|
Оксана Кісь
(Львів)
УСНА ЖІНОЧА ІСТОРІЯ ЯК ІСТОРИЧНА АЛЬТЕРНАТИВА В УКРАЇНІ:
НОВЕ ПРОЧИТАННЯ НОВИХ ДЖЕРЕЛ
З середини 1970 х років, на тлі піднесення другої хвилі жіночого
руху та бурхливого розвитку жіночих студій, якісних змін зазнала
історична наука і, зокрема, соціальна історія. Дослідниці нового
покоління винесли новітні жіночі студії, засновані на залученні
жіночого життєвого досвіду в межах соціальної та культурної
дійсності, в центр наукового дослідження, що не лише змінило тип
науковї аргументації, але також внесло в неї інший пізнавальний
інтерес. Вони гостро і відкрито поставили питання про те, щоб
“зробити видимими” усіх невідомих досі статисток світової історії і
надати голос всім безмовним досі свідкам і учасницям історичних
подій. Авторки переслідували подвійну мету: повернути жінкам належне
їм місце в світовій історії, а також повернути жінкам власне жіночу
історію. Прихильниці цього напрямку підкреслювали, що завдяки новій
перспективі, через вивчення специфічно-жіночих ідей, досвіду,
почуттів та інтересів можна повернути жінкам те місце і вартість в
історичному процесі, що їм належить.
Одна з чільних теоретиків гендерних досліджень в історичних науках
Джоан Скотт писала: “Історія розвитку людства була розказана головно
почерез чоловічу участь: ідентифікація чоловіка з людством головним
чином спричинилась до зникнення жінок з записів минулого (…) Жінки
забуті чи проігноровані, сховані від історії” [24: 5-6]. Офіційна
історична наука зазвичай зосереджувалась на описі, вивченні та
аналізі подій, фактів, явищ макрорівня, тобто сфери публічної, де
традиційно домінували чоловіки. Водночас вона фактично цілковито
ігнорувала ту частину суспільного буття, що її звично називають
“приватною сферою”, у якій, власне, минало усе життя більшості
жінок. Фактично ті ж ідеї були висловлені ще за півстоліття до того
Катериною Грушевською. Її стаття «Про дослідження статевих громад в
первіснім суспільстві» [2] стала тоді справжнім маніфестом нових
засад дослідження жіночої проблематики в контексті українознавчих
студій. Висловлюючи жорстку критику властивого тогочасним
дослідженням андроцентризму (тенденції до зосередження усієї уваги
на “чоловічих” вимірах культури), вчена вказала на головну ваду
гуманітарної науки: вона “старається трактувати жінку поза
культурним контекстом (…) Тому, що силою обставин докладніше було
досліджено власне отсей “мужеський” світ – чоловічо-громадський
аспект культури – се справляє таке вражіння, ніби він і являється
нормою, поруч якої жіночий (…) творить тільки ріжновидність, епізод,
“фрагмент” [2: 26-28].
Особлива увага до гендерних вимірів історичного процесу спричинила
справжній переворот в підходах до джерельної бази історичної науки.
З одного боку, почався масовий перегляд, нове прочитання та
реінтерпретація традиційних джерел з огляду на віддзеркалення в них
жіночого досвіду. З іншого – повноцінними та науково-релевантними
джерелами були визнані его-документи (біографії, автобіографії,
мемуари, листи, щоденники), які через їх очевидну суб’єктивність
раніше вважались непридатними для історичних досліджень. Саме тут, у
долях конкретних жінок розгортається історична подієвість,
віддзеркалені соціальні, політичні та культурні процеси, і,
водночас, простежується виразна гендерна специфіка жіночого
історичного та культурного досвіду. Потреба пізнання і розуміння
індивідуального досвіду людини яко суб’єкта історії логічно призвела
до переорієнтації дослідницьких стратегій, серед яких особливого
значення набувають якісні методи дослідження. Мікроісторія, історія
повсякдення, соціальна історія дозволили вивчати історію в її
антропологічному вимірі: не на макрорівні, як це було досі, а з
позиції окремого індивіда, звичайної людини та її повсякденного
життя, що дозволяє побачити багатоманітність і неоднозначність
історичних інтерпретацій, множинність історичних правд, можливість
альтернативних варіантів розуміння історії на рівні окремих
індивідів та груп. Саме такий підхід дає змогу увести особливий
досвід жінок в історичне знання.
Визнання унікальності і самоцінності людського досвіду означало
необхідність інтерв’ювання безпосередніх учасників подій минулого,
що відкривало якісно нові можливості для історичних реконструкцій.
Це дало поштовх до бурхливого розвитку нової ділянки історичної
науки – усної історії (англ. oral history), що до кінця 1970-х років
здобула визнання і статус в академічному середовищі країн Європи і
Америки (насамперед, Італії, Німеччини, Канади та США). Водночас
одним з найактуальніших питань тогочасних жіночих студій була
потреба вивчення жіночої історичної пам’яті, того, як жінки
пояснюють, раціоналізують, виокремлюють смисли у прожитому ними
минулому, як вибудовують свої ідентичності на основі власного
історичного досвіду. Саме тому вже на самому початку свого існування
усна історія не лише надала жіночій історії методологію та
дослідницький інструментарій, але й мала споріднені з нею теоретичні
засади [11: 70].
Дж.Скотт наголошувала, що при гендерному аналізі культури “слід
розглядати індивідуальний суб’єкт поряд із соціальною організацією і
артикулювати природу цих взаємовідношень” [8: 157]. Вона довела, що
гендерна концепція дозволяє аналізувати суспільство, застосовуючи
водночас і системно-структурні, і соціо-культурні, і
індивідуально-особистісні характеристики [7:173].
Засадничим постулатом усної історії є твердження, що історя не є
“минулим-у-собі”, вона є продуктом осмислення історичною свідомістю
сучасних людей минулого історичного досвіду. Відтак вона покликана
допомогти осягнути шляхи перетворення індивідуальної пам’яті в
колективну, подій минулого – в історію [11: 74]. Як писав один із
головних теоретиків усної історії П.Томпсон, “Усна історія – це
історія, вибудувана довкола людей… Вона надає засоби радикальної
трансформації соціального змісту історії” [28: 28]. З іншого боку,
безсумнівною перевагою автобіографічного методу є те, що „він робить
доступною процесуальність соціального життя” [10: 18], оскільки
автобіографія представляє „історію в розвитку”.
Унікальність дослідження в ділянці усної історії полягає в тому, що
дослідник може не лише інтерпретувати певні джерела, але й залучений
у поцес їх створення. Відтак чи не найважливішою ланкою у цьому
процесі є інтерв’ювання. Завдання полягає у створенні наративу, що
становитиме головне джерело подальшого аналізу-інтерпретації.
Наратив – послідовна оповідь, організація історичного матеріалу в
хронологічній послідовності переважно навколо одного окресленого
сюжета [27: 74]. В межах сучасних гендерних досліджень таким
ідеальним наративом, що дає найбільше поле для аналізу та
інтерпретацій, є автобіографія. При автобіографічному підході
центральним об’єктом дослідження є індивідуальне життя людини,
пов’язане з її безпосереднім оточенням (мікросередовищем), а
основними аспектами дослідження стають суб’єктивні уявлення про
власне життя та соціальну реальність [9: 1].
Автобіографічний наратив не є і не може бути документом, що просто
фіксує факти та події минулого, оскільки оповідач пропонує нам
власне бачення пережитого, суб’єктивну їх інтерпретацію, постаючи
водночас суб’єктом (оповідачем) та об’єктом (дійовою особою)
наративу. Втім суб’єктивність такого джерела позірна, адже, як
слушно зауважує Д.Берто, “сам соціальний світ спів-конструюється,
конструюється і трансформується щохвилини діями людей… котрі
водночас є і спостерігачами і рушійною силою цієї реальності”
[1:18], яка складається з досвіду окремих суб’єктів, конкретних
учасників соціальних та історичних процесів. Таким чином біографія
постає як соціальний конструкт, в межах якого має значення не
стільки точність та правдивість змальованих подій, скільки ті смисли
та значення, що оповідач їм приписує. Оповідач конструює своє минуле
і майбутнє, послуговуючись усталеними дискурсивними стратегіями, на
основі існуючих культурних матриць, системи цінностей, прийнятних
моделей поведінки, схем соціальної мікроструктури і т.п., що можуть
бути згодом виявлені у біографії, виокремлені та узагальнені під час
її подальшого аналізу.
В межах дискусії про надійність автобіографічних свідчень для
історичних студій постало питання надійності будь-яких історичних
джерел та було піддано критиці міф про об’єктивність в історичних
дослідженнях, на місце якої запропоновано інтер-суб’єктивність [29;
25; 28]. Ця категорія має два виміри: з одного боку, взаємодія між
між особистим і масовим наративами, з іншого – взаємодія поміж
оповідачем і авдиторією [31: 3]. Особисті наративи використовують
дискурсивно доступного узагальненого суб’єкта, щоб сконструювати
конкретного ідивідуального суб’єкта. Тобто, індивід використовує
масові міти, легенди, історії, стереотипи для конструювання своєї
особистої історії [31: 16]. Як слушно зауважує Дональд Рітчі, „усна
історія надійна чи ненадійна тією ж мірою, що й інші джерела. Жодним
даним не можна довіряти повністю, і кожне джерело має бути
перевірене шляхом зіставлення з іншими” [21: 6]. Останнім часом
історики гостро усвідомили, що будь-який опис минулого є послідовною
реконструкцією, і жодна історія не сягає нас безпосередньо – вона
завжди опосередкована постаттю історика, який фактично творить її,
передаючи своє бачення подій і фактів через певні усталені культурою
жанри [17: 12].
Фактично, усна історія не має на меті прямої реконструкції подій на
основі свідчень очевидців. Як слушно стверджує очин з чільних
теоретиків усної історії Алесандро Портеллі, „головне, що вирізняє
усну історію – це те, що вона говорить нам не стільки про факти,
скільки про їх значення... Усні джерела повідомлять нам не лише про
те, що люди вчинили, але що вони хотіли вчинити, що, як їм здається,
вони насправді чинили, і що вони зараз думають про те, що вчинили”
[20: 48]. Тобто, дослідження з усної історії засадничо не націлене
на встановлення якоїсь „історичної правди”, яка не непізнавана по
суті своїй. Фактично, оповідаючи історію свого життя, особа говорить
не стільки про події, свідком яких він чи вона були, але радше про
те значення, якого набули ці події в контексті його/її життєвого
досвіду, як вони вплинули на життєвий вибір, погляди, світогляд,
ідентичність. Реальність і те, що розповідає про неї очевидець – не
тотожні речі. „Біографічне знання неоднозначне, відносне і
суперечливе, оскільки воно практичне чи то прагматичне. Воно є одним
із способів інтерпретації світу; воно конструюється і реконстуюється
почерез численні і постійні часопросторові особливі зіткнення з
іншими (окремими чи груповими) акторами або масивами знання” [14:
194-195]. В такий спосіб власне і виробляється індивідуальний сенс
історії.
Автобіографія дає змогу зосередитись на індивідуальному житті, що
вписане у безпосереднє соціокультурне середовище, відтак роздуми
особи про її власне життя та соціальне, політичне чи культурне
оточення одночасно перебувають у полі уваги дослідника. Виконане
методом глибинного автобіографічного інтерв’ю, таке дослідження
дозволяє відкрити приховані смисли та мотиви людських вчинків,
витоки певних поглядів та оцінок, особливо якщо оповідач не схильний
висловлювати їх прямо, або згадує про них лише мимоходом чи взагалі
промовчить. „Цей живий досвід вкрай важливий для дослідника, бо дає
змогу бодай частково збагнути те особисте розуміння і значення, яке
актор виробляє у взаємодії з його власним оточенням; і навзаєм –
оцінити, як оті значення та розуміння впливають на саму цю
взаємодію” [14: 196]. На користь автобіографічного методу свідчить
той факт, що лише цілісна історія життя дає ключі до розуміння
кожного окремого її фрагмента, тобто усі елементи щільно пов’язані
між собою, набуваючи сенсу лише в контексті один одного. Навпаки –
лише представлена оповідачем послідовність і конфігурація значущих
фактів (подій, ситуацій, осіб) дозволяє відчитати і збагнути основні
смислоутворюючі цінності в житті окремої людини і, відтак,
соціальної групи.
Цілий ряд особливостей відрізняє усну автобіографію від писаної.
Написана одного разу історія життя стає застиглою: її можна
перечитувати та інтерпретувати безліч разів, однак вона, як і
будь-який письмовий документ, назавжди залишається незмінною, її
форма є сталою, безвідносно до особи читача. Усна ж автобіографія,
натомість, є завжди гнучкою та мінливою, вона набуває різної форми і
може оповідатись в різний спосіб, залежно від авдиторії слухачів.
Інша відмінність полягає в тому, звідки виникає поштовх оповісти
історію життя. Так, життєпис є наслідком особистого внутрішнього
бажання і свідомого рішення оповісти про своє життя іншим людям. Пол
Коннертон розглядає власноручне писання мемуарів частиною культури
правлячих еліт, такі „мемуаристи вважають, що їхнє життя варте того,
щоб його згадували інші, бо вони у своїх власних очах постають
поважними персонами – тими, хто колись приймав впливові рішення”
[4:39]. Очевидно, що мова, структура, зміст такого наративу
підпорядкована домінантним публічним дискурсам, відтак власні
погляди чи оцінки автора можуть виявитись дещо затіненими,
викривленими чи замовчаними у викладі. Натомість, усне представлення
власної історії життя, найчастіше ініціюється ззовні (родичами,
інтерв’юером); така розповідь має радше приватний характер, тобто
далеко не завжди призначена для широкого загалу. Тому оповідач
значно менше зосереджений на дискурсивній лояльності свого наративу:
він/вона оповідає радше окрему приватну історію, а не частину
загальної Історії. Ще одна відмінність поміж двома способами
створення автобіографії полягає у часі, який на це витрачається.
Написання автобіографії займає дні, місяці чи навіть роки, тому
такий текст неодноразово перечитується і осмислюється автором,
зазнаючи певних змін (стилістичних, структурних, мовно-редакційних).
Натомість оповідь автобіографії займає не більше кількох годин,
представляючи порівняно спонтанні роздуми про власне життя. Крім
того, життєпис найчастіше подається у лінійно-хронологічній формі, а
усна автобіографія має радше циклічну та розгалужену природу [4:40],
зумовлену асоціативністю мислення і відтворення спогадів.
Проте найважливіша відмінність усної автобіографії криється саме в
усному способі її представлення, завдяки якому відкривається ціла
низка непрямих, невербальних шляхів – для оповідача – щоб висловити,
а для інтерв’юера – щоб вловити, – певні позасвідомі, потаємні чи
невимовні думки. Порівнюючи переваги усних джерел щодо письмових,
Алесандро Портеллі цілком слушно підкреслював, що „зміни тону та
гучности, ритм народного мовлення містить імпліцитне значення та
соціальні конотації, які неможливо відтворити на письмі...
Тривалість та місце паузи є важливим для розуміння значення
сказаного” [20: 47-48]. Справді, швидкість мовлення, вираз лиця,
міміка, поза, жести можуть сказати багато про ставлення оповідача до
предмету розповіді, особливо якщо з певних причин певні думки їй
важко вербалізувати. Тому усна історія (у формі оповіді життєвого
шляху) є вкрай ефективним і важливим методом у пост-радянських
умовах, де, з одного боку, мало довіри до письмових джерел доби
соціалізму (всім відомо, які біографії тоді публікувались), з іншого
ж – люди не мають достатніх навиків усної авторефлексії.
Це зауваження зокрема стосується жінок, особливості мови і мовлення
яких з середини 1970 х вивчає гендерна лігвістика. Безіч досліджень
– від піонерської розвідки Робін Лакофф [5] і аж до новітніх студій
в цій ділянці – доводять, що уражена андроцентризмом мова не надає
жінкам достатніх і адекватних виражальних засобів, щоб висловити,
вербалізувати специфічно жіночий досвід. „Невідповідність поміж
жіночим життям і словами, доступними для того, щоб говорити про цей
досвід, створює для звичайних жінок справжні труднощі самовираження
у їх повсякденному житті. Позаяк слова часто не підходять, то жінка,
яка хоче розповісти про свій досвід, змушена „перекладати” – чи то
описуючи щось не зовсім правильно, чи то вдаючись до нестандатного
вживання мови”, зауважує Мерджорі Діволт [13: 97].
Як слушно відзначила Дана Жак, у жіночій усній автобіографії
присутній конфлікт поміж особистим досвідом жінки, її почуттями і
думками, та тими панівними культурними стереотипами, які диктують,
як саме належало б поводитись чи мислити жінці [12: 102-104]. То ж
жіноче мовлення віддзеркалює постійний процес узгодження
особистісного і загальнокультурного, пристосування
специфічно-жіночого досвіду до андроцентричної норми. В ситуації,
„коли патріархальна культура категоризує жінку як об’єкта,
автобіографія надає їй можливість виразити себе як суб’єкта, зі
своєю власною самістю” [31: 6] Пропонуєся навіть увести нові терміни
автографія та автогінографія, щоб підкреслити, що жінки вільні
змальовувати себе безвідносно до якоїсь наперед відомої точки
відліку чи „правди” [31: 7]..
Методика проведення автобіографічного інтерв’ю добре розпрацьована,
її різноманітні техніки докладно описані в науковій літературі [21;
15; 16; 23; 28]. В межах усної жночої історії завдання полягає в
тому, щоб „виробити такі прийоми, які заохочуватимуть жінку сказати
те, що сказати годі” [12: 95]. У дослідженні „Україна ХХ століття у
пам’яті жінок” використано метод наративного автобіографічного
інтерв’ю Габріели Розенталь [22]. За цією технікою, основним
продуцентом автобіографії як історичного джерела є оповідачка, тоді
як роль інтерв’юерки зводиться до створення оптимальних сприятливих
умов для цього. Оскільки „найкраща усна історія є квазі-монолог
оповідачки” [15: 224], головна мета полягає в тому, щоб стимулювати,
заохочувати і підтримувати природній плин і неперервність її
оповіді. Прямий вплив інтерв’юера на зміст, форму, послідовність
викладу, тривалість, тощо слід звести до мінімума. Оповідачка сама
обирає теми і сюжети, спосіб і порядок їх викладу, глибину
висвітлення, тощо, тобто самостійно конструює свою біографію і
пропонує її авдиторії, яку уособлює тут інтерв’юер. З іншого боку,
роль останнього є вкрай важливою у цьому процесі, оскільки, як
слушно зауважила Луїза Пассеріні, „нема про що оповідати, коли нема
кому слухати” [19: 3].
Цей метод передбачає особливу роль інтерв’юера, від якого значною
мірою залежить і якість новоствореного джерела і, відповідно, успіх
самого дослідження. Цілком очевидно, що зміст, форма, зміст і обсяг
біографічної оповіді значною мірою залежить від того, ХТО слухає.
Підчас індивідуального автобіографічного інтерв’ю на інтерв’юера
покладається надзавдання: виступити в двох ролях водночас. З одного
боку, він/вона репрезентує певну суспільну інституцію (університет,
академічну науку, громадську організацію, дослідницький проект
тощо), що надає інтерв’ю офіційного характеру і, відтак, оповідач
свідомий потенційної публічності своєї розповіді. З іншого боку,
завдання інтерв’юера полягає в налагодженні особистого контакту з
оповідачем, у створенні атмосфери приватної розмови, взаємної довіри
і відкритості, які сприяють процесу оповіді. Зогляду це до
особистості та фаховості інтерв’юера висуваються високі вимоги. Як
показує досвід, що більшими є відмінності (вікові, гендерні,
мовно-етнічні, соціальні, освітні, тощо) поміж співрозмовниками
(оповідачем та інтерв’юером), то більшою виявляється особистісна
дистанція поміж ними [15: 221]. Прямим наслідком цього є рівень
психологічного комфорту оповідачки під час інтерв’ю і, відповідно,
якість її наративу. Саме тому бажано, щоб інтерв’юер якнайповніше
поділяв культурний досвід оповідача і міг легко орієнтуватись у її
житті, тобто без зусиль розуміти вербальні та невербальні
повідомлення (натяки, жарти, жести, міміку, тощо). В дослідженнях з
усної жіночої історії особливо наголошується їх гендерна
гомогенність: важливо, що саме жінка говорить із жінкою. Причиною
цього є гендерні відмінності у мовленні у змішаних групах, через які
жіночий голос в них маргіналізується. Натомість, „розмова поміж
жінками дозволяє їм говорити про їхній досвід повніше, оскільки такі
співрозмовниці уважніше дослухаються одна до одної” [13: 98]. Крім
того, „жінки добре навчені слухати – і чоловіків, і жінок, – то ж їм
легше співпрацювати і досягати порозуміння поміж себе, аніж у
змішаних групах” [26: 121-125]. Розкриваючи свою долю жінці,
оповідачка раз-по-раз апелює до спільного жіночого досвіду,
засадничо знайомого і зрозумілого жінкам, але незбагненного і
незвіданого для чоловіків. Відчуття того, що тебе зрозуміють,
дозволяє говорити вільніше і торкатися більш приватних тем.
Відомо, що у традиційних польових дослідженнях найважливіше те, ЩО
сказане, а не те, ЯК воно сказане. Однак своє ставлення до того чи
іншого факта, свою оцінку явища чи події, респондент виявляє саме
невербально, то ж вилучення емоційної складової з транскрипту
інтерв’ю може спотворити смисл сказаного. До того ж, доведено, що
жінки успішніші у невербальному вияві емоцій і краще за чоловіків
декодують невербальні емоційні повідомлення оточуючих [6: 232].
Отже, навіть тоді, коли оповідачці забракне відповідних слів, вона,
вірогідно, знайде інший спосіб самовиразитись, щоб слухачка змогла
вловити зміст того, що малось наувазі.
Техніка наративного автобіографічного інтерв’ю потребує також
значних психологічних зусиль, бо ж на час розмови слід погамувати
власне Я і перетворитись у „живий екран”, на який проектується і де
віддзеркалюється доля оповідачки. Уміння та навички інтерв’юера
мають виняткове значення в умовах пост-тоталітарного українського
суспільства, де будь-яке розпитування сприймається насторожено. У
країні, де публічне обговорення суспільних, політичних чи історичних
питань тривалий час переслідувалось, вкрай важко вмотивувати людину
говорити про особистий історичний досвід відкрито і докладно.
Доволі часто предметом критики і самокритики (особливо в межах
феміністських студій) є владні, ієрархічні стосунки, що
характеризують співрозмовників під час інтерв’ю [18]. Ажде саме
дослідник створює ситуацію для продукування автобіографії і володіє
нею: він/вона обирає оповідача, ініціює оповідь, задає рамку і
правила розмови, врешті – отримує біографію і надалі розпоряджається
нею. Нерівність співрозмовників полягає і в тому, що дослідник
дізнається все про приватне життя оповідача, а той – майже нічого
про інтерв’юера. У звичайному структурованому інтерв’ю дослідник
(свідомо чи позасвідомо) ставиться до оповідачки по-споживацькому,
розглядає її як об’єкт дослідження чи як просте джерело історичної
інформації, як правило, нехтуючи почуттями, переживаннями,
особистістю цієї людини. Кетрін Андерсон, критикуючи істориків за
те, що вони „явно віддають перевагу запитанням про події і факти, і
уникають запитань про почуття, ставлення, цінності та значення”,
наголошує, що саме усна історія дає досліднику унікальний шанс
довідатись про індивідуальний смисл історичних подій від їх
учасників та свідків, замість того, щоб самотужки інтерпретувати
факти на основі наперед заданих теорій [12: 98]. Автобіографічний
метод, як вже зазначалось, має саме таку спрямованість: від людини –
до концепту, від індивідуального досвіду – до узагальнень і гіпотез.
„Нам слід вибудовувати наші теорії, виходячи з реального досвіду
жінок”,– закликає Джудіт Віттнер. Націленість на пізнання
унікального особистого досвіду, поглядів, оцінок (а не фактажу)
дозволяє уникнути нерівноправної ситуації під час інтерв’ю, визнаючи
пріоритетну роль оповідача (яко соціально-компетентного історичного
актора) в інтерактивному процесі творення такого складного
першоджерела, як автобіографія. Їй/йому надається цілковиту свободу
в обранні форми подачі, сюжетних ходів та змісту, послідовності
викладу, глибини і детальності, тривалості і об’єму автобіографії.
Це означає, що інтерв’юер засадничо відмовляється від власних
наперед сформульованих тез і гіпотез, і готовий/ва слухати, чути і
поважати те, що вважає суттєвим і значущим оповідч/ка. В такий
спосіб первісна нерівність поміж співрозмовницями дещо
збалансовується.
Вивчення саме жіночого історичного досвіду, тих обставин і чинників,
що вплинули на формування соціальних ідентичностей українських
жінок, їх політичних поглядів, релігійний переконань, тощо вкрай
важливе з огляду на ключову роль жінок яко агентів соціалізації
дітей. З іншого боку, жінки – це половина громадян України, то ж
вивчення генези їх політичних поглядів, суспільних ідеалів,
цінностей тощо може дати ключ до розуміння чинників жіночої
електоральної поведінки, критеріїв політичних преференцій, мотивів
громадської активності і т.д.
У 1996 році у Празі дослідниці з центрально-європейських країн
(Чехії, Словаччини, Польщі, Сербії, Чорногорії, Хорватії та
колишньої НДР) започаткували міжнародний суспільно-науковий проект
“Жіноча пам’ять: вивчення життя та ідентичностей жінок при
соціалізмі”. Його першорядним завданням є документування досвіду
жінок часів соціалізму шляхом запису т подальшого порівняльного
аналізу жіночих автобіографій. Метою є вивчення повсякденного життя,
поглядів, соціальних ідентичностей та життєвих стратегій різних
поколінь жінок під час та після соціалізму в країнах колишнього
соцтабору. Для потреб проекту було обрано єдиний метод
(автобіографічний), розроблено та узгоджено спільну техніку запису
інтерв’ю, що робить матеріали отримані в різних країнах придатними
для глибших крос-культурних студій.
Долучення України до цього проекту восени 2002 відкрило унікальні
перспективи використання ефективної методики та практичного досвіду
учених цих країн для розвитку нової для нас ділянки усної жіночої
історії. Моє дослідження „Україна ХХ століття у пам’яті жінок”
передбачає запис та аналіз автобіографій жінок старшого віку
(народжених у 1920-30 х роках), що нині мешкають на Заході, Сході та
Півдні України (а саме – у Львові, Харкові та Сімферополі). Робоча
гіпотеза припускає, що історичний досвід, історична пам’ять,
ідентичності і світогляд жінок різних регіонів України мали б сутєво
відрізнятись, зважаючи на величезні етно-культурні, історичні,
соціальні, політичні та економічні відмінності, що століттями
існували поміж цими регіонами. Водночас, існує вірогідність того, що
категорія гендеру може відіграти ключову роль у формуванні життєвих
практик та дискурсивних стратегій жінок різних частин України у
відповідні історичні періоди.
Відкриті партнерські умови участі у міжнародному проекті дали нам
можливісь обрати свої пріоритети щодо проблемно-тематичного фокусу
та способу аналізу біографічних матеріалів, тобто визначити суто
український пізнавальний інтерес. Вузловими темами подальшого
аналізу жіночих автобіографій для мене є: питання формування,
взаємозв’язків і трансформацій національної, регіональної, етнічної
ідентичністей жінок у контексті міжетнічних стосунків; вплив
радянських владних структур на формуваня жіночої долі (проблеми
масових політичних репресій, національно-визвольних змагань,
десидентства, свободи слова і віросповідання тощо); обставини і
наслідки вимушеної міграції населенення (депортації, “чужинці”,
еміграція та репатріація, тимчасова трудова міграція –
заробітчанство в СРСР і за кордоном); жіночі стратегії виживання та
переживання наслідків історичної травми (насамперед, у часи війни –
на окупованих територіях, в евакуації, на примусових роботах у
Німеччині, на фронті); жіноче бачення і (пере)оцінка різних
політичних систем (радянської та демократичної) на тлі здобуття
Україною державної незалежності.
Історія України ХХ століття багата на події, що неодноразово
змінювали суспільно-політичні та соціально-економічні умови життя
людей. Однак повсякденний досвід пережиття цих подій, що доволі
часто мали драматичний і навіть трагічний характер, вивчений вкрай
мало. Не слід забувати, що гендений вимір цієї епохи вкрай важливий,
адже саме у ХХ ст. жінки України отримали можливіть діяти не лише у
приватній сфері, але й масово увійти в професійно-економічну сферу,
виявляти суспільно-політичну активність, реалізувати себе у
творчості, брати участь у військових діях, тощо. Історичний досвід
жінок, що вплинув на формування їх поглядів, ідеалів, переконань,
спричинився до обрання певних життєвих стратегій у критичні моменти
української історії мають стати наддбанням усього народу. Не
таємниця, що участь жінок та їх внесок у національно-культурні і
етно-політичні процеси в Україні протягом ХХ ст. фактично ніяк не
віддзекркалені в історико-етнографічній літературі, невідомі ані
науковцям, ані громадськості. Усна історія у її жіночому вимірі в
українській історичній науці практично не представлена. Публікації
радянських часів, через їх явну ідеологічну спрямованість і
однобічність, представлють жіночий історичний досвід доби соціалізму
із значними спотворенннями. Тому розвиток ділянки усної жіночої
історії дає можливість розкрити водночас кілька нових вимірів
історії України у ХХ ст.– індивідуальний, повсякденний, гендерний.
Література
1. Берто Д. Полезность рассказов о жизни для реалистической и
значимой социологии // Биграфический метод в изучении
постсоциалистических обществ / Под ред. Воронкова В., Здравомысловой
Е.– СПб.: ЦНСИ, 1997.– С.14-23
2. Грушевська К. Про дослідження статевих громад в первіснім
суспільстві // Первісне громадянство та його пережитки на Україні.–
К., 1929.– Вип.1.– С.24-33
3. Кісь О. Андроцентричний дискурс в історичних науках //
Філософсько-антропологічні студії’2001. Спецвипуск.– К.: Стилос,
2001.– С.43-58
4. Коннертон П. Як суспільства пам’ятають / Пер. з англ.
С.Шліпченко.– К.: Ніка-Центр, 2004.– 184 с.
5. Лакофф Р. Язык и место женщины // Гендерные исследования.– №5.–
2000.– ХЦГИ.– С. 241-254
6. Майерс Д. Социальная психология / Пер. с англ.- СПб.: Питер,
1996.– 684 с.
7. Пушкарева Н.Л. Гендерные исследования и исторические науки //
Гендерные исследования. – №3.– ХЦГИ, 1999.– С.166-186
8. Скотт Д. Гендер: полезная категория исторического анализа //
Гендерные исследования. – №5.– ХЦГИ, 2000.– С.142-171
9. Ткаченко Т.Г. Биографический метод в гендерных исследованиях //
http://meltingpot.fortunecity.com/rundberg/963/publ/gend_sb_www/chapter_1/tkachenko
10. Фукс-Хайнритц В. Биографический метод в социологии /
Биографический метод: история, методология, практика / Под ред.
Мещеркиной Е., Семеновой В.– М.: ИСРАН, 1994.– С. 11-41
11. Шутова О.М. Устная и гендерная история в свете антропологизации
историографии // Женщины в истории: возможность быть увиденными. Сб.
науч.ст. / Под ред. И.Р.Чикаловой.– Минск: БГПУ, 2001.– С.55-74
12. Anderson, Kathryn, Susan Armitage, Dana Jack, and Judith
Wittner. Beginning where we are: feminist methodology in oral
history. In: McCarl Nielsen, Joyce (ed.). Feminist Research Methods.
Exemplary Reading in Social Sciences. London: West View Press, 1990,
p.94-112
13. Devault, Marjorie L. Talking and listening from women’s
standpoint: feminist strategies for interviewing and analysis /
Social Problems. Vol. 37(1), 1990, p. 96-116
14. Gardner, Graham. Unreliable memories and other contingencies:
problems with biographical knowledge / Qualitative Research. Vol
1(2), 2000, 185-204
15. Gluck S. What’s so special about women? Women’s oral history.
In: Dunaway, David K. and Willa K. Baum (eds.) Oral History: An
Interdisciplinary Anthology. 2nd ed. California: AltaMira Press,
1996, p.215-230
16. Grele R. Movement without the aim: methodological and
theoretical problems in oral history // The oral history reader. Ed.
by R.Perks and A Thompson. London-NewYork: Routledge, 1998
17. Leydesdorff S., Passerini L., Thompson P. (eds.). Gender and
Memory. International Yearbook of Oral History and Life Stories.
Vol.4. Oxford UP, 1996
18. Oakley, Ann. Interviewing women: a contradiction in terms. In:
Roberts, H. (ed). Doing Feminist Research. London: Routledge, 1981,
p. 30-61
19. Passerini, Luisa. Introduction. In: Passerini, Luisa (ed.)
Memory and Totalitarianism. International Yearbook of Oral History
and Life Stories. Vol. 1. Oxford University Press, 1992, p.1-19
20. Portelli, Alessandro. What Makes Oral History Different? In:
Portelli, A. The Death of Luigi Trastulli, and Other Stories. Form
and Meaning in Oral History. New York: State University of New York
Press, 1991, p. 45-58
21. Ritchie, Donald A. Doing Oral History. New York: Twayne
Publishers, 1995, 265 p.
22. Rosenthal, Gabriele. Biographical method – biographical
research. In: Seale, Clive, Giampietro Gobo, Jaber F. Gubrium, and
David Silverman (eds.). Qualitative Research Practice. London: SAGE
Publications, 2004.
23. Sangster J. Telling our stories: feminist debates and the use of
oral history. In: Perks R., Thompson A. (eds.) The Oral History
Reader. London: Routledge, 1998, p. 87-100
24. Scott, Joan Wallach. The problem of invisibility. In: Kleinberg,
S.Jay. (ed.) Retrieving Women’s History. Changing Perceptions of the
Role of Women in Politics and Society. UNESCO, 1992, p.5-29
25. Samuel R., Thompson P. (eds.) The Myths We Live by. London:
Routledge, 1990
26. Spender, Dale. Man Made Language. 2nd ed. London: Routledge,
1985
27. Stown L. The Past and the Present. Boston-London, 1981
28. Thompson, Paul. The Voice of the Past: Oral History, in The Oral
History Reader, ed. Robert Perks and Alistair Thompson (London – New
York: Rotledge, 1998), p. 21-28
29. Tonkin E. Narrating Our Pasts: The Social Construction of Oral
History. Cambridge: Cambridge UP, 1992
30. White H. Metahistory.– Baltimore, 1973
31. t T., Lury C., Summerfield P. (eds.) Feminism and Autobiography:
Text, Theories, Methods. London: Routledge, 2000
|
