|
Олександр Музичко
(Одеса)
„КИЇВСЬКА ШКОЛА ІСТОРИКІВ ЗАХІДНОРУСЬКОГО ПРАВА”:
ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ВИВЧЕННЯ
Сучасні українські та російські автори історіографічних праць досить
часто в тій чи іншій мірі торкаються проблеми історіографічних шкіл.
Це свідчить про велику актуальність теми в історичній науці цих
східноєвропейських держав. Увагу історіографів привертають як суто
теоретико-методологічні, так і фактологічні питання1. Важливість
вивчення проблематики історіографічних шкіл для України та Росії
перш за все зумовлена специфікою розвитку історіографічного процесу
в цих країнах. З одного боку, йдеться про розмежування української
та російської історіографічних традицій, зокрема, узгодження позицій
у визначенні понять „український” та „російський” історик чи
„українська” та „російська” історіографія стосовно ХІХ - початку ХХ
ст. З іншого, відновлення спадкоємності історичних концепцій,
наукових традицій, що були брутально перервані комуністичними
репресіями 1930-х років. Неузгодженість залишається щодо деяких
теоретичних проблем у дослідженні історіографічних шкіл. В основному
дискутуються критерії співвіднесення певних дослідників з певною
історіографічною школою, розмежування понять історична „школа”,
„напрямок” та „течія”. Достатньо популярними у сучасній
історіографії є дослідження „стикової” проблематики: розвитку
економічних, правових, філологічних, етнографічних та інших
досліджень, їх вплив на формування історичних концепцій. Такі
дослідження ведуться паралельно (а часом і у співпраці)
історіографами та спеціалістами з відповідних наук.
Прикладом плідної співпраці істориків та правознавців є дослідження
становлення та розвитку „київської школи істориків західноруського
права”. За традиційним трактуванням ця школа є відгалуженням
стрижневої в історії української історіографії „київської історичної
школи”. Достатньо активні дослідження протягом останнього
п’ятнадцятиріччя „київської історичної школи” та „київської школи
істориків західноруського права” не розв’язали проте всіх спірних
проблем, а скоріш їх намітили (для першої це вдало показав
кіровоградський історик О. Киян2).
В даній статті, спираючись на вивчення праць попередників та власні
дослідження, враховуючи увесь комплекс джерел (в тому числі не
узятих дотепер до уваги), прагнемо зробити деякі узагальнення щодо
функціонування „київської школи істориків західноруського права”,
намітити спірні проблеми та нові підходи у їх вивченні.
Першою принципово важливою проблемою у вивченні „київської школи
істориків західноруського права” є її назва і склад. Це видно з двох
синтетичних праць, що існують насьогодні: українського історика
права Т. Бондарук та російського історіографа С. Михальченка3.
Останній об’єднує представників даної школи під назвою „школа
західноруського права”, при цьому наголошуючи на тому, що вона була
підрозділом „київської школи в російській історіографії”. Вчений
виступає проти запровадження як синонімічного поняття „київська
історико-юридична школа”, що запропонувала Т. Бондарук. Обидва
дослідники натомість не обґрунтовують скільки б не будь повно свою
позицію. Принаймні С. Михальченко наголошує тільки на традиційності,
усталеності дефініції „школа західноруського права”. Більшу увагу
дослідник зосередив на проблемі визначення поняття „наукова
історична школа”. Однак, аналіз праць основних представників школи,
їх сучасників та історіографів свідчить про те, що подібно до
поняття „київська історична школа”, дефініція „київська школа
істориків західноруського права” є великою мірою певною
ретроспективною історіографічною конструкцією. В історіографії
другої половини ХІХ – 1920-х років ми не знайдемо чітких згадок про
„київську школу істориків західноруського права”. Так, про неї не
згадує М. Василенко в програмовій статті 1925 року4. Найчастіше
йшлося про „дослідників західноруського права”. В їх коло включалися
в основному професори Ф. Леонтович (професор Новоросійського та
Варшавського університетів), М. Владимирський-Буданов (професор
київського університету Св. Володимира) та їх учні. Під самим „західноруським
правом” перш за все розумілося право земель, що входили до складу
Великого князівства Литовського. Однак, вчені, яких С. Михальченко
відніс до „школи західноруського права”, не ототожнювали себе з цією
школою, говорячи тільки про зв’язок зі своїм вчителем М.
Владимирським-Будановим чи Ф. Леонтовичем. Більш того, Ф. Леонтович
та Ф. Тарановський досить відсторонено та критично висловлювалися
про „київську історичну школу”, явно не співвідносячи себе з нею. Це
говорить про досить складний зв’язок між цими дослідниками та
„київською історичною школою”, що не зводився до того, що перша
входила в другу в якості складової частини чи відгалуження. Тим
більше що мова йде передусім про правознавців, а не „чистих”
істориків. Насправді „київська школа істориків західноруського
права” була досить аморфним утворенням, що умовно реконструююється
сучасними дослідниками.
Напевно, різні дефініції, що дали названі дослідники об’єкту свого
дослідження, зумовили й різне окреслення ними складу школи. С.
Михальченко включив до її складу Ф. Леонтовича (1833-1910 рр.), М.
Владимирського-Буданова (1836-1916 рр.), О. Малиновського (1868-1932
рр.), М. Максимейка (1870-1941 рр.), Г. Демченка (1869-1958 рр.), М.
Ясинського (1862-1935 рр.), О. Шпакова (1868-1927 рр.), Ф.
Тарановського (1875-1936 рр.). Іншим бачить коло цих дослідників Т.
Бондарук: Ф. Леонтович, М. Владимирський-Буданов, О. Малиновський,
М. Максимейко, Г. Демченко, М. Ясинський. Натхненником заснування
школи обидва дослідники цілком справедливо вважають професора
київського університету 1840-1850-х років М. Іванішева. Наукові
інтереси О. Шпакова та Ф. Тарановського досить далеко відстояли від
дослідження права Великого князівства Литовського (не враховуючи ще
студентську роботу Ф. Тарановського). У такому разі бачимо певний
парадокс. Названих С. Михальченком істориків права більш доцільно
об’єднати під назвою „київська історико-юридична школа”, де на перше
місце виступає спільність дослідницьких концепцій, методологічних
принципів, інституційне ядро (в даному разі Київський університет),
напрямок досліджень (вивчення історії права). У той же час,
вважаємо, недоцільною позицію Т. Бондарук, що використовує поняття
„київська історико-юридична школа” та „школа західноруського права”
як синонімічні й виключає Ф. Тарановського та О. Шпакова з членів
школи. Насправді, ці історики права можуть бути включені до
„київської історико-юридичної школи” (як відгалуження
історико-правового напрямку, що існував в європейській історіографії
(зокрема, Російської імперії) в ХІХ – на початку ХХ ст.), але навряд
чи до „київської школи істориків західноруського права”, як вужчого
поняття, що охоплює коло істориків, основним об’єктом наукових
інтересів яких було вивчення права земель Великого князівства
Литовського. Слід зауважити, що й для Г. Демченка, М. Максимейка та
М. Ясинського вивчення „західноруського права” було пріоритетним
тільки на початку наукової кар’єри. Таким чином, слід ураховувати,
що „школа західноруського права” є складовою частиною „київської
історико-юридичної школи”, але ці поняття не є синонімічними.
На наш погляд, усіх названих дослідників усе ж таки можна об’єднати
за критерієм спільності об’єкту наукового дослідження (тематики),
якщо врахувати слов’янознавче спрямування їхніх праць. Усі
перелічені дослідники сприймали свою наукову діяльність як частину
процесу дослідження історико-юридичного розвитку слов’янства.
Протягом всього наукового шляху вони відстоювали / шукали спільні
риси „слов’янського права”, сприймали „західноруське право” як
частину „русского” і, ширше, „слов’янського права”. При цьому
частині з них (передусім Ф. Тарановському) удалося подолати
слов’янофільський російськоцентризм. Саме на слов’янознавчому
спрямуванні цих дослідників наголошував Ф. Тарановський у
1920-1930-х роках. У промові “Славянство как предмет
историко-юридического изучения” Ф. Тарановський відніс В.
Григоровича, В. Макушева, Ф. Леонтовича, Ф. Зігеля та М.
Владимирського-Буданова до засновників концепції існування в
минулому єдиного слов’янського права, як основи єдності історичного
розвитку слов’янських народів. На погляд Ф. Тарановського, ці
дослідники застосовували порівняльно-слов’янський метод не через
брак джерел про давньоруське право, а заради більш глибокого
пояснення окремих давньоруських юридичних інститутів і для
встановлення спільних племінних витоків їх первинного розвитку5.
Найповніше свій погляд на творчість учених школи він подав у своєму
фундаментальному “Вступі до історії слов’янських прав” на тлі
загальноєвропейського розвитку слов’янознавства. У цій праці серед
інтелектуальних попередників школи він назвав не тільки М. Іванишева,
але й західнослов’янського славіста Г. Іречека На думку Ф.
Тарановського, М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович сприйняли
від ідейних основ слов’янофільства думку про особливість
слов’янських суспільних та правових установ, але відкинули ідею про
Росію як уособлення слов’янського духу, не ідеалізували московський
період російської історії, не вважали, що природний хід російської
історії був порушений Петром І6. Такий підхід уже був запропонований
нами щодо вивчення історичних поглядів Ф. Леонтовича7.
Коло представників школи повинно бути розширеним. Так, на наш
погляд, окрасою „школи західноруського права” був учень Ф.
Леонтовича по Новоросійському університету С. Бершадський, що ще за
життя був визнаний одним з видатних спеціалістів з історії саме
литовсько-русского чи західноруського права (ці обставини дивним
чином залишилися поза увагою історіографів, які сприймають вченого
передусім як видатного іудаїста)8. Цінні праці з історії
українського права литовсько-польського періоду залишив О.
Кістяківський. Окрім цього він справив неабиякий вплив на
становлення одного з визнаних представників школи О. Малиновського.
На цій підставі вченого слід віднести до даної школи.
Натомість до ширшого поняття „київської історико-юридичної школи”
можуть бути віднесені учень Ф. Леонтовича Г. Блюменфельд (залишив
цінні праці з історії права середньовічної Русі та Кримського
ханства), учні Ф. Тарановського В. Гурвич та М. Шахматов, останні
учні М. Владимирського-Буданова Р. Лащенко та Л. Окіншевич можуть
бути розподілені відповідно по двох школах (з певним застереженням,
бо вони стали рішуче на позиції концепції українського права).
Перспективним напрямком досліджень є виявлення наймолодших
представників школи – учнів середнього покоління (в свою чергу
вихованців Ф. Леонтовича та М. Владимирського-Буданова) передусім М.
Максимейка, Ф. Тарановського, М. Ясинського, Г. Демченка, Р. Лащенка,
Л. Окіншевича та інших. Саме в еміграції в найчистішому вигляді
могли зберегтися дослідницькі ідеали школи. Це завдання
ускладнюється емігрантською долею більшості з цих вчених, буремними
подіями репресій 1930-х років в УРСР та Другої світової війни. Ці
обставини звіртуалізували поняття „школи західноруського права” та
„київської історико-юридичної школи” вже у 1920-х роках, не говорячи
про середину ХХ ст.
Уточненню та поглибленню підлягають висновки щодо
суспільно-політичних поглядів представників школи, їх національної
свідомості. Навряд чи тут можна шукати якийсь об’єднавчий критерій,
хоча б тому, що існування школи охопило другу половину ХІХ – першу
половину ХХ ст. Життя вчених тривало в дуже різних умовах,
відбувалася еволюція світогляду кожного з них. Дуже умовно
найвідоміших представників школи можна поділити на „консерваторів”
(в сенсі прихильників повільного розвитку без радикальних потрясінь)
та „лібералів” (в сенсі більшого тяжіння до змін). До перших можна
віднести старших представників школи Ф. Леонтовича та М.
Владимирського-Буданова (до того ж аполітичних), Ф. Тарановського,
М. Ясинського, Г. Демченка. Останні три, покинувши батьківщину,
еволюціонували вправо. Зокрема, в еміграційних промовах Ф.
Тарановського міститься різке засудження більшовизму, заклик до
збереження російських імперських традицій. До „лібералів” - О.
Малиновського (найактивнішого політично з усіх членів школи), М.
Максимейка, О. Шпакова. Всі вони, залишившись в УСРР, щиро або
нещиро (за браком даних можливі лише припущення) сприйняли
марксистський світогляд та риторику, власне „правила гри” радянської
системи.
Важливим є з’ясування національної ментальності представників школи.
Цілком справедливо праці С. Михальченка були піддані критиці в
українській історіографії за неврахування української національної
складової в діяльності членів школи, її розгляд виключно як частини
російської історіографії9. Натомість І. Усенко, Т. Бондарук, Т.
Гошко наголосили на органічному зв’язку членів школи з Україною, як
в науковому, так і в світоглядному плані. Незважаючи на те, що в
українській історіографічній традиції другої половини ХІХ – 1920-х
років членів „школи західноруського права” вважали скоріше
представниками російської історіографічної традиції в Україні (див.
роботи М. Грушевського, М. Василенка, В. Новицького), не викликає
сумнівів їх великий науковий внесок в розробку історії України доби
середньовіччя. Це продемонстровано, зокрема, нами на прикладі
діяльності Ф. Леонтовича10. О. Малиновський, М. Максимейко, Ф.
Тарановський заклали основи історико-правових досліджень в УАН.
Натомість складніше визначити національний світогляд членів школи.
Слід врахувати, що всі найяскравіші члени школи, за виключенням М.
Владимирського-Буданова, мали українські коріння. У відповідних
працях нами здійснена спроба показати, що українська ментальність Ф.
Леонтовича та Ф. Тарановського була достатньо сильно розчинена в
російській11. Навіть в умовах українізації 1920-х років таку ж
роздвоєність, напевно, зберігали О. Малиновський і М. Максимейко.
Найяскравішим прикладом цього є уривок з листа О. Малиновського 1926
року, в якому він намагався спростувати чутки про „націоналізм” ВУАН:
„Я сам українець за походженням, щиро і гаряче люблю Україну і усе
українське, але я людина російської культури, ставлю її дуже високо,
ставлюсь до неї з величезною повагою і поклонінням”12. Показово, що
О. Малиновський та Ф. Тарановський в часи революційних потрясінь
працювали в денікінських органах влади.
Найповніше досліджені методологічні позиці членів школи, їх внесок у
дослідження історії Київської Русі та Великого князівства
Литовського, окремі галузі права. Однак, і цей аспект потребує
подальшого вивчення. Залишаються маловивченими праці членів школи
1920-1940-х років, зокрема, представників еміграції, система їх
наукових зв’язків, сприйняття школи в науковому світі (в тому числі
за кордонами Російської імперії та СРСР). На часі є порівняльний
аналіз узагальнюючих курсів (в тому числі ненадрукованих) з історії
права, що залишили по собі члени школи. З’ясовано, що одною з
найяскравіших ознак школи було використання її членами
історико-порівняльного методу. Однак, не показані відмінності в
підходах між членами школи. А вони існували, зокрема, між Ф.
Леонтовичем та М. Владимирським-Будановим, між ними та М.
Максимейком13. Всім членам школи достатньо справедливо дорікали в
тому, що вони нехтують основним принципом порівняння – початковим
вивченням історії права окремих народів. Саме таким шляхом пішов Ф.
Тарановський, що ґрунтовно вивчав право східних, західних та
південних слов’янських народів.
Залишилися недостатньо розкритими відмінності в методологічних
підходах між істориками права та істориками інших сфер життя.
Більшість праць членів школи побудована на „юридичному
конструктивізмі”, вивченні юридичного явища в більшому або меншому
відриві від складної історичної реальності (хоча теоретично всі
члени школи відстоювали принцип історизму). Найвдаліше сутність
розходжень з цією позицією висловив у 1920-х роках В. Новицький: „В
історикові права не можна вважати просто юриста, який за певною
схемою подає юридичне формулювання всіх проявів громадськості в її
минулому. За ідеал історико-правної конструкції треба визнати
вироблення юридичної формули в найщільнішому зв’язку з посуванням
історичного життя. В такому разі юридична формула не буде лише
якоюсь мертвою схемою догматичних пошукувань, але найпотрібнішою
методою для з’ясування історичних явищ”14.
Говорячи про зв’язок школи з російською історіографією, не можна
ототожнювати всіх її представників з державницькою течією. Нами було
вказано на причетність Ф. Леонтовича до общинно-земської течії в
розвитку історико-правового напрямку російської історіографії другої
половини ХІХ – початку ХХ ст., особливо щодо вивчення ним Київської
Русі15.
Потребує окремого дослідження внесок членів школи в розвиток
спеціальних історичних дисциплін: археографії, джерелознавства,
бібліографії. Саме в цьому аспекті найрельєфніше проявилося спільне
спрямування праці істориків права та істориків інших сторін буття.
Більшість з членів школи залишило по собі фундаментальні видання
джерел. Найґрунтовнішою слід визнати працю С. Бершадського над
розшуком і публікацією актів Литовської метрики. Фундаментальні
бібліографічні покажчики з історії права видав Ф. Леонтович16.
Отже, розвиток „київської історико-юридичної школи” та її складової
частини „школи істориків західноруськього права” належить до
яскравих явищ в українській історіографії. Дослідження цієї школи є
одним з перспективних напрямів подальших історіографічних
досліджень. Всі основні аспекти історії розвитку школи потребують
уточнення і поглиблення як за рахунок аналізу вже відомих джерел,
так і впровадження до наукового обігу маловідомих матеріалів.
Література
1. Киян О.І. Генезис поняття „київська історична школа” в
історіографії // Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 9. –
1999. – С. 154-166; Колесник І.І. Українська історіографія (ХVIII -
початок XX ст.). - К.: Генеза, 2000. - С. 38-39; Мерніков Г.І. Школи
в українській історичній науці другої половини ХІХ - початку ХХ ст.:
проблеми теорії та історіографії / Дисертація... канд. істор. наук.
- Дніпропетровськ, 1997. – 213 арк.; Михальченко С.И. Киевская школа
в российской историографии (В.Б. Антонович, М.В. Довнар-Запольский и
их ученики). - М.: Прометей - Брянск: Изд-во БГПУ, 1997. - 228 с.;
Михальченко С.И. Киевская школа в русской историографии (школа
западно-русского права). - М.: Прометей - Брянск: Изд-во БГПУ, 1996.
- 186 с.
2. Киян О.І. Вказ. праця. – С. 162-163.
3. Бондарук Т.І. Західноруське право: дослідники та дослідження.
(Київська історико-юридична школа) / Відп. ред. І.Б. Усенко. - К.:
Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000. - 160
с.; Михальченко С.И. Киевская школа в русской историографии (школа
западно-русского права). - М.: Прометей - Брянск: Изд-во БГПУ, 1996.
- 186 с.
4. Василенко М.П. Передмова // Праці комісії для виучування історії
західно-руського та вкраїнського права. - 1925. - Вип. І. - С.
ІІІ-ІХ.
5. Тарановский Ф.В. Славянство как предмет историко-юридического
изучения // Труды ІV съезда Русских академических организаций за
границей.- Вып. 1.- Белград, 1929. - С. 2, 8.
6. Тарановски Ф. Увод у историjy словенских права. - Београд, 1933.
– С. 200,214-215.
7. Музичко О.Є. Історик Ф.І. Леонтович: життя та наукова діяльність.
– Дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. – Одеса, 2003. –
С. 77-170.
8. Музичко О.Є. С.А. Бершадський: життя та наукова діяльність //
Література та культура Полісся. – Вип. 27. Регіональна історія та
культура в українському та східноєвропейському контексті. – Ніжин,
2004. – С. 188-192.
9. Киян О.І. Вказ. праця. – С. 162.
10. Музичко О.Є. Історик Ф.І. Леонтович: життя та наукова
діяльність. – Дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. –
Одеса, 2003. – С. 169, 175.
11. Музичко О.Є. Історик Ф.І. Леонтович: життя та наукова
діяльність. – Дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. –
Одеса, 2003. – С. 64-66.; Музичко О.Є. Ф.В. Тарановський і польська
історична наука кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. // Південний
архів (Історичні науки). – Вип. 16. – Херсон, 2004. – С. 172-180.
12. Российская государственная библиотека. – ФР. – К. 6. – Спр. 3. –
Арк. 4-5.
13. Леонтович Ф.И. Краткий очерк истории русского права // Записки
Новороссийского университета. - 1889. - Т. 50. - С. 155-244;
Владимирский-Буданов М.Ф. Задружная теория и древнерусское
землевладение // Киевские университетские известия. - 1884. - № 11.
- С. 283-304; Владимирский-Буданов М.Ф. Рецензия на Ф.И. Леонтович К
истории права русских инородцев” // Киевские университетские
известия. - 1879. - № 9. - С. 197-220; Максимейко Н. Сравнительное
изучение истории права // Записки Харьковского университета. – 1898.
– Кн. 1. – С. 1-14.
14. Новицький В. Державне минуле України як предмет науки //
Україна. – 1929. – вересень. – С. 16.
15. Музичко О.Є. Історик Ф.І. Леонтович: життя та наукова
діяльність. – Дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. –
Одеса, 2003. – С. 80-82.
16. Леонтович Ф.И. История русского права. Вып І. Литература истории
русского права. - Варшава, 1902. - 597 с.; Леонтович Ф.И. Указатель
источников и исследований по истории славянских законодательств //
ЖМНП. - 1867. - № 8 (август) - Отд. ІІ. - С. 365-413; № 10. - С.
320.
|
