|
Олександр Кухарук
(Чернігів)
ЗАПРОВАДЖЕННЯ РЕКРУТСЬКОЇ ПОВИННОСТІ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ У ХVІІІ –
ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
Рекрутська, у широкому розумінні слова – військова повинність,
займала особливе місце як в законодавстві, так і в внутрішній
політиці Російської імперії. Правлячі кола вважали її найбільш
важливою в числі інших державних повинностей. Зазвичай під
рекрутською повинністю розуміють систему комплектування військ,
шляхом відбору потрібного контингенту за фізичними, віковими та
іншими законодавчо чи адміністративно визначеними ознаками. Даний
відбір міг проходити як шляхом добровільної чи примусової вербовки
(шеляга короля, цісаря), так і в порядку загальнодержавної
повинності, розповсюдженої на певну територію, громаду, стан. В
умовах Російської імперії рекрутська повинність набувала в різні
періоди своєрідних рис, що приводило до перетворення її на самобутнє
явище. Тому, прямі співставлення рекрутчини, без урахування
особливостей історичного періоду, можуть призводити до свідомих або
несвідомих перекручень. Варто враховувати, що у ХVІІІ – ХІХ ст.
термін “рекрутська повинність” використовувався як синонім
загальнодержавної військової повинності або для визначення її
основної форми, власне рекрутчини.
З часів формування імперії Петра І, що отримала назву Російської,
фактично впровадилася загальнодержавна військова повинність. У тій
чи інший формі вона охопила всі стани та корінні етноси Росії. Ця
повинність здійснювалась як в натуральній формі – через
комплектування регулярних польових військ, гарнізонних полків,
допоміжних частин, іррегулярних та національних формувань; у вигляді
охоронної, кордонної або ямської служб, чи через постойну
повинність, будівництво та утримання доріг, мостів, фортець, у
сплаті спеціального податку чи ясаку і т. д.
Різні форми натуральної військової повинності існували у
Московському царстві задовго до Петра І. Він лише удосконалив та
зробив більш жорсткою систему, змістивши центр комплектування
польових військ спочатку на вербовку, а потім , з метою економії, на
рекрутчину.
Указ Петра І “О приёме на службу солдат и всяких вольных людей” від
8 листопада 1699 р. продовжив традицію формально добровільного
вербування на службу, іншим и указом від 17 листопада поновився
набір даточних людей від дворян. Служба передбачалася терміном на 10
років, що ще відповідало загальноєвропейським традиціям кінця ХVІІІ
ст. ?1]. У той же час на Лівобережній Україні (Слобожанщина,
Гетьманщина)зберігається традиція міліційної служби козаків.
Беручи за зразок мілітерну систему, створену у Франції Людовіка ХІV,
з 20 лютого 1705 р. Петро І запроваджує власне рекрутські набори на
примусовій основі. Головними принципами системи стали: – по-перше,
всестановість. (Їй підлягали усі класи і стани росіян), по-друге –
для російських дворян вона вводилась як обов’язкова для всіх
чоловіків і носила особистий характер. Для інших станів її
запроваджували як громадську і подвірну. Громаді доводилися лише
контрольні цифри ректур, а вона сама вирішувала, хто конкретно іде
на службу. По-третє, термін служби був строковим, 10 років (протягом
ХVІІІ ст. йшло постійне йог збільшення від 10 до 15, 25 років, а
потім – до пожиттєвої). По-четверте, розмір набору, його термін і
порядок визначалися кожного року окремо, як правило, спеціальним
указом. Комплектування гарнізонних, ландміліційних, іррегулярних
частин здійснюється традиційними способами. Це стосувалося і
території Слобожанщини та Гетьманщини ?2].
В специфічно російське явище – рекрутчина починає трансформуватися
на наступному етапі петрівських реформ, коли за зразок береться
досвід Прусії. Для утруднення втеч починається татуювання хреста на
руці рекрута із податних станів. Після закінчення Першої ревізії
рекрутчина пов’язується з податними станами. Саме з 1724 р., часу
введення подушної податі, вона стає не подвірною, а
громадсько-сімейною. Черга сімей у громаді формалізується і
визначається по ревізьким душам ?3]. Цікаво, що дещо раніше, 1722
р., натуральна рекрутська повинність офіційно поширюється на
мордвинів, марі, татар ?4].
Зі смерті Петра І до середини ХVІІІ ст. продовжується поступова
трансформація рекрутської системи. Цей процес відбувається під
впливом розширення прав дворянства та усталення найжорстокішої
системи залежності селян, котра, незважаючи на назву кріпосної,
носила риси найгіршого рабовласництва. Обов’язок по сплаті подушної
податі тепер лягає на плечі дворян, одночасово вони стають
відповідальним і за поставки рекрут, перетворюючись на агентів уряду
на місцях. Зміцнення дворянської монархії призводить до того, що з
1735 р. починається звільнення дворянства від обов’язкової служби.
Одночасно зростає її термін для податних станів, що було економічно
вигідно дворянам-кріпосникам, оскільки скорочувався призовний
контингент із кріпосних. Також закріплюється нова традиція, що
духовенство та купецтво теж могло відкупатися від рекрутчини за
полегшеною схемою. Фактично на початок 50-х рр. ХVІІІ ст.
утверджується комплектування регулярної польової армії у більшості
своїй із рабів-кріпосних, оскільки феодальна кріпосна залежність
трансформувалася у повну особисту залежність поміщицьких селян.
Держава брала на себе регулювання лише порядку прийому, термінів
служби, визначення фізичних кондицій майбутніх солдат. Це породило
масу чисто професійних проблем для військ. Остаточно дана практика
закріплюється у 1767 – 1767 р., коли імперський Сенат затверджує:
“Генеральное учреждение о сборе в государстве рекрут” ?5].
В ході продворянських реформ Катерини ІІ відбувається і ліквідація
Гетьманщини, що приводить до поширення ректорської повинності і на
Україну. Саме з 1767 р. формально передбачена можливість набору
рекрут поки що лише з одного стану Лівобережжя – розкольників ?6].
Наступного року уже передбачався набір у рекрути і однодворців
Київської губернії, замість традиційного комплектування ними
ландміліції для оборони захисних смуг від татар ?7]. Переважно дія
указу поширювалася на території, що знаходяться на сучасному етапі
за межами України, адже Київська губернія являла собою
військово-адміністративне утворення. Під контролем її адміністрації
знаходились, крім Гетьманщини, частина центрально-чорноземного
району, Слобожанщина, російські форпости на узбережжі Азовського
моря та в Запоріжжі.
Бунт пікінерських полків, заворушення на Лівобережжі, повстання
Омеляна Пугачова затримали розповсюдження рекрутчини як в Україні,
так і на інших територіях, в першу чергу Поволжя.
Подальше поширення натуральної рекрутської повинності на Україні
пов’язане зі спробою введення загальноімперського адміністративного
та соціального устроїв на українських землях. З травня 1783 р.,
разом із забороною переходів залежних селян, вводиться подушний
податок і, відповідно, пов’язана з ним рекрутська повинність ряду
осіб, котрі віднесені до семигривенного або відповідним до нього
подушним окладом. У повній мірі рекрутчина поширюється на селян і
міщан Лівобережжя та Слобожанщини уже з 1787 р. у зв’язку з
перетворенням місцевих ландміліцій слобідських та лівобережних
козацьких полків на російські регулярні частини, з відповідною
зміною системи їх комплектування ?8].
У зв’язку з передбачуваним невдоволенням, численними скаргами,
заворушеннями для рекрут з України початково вводиться 15-річний
термін служби, набір має проводитися у двомісячний термін. Задля
економії витрат громад вводяться п’ятсот-душові рекрутські дільниці
?9]. Ці правила мали поширюватися і на колишніх козаків, але уряд не
ризикнув напередодні Турецької війни ввести для них рекрутчину. Дана
колізія вирішували в досить оригінальний спосіб. Вважалось, що
козаки мають підлягати натуральним рекрутським наборам, але їм
наперед зараховувалися ті офіцери і солдати, котрі при
переформуванні козачих військ увійшли до складу регулярних полків,
при збереження ними традиційних назв: Чернігівський, Стародубський,
Ніжинський, Полтавський і т. д. Після Другого та Третього поділів
Польщі правила набору аналогічні існуючим на Лівобережжі,
поширюються на Правобережну Україну.
З початком правління Павла І відбувається поновлення державного
контролю за рекрутськими наборами й обмеження прерогатив поміщиків
по віддачі своїх підданих до армії. Звичайно, і тепер поміщик
зберігав право віддати “неслухняного” селянина до війська. Але
держава отримала можливість не зараховувати його за рекрута. Також
при достроковій здачі та віддачі поза чергою, перекладала видатки по
доправлення його у військо на самого поміщика. З 1797 р. знову
робляться спроби поширення рекрутських наборів на малоросійських
козаків, чим викликається тривала судова тяганина між урядом і
козаками. Судові процеси зіграли важливу роль в усвідомленні
козацтвом своєї станової єдності в умовах ліквідації автономних
установ в Україні. Ситуацію, як не парадоксально, до певної міри
розрядили наполеонівські війни. Всупереч песимістичним очікуванням
уряду, малоросійське козацтво Лівобережжяформує численні добровольчі
полки. Уряд Олександра І вже за традицією формально зарахує службу
козаків замість рекрутської повинності. І в подальшому, з одного
боку, уряд наполягав на тому, що козаки як стан підпадають під дію
рекрутського законодавства, проте, виходячи з поваги до служби
козаків і, розуміючи їхні інтереси, уряд не рекрутує їх. Зенон Когут
висловив припущення, що набори на малоросійських козаків поширилися
з 1818 р. Проте слід враховувати, що мова знову йшла не про
натуральний набір, а про відбування козаками військової повинності
?10].
Саме після війни 1812 – 1814 рр. робиться спроба відмовитися від
непопулярної та обтяжливої рекрутчини шляхом відродження
військовопоселенської системи, з перетворення її в основну для
комплектування регулярних військ. Військові поселення в Україні
почали розміщатись на території колишніх слобідських, гусарських,
пікінерних полків, козачих військ. Однак створення їх бюрократичними
методами привело до масових заворушень, що змусило уряд переглянути
роль військо-поселенської системи комплектування військ.
Нова реформа, котра повністю вводить державний контроль за
рекрутськими наборами, закріплюється Уставом 28 червня 1831 р. Перш
за все, статут впорядковує і формалізує порядок відбуття рекрутської
повинності на всій території Російської імперії. Значне місце закону
відведено для регламентації порядку звільнення різних станів та
категорій населення від натуральної рекрутської повинності, та
заміни її різними формами військової повинності та грошовими
компенсаціями. Так, від натуральних наборів повинності звільнялися
жителі новостворюваних колоній в Таврійських сапетах, населення
степового Криму, Буджацького степу, жителю Одеси, старі міщани
Києва, населення Волині та Поділля, населення стоверстної смуги
вздовж австрійського кордону ?11].
Зазначимо, що ректорський статут 1831 р., вступивши в дію з 1січня
1832 р., відмінив комплектування військ через військові поселення.
Разом проходить відміна застарілих законодавчих норм, що існували ще
з ХVІІІ ст. Особливості кожного рекрутського набору визначалися
кожного разу у відповідності до потреб імператорським указом у формі
маніфесту та доповнювалося інструкціями. Передбачалося, що у
подальшому статут має бути доповненим і розширеним. Так, уже у
жовтні 1831 р., з метою скорочення “неспокійного елементу” жителів
Волині та Поділля, вводиться Положення від 19 жовтня 1831 р., котрим
рекрутська повинність поширюється на громадян та однодворців ?12].
До них внаслідок розбору потрапляє більшість колишнього шляхетства
Речі Посполитої увцих губерніях. Підставою для розмежування були
майновий та освітній цензи. Колишні шляхтичі не підлягли основним
державним та місцевим повинностям, але рекрутська повинність
відбувалася ними у подвійному розмірі.
З листопада 1831 р. рекрутчина поширюється і на округи військових
поселень. Проте військові поселенці на Правобережжі Дніпра і
Слобідсько-Української губернії відбували рекрутчину на більш
пільгових умовах, ніж пахотні солдати Новгородської губернії [13].
Дещо пізніше відбувається поширення натуральної рекрутської
повинності на малоросійських козаків. На них передбачаються
спеціальні умови проведення призову. Враховуючи традиції і
особливості цього стану, передбачається направлення козаків для
комплектування кавалерійських полків та кінної артилерії. Вводиться
особливий набір, який, на відміну від інших, мав відбуватися з 15
січня по 15 лютого. Термін служби визначався 15 років. Після
проходження служби козаки мали повертатися у свій же стан, якщо їм
не вдалося вислужити офіцерських чин чи особисте дворянство.
Обмундирування, провіант на 3 місяці і гроші на видатки козак
отримував від своєї громади. ?14]. Інших державний повинностей, крім
збору 2 крб. 55 коп. сріблом за право винокуріння з душі козаки не
несли, але мали обов’язок у випадку війни формувати ополченські
козацькі полки. Перший набір був запланований з 15 січня 1833 р.,
але він перенесений на січень 1834 р. ?15].
Таким чином, на середину 30-х рр. всі території України входять до
загальноімперської системи комплектування регулярних військ,
зберігаючи в силу своєї специфіки досить суттєві особливості та,
виходячи з традицій та прикордонного та географічного положення,
пільги. Зазначимо, що в цей же час рекрутська повинність набуває
більш європейських і звичних для українців форм відбування,
наближаючись до конскрипції. Так, з середини 30-х рр. облік черги
починає вестися не за кількістю душ, а за числом працездатних осіб
чоловічої статі. Замість щорічних, вводяться набори через рік за
смугами. Україна початково була віднесено до Південної, а потім до
Західної смуги ?16]. З 1839 р. набір рекрут починає проходити за
жеребкуванням, спочатку це нововведення стосується козаків та
державних селян, у тому числі військових поселян ?17]. У 1840-х рр.
під час здійсненні інвентарної реформи жеребкування поширюється на
поміщицьких селян Правобережжя, що фактично позбавляє польських
поміщиків свавільного права віддачі небажаних до війська.
В силу об’єктивних причин, у тому числі супротиву в різноманітних
формах, більшості населення України вдалося уникнути рекрутської
повинності у найбільш грубих її формах, що існували до початку ХІХ
ст. Проте ця повинність залишалась надзвичайно тяжкою і в 30 – 50-ті
рр. ХІХ ст. в руках самодержавства вона була потужним засобом
русифікації та руйнації звичних господарських укладів та традицій,
способом вилученням найбільш активних елементів, приборкання
невдоволених. Жорстка армійська система часто являла собою більш
надійний засіб перевиховання або ліквідації супротиву, ніж в’язниця
чи заслання. Рекрутчина слугувала надійним способом придушення
автономістських тенденцій та запобігання відкритому опору різних
категорій та станів населення України.
Література
1. Масловский Д.Ф. Записки по истории военного искусства в России. –
СПб., 1897. – Вып. 1, 2. – С. 55 – 58; Свечин А.А. Эволюция военного
искусства. – М.-Л., 1927. – Ч. 1.
2. Полное собрание законов Российской империи. Издание І (далі ПЗЗ
І). – Т. 4. – № 2036.
3. Там же. – № 4636.
4. Там же. – № 3884.
5. Там же. – Т. 16. – № 12748.
6. Там же. – Т. 18. – № 12985; № 12987.
7. Там же. – Т. 18. – № 13195.
8. Там же. – Т. 22. – № 16064; № 16071; № 16253.
9. Там же. – № 16602.
10. Когут Зенон. Російський централізм та українська автономія. –
К., 1996. – С. 244 = 245.
11. Полное собрание законов Российской империи. Издание ІІ (далі ПЗЗ
ІІ). – Т. 6. – № 4677.
12. Там же. № 4869.
13. Там же. – Т. 8. – № 5877.
14. Там же. – № 5458.
15. Там же. – № 5730.
16. Там же. – Т. IХ. – № 7317; Т. ХIV. – № 12515.
17. Там же. – Т. 28. – № 27727; Т. 29. – № 28831.
|
