|
Людмила Новікова
(Одеса)
ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНОЇ МЕТОДОЛОГІЇ У НАУКОВОМУ ДОРОБКУ ОДЕСЬКОГО
ТОВАРИСТВА ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ
Одеське товариство історії та старожитностей (далі – ОТІС або
Товариство) зіграло велику роль у розвитку досліджень історії
Південної України, у поєднанні зусиль істориків та аматорів на шляху
виконання окреслених програмними документами цієї установи завдань.
Час, на який припадає утворення ОТІС, згідно своєрідній
історіографічній самосвідомості періоду, був часом історичним
[32:108]. З одного боку, історія стала відігравати роль дискурсу
суспільної думки, з іншого – розвивалася як наука, на що вказують,
зокрема, методологічні пошуки. Гострота проблеми підтверджується
також і науковими дискусіями першої половини ХІХ ст.
З огляду на складність процесу розвитку історичної науки у цей
період та появу характерних ознак ми, керуючись завданням визначити
позицію ОТІС у питаннях історичної методології [28:3-4], зупинили
свою увагу в основному на часі утворення та початковому етапі
історії цієї наукової установи, який визначається сучасними
дослідниками як 1839 середина 1850 х рр. [33:127].
Історіографія проблеми, як і дослідження методологічного аспекту
історії історичної науки у межах Російської імперії першої половини
ХІХ ст., має обмежений характер. Серед загальних праць, присвячених
теоретико методологічним проблемам періоду, звертає на себе увагу
робота А. Афонюшкіної [2], у якій дослідниця виявляє європейські
впливи на розвиток методології російської історичної науки, а також
вказує на формування самостійних специфічних рис російської
історіографії у 20 30 х роках ХІХ ст. У загальних працях ХІХ ст. з
історії діяльності ОТІС (В. Юргевича, Ф. Бруна, А. Маркова)
дослідники мало зупиняються на цих питаннях, здебільшого включаючи
до своїх праць відомості про “програмні промови” та цитуючи Устав
Товариства, іноді тільки перший, 1839 р. [5; 14; 35]. Побіжно
згадується про методологію установи у праці (тезах) І. Чернякова
[25:3-5]. Окремі моменти розглядаються у біографічних дослідженнях,
присвячених членам ОТІС [9:230-231, 234]. Серед новітніх праць
необхідно вказати на монографію В.М.Хмарського, присвячену
археографічній діяльності Товариства [33].
Головними джерелами є видання Товариства, у тому числі промови
членів-засновників на урочистих засіданнях ОТІС, присвячені
безпосередньо проблемам методології, а також література
історіографічного, теоретико методологічного і джерелознавчого
характеру першої половини ХІХ ст.
Питання, пов’язані з історичною методологією у доробку Товариства,
можна умовно (вони часто виступають як органічна єдність) поділити
на дві категорії: загальні підходи та конкретні методи.
Загальні підходи. У 30 40 і роки ХІХ ст. під впливом, зокрема,
романтичної історіографії, утверджується ідея особливого історичного
шляху Росії [30:5; 17:99]. Одним з аспектів цієї ідеї, на наш
погляд, є визнання особливого характеру місцевої історії окремих
регіонів, з яких складалась імперія, що у теоретичному аспекті
діяльності ОТІС отримало зовнішнє оформлення у наголосі на
регіональному аспекті історичних та статистичних досліджень.
Відповідним було і суспільне сприйняття результатів діяльності
Товариства. У рецензії на перший том “Записок Одесского общества
истории и древностей” (далі – ЗООИД або Записки) (1844) вказувалося,
що вони відповідають сучасним завданням: “Каждая область [России]
имеет свой местный, более или менее ей одной принадлежащий характер,
свои нравы и обычаи, поверья и предания, свои памятники и
особенности в языке и быте общественном. Совокупность таких
особенностей определяет самостоятельный характер области, которым в
свою очередь, условливается ее историческая судьба, ее степень
участия в общей истории страны и народа, которым она принадлежит.
Дело областной литературы заключается в том, чтобы все это собрать,
описать и объяснить” [1].
Необхідно відмітити, що “регіоноцентричний” підхід вперше
сформульований в Одесі у франкомовній праці Г. де Кастельно ще на
початку 20 х років, розвинутий представниками одеської творчої
молоді – випускниками Московського університету, і утверджений у 30
х роках працями регіонального історика А.О.Скальковського. Однак то
були спроби окремих істориків або невеликих гуртків. У межах
Товариства подібний підхід набув нового, універсального значення. У
російській історіографії на початку ХІХ ст. Буле використовує по
відношенню до історії Російської імперії вираз “история Севера”,
однак зі змісту його бібліографічної праці, наведеного А.
Старчевським, можна побачити, що ця історія включала і скіфські часи
тощо [24:82-94]. У матеріалах, пов’язаних з діяльністю ОТІС,
з’являється нове поняття – історія Південної Росії [26:4; 29:1] або
Новоросійського краю.
З іншого боку, визнання особливості історичного процесу стало однією
з причин того, що у Товаристві стало можливим обговорення власної
парадигми регіонального розвитку, що пропонувала об’єднати історію
південних слов’ян та історію Південної Росії. Крім того, такий
підхід представляє собою закономірний прояв загальних тенденцій у
розвитку суспільної думки та історичної науки періоду. Слов’янофіл
М. Коялович вказував у цілому слушно на роль А. Шльоцера та низки
інших істориків у формулюванні специфічної парадигми російської
історії, у якій слов’янський елемент не займає виключного становища,
відсувається на задній план висновками про німецький та
візантійський культурний впливи [11:230]. Реакцією на такий підхід
стало зростання інтересу у окремих представників російської та
української історичної науки до теоретичних висновків Ю. Венеліна та
П. Шафарика щодо історичної ролі слов’ян.
Прибічниками слов’янської історії та культури виступають окремі
члени Товариства, у тому числі так звані члени-засновники, які
задовго до створення установи виявляють інтерес до проблем
слов’янської історії та культури, у яких цей інтерес виховується у
стінах Московського та Віленського університетів завдяки лекціям М.
Каченовського, І. Лобойко, Й. Лелевеля. Більше того, М. Каченовський
до 1830 р. не тільки висловлював думки щодо “общеславянской древней
истории”, однак і поділяв погляди Еверса, який пов’язував походження
русі з хазарами, що водночас означало визнання походження русі з
півдня. Серед вихованців згаданих університетів слід вказати на М.
Мурзакевича, М. Кир’якова (члени-засновники), А. Скальковського
[21:90; 19:68; 10:17-19]. Після виходу з університетів колишні
студенти продовжували зберігати і плекати інтерес до історії та
культури слов’ян. М. Мурзакевич, прибувши на службу до Одеси, яка у
30 40 х роках ХІХ ст. стала значним центром болгарського
просвітницького руху, на початку 30 х років став членом “домашнього
гуртка” одного з перших дослідників історії болгар Ю. Венеліна
[19:68]. М. Кир’яков здійснює подорожі по слов’янським землям.
Слід також згадати про те, що М. Каченовський, М. Погодін, І.
Снєгирьов, М. Надєждін та М. Максимович були обрані членами
Товариства вже 23 квітня 1839 р., з яких найбільшу активність на
сторінках Записок виявили М. Надєждін та М. Погодін. Вони обидва
висловлювали переконання у важливості історії слов’янських народів
для історії російської [20:ІХ]. Прихильником слов’ян був і президент
Товариства Д. Княжевич.
З іншого боку, звернення до слов’янської історії носило
гносеологічне значення для дослідження історії краю. Подібний погляд
висловлював ще З. Доленга-Ходаковський [24:103]. Як відзначав О.
Стурдза, дослідження історії “Южной России” відбувається шляхом руху
назустріч археологів та дослідників писемних джерел, однак вони
можуть “не сойтись никогда в одной точке”, тому що мало джерел до
періоду з IV до XV ст. І дослідник ставить питання: “Летописи
соседних земель, на коих обитают племена славян и потомки римлян – я
разумею Сербию, Венгрию, Трансильванию и Дакию – уже ли не помогут
нам на стропотных стезях исследования?” [26:6-7].
На сторінках ЗООИД виступив з відповідною пропозицією нової
парадигми М. Надєждін. Він висловив думку, що історію Південної
України (Новоросійського краю, Південної Росії) слід розглядати не з
точки зору ролі скандинавів в історичному розвитку, а у тісному
зв’язку з південнослов’янською історією [18:528-530]. Однак вже у
другому томі ЗООИД (1848 1850) подібні заклики зникають, що
пов’язано, ймовірно, з ліквідацією Кирило-Мефодіївського товариства.
Одним з загальних методологічних підходів у діяльності Товариства на
вказаному етапі є фактично включення історії першого тисячоліття до
н. е. у межі давньої історії Південної Росії (Новоросійського краю)
у той час, коли по відношенню до історії Російської імперії у цілому
класична давнина включається у межі доісторичного періоду [24], а
давня історія починається з часу утворення Київської Русі. Такий
підхід до періодизації був зумовлений особливостями методологічної
теорії першої половини ХІХ ст., якою передбачалося, що прагматична
історія починається з того часу, який знаходить відображення у
писемних джерелах (наприклад, у літописах). В Одесі перші спроби
періодизації історії регіону відносяться ще до кінця 10 початку 20 х
років ХІХ ст. Мається на увазі періодизація, встановлена для регіону
частково ще Г. де Кастельно [36:4]. Продовжили традицію кілька
майбутніх членів ОТІС, що ще на початку 30 х років в межах наукового
гуртка, створеного в Одесі, визнали поділ історії регіону на давню
(від Геродота до козацтва або до XVI ст.) та нову, маючи на увазі
під давньою історією період, висвітлений у працях класичних авторів
[19:89; 23:42]. Про необхідність досліджувати давню та нову історію
краю йшла мова і у програмних документах ОТІС [7; 27:4].
На наш погляд, завдання інтеграції класичного періоду в історію
регіону і історію Російської імперії викликало появу у першому томі
ЗООИД праці М. Надєждіна, присвяченої Геродоту та його відомостям
щодо географії Скіфії [16]. Як стверджує автор, “древняя Скифия
превратилась в новую Россию” [16:9]. Висловлені у цій статті думки
дозволяють назвати М. Надєждіна своєрідним М. Погодіним
Новоросійського краю. Так само як М. Погодін стверджує істинність
повідомлень Нестора щодо давньої історії Російської імперії, яку він
починає з ІХ ст., оберігаючи від критики скептичної школи її
літописне підґрунтя [20], М. Надєждін доводить можливу цінність
повідомлень Геродота щодо давньої географії Південної Росії (за
умови критичного підходу до джерела), також вказуючи на крайнощі
критичного напряму в історіографії [16:6-9]. Тим самим зберігається
основа для створення прагматичної (як заснованої на даних писемних
джерел) історичної географії краю, починаючи з часів Геродота. Сам
М. Надєждін уникає висновків щодо початку прагматичної історії зі
скіфських часів, вказуючи, що виявлення ступеню вірності повідомлень
Геродота за допомогою порівняння з місцевістю дозволить багато чого
прояснити в “введении в нашу отечественную историю” [16:10]. Однак
очевидно, що він вказує на можливості для появи таких висновків у
майбутньому, після проведення ґрунтовної роботу по аналізу
повідомлень Геродота. Отже, ОТІС продовжило у програмних документах
справу інтеграції подій першого тисячоліття до н.е. у давню історію
регіону, що було характерно для місцевій історіографії ще до
створення цієї установи, однак у першому томі ЗООИД ця праця була
призупинена з тим, щоби підняти її на новий рівень, пов’язаний з
ґрунтовим аналізом вірогідності писемних джерел. Це давало
можливість у теоретичному відношенні відмовитися з часом від
існуючої у російській історіографії традиції включення цих подій до
доісторичного періоду, що викликано було міркуваннями
методологічного характеру, і з повним правом віднести їх до давньої
історії краю.
У кінці 30 на початку 40 х років ХІХ ст. теоретично розроблене
завдання створення прагматичної історії – історії, яка встановлює
між окремими фактами внутрішній зв’язок, виявляє причини подій,
закономірно породжувало у дослідників думку про необхідність
підготовчого періоду до цієї праці, присвяченого збиранню джерел і,
відповідно, фактичної інформації [32:91-92; 30:6]. Поряд з цим
висловлюється і протилежна на перший погляд думка, що історики не
мають відмовлятися від історичної праці, тому що інакше не буде
розвиватися історична наука, яка на кожному етапі розвитку має свої
особливості [20:ХІІ-ХІІІ]. Певним відображенням цих двох позицій
виступає еволюція уставів ОТІС, у яких при визначенні мети
діяльності установи відбувся перехід від інформаційної спрямованості
та накопичення матеріалу [29:1-2] до наголосу на дослідницьких
формах діяльності у галузі історії, археології та статистики
(останнє було, на наш погляд, не тільки підпорядковано меті збирання
відомостей для майбутньої історії регіону, однак виявляло певний
вплив методології державознавства) Новоросійського краю, не
відмовляючись від нагромадження джерел [33:80-81].
Незважаючи на еволюцію у питаннях мети Товариства, необхідність
створення прагматичної історії, як було вказано, органічно
породжувала потребу у збиранні історичних фактів, і це стало однією
з причин того, що актуальним для цієї установи залишається завдання
нагромадження джерел, створення своєрідного архіву для написання
історії, статистики, географії та ін. Новоросійського краю. З іншого
боку, необхідність встановлення історичної істини і вплив
методології романтичної історіографії та державознавства призвели до
усвідомлення необхідності накопичення і використання в історичному
дослідженні різних видів джерел (писемних – офіційних актів, творів
античних авторів; фольклорних, географічних, етнографічних,
археологічних) а також джерел, різних за походженням з точки зору
етнічної [27:5 і далі].
Таким чином, нагромадження джерел виступало в ролі одного з важливих
методів історичного дослідження. На рівні окремих персоналій,
пов’язаних з Товариством, переконання у необхідності подібної
діяльності підготовчого характеру для створення справжньої історії
формувалося під час навчання у російських університетах, в Одесі
також стало одним з завдань згаданого вище наукового історичного
гуртка в Одесі, створеного на початку 30 х років ХІХ ст. Основні
напрямки діяльності Товариства були запропоновані його президентом
Д. Княжевичем у доповіді, яку він виголосив 4 лютого 1840 р., з
характерною назвою : “О способах к достижению цели, предположенной
уставом Одесского Общества любителей истории и древностей”
[27:1-20]. Одним з них президент назвав створення “Memoria populorum”
Новоросійського краю – збірку витягів з різних писемних джерел з
інформацією про регіон, на зразок праці Стріттера [27:15]. Згодом на
методологічну важливість подібного видання, що включало б відомості
античних авторів, вказував і О. Стурдза: “с помощью подлинных
извлечений, сжатых в один богатый свиток, мы станем изучать и
вопрошать все уцелевшие памятники от Пантикапеи и Ольвии до устьев
Дуная, Том и хребта Балканских и Карпатских гор” [26:5-6] Цю роль
згодом почали відігравати, зокрема, ЗООИД, здійснюючи спеціальну
програму видання [7].
Як один з загальних підходів виступає визначення програмою видання
ЗООИД процесу обрання предмету для дослідження або висвітлення, що
мало бути пов’язане зі з’ясуванням “темных мест” в історії краю. У
цьому ж документі визначається широке коло історичних проблем для
дослідження: матеріали мали бути історико-критичними,
етнографічними, хронологічними, історичні нариси окремих епох та
подій, біографії видатних осіб, роботи, призначені до визначення
ступеню просвіти та громадянськості різних народів [7].
Слід згадати і інші моменти на сторінках Записок, пов’язані
передусім з впливом романтизму (у тому числі згадки про І. Ґете, Ф.
Шиллера, Ж. Сісмонді [16:3; 26:8; 6:151] та вимогами методології
прагматичної історії: необхідність слідування принципу історизму
[16:7], вивчати історію регіону і країни у тісному взаємозв’язку з
історією інших регіонів, країн та народів, передусім слов’янських.
Віддається і данина державознавству [12]. Висловлена М. Надєждіним
прихильність до позиції історика, вільної від усякої
“систематической притязательности” [16:8] носила певний
позитивістський характер, хоча у цьому питанні М. Надєждін не є
послідовним, виявивши себе раніше у виданнях ОТІС прихильником
прагматичної історії і романтизму [27:25-58].
Методологічний характер мало ідеологічне підґрунтя діяльності ОТІС,
яке було пов’язано зі завданням російської історіографії інтегрувати
Новоросійський край, як і Південно-Західний, до складу імперії та
імперської історії. М. Надєждін у своїй автобіографії згадував з
приводу створення Товариства, що “покойный Д.М.Княжевич с жаром
принялся тогда за водворение в этом новом крае истинно-русского
просвещения…”. М. Надєждін, у свою чергу, стверджував споконвічну
“руськість” Новоросійського краю, чим викликав здивування навіть у
М. Погодіна [16:9; 13]. Він вказував на своєрідну місію регіональних
науковців: “может быть, нам предоставлено доказать, что наша Новая
Россия … была Старою, и самою Старою Русью!” [27: 48].
Необхідно відмітити, що публікації ОТІС, авторами яких були люди
різних поглядів і переконань, соціального походження, не завжди в
окремих питаннях демонструють послідовність. Так, незважаючи на те,
що історія козацтва у виданнях Товариства включається М. Надєждіним
до історії Південної Росії (а також історії південних слов’ян)
[18:529], на відміну від його позитивного ставлення до козацтва
згодом, хоча і продовжується включення відповідних матеріалів
[12:331], ми зустрічаємо доволі критичні висловлювання щодо цього
історичного феномена (в межах досліджуваного періоду), що,
безумовно, пов’язано з політичними подіями 40 х років і з урядовою
підтримкою діяльності Товариства, яке було повинно балансувати між
власними попередніми намірами і офіційною точкою зору в окремі
періоди.
Конкретні методи. Одним з важливих результатів діяльності Товариства
мало стати встановлення історичної істини [27:4, 13, 68]. Саме цим
пояснюється вказана у документах ОТІС методика висвітлення згаданих
“темных мест”: шляхом “свода, сличения, поверки и очистки источников”
[7]. Крім того, у галузі критики джерел можна відмітити наступні
моменти. По-перше, це відмова від крайнього скептицизму у ставленні
до писемних джерел, що спричинено впливом романтичних тенденцій, які
відкривають нові обрії для визначення вірогідності пам’яток.
Надєждін, посилаючись на ідеї відомого німецького поета-романтика
Гете, дійшов висновку, що причини помилковості висновків
археографічної критики та герменевтики полягають у тому, що вчені
зосереджуються тільки на тексті писемної пам’ятки, і ввів так зване
“золоте правило”: “…всякой памятник должен быть изучаем на своей
родине, в непрерывном, непосредственном сличении с живою,
действительною природою [16:3, 7]. З іншого боку, маємо на сторінках
ЗООИД приклади раціонального скептицизму по відношенню до даних
Птоломея [4].
На сторінках Записок присутнє усвідомлення того, що не можна
опиратися на дані, пов’язані тільки з одним археологічним джерелом,
розглядати його уособлено від даних інших джерел [3:421].
Окремим публікаціям властива так звана екзегетична (за виразом М.
Надєждіна [17:110]) критика, яка обирає одне джерело за певний
канон. Це простежується щодо повідомлень Геродота, що було певним
чином спровоковане статтею М. Надєждіна у першому томі [3:417-418].
Серед історичних методів, які теоретично формулюються у першій
половині ХІХ ст., особливу увагу дослідників історії історичної
науки у другій половині століття привернув так званий математичний
метод вивчення минулого М. Погодіна. Вчений відмічає, що
“иностранные свидетельства, математические заключения от известного
бесспорного о неизвестном и наши летописи говорят одно. Какую
историко-критическую силу имеет это согласие!” [11:213, примеч.].
Очевидним прибічником цього методу був член-засновник ОТІС О.
Стурдза. У своєму виступі на урочистому зібранні установи 27 квітня
1841 р. він говорив про роботу дослідників писемних пам’яток, що
вони йдуть “от неизвестного к известному, от настоящего положения
края к прошедшему” [26:6]. У статтях, вміщених в ЗООИД, автори часто
вдаються до припущень, логічний ряд до яких нагадує цей метод [31;
3:417].
У статтях зустрічається актуалізація минулого, проведення паралелей
з подіями новітньої історії, що визначає предметну структуру
досліджень [3:416-417]. Серед інших історичних методів, що
використовують автори ЗООИД, слід згадати і один з самих
прогресивних – історико-порівняльний [23], і більш традиційний –
хронологічний [8]. Певні висновки можна зробити про формування у
виданнях Товариства хорологічного методу [34], що пов’язано з тим
значенням, яке його члени надавали історичній географії.
Найчіткіше малюнок методики написання розвідок проступає у працях з
археології та епіграфіки. Прикладом є робота М. Мурзакевича
“Эллинские памятники, найденные в Новороссийском крае” [15]. У цій
статті подається інформація про епіграфічні пам’ятки. Останні
розділені на окремі групи, в залежності від характеру носія напису.
Опис окремих пам’яток або певних груп дається у цілком усталеному
порядку з певними варіаціями: спочатку вказується на походження, час
знахідки, надається загальна характеристика матеріального носія
напису, далі подається текст напису в оригіналі та переклад
російською мовою. Після цього йде коментар в основному історичного
характеру та висновки автора, вирішується питання хронології
пам’ятки.
Короткий огляд особливостей історичної методології у доробку ОТІС в
обраний для дослідження період дозволяє зробити низку узагальнень.
По-перше, ця методологія формується під впливом цілої низки чинників
історіографічного, ідеологічного, історичного, персонального
характеру. По-друге, вона представляє собою дещо еклектичний і,
водночас, синтетичний феномен. Поряд з окремими ознаками романтизму
та державознавства, методологічний комплекс представляє, на наш
погляд, також і взірці, продиктовані вимогами специфічної форми
історичної методології у російській історичній науці, що теоретично
розробляється як прагматична історія. В той же час у кінці 30 першій
половині 40 х років ХІХ ст. була зроблена спроба на рівні
регіональної наукової установи надати більш індивідуальних рис
власним історичним підходам, однак вже у кінці 40 х років
спостерігається відхід від частини задекларованих раніше шляхів
проведення досліджень. У галузі конкретних методів Товариство на
сторінках своїх видань продемонструвало їх широку палітру, визначену
окремими загальними підходами.
Література
1. А. П. [Рец.] // Журнал Министерства внутренних дел. – 1845. – Ч.
48. – С. 69-77 (Отд. 6). – Рец. на: Записки Одесского общества
истории и древностей. – О., 1844. – Т. 1.
2. Афонюшкина А. В. Теоретико-методологические воззрения русских
историков второй половины 20 30 х годов XIX века // Вопросы истории
славян. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1996. – С. 52-62.
3. Беккер П. Тирас и тириты // Записки Одесского общества истории и
древностей. – 1850. – Т. 2, [ч. 2]. – С. 416-469 (Отд. 2).
4. Бларамберг И. П. Замечания на некоторые места древней географии
Тавриды // Записки Одесского общества истории и древностей. – О.,
1848. – Т. 2, отд. 1. – С. 1-19.
5. Брун Ф. Одесское Общество истории и древностей, его Записки и
археологические собрания. – О.: Печатано в тип. П. Францова, 1870. –
35 с.
6. Волков М. О соперничестве Венеции с Генуею в XIV веке // Записки
Одесского общества истории и древностей. – О., 1860. – Т. 4, отд. 2.
– С. 151-236.
7. Выписка из протокола Одесского общества истории и древностей.
Заседание 31-го мая 1840 // Одесский вестник. – 1840. – 9 окт.
8. Гавриил, архиеп. Хронологико-историческое описание церквей
епархии Херсонской и Таврической // Записки Одесского общества
истории и древностей. – О., 1848. – Т. 2, отд. 1. – С. 140-210.
9. Журба О. І. Культурна та історико-археографічна діяльність
архієпископа Гаврила (В. Ф. Розанова) в Південній Україні //
Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. 1. На пошану
професора Миколи Павловича Ковальського. – Дніпропетровськ, 1997. –
С. 220-228.
10. Зеленецкий К. Биография М. Т. Каченовского. – Одесса, 1844. – 26
с.
11. Коялович М. О. История русского самосознания по историческим
памятникам и научным сочинениям. – СПб., 1884. – 603 с.
12. Ляликов Ф. Исторический и статистический взгляд на успехи
умственного образования в Новороссийском крае // Записки Одесского
общества истории и древностей. – О., 1848. – Т. 2, отд. 1. – С.
330-356.
13. М. П. [Рец.] // Москвитянин. – 1841. – Ч. 1, № 2. – С. 547-557.
– Рец. на: Надеждин Н. О важности исторических и археологических
исследований Новороссийского края в отношении к истории и древностям
русским // Торжественное собрание Одесского общества любителей
истории и древностей, 4 февраля 1840 года. – О., 1840. – С. 25-58.
14. Марков А. Императорское Одесское Общество Истории и Древностей.
Обзор его деятельности за 1839-1888 // Вестник археологии и истории,
издаваемый Археологическим институтом. – СПб., 1888. – Вып. 7. – С.
22-33 (Отделение третье).
15. Мурзакевич Н. Эллинские памятники, найденные в Новороссийском
крае // Записки Одесского общества истории и древностей. – О., 1850.
– Т. 2, [ч. 2]. – С. 405-415 (Отд. 2).
16. Надеждин Н. Геродотова Скифия, объясненная через сличение с
местностями // Записки Одесского общества истории и древностей. –
О., 1844. – Т. 1. – С. 3-14.
17. Надеждин Н. Об исторических трудах в России // Библиотека для
чтения. – 1837. – Т. 20. – С. 93-136.
18. Надеждин Н. Отчет о путешествии, совершенном в 1840 и 1841 годах
по славянским землям // Записки Одесского общества истории и
древностей. – О., 1844. – Т. 1. – С. 518-548.
19. Николай Никифорович Мурзакевич: Автобиография / Примеч. и
биограф. очерк кн. В. Д. Дабижа. – СПб.: Тип. Балашева, 1889. –
VIII, 3, 233 с.
20. Погодин М. Исследования, замечания и лекции М.Погодина о русской
истории. – М.: В университет. тип., 1846. – Т. 1. – XXXII, 494 с.
21. Попков Б. С. Польский ученый и революционер Иоахим Лелевель:
Русская проблематика и контакты. – М.: Наука, 1974. – 211 с.
22. Скальковский А. А. Сравнительный взгляд на Очаковскую область в
1790 и1840 гг. // Записки Одесского общества истории и древностей. –
Т. 1. – С. 257-273 (Отд. 1).
23. Скальковский А. А. Участие Одессы в подвигах на поприще наук,
отечественной истории и словесности // Сын отечества. – 1842. – Ч.
3, № 5. – С. 19-68 (Отд. 5).
24. Старчевский А. Русская историческая литература в первой половине
девятнадцатого века. Карамзинский период, с 1800 до 1825 года //
Библиотека для чтения. – 1852. – Т. 112. – С. 49-108.
25. 150 лет Одесскому обществу истории и древностей. 1839-1989: Тез.
докладов юбил. конф., 27 28 октября 1989 г., г. Одесса. – О., 1989.
– 63 с.
26. Стурдза А. С. Речь, произнесенная в зале Ришельевского лицея
вице-президентом Одесского общества любителей истории и древностей
А. С. Стурдзою, по случаю торжественного собрания 27 го апреля 1841.
– О.: В Гор. тип., 1841. – 8 с.
27. Торжественное собрание Одесского Общества любителей истории и
древностей, 4 февраля 1840 года. – О.: В Гор. тип., 1840. – [IV], 73
с.
28. Унпелев А. Г., Унпелев Г. А. Историографические очерки к
проблемам методологии исторической науки. – Владивосток: Изд во
Дальневост. Ун та, 1983. – 139 с.
29. Устав Одеского общества истории и древностей. – О.: В Гор. тип.,
1839. – 19 с.
30. Устрялов Н. О системе прагматической русской истории. – СПб.: В
тип. Л. Снегирева и К, 1836. – 84 с.
31. Фабр А. О памятниках некоторых народов варварских, древле
обитавших в нынешнем Новороссийском крае // Записки Одесского
общества истории и древностей. – О., 1848. – Т. 2, отд. 1. – С.
36-46.
32. Федотов А. О главнейших трудах по части критической русской
истории. – М.: В университет. тип., 1839.-108 с.
33. Хмарський В. М. Археографічна діяльність Одеського товариства
історії та старожитностей. – О.: Астропринт, 2002. – 400 с.
34. Шабельской Л. Историческое описание реки Северного Донца, близ
Святых гор // Записки Одесского общества истории и древностей. – О.,
1848. – Т. 2, отд. 1. – С. 285-301.
35. Юргевич В. Исторический очерк пятидесятилетия императорского
Общества истории и древностей. – О.: Тип. А. Шульце, 1889. – 121 с.
36. Castelnau, G. de. Essai sur l’histoir ancienne et moderne de la
nouvelle Russie. – Paris, 1820. – T. 1. – 355 p.
|
