|
Тетяна Люта
(Київ)
ФАЛЬСИФІКАТИ ТА ПІЗНІШІ РЕДАКЦІЇ ДЖЕРЕЛ - ПАСТКА ДЛЯ ДОВІРЛИВОГО
ІСТОРИКА АБО ПРИКЛАД ГЕНЕАЛОГІЇ ОДНОГО МІФУ
"Найменшої довіри варта традиція, оскільки вона завжди виступає під
охороною невігластва
- і чим більше оте невігластво, тим давнішим виявляється споруда
[документ] 8ітр5оп Р. 1828
В основі будь-яких історичних екскурсів лежить інтерпретація
текстів. Саме археографія - тобто система передачі текстової
інформації та її упорядкування є наріжним каменем, від якого беруть
свій початок будь-які подальші тлумачення: статті, монографії тощо.
В даному випадку цікавим для мене є саме те, хто вперше і як
представив текстову інформацію про початок “Академії” — про Київське
братство та його “перший документ” — дарчу Галшки Гулевичівни
Лозчиної від 1615 р., роль якої наразі, на мій погляд, зведена до
ролі своєрідної хартії “Академії”.
Сформована концепція історії “Академії” на підставі цього документу,
що була втілена на початку XIX ст. російською офіційною наукою є, на
мій погляд, досконалим зразком використання історичного джерела на
користь політичної ідеї. Нижче будуть наводитись цитати з видань,
які проілюструють сказане.
Критика цього опублікованого джерела, або спроби знайти первісний
варіант тексту дарчої виникли не зараз і мають свою історіографічну
"біографію". Однак, ці "пошуки істини", а радше - пошуки першоджерел
історіографічного міфу, з'явились лише у другій половині XIX ст. і
ніколи не мали академічної, або, бодай виокремленої організації, а
їхні спроби подеколи проступали побіжними репліками, запитаннями та
сумнівами у роботах, присвячених історії академічних інституцій.
Збирання та упорядкування цих крихт критичних зауваг є справою
невдячною, проте цікавою, яка проливає світло на вузлові моменти
формування каркасу міфу "Академії" і дає таким 1817р., ця робота
видана втретє стала більш доступною для широкого кола читачів. Від
цього часу можна умовно позначити процес секуляризації знання про
“Академію”, що до цього часу, очевидно, складало усну традицію
київських духовних кіл. Усну тому, що підтверджень письмовій
традиції донині не віднайдено.
Тогочасні перипетії тлумачення навколо віднайдених археологічних
пам'ятників примушують уважніше придивитись до процесу відкриття або
віднайдення писемних пам'яток та їх публікацій.
Попри наявні дослідження з цього питання історія видання
документальних текстів висвітлена у значно меншій мірі, аніж
археологічних. А втім, саме археографія їх видань є найцікавішим
предметом вивчення, оскільки розуміння принципів та підвалин
тогочасної археографії дасть можливість усвідомити систему побудови
історичної парадигми Києва та "Академії", створеної російською
православною церквою на початку XIX століття, що донині вживана у
більшості видань на ці теми.
Питання ідеологічного культурного протиставлення польській
католицькій традиції та обряду було виключним з політичної точки
зору. І особисті якості митрополита як ретельного дослідника,
безперечно, зіграли роль активного каталізатора процесу збирання,
упорядкування, аналізу матеріалу, що дало йому змогу за короткий час
опанувати величезним історичним надбанням київської історії, до
якої, правда сказати, митрополит готувався давно, бо упорядкував
“Словарь исторический о бьівших в России писателях духовного чина
Греко-Российской Церкви”. Однак, нас цікавить його
археографічно-едиційна діяльність і принципи комплектування його
двох святьім крещением всю землю Росийскую”. Спроба джерелознавчого
аналізу”, в якій авторка переконливо дослідила представлену памятку
як витвір думки духовних кіл кінця XVIII ст. та зауважила про
методику створення цього фальсифікату, також студентом 3-го курсу
Ярославом Затилюком робота "Грамота князя Романа (Галицького)
Києво-Печерському монастиреві: історія фальсифікату" — поклали
початок розвитку критичного методу історії "Академії"'.
Вся історіографія XIX - XX ст. про питання виникнення Київського
братства та початок "Академії" спирається на єдину у своєму роді
публікацію згаданої дарчої Гулевичівни — "'Описание Киево-Софийского
собора й Киевской иерархии: С присовокуплением различньїх граммат й
виписок, обьясняющих оное, а также планов й фасадов
Константинопольской й Киевской Софиііской церкви й Ярославова
надгробия. — Киев: Тип. Киево-Печерскои Лаври1 ”. Саме тут дарча
була вперше опублікована митрополитом Євгенієм Болховітіновим і
звідси її “мандри” історіографічними нетрями породили явище вже
цілком самостійне до репродукування відповідно до політичних і
культурних кон'юнктур. Від цієї історіографічної позиції метод
примушує нас повернутися назад за порядком хронології кількох
видань, що так чи інакше декларували події, представлені у дарчій.
Участь у процесі "формування міфу" про "Академію" представників
духовенства, а точніше інтелектуальних києво-могилянських кіл
безсумнівне:
Самуїл Миславський — одіозна фігура в історії КМА, її
реформатор-русифікатор; за його митрополитства відбувся процес
секуляризації маєтків української церкви та уніфікації учбового
процесу. Саме йому належить авторство "Краткого исторического
описання Киево-Печерской Лаврьі", праці, що за своїм жанром посідає
перехідне місце між паломницько-проповідницькими творами та
історичними нарисами, опублікованого спочатку у 1791 р., а потім у
1795 р. з деякими додатками . Уже після його смерті у
Варто оговорити, що текст дарчої був опублікований митрополитом з
копії запозиченої з рукописного збірника митрополита Гавриїла
(Кременецького), що був представлений у Синод 1774 р., в якому були
представлені “копии всех актов, какие в тогдашнее время имела
Киевская Духовная академия”. Так було зазначено у передмові до
другого видання другого тому видання Памятников...5: "Из зтих копий
киевский митополит Евгений составил сборник, хранящийся в библиотеке
Киевской духовной академии. Большая часть актов, помещенньїх в
первом отделе, заимствована из зтого сборника”. Напис на титульному
аркуші цієї збірки звучить наступним чином: “Копии с разньїх граммот
й вьіписей относящихся к Академии Киевской, найденньїх (підкреслення
—Т.Л.) при Святейшем Синоде. Присланьї в библиотеку Киевской
Академии от синодального й Комиссии духовньїх училищ члена, его
високопреосвященства митрополита Киевского й Галицкого Евгения.
Марта 12-го 1827 года.” Таким чином можна з впевненістю
стверджувати, що документи митрополит копіював не з оригіналів, а з
представлених до Синоду копій. Історія збереження цього рукописного
збірника досі невідома.
В такому непевному вигляді дарча Галшки була опублікована у
наступних виданнях і в численних цитуваннях. Її текст видозмінювався
відповідно шрифту, розміру, скорочень видань. Археографічний ряд
видань дарчої наступний:
Серед представлених збірок немає жодного посилання на оригінал або
збережені архівні копії, зрештою, на можливі регести.
Не вдаючись у аналіз археографічних прийомів вказаних видань, варто
звернути увагу на зауваження професора Д.І.Зубрицького, висловлене
М.О.Максимовичу з приводу виходу першого тому видання Памятников...:
“Что касается документов, то я сомневаюсь в подлинности грамотьі
Сигизмунда III №2 первого отдела. От 1610 до 1630 года производилось
самое жестокое гонение на церковь православную. Сигизмунд бьіл
непримиримим ее врагом, й как же он изволил вьідавать привилегию для
"брацтва религии грецкой", им столь ненавидимой. Королевские
грамотьі видавались посредством канцлера или вице-канцлера й за
скрепою руки их, а по крайней мере секретаря — но на вьішеупомянутой
грамоте нет зтих обьїкновенньїх формальностей. Замечаю зто, ибо я
открьіл много поддельньїх грамот (виділення - Т.Л.Г).
Один з фахівців церковної історії більш пізньої академічної
генерації, С.О.Голубєв висловлював слушні зауваження щодо самого
формуляру дарчої, щодо її розлогих пунктів аренги, які спонукали
його до сумнівів відносно оригінальності запису, або його тогочасної
фальсифікації, що було уже не дивом для пізньої археографії Архіву
ЮЗР.
Однак Голубєву не випадало до останнього висловити ці думки у
відкритих публікаціях — хто знає напружену ситуацію навколо
грандіозного академічного конфлікту між Петровим і Голубєвим, той
розуміє, що викриття фальсифікування у фундаційних документах
братства, м'яко кажучи, не було в інтересах Голубєва. Однак сумління
не полишало вченого — свої зауваження він залишив у своїх рукописних
зібраннях.
Досить того, що Голубєву належить кілька критичних з'ясувань щодо
окремих моментів грамоти царського дуумвірату Петра та Іоана
Олексієвичів 1694 р., в якій було підтверджено все, чого хотів
Братський монастир не дивлячись на хронологічні абсурди, в яких
братство зафіксовано з 1589 р.
Дискусія, що втягла у вир аргументацій цілу низку київських
істориків (за моїми підрахунками близько восьми статей протягом
кількох років) була припинена невеликою заміткою М.Оглобліна, який
погодився з аргументами Голубєва, наводячи додаткові докази:
“Защиткники мнения о начале киевской академии в 1589 г. должньї
теперь окончательно вьібросить из своих аргументов ссьілку на
вьіпись 1593 г.”, що була представлена у царській грамоті.
Першим напрямком цього руху є питання дарчої Галшки Гулевичівни 1615
р., а в контексті першого, відповідно повстає друге питання —
питання боротьби з унією. Цих двох моментів достатньо до з'ясування
загальної картини більш пізньої метаморфози "міфу" — про значення
Академії та її роль у просвітницькому русі XVIII - XIX ст.
Кілька років тому була видана робота Сенченко М.І. та відомої
дослідниці вірменського походження, а зараз очевидно представниці
аргентинської школи академічної історії, Тер-Григорян-Демянюк
“Киево-Могилянская академия. История Киево-Братской школьї.” Не
знаючи такого акцентованого кінця старої дискусії автори із запалом
доводять знову таки ж про початок братства у 1589 р.
Однак це не всі пастки, закладені археографією та історіографією XIX
ст. З неї, як з алхімічного кегля, було видобуто більш вишукані
історично-політичні ідеї, запрограмовані подіями часів УНР, а також
починаючи від хрущовської відлиги і досьогодні. Спокуса "...
передягати наукову роботу розвинену на київському грунті протягом
XIX ст., в національну українську одежу" безперечно належить до
блискучих ідей Грушевського, яку він висловив у своїй
статті-передмові до видань Київської академічної комісії з історії
Києва "Три академії". Генеруючи ідею української академії аж до
часів Ярослава Мудрого, вчений побіжно "зачепив" кілька моментів
історії Академії часів ідей її пристосування до європейських
університетів у 1760 р.
Однак, така ідея "перевдягання" на мій погляд необачна хоча б з тієї
точки зору, що тіло накопиченої "ахеографічної маси" історії
академії "московського" напрямку давно переросло всі існуючі розміри
історіографічної школи місцевого масштабу. Якщо перерахувати томи
присвячені висвітленню історії періоду виникнення уніатської церкви,
боротьби з нею, як із заклятим ворогом "русского" народа, а також
побічним явищам цього процесу, вінцем видань яких мало стати видання
про академію і "царствующий дом Романовьіх", то "дрібні" питання про
текстологічний аналіз дарчої, особливості земельного володіння
Братського монастиря у початковому періоді відпадають самі по собі.
Маючи на меті невелику ділянку дослідження земельної власності
монастиря і проаналізувавши всі аспекти цього питання від 1615 до
1701 рр. лише на прикладі одного документу, цієї ж царської грамоти,
можна засвідчити, що на час складання грамоти, монастир володів
дворами, що згадувалися у дарчій як двори суміжні, крім того, у
власності монастиря опиняються двори: київського війта Федора Ходики
зразу після його вбивства козаками у Трахтемирові на початку 1625
р., двори Яна Аксака та Созона Балики, дарчих або купчих на які у
монастиря не було. Ці дворища, так само як власність католицької
капітули опиняється у часи Хмельницького.
З'ясування права Братського монастиря на землі приводить до цікавих
спостережень не відзначених в історіях Академії, або якимось чином
актуалізованих. Йдеться про закладення подвійного стандарту у
статусі цього закладу ще від часів його виникнення.
Головні дійові особи духовного звання, зокрема Іов Борецький,
відомий митрополит і ректор, звертався за допомогою до царя і
московського патріарха у 1624 р., 1625, 1630 р., не забуваючи
виклопотати королівський привілей у 1629 р. на підтвердження прав
братства. Така багатовекторна політика академічних кіл продовжується
і у період війни 1648 - 1657рр., аж до 1670 р., коли син Яреми
Вишенвецького польський король Міхал Вишневецький напередодні
Андрусова, підтвердив фундацію села Новосілки Адама Киселя на
користь Братського монастиря, які в результаті того ж таки Андрусова
опинились за межами зони контролю московської держави.
Аннівіляція володінь монастиря у пізніші часи, аж до секуляризації
1786 р., і занепад самої Могилянської академії досі залишається лише
літературним прецедентом в контексті історичного знання.
Українська сучасна історіографія, якщо до неї зараховувати роботи
З.І.Хижняк, тепер очевидно і Маньківського — це спроби саме
"перевдягання, прилаштування" старого історичного міфу у
"національну плахту" української моделі. Зручно використовувати
особливі моменти тогочасної історії у контектсті боротьби за
незалежність, пристосовуючи до цього "боротьбу з унією", оминаючи
неприємні моменти переходу до тієї ж унії, зокрема, Мелетія
Смотрицького, про відомі сюжети свояцьких стосунків тієї ж Галшки та
уніатського митрополита Іпатія Потія (більше того — додаючи
драматичної інтриги до внутрішньо сімейних стосунків -
невістка-православна ктиторка-заступниця, свекор - ненаситний
денаціоналізований клерикал, додам ще сюжет про так званий дозвіл
Стефана Лозки віддати двір братству у тестаменті 1611 р., в якому,
між іншим, слова нема про це, — тобто змалювання такої подружньої
пасторалі — все це, маю хотілося б вірити, не за злим "умислом", а
за невіданням
|
