|
Володимир Коваленко,
Олександр Моця
(Київ)
“ЕТНІЧНИЙ КАЗАН” НА ДЕСНІ
(ДО ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ШЕСТОВИЦЬКОГО АРХЕОЛОГІЧНОГО КОМПЛЕКСУ)
Теза про слов`янський характер Давньоруської держави давно і міцно
увійшла до історіографії. Проте за слушним зауваженням академіка П.Толочка,
до складу її, окрім власне слов`ян – безумовно домінуючого етносу –
входили ще добрих два десятки племен і народностей тюркського,
скандинавського, фінно-угорського, балтського походження.
Розташована на перехресті транс’європейських шляхів, на стиці
Візантійської, Європейської та Азійської Цивілізацій, Русь від
першовитоків своїх формувалася як поліетнічна держава, до складу
соціальної еліти якої органічно увійшли представники багатьох
європейських народів. Свідчення письмових джерел про ті часи і
процеси, що протікали на неозорих просторах імперії Рюриковичів, як
неодноразово зазначалося, занадто стислі і туманні. Інформація ж
археологічних джерел з цієї проблематики і досі залучається
істориками вкрай незадовільно, попри те, що на сьогодні її обсяги в
багато разів перевищують свідчення середньовічних хроністів,
мандрівників і дипломатів.
Одним з таких об`єктів, здатних пролити світло на початкові етапи
становлення нашої державності, є комплекс археологічних пам'яток в
ур. Коровель біля с. Шестовиця Чернігівської області, що включає
городище з посадом та подолом і розташованими навколо численними
курганними групами в ур. Діброва, Колодливо, Узвіз і Коровель, які
нині майже повністю досліджені.
Шестовицькі кургани привернули увагу дослідників ще наприкінці XIX
ст. (М. Константинович). Їх наукові дослідження були розпочаті у
1925 – 1927 рр. П. Смолічевим, який у різних групах за 3 сезони
розкопав 42 насипи. 1946 р. вивчення Шестовицького комплексу було
продовжене Я. Станкевич (7 насипів), 1947 р. – І. Ляпушкиним (1
поховання). Найбільші дослідження в Шестовиці провів у 1948, 1956 –
1958 рр. Д. Бліфельд, який розкопав понад 130 насипів. 1970 р. ще 2
(ур. Діброва) розкрила М. Попудренко; 1980 р. О. Шекун відкрив 2
поховання на північний схід від городища; 1976 р. В. Коваленко, а
1983 р. О. Моця дослідили по 2 зруйнованих поховання в ур. Колодливо.
Всього, т.ч., тут в різні роки було досліджено понад 150 насипів,
під якими, з урахуванням групових, було виявлено понад 180 поховань.
Вже перші дослідження шестовицьких курганів привернули до них увагу
наукової громадськості завдяки високому ступеню концентрації в
похованнях дружинних старожитностей доби становлення Давньоруської
держави і особливо – наявністю серед них значної кількості речей
(предметів озброєння, прикрас, деталей одягу тощо) північного
походження. Деякі з іноземних дослідників навіть повели мову про
відкриття під Черніговом скандинавської колонії. Пізніше у зводі,
присвяченому поховальним пам`ятникам полян, вже московська
дослідниця І. Русанова проголосила про приналежність значної
кількості шестовицьких комплексів (поховання за обрядом
тілопокладення) полянам, котрі, на її думку, займали на
Дніпровському Лівобережжі значні території, до Путивля і Стародуба
включно. Проте, в усіх випадках концепції про ту чи іншу етнічну
приналежність пам`ятки базувалися виключно на матеріалах некрополю,
оскільки городище та посад на тоді практично не досліджувались.
Масштабні роботи, розпочаті з 1998 р. в Шестовиці Міжнародною
археологічною експедицією Інституту археології НАН України та
Чернігівського державного педуніверситету ім. Т. Шевченка дозволяють
на новому рівні повернутися до розгляду зазначеної проблеми.
За поховальною обрядовістю кургани Шестовицького некрополю
поділяються на 4 групи: тілоспалення на стороні (20%) і на місці
(17,5 %), меморіальні поховання-кенотафи (32%) та тілопокладення
(26,5%). При цьому тілопокладення становлять чи не найбільш чисельну
групу поховань. Щоправда, за кількістю курганних насипів вони
поступаються кенотафам, але за числом досліджених під цими насипами
поховань (59, або третина від загальної кількості) безсумнівно
домінують.
Кургани з тілопокладеннями, в свою чергу, можна поділити на 2
підгрупи: насипи з рядовими похованнями в простих ґрунтових
могильних ямах та з дружинними похованнями. До першої з них слід
віднести 19 поховань, здійснених у звичайних ґрунтових могильних
ямах (1,70-2,25 х 0,6-0,8 м), що були перекриті невеличкими за
розмірами (діаметром до 10 м і до 0,75 м заввишки) насипами. Лише в
одному випадку померлого було поховано на рівні давньої поверхні
землі. Всі поховані були покладені на спині, головою, переважним
чином, на захід з незначними відхиленнями на північ чи південь; руки
простягнуті вздовж тіла (6 поховань), складені на животі (11) чи – в
різних комбінаціях – на животі і грудях. Поховальний інвентар у
більшості випадків відсутній, лише в 7 з них виявлені дрібні жіночі
прикраси, а в 11 – рештки одягу. Практично немає в цих могилах
кісток жертовних тварин, що наявні ледь не в усіх похованнях інших
типів, та посудин-стравниць.
Дуже близькі за рядом параметрів до попередньої групи понад 20
дитячих поховань, так само здійснених, переважно, у звичайних
ґрунтових могильних ямах невеликих розмірів (1,1-1,8 х 0,3-0,5 м), в
цілому у відповідності до християнської обрядовості і в більшості
випадків – практично без супроводжуючого інвентаря. Ями перекриті
невеличкими (часто – зовсім невиразними) насипами. В одному з
поховань (№61/1) знайдено бронзовий візантійський перстень-печатку з
погрудним зображенням Спасителя. Щоправда, необхідно відзначити, що
перстень знайдений поряд з амулетом з просвердленої таранної кістки
бобра і, вірогідно, сприймався володарем у якості такого ж амулету,
а в могильній ямі знаходився типовий для дружинних поховань набір
інвентарю.
17 поховань здійснені за обрядом тілопокладення у великих за
розмірами підкурганних ямах чи дерев’яних камерах (2,50-3,0 х
1,20-1,70 м, камерні – до 3,0-4,50 х 2,0-3,50 м). Значна частина з
них належала дружинникам чи представникам інших прошарків соціальної
верхівки. 15 з них утримували супроводжуючий інвентар, часто досить
різноманітний, і чисельний, кістки жертовних тварин, у половині
знайдені посудини-стравниці. Окремі поховання здійснювались в
сидячому (кургани №42, №78, №110 ) чи скорченому (№41 та, можливо,
№61/1) стані. В 4 курганах кістяк воїна супроводжували поховання
жінки-рабині та бойового коня (№36, №42, №98, №110).
Кургани з тілоспаленнями розділяються на дві, майже рівні за
кількістю, частини: кремація на стороні від місця майбутнього
поховання (трохи менше 30) і на місці поховання (трохи більше 30
випадків). При цьому слід відзначити, що в похованнях за обрядом
кремації на місці захоронення (17,5%) прослідковується генетичний
зв`язок з похованнями за обрядом трупоспалення на стороні: на
багатьох кострищах кальциновані кістки зібрані в поховальні урни,
поставлені в центрі, а у ряді випадків урни з частиною кісточок
виявлені у насипах курганів, дещо вище вогнищ, що зближує цей тип
захоронень із похованнями роменської культури – літописних сіверян.
Таким чином, характер могильника виразно засвідчив інтернаціональний
склад населення, що його залишив. Зокрема, враховуючи те, що в
згадані століття обряд інгумації ще був нетиповим для автохтонного
населення Дніпровського Лівобережжя, можна допускати присутність в
Шестовиці кінця І тис. н. е. чималого контингенту переселенців, у
першу чергу, із правобережних регіонів Дніпра (мабуть, дещо більше
половини всіх мешканців комплексу). Аналіз поховальних споруд,
обряду поховання та супроводжуючого інвентарю свідчить, що значна
частина поховань Шестовицького могильника (щонайменше 20 могил) були
залишені також скандинавами. Так, в курганах №36 та №93 (Тут і далі
нумерація поховальних комплексів за Д. Бліфельдом) виявлені кінські
кістяки, котрі знаходились на земляних виступах в ногах померлих
людей. Подібні захоронення коней в спеціальних приміщеннях або на
земляних виступах в ногах померлих відомі в Скандинавії, зокрема, на
могильнику Бірка. Варязькими, вірогідно, являються і захоронення в
курганах №58 та №83, де на кострищах виявлені зігнуті мечі, а в
похованнях №№53, 60, 69, 78 знайдені черепаховидні фібули –
характерна деталь скандинавського жіночого костюма. Більшість
дослідників визнають за скандинавський обряд поховання в човні. Тож
№9 та №23, де знайдені залізні заклепки, мабуть, теж слід відносити
до скандинавських. А в одному із кенотафів (№33), окрім фрагментів
заклепок, виявлені скляні фігурки і гральна кістка – деталі гри,
занесеної з того ж північного регіону. Ці висновки підтверджують і
антропологічні матеріали: частина черепів з найдавнішої групи
поховань з Шестовиць, на думку фахівців, мала виразні нордичні риси.
Проте, вже у третьому – четвертому поколіннях вони практично
нівелюються: північний елемент повністю розчинився у слов’янському
середовищі.
Складніше вияснити етнічну приналежність похованих в курганах №42 та
№110. Сидяче положення померлих відоме як в могильниках Скандинавії,
так і на давньоруській Півночі та в землях прусів. Зокрема, в
кургані №42 в камерній гробниці був похований чоловік у сидячому
положенні, обличчям на північний захід; зліва від якого – жіночий
скелет, а в ногах похованих – скелет коня з підігнутими ногами.
Похований воїн був одягнений у шовкову сорочку, накритий плащем із
вовни, прикрашеним накладками, і підперезаний розкішним поясом з
притороченою сумкою-ташкою. В головах скелета знайдено меч типу Х,
що за типологією Я.Петерсена датується серединою Х ст., з бронзовим
навершшям та руків`ям і наконечником піхов, прикрашеним композицією
“Одін з круками”; в центрі могильної ями – лук та сагайдак з 18
стрілами, 2 кістяні накладки, прикрашені різьбленим орнаментом у
датсько-норвезькому стилі "Маммен“ тощо. На думку В.Кулакова,
розглядуване поховання могло належати вождю-жерцю (“хевдінгу” згідно
скандинавської термінології), який походив з берегів Балтики чи із
землі прусів (можливо, із Самбії).
Кургани №38 та №61, де досліджено по кілька тілопокладень,
орієнтованих в різні боки, а серед інвентарю представлена шабля,
більш характерна в кінці І тис. н. Е. Для кочовиків, слід відносити,
вірогідно, до номадських старожитностей; кургани №122 та № 124 (із
північним орієнтуванням померлих) – до представників фінно-угрів.
Досить цікаві результати дає і картографування розповсюдження різних
типів поховальної обрядовості в різних курганних групах
Шестовицького могильника. Так, у I (найбільшій – понад 100 насипів)
курганній групі в ур. Колодливо неподільно домінують тілоспалення,
тоді як тілопокладення складають не більше 20% від загальної
кількості розкопаних тут поховань. При цьому, хоч загалом здійснені
за різними обрядами поховання і розташовуються тут вперемішку,
кількість тілопокладень помітно зростає в північній частині групи,
де вони складають більше 50%, порівняно з південною її частиною
(менше 20%), де знаходяться найдавніші комплекси Шестовицького
некрополя. У складі більш пізніх II (ур. Колодливо) та III (ур.
Діброва) груп взагалі виявлені виключно поховання за обрядом
тілопокладення, як і в найпізнішій у цій частині могильника IV групі
в ур. Узвіз. Загалом складається враження, що кількість
тілопокладень на Шестовицькому некрополі невпинно зростає протягом
всього Х ст., поки наприкінці його зазначений обряд не став
домінуючим.
Зазначені факти можна пояснити, насамперед, винятковою роллю
Шестовицького комплексу на Дніпровському Лівобережжі, як місця
зосередження підпорядкованих Києву представників дружинної верхівки
(у т.ч. – і варягів), які брали активну участь у військових і
торгівельних експедиціях у Візантію, де і могли ближче познайомитися
з християнством. Вже за часів князювання у Києві Ігоря, а особливо –
його вдови княгині Ольги, за кілька десятиліть до офіційного
хрещення Русі, християнство, на думку вчених, швидко поширюється у
Середньому Подніпров`ї, насамперед – у міських центрах. Одним з
проявів цього складного і тривалого процесу, що найкраще фіксується
в археологічному матеріалі, і була поступова зміна язичницької
поховальної обрядовості на християнську.
Картину розвитку комплексу, як зазначалось, суттєво доповнили роботи
на городищі та його посаді.
Городище Коровель, площею біля 1 га, знаходиться на південь від с.
Шестовиця, на вузькому видовженому мисі, що більше, ніж на 1 км
видається в заплаву Десни та її правої притоки р. Жердови. У VIII –
IX ст. тут знаходилось невеличке слов’янське поселення, яке
наприкінці ІХ ст. загинуло від пожежі. Характер знахідок свідчить,
що мешканці встигли завчасно покинути свої оселі.
Безпосередньо після пожежі в південній частині мису споруджується
городище округлої форми, зі складною системою укріплень, що не мала
аналогій на інших синхронних пам’ятниках регіону. З півночі від
решти мису городище відокремлював зовнішній рів, 12 м завширшки, та
до 3,5 м завглибшки. За ним знаходився перший вал, шириною біля 25
м, що проходив по всьому периметру майданчика. Основу його складали
дерев’яні конструкції, засипані піском. За 8 м південніше від нього
проходила друга лінія укріплень, що включала невеликий (ширина 2,5
м, глибина до 1 м) рів і частокол, котрий знаходився за ним. За 7 м
від останнього проходила третя лінія укріплень, що складалася ще з
одного рову, завширшки 7,5 м, завглибшки понад 3 м, і валу, ширина
основи якого також 7,5 м; за ним розташовувався останній рів,
шириною до 4 м, глибиною до 1,5 м. Цей внутрішній рів навряд чи мав
функціональне призначення: скоріш за все, він є просто наслідком
вибірки ґрунту для спорудження тіла валу, що насипався поспіхом –
особливість, зафіксована на багатьох ранніх городищах цього кола
старожитностей. Окремим ровом, 22 м завширшки, була відрізана і
похила стрілка мису, незручна для оборони. В результаті розміри
внутрішнього майданчика городища, придатного для забудови, складали
всього 60 х 48 м, або менше 0,3 га. В’їзд на городище знаходився з
напільного (північного) боку і захищався дерев’яними надбрамними
баштами. До нього ж виходив і в’їзд із заплави, прокладений по
східному схилу мису. Як свідчать розкопки (на городищі досліджено
більше 2000 м2), більша частина майданчика городища і особливо його
центр на цьому і наступних етапах залишалися мало забудованими.
Виявлені житла напівземлянкового типу та об’єкти
господарчо-промислового призначення, головним чином, дотикалися до
валів або взагалі були конструктивно вписані до їх системи.
З півночі до городища прилягав чималий (700 – 1000 х 80 – 400 м)
посад. Його дослідження (загалом розкопано понад 4000 кв. м)
показали, що на північній околиці найбільш інтенсивно була
забудована смуга завширшки 50 – 60 м уздовж східного краю тераси.
Серед досліджених тут об`єктів домінують споруди, пов’язані з
виплавкою та обробкою заліза, смолокурінням та видобутком дьогтю,
випарюванням поташу та ін., що дозволяє припускати використання
зазначеної ділянки, переважним чином, у якості своєрідного
промислово-господарчого двору. Проте, дещо південніше на посаді в
цей час функціонували і стаціонарні житлові садиби, три з яких
частково досліджені у 1998 – 2004 рр. Особливо цікавим є те, що
з-поміж них дві, на яких досліджені житла-напівземлянки з
глинобитними печами, належали слов’янам, а третя, де розкопане
наземне житло з відкритим вогнищем, обкладеним глиняними вальками,
що імітували каміння, - вихідцям зі Скандинавії. На користь цього
свідчать і деякі знахідки: футляр для голки з маленької пташиної
кісточки, прикрашений тонким солярним орнаментом та личинами
бородатих чоловіків, що за іконографією нагадують зображення
скандинавського бога Одіна, шиферне пряслице з написом
скандинавським рунічним алфавітом, вістря стріл північних типів.
Водночас, більшість побутового інвентарю і весь керамічний посуд
практично не відрізняються на всій дослідженій території, що може
свідчити не лише про мирне співіснування різноетнічних мешканців
шестовицького посаду, а й про поступову асиміляцію слов’янами
прийшлих елементів. Судячи з наявності у заповненні більшості
відкритих тут споруд попелу та вугілля, всі садиби загинули від
пожежі не пізніше першої чверті ХІ ст., і в подальшому життя на цій
ділянці посаду більше не відновлювалося.
Ще одна садиба досліджена за 200 м на північ від городища, поблизу
західного краю тераси. Тут відкрито близько 20 будівель Х – початку
ХІ ст., сконцентрованих на окремій (виробничій) ділянці, пов’язаних
з різьбленням по каменю, виплавкою та обробкою металів – т. зв.
“садиба коваля”. З північного та східного боків від виробничої
ділянки знаходяться об’єкти, що мають житловий та господарчий
характер. Забудова представлена серією споруд, серед яких – споруда
наземної конструкції з вогнищем в середині та господарчими ямами в
долівці, розміром 7 х 8 м. У споруді знайдено срібну підвіску з
чотирма мініатюрними “Списами Одіна” – верховного бога скандинавів,
покровителя мудрості і достатку. Окрім підвіски, в споруді та в
культурному шарі поряд з нею знайдені: фрагмент кістяної
орнаментованої накладки з отвором для кріплення, кістяний гольник,
наконечники стріл різних типів та заготовки до них, невеличка бойова
сокирка типу А за А. Кірпічніковим, що мали розповсюдження в
Південно-Східному Приладожжі та на пам’ятниках фінської Півночі в Х
– ХІ ст., залізна пряжка округлої форми, бокове окуття та фрагмент
ручки від скриньки, дві кістяні бабки для гри, фрагмент оселка з
отвором для підвішування, кісточка з просвердленою дірочкою, кістяна
накладка від гребінця з лінійним орнаментом по ширині, гребінець з
бронзовими накладками з орнаментом у вигляді складно сплетених
джгутиків, кістяне вістря з орнаментом у вигляді двох хвилеподібних
стрічок і смугою, що перетинає їх перпендикулярно посередині. Про
високий статус господарів садиби свідчить знайдений на її території
відлитий зі срібного сплаву браслет з голівками драконів на кінцях.
На захід, південь та південний схід від городища, на підвищеннях у
заплаві Десни та її невеличкої притоки р. Жердови, існував чималий
за площею поділ. Із заходу, де р. Жердова ледь не біля самого
підніжжя городища впадала в старицю Десни трьома рукавами,
вірогідно, знаходилась гавань, а гирла Жердови могли
використовуватись також як прекрасні природні доки для стоянки і
ремонту суден, що підтверджується численними знахідками лодійних
заклепок та цвяхів. Тут же, мабуть, мешкали і робітники, котрі
обслуговували судна, та моряки, які прибували на них. Розкопками на
подолі зафіксовано сліди наземних зрубних жител на невеликих
підклітах, з відкритими вогнищами, а також ряд господарчих та
промислових об’єктів. Зібрані тут знахідки (кістяна сопілка з
рунічним написом, на ремінні бронзові бляшки, уламок бронзової
черепаховидної фібули, згадані вже лодійні заклепки тощо) свідчать
про значний відсоток серед насельників подолу вихідців з Півночі.
У зв`язку з цим слід згадати розкопаний ще 1925 р. П. Смолічевим
курган №36, де було виявлено багате камерне поховання дружинника з
жінкою і конем. Серед великої кількості різноманітного інвентарю в
кургані знайдено меч типу Н (Х – початку ХІ ст. за А. Кірпічніковим)
із залишками дерев’яних піхов, залізний кинджал, скрамасакс із
рештками дерев’яного руків’я та піхов з бронзовою накладкою,
наконечник списа з листовидним пером, велику кількість наконечників
стріл, залишки окуття сагайдака, срібне окуття турячого рогу, один
край якого вирізаний “городками” та Т-подібними прорізями. Також в
цьому кургані було знайдено половину арабського дирхема Наср ібн
Ахмеда аш-Шаша 927 р., що значно звужує датування кургану до
середини – кінця Х ст. Біля правої ноги виявлено групу речей, що
становлять набір знарядь праці: шиферний точильний брусок, залізну
мотику, так званий “кельт”, залізні ковальські кліщі невеликого
розміру, залізний пінцет, кругле залізне шило, залізний двосторонній
молоточок з овальною втулкою, маленьке залізне ковадло, залізний
предмет у вигляді лопаточки, та колінчастий залізний напилок. Даний
набір інструментів свідчить про заняття похованого ковальською
справою.
Оскільки за датуванням інвентарю і поховання, і вказану садибу можна
віднести до Х ст., виникає спокуса припустити, що саме цей,
похований у кургані №36, варязький воїн-коваль і був господарем
дослідженої садиби.
Поява під Черніговом подібного поліетнічного центру безсумнівно
пов`язана з політикою київських князів. Захопивши 882 року Київ і
взявши під свій контроль східноєвропейську торгівлю з Візантією,
Олег розпочинає боротьбу за включення до зони впливу молодої держави
навколишніх слов’янських племен. Данниками Києва, як зазначає
літописець, незабаром стали, крім полян, деревляни, радимичі та
сіверяни, причому, судячи зі слідів згарищ на більшості слов’янських
городищ, це був далеко не мирний процес. Особливою складністю він
відзначався на Лівобережжі Дніпра, де мешкало численне плем’я
сіверян, що, до того ж, мало усталені контакти з Хазарським
каганатом.
Історичним центром захоплених Олегом лівобережних територій був
Чернігів. Розгалужена мережа приток та волоків сполучали Десну не
тільки з басейном Дніпра, Волги, Оки, Дону, Німана, Прип’яті, але,
через них, і з Азовським, Балтійським, Каспійським та Чорним морями.
Посідаючи ключове положення в системі торгівельних шляхів
Лівобережжя, якими надходила основна маса східного монетного срібла,
що саме у цьому районі “переливалась” у русло шляху “З Варяг у
Греки”, місто відігравало у регіоні таку ж роль, як Київ у
Середньому Подніпров’ї, закриваючи міцно на замок фактично весь
величезний басейн Десни. Картографування археологічних матеріалів
засвідчує, що загальна площа, заселена тут на цей час, складала не
менше 60 – 70 га, що дозволяє вважати Чернігів Х ст. дійсно
найважливішим центром Лівобережжя, з впливовим боярством та
численною дружиною.
Не дивно, що вже у перших договорах з Візантією на початку Х ст.
Чернігів зазвичай ставиться на друге після Києва місце у списку міст
Русі, де сиділи підпорядковані Олегу “великі князі”. Однак,
приєднання до Києва не тільки повністю змінювало вектор політичної
орієнтації Чернігова, але й призвело до перерозподілу прибутків від
східної торгівлі, що навряд чи сподобалось міській общині, котра і
без того вбачала в Києві головного конкурента. Враховуючи все це,
київські князі, безсумнівно, повинні були приділяти забезпеченню
контролю над містом постійну увагу.
Проте, утримувати у великому багатолюдному місті ворожий його
населенню військовий гарнізон було досить складно. Значно простіше
було розмістити його неподалік, поза міськими межами. Таким
військовим табором і став Шестовицький комплекс із його
багатонаціональним гарнізоном. Проте інтерпретувати його як
скандинавську колонію на Русі неприпустимо. Скоріше це був один з
тих потужних «етнічних казанів», у яких поступово відбувалася
асиміляція прийшлих іноетнічних елементів автохтонним слов’янським
населенням.
|
