії орієнтаційного потенціалу кандидата на
посаду.
Поразка мазепинців – не свідчення відсутності реальної команди
соратників і співпрацівників в оточенні гетьмана перед акцією
повстання. Трагедія козацької верхівки, самого І.Мазепи у тому, що
вони, маючи високі помисли, водночас були обмежені у власних
можливостях здійснення свого задуму. Великі сподівання мазепинців на
армію Карла ХІІ не справдилися: шведські війська, пошарпані в боях з
росіянами, не демонстрували на українських теренах боєздатну силу.
Великий же духовний, інтелектуальний потенціал оточення І.Мазепи сам
по собі не являв загрозу для Росії, людські ресурси якої у
кільканадцять разів переважили можливості України.
І все ж посіяні І.Мазепою зерна сумнівів щодо залежного статусу
Гетьманщини, необхідності перемін, незважаючи на жорстоке придушення
повстання 1708-1709 років, найсуворіше винищення всіляких
інформаційних носіїв про задуми його поводирів, проростали час від
часу через роки , десятиліття, століття життєдайними паростками
пробудження нації.
|
