|
Анатолій Павко
(Київ)
ПАРТІЙНА СИСТЕМА СХІДНОЇ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ ХІХ СТ. – 1917 Р.)
Одним із магістральних напрямків сучасних історико-політичних
досліджень стає комплексний аналіз всього спектра сил, класів,
партій, які беруть участь у суспільно-політичному житті. Їхнє
співвідношення визначає в кінцевому рахунку результати будь-якого
соціального конфлікту [1].
Серед актуальних проблем політичної історії України модерної доби
(кінець ХІХ ст. – 1917 р.) важливе місце посідають питання пов’язані
з дослідженням історичних витоків, процесів становлення, еволюції,
функціонування партійних систем Наддніпрянщини та Наддністрянщини у
зазначений період.
Зробимо спробу з’ясувати сутність зазначеної історико-політичної
категорії та її значення у вивченні вузлових проблем політичної
історії України імперської доби. Зазначимо, що під партійними
системами зарубіжні політологи традиційно розуміють стабільні,
тривалі зв’язки партій між собою, а також з іншими державними та
суспільними інститутами [2]. На думку відомого російського історика
С.В. Леонова, партійна система, яка склалась у Росії наприкінці ХІХ
– початку ХХ ст. – це сукупність політичних партій, яка
характеризувалась певною внутрішньою структурою, логікою розвитку та
місцем у політичній системі суспільства [3].
Виникнення та становлення партійної системи у Східній Україні на
межі ХІХ – ХХ століть стало логічним завершенням процесів політичної
емансипації українців у Росії, важливою ознакою модернізації
громадського життя у Наддніпрянщині, його еволюції у напрямку
європейських демократичних тенденцій.
У структурному відношенні партійна система Наддніпрянської України
кінця ХІХ – початку ХХ ст. увібрала в себе як українські, так і
інонаціональні угруповання. У ролі останніх, зокрема, виступали
російські політичні партії та організації. Ця специфіка структури
партійної системи Східної України віддзеркалювала дуалізм
політичного життя наддніпрянських українців. З нашої точки зору,
партійні системи, які виникли на загальноукраїнському просторі у
розглядуваний період – це сукупність національних та інонаціональних
партійно-політичних угруповань, які в модерну добу шляхом політичної
боротьби та співробітництва намагались реалізувати власні програмні
положення [4]. У сучасній вітчизняній історичній літературі
дослідники нерідко змішують термінологічні поняття “партійна
система” та “багатопартійність”, не проводять чіткого водорозділу
між ними [5]. У цьому зв’язку нагадаємо, що сутнісне розуміння
багатопартійності передбачає лише функціонування у країні декількох
політичних партій, а не їх взаємодію [6].
Зазначимо, що до складу партійної системи російської України кінця
ХІХ – початку ХХ ст. входило понад 20 українських партій та
організацій. У ролі інонаціональних партійно-політичних утворень
виступало понад 30 російських політичних партій та об’єднань [7].
Основними елементами динамічної партійної системи Східної України
були українські та російські політичні партії, що постійно
еволюціонували. Саме їх боротьба та взаємодія створювала відношення
партійної системи.
Політичні партії, які були створені у підросійській Україні, не
тільки боролись за владу, але і намагались через призму своєї
ідеології висловлювати різноманітні соціальні інтереси та
реалізовувати свої доктрини на практиці. Конкуренція між партіями
являла собою, таким чином, і конкуренцію моделей державного,
суспільного устрою Росії та України. Аналіз партійної системи країни
відкриває нові можливості у дослідженні особливостей та динаміки
політичного процесу, а також ідеологічного середовища Наддніпрянщини
у тогочасний період. Такий підхід дозволяє не тільки краще осмислити
діяльність та історичні шанси різних партій, але і в певній мірі
подолати ізольованість досліджень політичних подій 1917 р.,
пов’язати їх з провідними тенденціями політичного та ідеологічного
розвитку Росії та України, з нових позицій оцінити вірогідність чи
закономірність захоплення політичної влади більшовиками,
проаналізувати інші альтернативні варіанти суспільного розвитку, які
в силу певних історичних обставин так і не були реалізовані.
Дослідження партійної системи Східної України кінця ХІХ –початку ХХ
ст. як у зарубіжній, так і у вітчизняній історіографії здійснюється
досить повільно. В останніх узагальнюючих працях з історії
українських та російських партій фактично не використовуються
поняття партійної системи [8]. Проте сама логіка розвитку новітнього
історіографічного процесу, а також потреба в осмисленні формування
сучасної партійної системи України актуалізують дослідження даної
проблеми.
Якщо наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття,
українська та російська історична наука вела жорстку боротьбу,
спрямовану на подолання ідеологічних стереотипів у дослідженні
історії політичних партій України дореволюційного періоду, за
подолання догматичних положень марксистсько-ленінської методології
при вивченні історико-політичної проблематики, ініціювала розробку
теоретико-методологічних та концептуальних проблем, то сучасний
період в історіографії характеризується залученням до наукового
обігу нових джерел, висвітленням конкретно-історичних сюжетів,
певним послабленням науково-пізнавального інтересу до методологічних
проблем. Суттєво гальмує вивчення теоретичних, узагальнюючих проблем
відсутність розробленого нового наукового апарату. На думку
російських дослідників, методологічний вакуум, який продовжує ще
існувати після втрати ленінської монополії на наукову істину, може
заповнити, з врахуванням російської специфіки, розроблений та
апробований у всьому світі політологічний апарат. Його
“інтернаціональна природа” потенційно створює теоретичне підґрунтя
для компаративістських досліджень [9].
Гострою проблемою для історико-політичної науки є перегляд прийнятої
в радянській історіографії класифікації партій. Її класовий
детермінізм спотворював реальну картину партійного життя через
абстрактність поняття “класового” інтересу, а також через
ігнорування відносної самостійності політичної сфери Росії кінця ХІХ
– початку ХХ ст. В останні роки дослідники відмовляються від
класового критерію, проте нова класифікація ще не викристалізувалась
в повній мірі. Більш коректним є використання ідеологічного
критерію. Так, за ідеологією та світоглядними засадами українські
політичні партії та організації Наддніпрянщини кінця ХІХ – початку
ХХ ст. можна поділити на три основні групи:
1) соціалістичні (РУП, УСП, УПСР, УСДРП, “Спілка”);
2) ліберальні ( Загальна українська безпартійна організація, УДП,
УРП, УДРП, Товариство українських поступовців);
3) національно-радикальні (Братство тарасівців, УНП).
Сучасні російські історики, виходячи з того, що ідеологія є базовою
системою цінностей партії, однією з основних її характеристик,
запропонували альтернативні варіанти класифікації партійних
угруповань в Росії початку ХХ ст. Так, авторський колектив видання
“Политические партии России. Конец ХІХ –первая треть ХХ века.
Энциклопедия” (М., 1996) поділив російські партії на три табори:
консервативні, ліберальні й соціалістичні [10]. Модифікований
варіант класифікації російських партій початку ХХ ст. за
політико-ідеологічним критерієм належить авторам підручника “История
политических партий России” (М., 1994). Схема їх класифікації
російських партійно-політичних утворень має такий вигляд: а)
соціал-демократичні (більшовики та меншовики); б) неонародницькі
(соціалісти-революціонери, народні соціалісти, анархісти); в)
ліберально-буржуазні й право-буржуазні (кадети, прогресисти,
октябристи); г) консервативно-монархічні [11].
У відповідності з ідеологічним критерієм російські партії поділяють
також на соціалістичні (заперечували приватну власність і
орієнтувалися в перспективі на здійснення тієї чи іншої моделі
соціалізму), ліберальні, традиціоналістсько-монархічні та
“національні” (розглядали ідеологічні доктрини через призму
національних, а не великодержавних інтересів) [12].
З точки зору ідеологічних парадигм українські історики серед
розмаїття політичних партій Росії виділяють такі їх групи: праві,
ліберальні, революційно-демократичні, робітничі [13].
Незважаючи на певні відмінності в наведених вище схемах класифікації
російських й українських партій, спільним для них є те, що кожний
партійно-політичний напрям має складну внутрішню диференціацію. Так,
ліберальні партії мали орієнтацію або помірковано-консервативну, як
октябристи, або радикальну, як кадети. В ідеологічному блоці
соціалістичних партій (есери, соціал-демократи) виразно виділялися
помірковано-революційні (енеси, меншовики) і екстремістські
(більшовики, есери-максималісти).
Слід наголосити на тому, що ідеологічний критерій не може бути
вичерпним із врахуванням конкретних історичних обставин може бути
доповнений іншими класифікаційними критеріями, наприклад за
використанням тактичних засобів для реалізації програмних завдань;
за політичним підходом до вирішення українського питання, тощо.
Проте в цілому саме ідеологічний критерій найбільш вірно передає
сутність тих чи інших партій і значно розширює можливості системного
аналізу політичних угруповань.
Вихідним пунктом аналізу становлення партійної системи в Східній
Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. є дослідження провідних
тенденцій та особливостей соціально-економічного, політичного та
духовного розвитку Наддніпрянщини у зазначений період. Важливою її
рисою була незавершеність процесів капіталістичної модернізації
економіки регіону, яка виявлялась в існуванні численних пережитків
кріпосництва (поміщицькі латифундії, відробітки, викупні платежі,
становість). Незважаючи на інтенсивний промисловий розвиток України
в індустріальну добу, формування ринкових відносин, її економіка
мала переважно аграрний характер: 81,7% населення проживало на селі;
а 51,8% всієї продукції, що вироблялася, становила
сільськогосподарська.
Загалом соціальна структура українського населення мала перехідний,
становий характер. Вплив молодої вітчизняної буржуазії не відповідав
рівню індустріального розвитку Наддніпрянської України внаслідок
значної ролі держави та іноземного капіталу на розвиток економіки
краю. Загальна кількість представників великої й середньої
торговельно-промислової буржуазії з врахуванням індивідуальних
капіталів членів торгових домів, пайових та акціонерних товариств
становила 22 892 юридичні особи, тобто приблизно 0,1% всього
населення України, чисельність якого у 1906 р. була приблизно 22,5
млн. чол. [14].
Вказуючи на самобутність російського типу капіталізму, М. Бердяєв
вказував, що Росія “поєднувала в собі декілька історичних та
культурних типів від раннього середньовіччя до ХХ століття” [15]. Це
в повній мірі стосується й підросійської України.
В результаті особливостей соціально-економічного розвитку
Наддніпрянщини в модерну добу значна кількість українських партій не
мала чітких, структурованих соціальних інтересів. Це в свою чергу
обумовило перетворення ідеології у найважливіший консолідуючий
чинник партійного будівництва, постійне дроблення, перманентну
генезу партій, їх опозиційність та радикалізм по відношенню до
царського режиму.
Характерною рисою партійної системи російської України було те, що
утворення нових українських партій значною мірою було викликано
еволюційними процесами у середині партійних структур. Генеза
українських партій з програмних, ідеологічних та
організаційно-політичних питань не тільки прискорювала процес
творення майбутніх партійних угруповань, а й визначала структурні
зміни у партійній системі, ступінь її динамізму. Потрібно мати на
увазі, що еволюційні процеси у середовищі українських партій у
значній мірі були обумовлені розколами, амбітністю і нетолерантністю
їх лідерів. Досить часто внутрішні суперечки всередині партійних
угруповань мали дріб’язковий, несуттєвий характер і відволікали
здорові політичні сили від вирішення нагальних практичних завдань.
Характерною особливістю партійної системи Наддніпрянщини була досить
напружена атмосфера теоретичних дискусій, ідеологічної та
організаційно-політичної боротьби як у середовищі українських
партій, так і між собою.
Поряд з цим в українських та російських політичних таборах пробивали
собі дорогу консолідаційні тенденції, які знаходили своє втілення в
проведенні тактики спільних дій, політичних компромісів.
Слід сказати про те, що на початку ХХ ст. в Східній Україні були
організаційно оформлені практично всі політичні течії. При цьому в
процесі “ембріонального”, прихованого формування партійної системи
значну перевагу отримали партійно організовані соціалісти та
націонал-радикали. Утворення ж ліберальних чи
консервативно-монархічних партій відбулось лише в 1905 – 1907 рр.
Така “затримка” була обумовлена відносною слабкістю, політичною
пасивністю російської та української буржуазії, а також авторитарним
політичним режимом, який забороняв діяльність легальних партій.
Для партійної системи Східної України початку ХХ ст. характерною
була значна питома вага “несистемних партій”. Політичні партії в
переважній своїй більшості були не тільки опозиційні по відношенню
до існуючої в Росії політичної влади, але й намагались її повалити.
В партійних системах західноєвропейських країн питома вага таких
партій була значно нижчою, оскільки більшість опозиційних, у тому
числі й соціалістичних партій, були вже інтегровані в існуючі в цих
країнах політичні режими, а тому втратила свій радикалізм.
Прикметною рисою партійної системи Наддніпрянщини були
трансформаційні перетворення в її структурі, які мали особливо
рельєфний вияв у міжреволюційний період.
У період реакції, коли урядові політичні сили повели шалений наступ
на українські партії, партійна діяльність, наприклад,
ліберально-демократичної інтелігенції була зведена нанівець. У
другій половині 1907 року УДРП поступово самоліквідувалась як
партія. Після невтішних результатів виборів до ІІІ Думи багато її
членів перейшло до російської партії кадетів. Зокрема, так зробили
члени Київської громади І. Лучинський, В. Леонтович, В. Науменко, М.
Василенко та інші [16]. Проте політичні репресії, розбивши партійні
осередки лібералів і позбавивши їх можливості легальної діяльності,
не знищили потяг поміркованих українських сил до консолідації в
єдину загальнодемократичну політичну організацію.
На з’їзді 5 вересня 1908 року було прийняте рішення про відновлення
колишньої Загальної української безпартійної організації, що
існувала в 1897 – 1904 роках, але вже під іншою назвою – Товариство
українських поступовців. Слід наголосити на тому, що ТУП був не
партією, а “свого роду союзом різнопартійних поступових українців,
які об’єдналися на загальній платформі для оборони спільних
національних, політичних і культурних домагань” [17]. В своїй
діяльності Товариство українських поступовців керувалося не
програмою, а політичною платформою, яка будувалася на визнанні
пріоритетних принципів автономії, конституціоналізму й
парламентаризму. Тому не випадково, що до складу товариства увійшли
різнорідні політичні елементи –ліберально настроєні
радикал-демократи, частина членів УСДРП, Української народної партії
(УНП).
Один з лідерів українських есерів М. Ковалевський, високо оцінюючи
місце і роль ТУПу у громадсько-політичному житті Наддніпрянщини у
між революційний період, підкреслював, що “до цієї організації
належала вся еліта старшого українського громадянства, і вона міцно
тримала руку на пульсі політичного життя... Жодна із впливових
російських політичних партій не могла ігнорувати ТУПу, коли йшлося
про якусь політичну акцію на Україні” [18].
Глибокі трансформаційні перетворення відбулися у 1907 –1917 роках не
тільки в ліберально-демократичному, але і в соціалістичному та
націонал-радикальному політичному таборах. Ці зміни визначали
динаміку розвитку партійної системи Східної України на початку ХХ
ст. Всебічний, комплексний аналіз трансформаційних змін в структурі
партійної системи Наддніпрянщини імперської доби є важливим напрямом
наукових історико-політичних розвідок.
Література
1. Мойсієнко В. Рецепція ідей лібералізму в суспільно-політичній
думці України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. // Людина і
політика. – 1999. - № 4. – С. 53.
2. Журавлёва Л. Политические партии и партийные системы //
Социально-политический журнал. – 1996. - № 3. – С. 70.
3. Леонов С.В. Партийная система России (конец ХІХ в. – 1917 год) //
Вопр. истории. – 1999. - № 3. – С. 29.
4. Павко А.І. Повчальний досвід вітчизняної історії: політичні
партії і організації у громадському житті України модерної доби. –
К., 2002. - С. 76 – 77.
5. Вєтров Р.І., Донченко С.П. Політичні партії в Україні в першій
чверті ХХ століття (1900 – 1925 рр.). – Дніпропетровськ-
Дніпродзержинськ, 2001. С. 9; Донченко С.П. Ліберальні партії
України (1900 – 1919 рр.). – Дніпродзержинськ, 2004. - С. 3.
6. К истории политических партий России // Вопр. истории КПСС. –
1991. - № 5. – С. 156.
7. Павко А.І. Повчальний досвід вітчизняної історії: політичні
партії і організації у громадському житті України модерної доби. –
К., 2002. С. 385.
8. Леонов М.И. Партия социалистов-революционеров в 1905 –1907 гг. –
М., 1997; Головченко В.І. Від “Самостійної України” до “Союзу
визволення України”: нариси з історії української соціал-демократії
початку ХХ ст. – Харків, 1996; Вєтров Р.І. Політичні партії України
на початку ХХ століття (1906 – 1925 рр.). – Дніпродзержинськ, 1997;
Колесник В., Рафальський О., Тимошенко О. Шляхом національного
відродження. Національне питання в програмах та діяльності
українських партій Наддніпрянщини: 1900 – 1907. – К., 1998; Вєтров
Р.І., Донченко С.П. Політичні партії в Україні в першій чверті ХХ
століття (1900 – 1925 рр.). – Дніпропетровськ- Дніпродзержинськ,
2001; Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія:
витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ ст. – 1939
рік). – К., 2002; Донченко С.П. Ліберальні партії України (1900 –
1919 рр.). – Дніпродзержинськ, 2004.
9. Леонов С.В. Партийная система России (конец ХІХ в. – 1917 год) //
Вопр. истории. – 1999. - № 3. – С. 29 – 30.
10. Политические партии России. Конец ХІХ – первая треть ХХ века.
Энциклопедия. – М., 1996. - С. 5.
11. История политических партий России: Учебник для студентов вузов,
обучающихся по специальности “История”. – М., 1994. - С. 3.
12. История национальных политических партий России: Материалы
международной конференции. Москва, 21 – 22 мая 1996 г. – М., 1997.
13. Калмакан І., Бриндак О. Виникнення та еволюція національної
партійної системи в Україні в ХХ столітті. Дослідження. –Одеса,
1997. - С.32.
14. Павко А.І. Історія України (1900 – лютий 1917 р.). – К., 1997. -
С. 27.
15. Бердяев Н.А. Судьба России. – М., 1990. - С. 73.
16. Павко А.І. Товариство українських поступовців: маловідомі
сторінки // Віче. – 2000. - № 3. – С. 122.
17. Дорошенко Д. Українство в Росії. Новійші часи. – Відень, 1916. -
С. 110.
18. Ковалевський М. При джерелах боротьби. – Інсбрук, 1960. - С.
107.
|
