|
Олександр Луцький
(Львів)
РАДЯНСЬКА АКАДЕМІЧНА НАУКА В ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ
СТАНОВЛЕННЯ (1940–1951 рр.)
Наука в західному регіоні України і насамперед у її політичному і
культурному центрі – м. Львові має багату традицію. Особливо значні
досягнення тут були досягнуті наприкінці XIX – початку XX ст., коли
зусиллями вчених-українців поляків, євреїв, німців Львів був
перетворений у потужний науковий осередок, який славився своїми
численними науковими інституціями [3: 545-546]. До них належали
чотири вищих навчальних заклади – університет, політехніка, вища
школа (з 1938 р. – академія) міжнародної торгівлі, академія
ветеринарної медицини, десятки наукових товариств, бібліотеки,
музеї. Причому у міжвоєнний період найбільш інтенсивно розвивалися
польські наукові інституції, які спиралися на державну та комунальну
фінансову підтримку. В значно гіршому становищі, ніж у період
Австро-Угорщини, опинилася у 20 30 роках українська наука. Вона від
своїх організаційних початків розвивалася у суспільно-ініціативних
формах, то ж хоч основні осередки української науки збереглися, але
вони зазнавали адміністративно-політичних обмежень. Вчені-українці в
ці роки практично не мали доступу до згаданих львівських вузів, де
не було жодної української кафедри. Розвиваючись на громадських
засадах, українська наука зосереджувалась навколо Наукового
товариства ім. Шевченка (НТШ), яке внесло великий доробок у
становлення й утвердження української культури як рівної
європейським і до них належної. Товариство розгорнуло діяльність у
трьох секціях: історично-філософській, філологічній і
математично-природознавчо-лікарській, тобто охопило всі основні
галузі знання. Перелік секцій засвідчує прагнення національної
інтелектуальної еліти вивести українську науку за межі гуманітарного
українознавства. Проте саме останнє залишалося провідною ділянкою
роботи НТШ, історія якого багата досягненнями, але також не
позбавлена очевидних моментів занепаду, творчих організаційних криз,
внутрішніх конфліктів, фінансових труднощів і т. ін. Причому,
особливо складним був саме міжвоєнний період його діяльності, який
відзначався матеріальною кризою, адміністративними утисками, а
відтак занепадом організаційно-видавничої діяльності. “Умовини
української наукової праці, – заявляв на загальних зборах НТШ 25
червня 1939 р. В. Кубійович, – просто трагічні... Щодо наукового
доросту, то з нашими вченими зле і за яких 10 років можуть лишитись
тільки останки” [2: 5]. За оцінкою О. Пріцака у міжвоєнні часи НТШ
перетворилося з всеукраїнської установи академічного типу в
провінційну інституцію місцевого значення [9: 147].
Початок II світової війни і приєднання Західної України до СРСР
створило якісно нову суспільно-політичну ситуацію в регіоні, що
суттєво позначалося на розвиткові наукових досліджень, їхніх
організаційних форм. Вони, як і інші форми суспільного життя, стали
об’єктом політичного експерименту, що передбачав форсовану
інтеграцію регіону до складу СРСР, насильницьке впровадження
порядків, які існували у сталінській імперії. Відповідно до
радянського зразка в західних областях уніфікувалося
суспільно-політичне життя, соціально-економічний устрій, системи
освіти, науки культури тощо.
Відповідно до партійно-урядових рішень, які опиралися на пропозиції
Президії АН УРСР, у Львові були створені відділи шести київських
академічних інститутів: української літератури – ім. Т. Г. Шевченка,
мовознавства, фольклору, археології, історії України, економіки,
організовано філію бібліотеки АН УРСР і науковий природознавчий
музей, який розглядався як база “для роботи по вивченню флори, фауни
і корисних копалин в західних областях УРСР” [5: 239]. Створення у
Львові наукових підрозділів інститутів Відділу суспільних наук
переслідувало, очевидно, не так наукову, а як передусім політичну
мету. “Радянізація” західних областей, прискорення інтеграційних
процесів набуло на той час особливої політичної актуальності, тому
відповідне спрямування зусиль вчених-соціо-гуманітаріїв на вивчення
суспільно-політичних, економічних і духовних процесів в житті
приєднаного до СРСР регіону відповідало нагальним інтересам
тоталітарного режиму, що прагнув використати новостворені відділи як
пропагандистів офіційної ідеології і політичної практики. Тож не
випадково перед відділами чітко ставилося завдання навчити
“робітників і селян розпізнавати ворога” і цим самим “допомогти
радянській державі зміцнювати її як непереможну фортецю соціалізму”.
Загалом академічні установи дозволяли, з одного боку краще
акумулювати напрацьований потенціал, визначати бажану тематику і
напрямки майбутніх пошуків, а, з іншого, полегшували ідеологічний
контроль та всеохоплюючий нагляд за ними.
Названі відділи офіційно розпочали свою роботу 1 лютого 1940 р. Вони
об’єднали у своєму складі багатьох відомих вчених, які перебували в
НТШ і для яких перехід до радянських наукових інституцій не означав
повний розрив з попередньою тематикою. Відділ історії, зокрема,
досліджував історію західноукраїнських земель від початків
української державності до Другої світової війни включно, а
літературознавці вивчали історію української літератури XIX –
початку ХХ ст., зокрема творчість Шевченка, Лесі Українки та Франка,
готували 25 томне видання творів Каменяра. Кожен з відділів працював
за своїм планом, що був частиною тематичного плану відповідного
інституту, що затверджувався його вченою радою і Президією АН УРСР
[7: 793].
Координація науково-дослідної роботи з відповідними київськими
інститутами сприяла налагодженню постійних наукових і особистих
контактів між ученими провідних наукових центрів України, обміну
досвідом, в якому було чимало повчально і цінного. Співпраця
київських і львівських учених дозволяла об’єднати зусилля для
розв’язання серйозних наукових проблем. Вже перші результати
свідчили про перспективність такої діяльності. У практику ввійшли
виїзні наукові сесії, учасники яких знайомили своїх колег з
результатами наукових пошуків. Вони дозволяли фахівцям не лише
апробувати результати власних досліджень, але й акумулювати
напрацьований потенціал, визначати перспективну тематику і напрями
майбутніх пошуків. Зустрічі, обмін думками, службове і приватне
листування тощо сприяли кращій поінформованості західноукраїнських
учених про реальний стан наукового і суспільно-політичного життя в
радянській Україні. Безперечно, це було одним з факторів адаптації
галичан до радянської дійсності.
Для багатьох співробітників львівських відділів наукова діяльність
відтепер стала основним заняттям, за яке вони одержували регулярну
платню. Якщо раніше наукові пошуки дослідників здебільшого були
викликані особистими спонуками і проводилися у вільний від основної
роботи час, то відтепер уся їх наукова діяльність спиралася на
державні асигнування. Окрім безперечних переваг, це мало і зворотній
бік – фінансове узалежнення вченого від держави, яка прагнула
відповідно скерувати його щодо тематики та змісту досліджень.
Провідні співробітники відділів, що отримали можливість поєднати
наукову працю з педагогічною у вузах, стали однією з найбільш
забезпечених груп західноукраїнської інтелігенції. Однак соціальна
стратифікація оберталася в житті ієрархією бідності. Хоч відмінності
в матеріальному становищі радянських громадян були досить невеликі,
планка заможності розташовувалася так низько, що за рівнем
матеріально добробуту науковці значно поступалися своїм західним
колегам. Більше того, в умовах товарного дефіциту, який панував в
СРСР, постійних перебоїв у торгівлі, що стало звичним у Львові вже з
осені 1939 р., придбання навіть основних продуктів харчування, не
кажучи вже про якісне взуття чи одяг, перетворилося для багатьох
вчених у серйозну проблему [1: 23].
Гуманітарні інституції у Львові працювали за умов невщухаючих
репресій, ідеологічного тиску, ізоляції від зовнішнього світу,
пильного контролю партійних і адміністративних органів, цензури, в
атмосфері непевності і страху. Це деморалізувало науковців, не
дозволяло їм зосередитись на роботі, позбавляло впевненості в
наступному дні. Можливість наукової праці безпосередньо залежала від
ступеня лояльності щодо радянської влади. Така ситуація була досить
незвичною для творчої інтелігенції, яка раніше часто перебувала в
інтелектуальній та політичній опозиції до владних структур,
зберігаючи при цьому певний ступінь політичної та економічної
свободи. Вплив колишнього способу життя, патріотичного виховання і
цілого комплексу життєвих настанов не дозволяли багатьом ученим
стати на шлях прямого співробітництва з режимом. Аби зберегти
можливість і далі працювати за фахом і покликанням, науковці мусили
засвідчувати своє прихильне ставлення до радянської влади.
Пристосування до нових обставин відбувалося в атмосфері
суперечливого роздвоєння у словах і вчинках, що призводило до
помітних дисгармоній у морально-психологічній структурі особистості.
Формальна згода науковців з ідеологією та діями радянської влади
здебільшого лише маскувала їхні справжні погляди. Вони опановували
тактику подвійного стандарту поведінки, “двоєдумання”: в офіційній
обстановці говорити те, що від них очікували, а часом і вимагали, а
у близькому колі – інше, те, про що справді думали, що турбувало і
боліло. Тому участь науковців у прорадянських заходах не може
слугувати беззаперечним доказом їх відданості тоталітарному режимові
або повного “розумового поневолення”. У багатьох випадках науковці,
яких залучали до представницьких органів влади (К. Студинський, М.
Возняк, І. Крип’якевич та ін.) прагнули передусім бути корисними
співгромадянами, сподіваючись своїми діями якось пом’якшити політику
режиму. Показово, що академік К. Студинський – голова Народних
Зборів Західної України – псевдопредставницького форуму, рішення
якого стали формальною підставою для включення західноукраїнських
земель до складу СРСР, а від березня 1940 р. – депутат Верховної
Ради СРСР доклав чимало зусиль для позитивного полагодження справ
покривджених новою владою земляків. Декому він допоміг зберегти
будинки, квартири й майно від насильницької націоналізації, іншим
посприяв в одержанні роботи чи пенсії. При першій нагоді, як міг,
допомагав репресованим [7: 587].
Ідеологічний диктат дедалі більше позначався на різних напрямках
гуманітарних досліджень. Історики не мали змоги розглядати процеси
минулого у всій складності і суперечливості. Львівських учених
зобов’язували трактувати приєднання України до Росії 1654 р. як
найменше зло порівняно з альтернативами бути поглиненою Польщею або
Туреччиною, зводити все минуле українського народу до класової
боротьби. “Короткий курс історії ВКП(б)” – цей своєрідний катехізис
більшовизму, що вважався вищим досягненням історіософської думки,
визначав завдання історичної науки як вивчення і розкриття законів
економіки, розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Все це
неминуче вело до застою історичної думки. Виділення
соціально-економічного фактору як визначального в суспільному
розвитку спричиняло приниження духовно-етичних сторін життя. Згубно
впливав тоталітарний режим і на всі інші напрямки наукових
досліджень. Поступово вони набували притаманних радянській науці
рис, передусім – політизації та ідеологізації. Якщо раніше в
з’ясуванні численних питань українознавчої тематики домінантою
служив європейський і загальнослов’янський контекст, то тепер –
переважно російський. Внаслідок цього відбувалося збіднення і
спрощення всього спектру гуманітарних досліджень [8: 795 796].
З метою посилення контролю за науковою діяльністю, підвищення її
віддачі за радянськими стандартами організовувалося соціалістичне
змагання як між відділами, так і окремими співробітниками. Проте
використання цього апробованого мобілізаційного засобу, що з часом
перетворився в обов’язковий елемент звіту перед вищестоячими
ланками, не справляло будь-якого вирішального впливу на
інтенсифікацію наукових досліджень. Натомість на це впливало
надмірне сумісництво, яке набуло серед наукових співробітників
широких розмірів, а також активне залучення їх до виконання різних
громадсько-політичних завдань, що негативно відбивалося на термінах
виконання планових навантажень.
В роки німецької окупації вже першими німецькими розпорядженнями
академічні установи у Львові були закриті, а науковці були змушені
піти у безтермінову безоплатну відпустку, позбавлені можливості
проводити систематичну дослідницьку працю. Члени НТШ виступили з
ініціативою відновлення товариства, однак всі намагання їхніх
відпоручників одержати офіційний дозвіл на його існування не дали
позитивних результатів. Марними виявилися й сподівання створити
державний інститут ім. Шевченка, відкриття якого було задекларовано
у пресі. За таких обставин українські вчені зробили все можливе, щоб
розвивати науку у рамках Об’єднання праці українських наукових
робітників, яке діяло при Українському Центральному Комітетові (УЦК)
– єдиній легальній загальнонаціональній громадській установі в
Генеральній Губерній, що відстоювала перед німецькою владою інтереси
українського населення і спрямовувала свої зусилля на нормалізацію
його суспільного життя, головним чином у сфері соціальної опіки і
культурно-просвітницької роботи. На початку 1944 р., коли
німецько-радянський фронт наблизився до Галичини і став очевидним
крах Німеччини, розпочався масовий виїзд української інтелігенції на
Захід: багато її представників обрали для себе шлях на еміграцію. За
кордоном опинилися: Я. Пастернак, В. Радзикевич, М. Тершаковець, М.
Соневицький, В. Лев, Й. Шемлей, В. Калинович, М. Пшеп’юрська, Ю.
Стефаник, Г. Лужицький, К. Кисілевський, В. Вітвицький, М. Семчишин,
І. Ольховий, інші колишні співробітники львівських відділів АН УРСР
[9: 221].
Після закінчення німецької окупації вже до середини серпня 1944 р. у
Львові відновили діяльність усі відділи інститутів АН УРСР, причому
перше організаційне засідання відділу історії України відбулося в
присутності директора Інституту історії України АН УРСР М.
Петровського 31 липня, тобто через три дні після вступу радянських
військ до галицької столиці. Такій оперативності сприяла політична
кон’юнктура. Відбудова і розширення усієї радянської довоєнної
суспільно-політичної, культурно-освітньої і наукової інфраструктури,
якій ззовні надавався український характер, складала важливий
елемент політики легітимації більшовицького тоталітарного режиму на
західноукраїнських землях. Протягом усієї Другої світової війни їх
державно-територіальна приналежність залишалася предметом гострого
дипломатичного протистояння між Кремлем і емігрантським урядом
Польщі в Лондоні. Останній продовжував шукати підтримки з боку
Англії та інших західних союзників антигітлерівської коаліції щодо
повернення колишніх земель на Сході, аж до Збруча, а польське
націоналістичне підпілля вдалося до вирішення цього питання шляхом
доконаних фактів, про що свідчила відома операція “Буря”.
Зіштовхнувшись з “польською проблемою”, яка стояла на перешкоді
радянізації Львова, нова адміністрація звернула увагу на українську
інтелігенцію, яка здавна конкурувала з польською інтелігенцією на
багатьох ділянках суспільного життя. І хоча сталінський режим не мав
довіри до неї (хоча би з огляду на її перебування на окупованих
територіях), але за тих надзвичайних умов заради досягнення
далекосяжних політичних цілей він прагнув використати і авторитет
українських діячів культури і науки, щоб створити противагу
антирадянським впливам. Для заохочення їх до тісної співпраці,
радянсько-партійні органи ініціювали відновлення діяльності
професійних установ і організацій творчої інтелігенції, в тому числі
і львівських відділів академічних інститутів. Були й інші причини,
які спонукали владу до швидкого відновлення діяльності львівських
установ УРСР. Серед них, зокрема, величезні кадрові втрати серед
українських вчених гуманітарного профілю. Частину з них поглинув вир
репресій, інші загинули на фронті, померли своєю смертю або виїхали
за межі України. Відтак в усіх академічних інститутах бракувало
наукових співробітників високої кваліфікації. Притягнення до роботи
львівських інтелектуалів дозволяло певною мірою дещо зменшити
гостроту кадрової проблеми в системі АН УРСР [4: 118-119].
Загалом у 1944–1945 рр. політична кон’юнктура виявилася досить
сприятливою для розбудови на заході України радянської академічної
інфраструктури. Їй було відведено важливе місце в системі заходів,
декларованих радянськими директивними органами щодо швидкої
ліквідації руйнівних наслідків нацистської окупації, відбудови та
розвитку економіки й культури регіону, перетворення Львова на
великий промисловий і культурний центр УРСР і т. ін., які були
покликані забезпечити повну і остаточну інтеграцію регіону у
всесоюзний простір. Нав’язуючись до відповідних рішень партії і
уряду, Президія АН УРСР протягом 1945 р. створила у Львові ще сім
науково-дослідних підрозділів – відділів київських академічних
інститутів: ботаніки, геології, енергетики, лісівництва, гірничої
механіки, математики. Створення останніх у Львові було пов’язано
насамперед з політичними міркуваннями, оскільки вони не були
результатом природного розвитку місцевих наукових колективів, а
спиралися на приїжджих з Сходу вчених, серед яких було чимало
талановитих, досвідчених. Оскільки абсолютна їх більшість свою працю
в системі Академії наук активно поєднувала з науково-педагогічною,
тому припускаємо, що у такий спосіб влада планувала одночасно дещо
компенсувати великі кадрові втрати професорсько-викладацького складу
львівських вузів, пов’язаних з масовим від’їздом місцевих поляків на
постійне проживання до Польщі.
Протягом усього окресленого періоду саме політичний чинник головним
чином визначав темпи і масштаби розвитку в регіоні організаційної
мережі академічної науки, її кадрове наповнення, напрямки і зміст
наукових досліджень. В 1946 р. на тлі ініційованої владою
широкомасштабної ідеологічної кампанії проти так званого
“українського буржуазного націоналізму”, головним ідеологом і
натхненником якого оголосили М. Грушевського, а його послідовниками
оголосили І. Крип’якевича, М. Возняка, М. Кордубу, О. Терлецького та
ряд інших діячів науки і культури, розгорнувся наступ проти
українських соціогуманітарних академічних установ і в першу чергу,
їх львівських осередків. Першими жертвами цього наступу стали
відділи інститутів літератури ім. Т. Г. Шевченка, економіки, історії
України, які були ліквідовані у жовтні 1946 р. [1: 27-31;6:
345-352]. Влітку 1946 р. працівники львівського відділу Інституту
мистецтвознавства, фольклору та етнографії були виведені зі штату
інституту і переведені до Етнографічного музею АН УРСР. Сумнозвісна
серпнева (1948 р.) сесія Всесоюзної сільськогосподарської академії
ім. Леніна, яка стала початком справжнього погрому генетики, поклала
край існуванню у Львові відділів Інституту гідробіології АН УРСР і
Інституту лісівництва АН УРСР. Недовговічною виявилася і доля двох
львівських відділів Інституту ботаніки АН УРСР, які спершу, у 1948
р., були об’єднані в один науковий підрозділ, а той у свою чергу, у
1949 р. приєднаний до відділу ботаніки львівського Природознавчого
музею АН УРСР.
Реорганізація львівських академічних установ відбувалася під
акомпанемент невщухаючих репресій і ідеологічного тиску на
львівських вчених. Особливо великих кадрових втрат вони зазнали на
зламі 1949–1950 років, коли після вбивства Я. Галана радянські
спецслужби провели масові арешти і депортації львівської
інтелігенції. Серед арештованих опинилися Олена Степанів
(Природознавчий музей АН УРСР), Ольга Дучемінська (Етнографічний
музей АН УРСР), Ярослав Дашкевич (Львівська наукова бібліотека АН
УРСР), Лідія Коць (відділ української мови Інституту мовознавства АН
УРСР) та ін. Чистка торкнулася всіх академічних установ Львова, де
під різними приводами було звільнено з роботи 45 працівників, в тому
числі багатьох відомих вчених [1: 34].
Наприкінці 40 х років стало очевидним, що наукові підрозділи АН
УРСР, які сформувалися в Західній Україні внаслідок перманентних
реорганізацій та скорочень, не можуть забезпечити належний рівень
наукових досліджень. Їх діяльність не задовольняла ні партійне, ні
академічне керівництво. Науковців постійно критикували за
неактуальність їхньої наукової тематики, її відірваність від завдань
соціалістичного будівництва, за незадовільну наукову координацію з
профільними інститутами в Києві і т. ін. Чимало у цій критиці було
слушного, але здебільшого звинувачення були безпідставними, оскільки
львівські вчені часто ставали жертвою некомпетентного директивного
втручання в свою діяльність, яке примушувало, відповідно до вказівок
зверху, постійно змінювати теми та виконувати завдання, які не мали
з наукою нічого спільного. Найважче було підрозділам Відділу
суспільних наук, які чи найгостріше були змушені реагувати на всі
зиґзаґи політики, працюючи в жорстоко обмеженому дослідницькому
полі.
За таких умов у серпні 1950 р. Оргбюро ЦК ВКП(б) ініціювало
конкретні заходи щодо налагодження діяльності академічних установ у
Львові. До цієї роботи були залучені Президія АН УРСР і Президія АН
СРСР. 20 жовтня 1950 р. постанова об’єднаного засідання обох
президій, яке відбулося у Москві, визнала, що львівські установи
представлені лише відділами інститутів, що знаходяться в Києві, не
забезпечують в необхідній мірі проведення науково-дослідних робіт.
Тому було визнано за необхідне на базі існуючих у місті
науково-дослідних установ організувати окремий Львівський філіал, а
у його складі створити чотири інститути: а) геології і корисних
копалин, б) суспільних наук, в) агробіологічних наук, г)
машинознавства й автоматики. Офіційний дозвіл на створення
Львівського філіалу у складі чотирьох інститутів дала постанова Ради
Міністрів СРСР від 26 лютого 1951 р. за підписом Сталіна, яка
спрямувала всі попередні і наступні організаційні заходи в чітке
практичне русло [6: 655-656]. Відтак в липні 1951 р. названі
інститути офіційно розпочали свою роботу. Їхня діяльність відразу
була зорієнтована на конкретне вирішення завдань розвитку економіки
і культури регіону, часто набираючи форми грубого утилітаризму.
Рішення про створення академічних інститутів у Львові мало у своїй
основі очевидний політичний підтекст і виглядало черговою спробою
створити респектабельну репутацію політиці сталінського режиму в
західних областях, надати їй зовнішніх форм, які дозволять її
окреслити як “цивілізований колоніалізм”. Згідно з нею не ставилося
питання, щоб академічна наука у Львові наближалася за своїм рівнем
до Москви чи навіть Києва. Водночас вживалися заходи, щоб наука в
західному регіоні України відповідала потребам тоталітарного режиму.
Загалом, як за своїм перебігом, так і за наслідками розвиток
радянської академічної науки в західних областях України 40 х років
ХХ ст. до однозначної оцінки не спонукає. З одного боку, регіон з
приєднанням до СРСР таки одержав інституційні форми академічної
наукової практики, які хоч і були повністю залежні і контрольовані
державою, але дозволяли проводити систематичні теоретичні і
прикладні дослідження. З іншого боку, реалізація уніфікаційного
проекту тоталітарного режиму, що мав на меті зруйнування довоєнної й
досить розвинутої науково-дослідної організаційної системи і
цілеспрямований примус її представників до обслуговування потреб
нової влади, супроводжувалася небаченими моральними і фізичними
репресіями тих, хто, спонукуваний найкращими мотивами, намагався
відстоювати ідеї особистої і національної свободи. Дріб’язкова,
принизлива, часто некомпетентна опіка влади над наукою перешкоджала
їй розв’язувати назрілі проблеми. Все це призвело до втрати багатьох
можливостей поступу вперед.
Література
1. Галайчак Т., Луцький О. Інститут суспільних наук: сторінки
історії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість,
державність. Збірник наукових праць. Випуск 7. / Ред. кол. Я.
Ісаєвич (відп. ред.) та ін. – Львів: Інститут українознавства ім. І.
Крип’якевича НАНУ, 2000. – С. 16-56.
2. Загальні збори Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові //
Діло. – 1939. – 27 червня.
3. Зашкільняк Л. До історії українсько-польських наукових взаємин у
Львові міжвоєнного періоду // Львів: місто – суспільство – культура.
Збірник наукових праць. – Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 1999. – С.
545-552.
4. Історія Академії наук України. 1918–1993. / Ред. кол. Б. Є. Патон
(відп. ред.) та ін. – К.: Наукова думка, 1994. – 319 с.
5. Історія Національної академії науку країни (1939–1941): Документи
і матеріали / Ред. кол. О. С. Онищенко (відп. ред.) та ін. – К.:
Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Інститут
архівознавства, 2003. – 920 с.
6. Культурне життя в Україні. Західноукраїнські землі. Документи і
матеріали. 1939–1953. Т. 1. / Ред. кол. Ю. Сливка (відп. ред.) та
ін. – К.: Наукова думка, 1995. – 749 с.
7. Луцький О. Інтелігенція Львова (вересень 1939 – червень 1941 рр.)
// Львів: місто – суспільство – культура. Збірник наукових праць. –
Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 1999. – С. 574-591.
8. Луцький О. Науково-організаційна і педагогічна діяльність І. П.
Крип’якевича у вересні 1939 – червні 1941 р. // Іван Крип’якевич у
родинній традиції, науці, суспільстві / Відп. ред. Я. Ісаєвич. –
Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України,
2001. – С. 783-800.
9. Луцький О. Українське культурне життя Галичини під час німецької
окупації 1941–1944 рр. // Україна: культурна спадщина, національна
свідомість, державність. Збірник наукових праць. Вип. 3-4. / Редкол.
Ю. Сливка (відп. ред.) та ін. – Львів: Інститут українознавства ім.
І. Крип’якевича НАН України, 1997. – С. 194-225.
10. Пріцак О. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові поміж двома
війнами // Український історик. – Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен, 1981. –
Ч. 1-4. – С. 147-152.
|
