|
Віталій Масненко
(Черкаси)
КОНЦЕПЦІЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ РАННЬОМОДЕРНОЇ НАЦІЇ У МОДЕРНУ
ТА УКРАЇНСЬКА СПІЛЬНОТА ХVІІІ – ХІХ СТ.
На відміну від традиційної схеми “національного відродження”
пропонується погляд на сучасну українську націю як продукт
трансформації ранньомодерної спільноти у модерну. Розгляд загальної
схеми цього процесу, що охоплює власне політичний, етнокультурний,
соціальний, інтелектуальні та інші зрізи суспільного буття, дозволяє
з’ясувати основні тенденції, характерні для більшості європейських
спільнот. Вихідна теза запропонованої концепції може бути
сформульована таким чином: для нормального функціонування державного
організму та суспільства потрібна усвідомлена політична спільнота,
що забезпечує суспільну легітимність влади, і яка у різні історичні
епохи набуває різного вигляду. У європейській історії формування
модерних націй відбувалося саме на основі попередніх національних
спільнот, тобто ранньомодерних. Тим самим хотілось би ще раз
наголосити на думці, що національні утворення - це продукт не лише
модерності, а і більш віддалених часів, зокрема, періоду переходу
від доби середньовіччя до сучасності. Успішний перебіг описаної вище
трансформації і визначав якість нової національної спільноти, її
консолідаційні можливості, рівень національної свідомості,
спроможність до державотворення тощо.
Існує чимала література щодо українського модерного націотворення і
значно менша, яка присвячена національним спільнотам домодерної
доби. Проте адекватного пояснення зв’язку між цими утвореннями поки
що не маємо. Відома важлива теза Я.Грицака, який спираючись на
концепцію Р.Шпорлюка, твердить, що становлення молодої модерної
української нації відбувалося шляхом руйнації, заперечення у
гегелівському сенсі кількох старих націй, у тому числі й
малоросійської [1]. Загальні теоретико-методологічні підстави можна
побачити у дослідників британського [2] та угорського [3] випадків
націотворення. При цьому слід прислухатися до думки російської
дослідниці О. Хаванової, яка застерігає від загрози телеологічного
підходу до розгляду проблеми, коли у донаціональній добі виявляється
й досліджується тільки те, що містить зародки майбутніх національних
ідеологій.
На початку варто схарактеризувати самі спільноти, про які йдеться у
цій розвідці. Під ранньомодерною нацією розуміємо політичну
спільноту (“політичний народ” за переважною тогочасною
термінологією), що у період переходу від доби середньовіччя до
модерності, виступала соціальною основою для державної влади. Можна
виділити, принаймні, чотири найпомітніші її риси. Передусім упадає в
око її достатньо жорстка станова приналежність (у більшості це були
політично-активні власницько-військові верстви: в українському
випадку – шляхта та козацтво). Вже виходячи з цього, є цілком
очевидним, що ранньомодерна спільноти не могла мати
загальногромадянського засягу, вона не могла забезпечити суспільству
громадянський характер (це вже здобуток новітнього часу). Відповідно
носіями суверенітету в ранньомодерні часи були не всі піддані
держави, а лише вибране коло “лучших” людей. Для означення такої
ситуації пропонується використовувати поняття “еліта-суверен”, яка
все ж мала ширше станове представництво, ніж у добу середньовіччя.
Звідси головним гаслом цієї спільноти в українському випадку було –
захист “малоросійських прав і вольностей”, тобто речей, що мали
достатньо виражений становий вимір. Третьою ознакою, що доволі
послідовно артикулювалася це конфесійна належність. Для
ранньомодерної України - це православна, “руська” віра. Нарешті,
легітимаційними підставами виступає традиційна модель (за
М.Вебером), або ж у разі її відсутності – харизматична. Ще при
формуванні української ранньомодерної нації ХVІІ ст. на повну
потужність спрацювала харизма Б.Хмельницького. О. Струкевич,
визнаючи провідним харизматичний тип узаконення влади гетьмана,
зауважує і раціонально-цільові прояви легітимації, зокрема,
наступності рішень та дій гетьманів з огляду на акції
попередників[4]. У реалізованій легітимаційній моделі були також
задіяні сюжети воєнної доблесті (наше те, що здобуте “через козацьку
шаблю”) і окремі етнічні елементи (апеляція до особливої “руської
крові” чи “Батьківщини”, в розумінні етнічної території). Проте,
слід зважати на те, що ранньомодерні часи етнічні чинники мали лише
підпорядковане значення і не відігравали самодостатньої ролі.
Модерна нація вже має загальногромадянський характер, тобто охоплює
громадян не залежно від їхнього станового походження. Носієм
суверенітету стають широкі народні маси. Тому модерна нація може
розглядатися як “народ-суверен”. Ідентентами для виокремлення
національної свідомості також виступають інші явища, а саме
етнокультурні особливості спільноти, що найповніше виявляються у її
етнічності, яка у домодерну добу лишалася на маргінесі суспільного
буття (див.: Схема №1). Як легітимаційна основа вже виступає
територіально-етнічний принцип, який представникам української
інтелігенції вважався цілком правомірною основою для ствердження
самобутності власної національної спільноти.
Попри різну форму організації та якісне наповнення, нації відмінних
історичних епох зберігають аналогічну функціональність. Як
ранньомодерна, так і модерна нації виконували ту ж саму триєдину
функцію: самоорганізації суспільства, ідентифікації особи та
легітимації влади (панування). Трансформація ж ранньомодерної нації
у модерну викликає численні колізії, які далеко не всім спільнотам
удається безболісно подолати.
В умовах ранньомодерної України співіснувало кілька альтернативних
національних спільнот (див.: Схема №2). Принаймні можна вести мову
про руську княжо-шляхетську спільноту (актуальну до середини ХVІІ
ст.), шляхетську ранньомодерну націю Речі Посполитої, козацьку
націю, малоросійську націю. Очевидно можна згадати й нереалізовані
проекти: православна спільнота (П.Могила, Ф.Прокопович), княжа
модель (Я.Вишневецький) тощо.
Особливість української ранньомодерної нації, яка пізніше
позначиться і на її перетворенні у модерну, полягала у тому, що вона
посідала статус “обмеженого суверенітету”. Причому цей процес
повсякчас прогресував у напрямку поступової втрати “малоросійських
прав і вольностей”. Таким чином втрата автономії козацької держави з
політичної площини переходила у національну, приводячи до кризи
“козацької свідомості”, руйнуючи і без того її неусталену
тотожність. Поступово ситуація складалася таким чином, що
українській старшині, за влучним визначенням Л.Окиншевича, довелося
спиратися на “державний організм несуверенного типу” та одночасно
представляти його [5]. Характерно, що скорочення суверенітету
відбувалося не тільки в абсолютному вимірі, але й
станово-представницькому (у своєрідній горизонтальній площині). Цілі
верстви українського суспільства протягом ХVІІІ ст. втрачають свої
попередні права. Нація, як і у домодерну добу скорочується до
розмірів суто “еліти-суверена”, що включала верхівку старшини.
В українській ситуації слід враховувати, ще одну важливу обставину,
на яку слушно звернув увагу Р.Шпорлюк. Справа в тому, що у межах
тодішньої Московської держави – Російської імперії, відбувався
процес формування нової російської (імперської) нації. До того,
єдиним сувереном на теренах Московщини виступав цар. Звідси
зрозуміло, що “особа-суверен” концентрував у собі ті функції, які в
межах козацької України покладалися на “еліту-суверен”. На думку
Шпорлюка, поняття Російської держави (або нації) як чогось окремого
від особи монарха “вперше з’явилася тільки за часів Петра Великого й
не дістала чіткого оформлення аж до царювання Катерини ІІ” [6]. На
нашу думку, цей процес був навіть більш тривалим – він
продовжувався, принаймні, до 30-40-х рр. ХІХ ст., до часу формування
ідеології “офіційної народності”, яка, між іншим, пропонувала
нереалізований проект розширення соціальної бази носіїв
суверенітету. Таким чином українська ідентичність (в її козацькій,
або “малоросійській” формі), навіть в умовах несприятливого ХVІІІ
ст., виступала конкурентом російській. Великий етнокультурний масив
поглинутий державою, що централізувалася, не хотів безборонно
втрачати свій національний статус, виявляв претензії на національну
окремішність, на свої законні права, на свою волю бути також
“елітою-сувереном”. Але політичні та геополітичні обставини
виявилися несприятливими для української національної спільноти.
Тому піднесення уваги українського суспільства до своєї минувшини на
межі ХVІІІ-ХІХ ст., на думку З.Когута, засвідчувало не подальший
розвиток малоросійської ідентичності, а переконаність у її занепаді.
“Замість перерости у модерну малоросійську національну свідомість
малоросійська ідентичність пішла щляхом дивного Landespatriotismus,
який оплакував занепад малоросійської “нації” [7].
Зрештою, український випадок трансформації ранньомодерної нації у
модерну виявився не дуже продуктивний, оскільки козацька нація на
час модернізаційних зрушень вже загинула, а її пізніша редакція
“малоросійська нація” мала надто вузьку територіальну локалізацію та
надто імперську заангажованість. Як видно з попереднього викладу, ці
національні спільноти будувалися на типових для свого часу
ідентентах – конфесійності та становості й об’єднували представників
повідних політично активних верств: козацтво, шляхту тощо. Пам’ятки
писемності ХVІІІ ст. передусім література “військових
канцеляристів”, правові документи тощо доволі послідовно відображали
загальний рівень національної свідомості ранньомодерного часу.
Українській “ранньомодерний проект” мав серйозних конкурентів у
вигляді польсько-шляхетського та імперсько-дворянського (див.: Схема
№2).
Українська модерна нація, як і всі тогочасні європейські спільноти,
формувалась не тільки на принципово новій основі – етнокультурній, а
й у межах нової соціальної структури. На історичну арену виходять
нові сили, що намагалися шляхом політизації етнічності сформувати
нову спільноту. Етнокультурні риси зрештою, стали набувати ознак
суспільної артикуляції. Але при цьому відкидалися ті основи, що
гуртували українців у попередній період. Тим і пояснюється її значно
менший державотворчий потенціал, ніж у польської національної
спільноти, яка досить вдало трансформувалась з ранньомодерної
шляхетської у модерну загальногромадянську.
Становлення української модерної спільноти ускладнювалось
збереженням жорсткої станової структури, особливо в межах Російській
імперії. На цю обставину вже звертали увагу деякі дослідники,
зокрема, М.Скорик однією з особливостей цієї імперії вважає
тотожність держави і суспільства. У ХІХ ст. тут лише починають
з’являтися перші паростки власне суспільства як автономної царини
суспільного буття, що не підлягало контролю та регламентації з боку
влади. Така ситуація значно уповільнювала формування новітніх націй,
причому не тільки російської (домінуючої в імперії), але й інших,
підпорядкованих, в тому числі й української [8]. Спроби “зверху”
здійснити громадянізацію імперської структури під час реформ 60-70-х
рр. ХІХ ст. та 10-х рр. ХХ ст. так і не дали очікуваних наслідків.
Тому “осмислена громадянськість” на початковому етапі трансформації
ранньомодерної нації у модерну мала також помітну станову
обмеженість. Як правило у ролі національних “будителів” виступають
представники інтелігенції. І лише з часом коло носів модерної
національної свідомості розширюється, залучаючи до себе
представників інших станів, передусім селянства, основного
репрезентанта української етнічності. Але в українській модерній
спільноті була надзвичайно послаблена традиційна складова, що
виступала репрезентантом попереднього домодерної (чи ранньомодерної
) форми нації – шляхетсько-дворянська. Хоча в Україні ХІХ ст. й
існувала чимала верства земельної аристократії українського
походження, але переважна її більшість вже опинилася в складі інших
національних спільнот. Це була не тільки кількісна втрата, на
справді йшлося про дефіцит якісного ґатунку. З рештою, українців
вважали окремою спільнотою тільки тоді, коли вони мали власну еліту.
Втрата традиційної еліти підштовхувала до сприйняття українців у ХІХ
ст. лише як етнографічної маси.
Звідси ускладнення з українською спільнотою можна пояснити якістю її
національної еліти, яка в імперських умовах надто переймалась
власними корпоративно-становими інтересами, ніж суто національними.
Формування ж контреліти затяглося на тривалий час і мало досить
суперечливий характер. Регіональні відмінності, роздільність
імперськими кордонами (ситуація в підавстрійській Україні мала свої
особливості націотворення) та невикористання альтернативних
варіантів ідентичностей також відіграли свою негативну роль.
Формування модерної української нації відбувалося паралельно із
збереженням окремих реліктів попередньої ранньомодерної
малоросійської. Виходячи з цього, видається цікавим переглянути
хронологію та перебіг націотворення у першій половині ХІХ ст.,
відстеживши співіснування різних форм національної ідентичності та
їхнє виявлення в українському середовищі.
Також слід зважати на загальну специфіку
Центрально-східноєвропейського регіону, яка полягала у тривалому
збереженні ранньомодерної національної ідентичності навіть у пізніші
часи. Особливо це стосується її польського шляхетського варіанта, як
найбільш поширеного та потужного. Він покривав шляхетську спільноту
не лише польської етнічності, але й білоруської, руської
(української) та литовської. Як зазначає Т.Снайдер, ранньомодерна
ідентичність Речі Посполитої пережила на ціле століття зникнення
самої держави, а у свідомості шляхти панували національні ідеї, у
яких ще не було місця для “простого народу” [9]. І тільки після
поразки повстання 1863 р. почався перехід до ідеології модерної
нації. Можна припустити, що така пролонгація збереження польської
ранньомодерної нації й дозволила здійснити їй досить вдалий перехід
до нації модерної. Натомість останній варіант української
ранньомодерної національної спільноти на той час уже не існував.
Окремим аспектом трансформаційної концепції є ідеологічне оснащення
різних форм національної спільноти. Як правило про таке ведуть мову
у випадку модерної нації, де за відповідну ідеологію править
націоналізм, що у своєму розвитку проходить ряд етапів. Так, за
Г.Касяновим український націоналізм у ХІХ ст. пройшов у своєму
саморозвитку три фази: (1) зародження на соціально-психологічному
рівні (злам ХVIII–ХІХ ст.)); (2) оформлення в нову форму
ідентичності інтелектуальної еліти (спочатку етнічної, згодом
національної ідентичності), став частиною світогляду її певної
частини; (3) кінець ХІХ ст. – почалося оформлення українського
націоналізму в ідеологію та політичний рух [10]. При цьому на першій
фазі націоналізм постає як “суміш станових амбіцій нащадків
козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової,
“різночинської” інтелігенції”. Про ранньомодерну спільноту часом
говорять як про “нації до націоналізму”. Що ж тоді її ідеологічно
об’єднувало? Очевидно йдеться про політико-культурні орієнтації
еліти. Проте, це вже становить предмет окремого дослідження.
Таким чином, можна стверджувати, що український випадок
трансформації ранньомодерної нації у модерну відбувався за досить
складною та суперечливою схемою, яка містили у собі різні
альтернативні проекти. У ранньомодерну добу на українській території
співіснувало кілька паралельних національних спільнот. З поміж них
слід виокремити козацьку та малоросійську нації, які мали автентичну
територіальну та етнічну прив’язку, не пов’язану з мегапроектами
домінуючих у регіоні націй. Проте ці спільноти практично вичерпали
свій потенціал. Тому українцям для реалізації модерного
національного проекту, значною мірою, довелось починати з “чистого
листа”. У цьому, на думку автора, слід шукати причини помітного
запізнення українського націотворення у модерну добу.
Література
1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996. – С.55.
2. Kidd C. British Identities Before Nationalism: Ethnicity and
Nationhood in the Atlantic World, 1600-1800. – Cambridge, 1999;
Colley L. Britons: Forging the Nation, 1707-1837. – London, 1992.
3. Хаванова О.В. Нация – отечество – патриотизм в венгерской
политической культуре: Движение 1790 г. – М., 2000; Її ж. «Хунгарская»
и «мадьярская» проекции венгерской нации в общественной жизни и
системе образования в конце ХVІІІ века // Славяноведение. – 2003. -
№4. – С.3-13.
4. Струкевич О. Політико-культурні орієнтації еліти
України-Гетьманщини (інтегральний погляд на питання). – К., 2002. –
С.255.
5. Окиншевич Л. Рада старшинська на Гетьманщині. Історико-юридичний
нарис // Хроніка-2000. – 1998. – Вип.27/ 28. – С.192.
6. Шпорлюк Р. Створення України // Людина і світ. – 2000. - №3. –
С.2.
7. Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та
модерної історії України. – К., 2004. – С.99.
8. Скорик М. Українська інтелігенція: єдиноможлива еліта? (проблеми
суспільної репрезентації в Україні ХІХ ст.) // Розбудова держави. –
2000. - №7/8. – 135-136.
9. Snyder T. The Reconstruction of Nation: Poland, Ukraine,
Lithuania, Belarus, 1569-1999. – New Haven; London, 2003. – P.11.
10. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – С. 308.
|
