Тереза Хинчевська-Геннель
(Польща)
ЧИ ІСТОРИКИ ВПОРАЛИСЯ З “ТЕОРIЄЮ ПЕРЕМІЩЕНЬ”?
Проблематика, винесена в
заголовок, заслуговувала б на окрему обширну публікацію, а можливо,
й не на одну книжку. Тут випадає обмежитися єдино до
засигналізування з багатьох точок зору важкого для розмови питання,
актуального до сьогодні. Ще донедавна, а можливо певною мірою й до
сьогодні перебуває це питання в полоні дивовижної таємниці. Не могло
бути й мови про дослідження на тему теорії переміщень в часи
Польської Народної Республіки, а коли вдавалося часом перехитрити
цензуру і в якийсь спосіб підняти цю проблему, то відразу ж
“властивий”, “спеціальний” історик виступав зі старанною відповідною
критикою, викриваючи погляди на теорію переміщень як грізні,
шкідливі і цілком безвартісні. В дискусії мені довелося зіткнутися з
аргументами, що теорію переміщень належить досліджувати політологам,
а не історикам. Чому ж і надалі ця тема в Польщі залишається
малознаною?
Теорія переміщень, загально кажучи, то теза про існування “єдиного
руського народу”, з котрого в певному історичному моменті буцімто
постали три народності – російська, українська та білоруська. По
упадку Київської Русі в ХІІІ столітті центральний осередок єдиної
давньоруської державності перемістився на північ, до Суздаля і
Володимира над Клязьмою, а потім до Москви. Ту теорію єдиного
народу, єдиного суспільства та єдиної історії мав створити
митрополит Макарій (помер 1563) за часів Івана Грозного (1530-1580),
котрий правив у Москві як цар від 1547 року.
Макарій увійшов у російську історію як діяч, якому вдалося
започаткувати і довести до завершення дванадцятитомну працю, котра
містила церковно-релігійне письменство – Великі Четьї-Мінеї. Також
він був творцем інших хронікарсько-історичних пам’яток, що довгий
час, ясна річ, позоставалися в рукописах. То власне в них (“Степенная
книга”, “Лицевой Никоновский”) Макарій утверджував велику потужність
та хвалу московської держави, а також необхідність царського
самодержавства.
На ту концепцію історичного розвитку наклалася ще інша теорія з
початків XVI століття, котра так само відіграла величезну роль, так
звана “теорія ІІІ Риму”. Творцем тієї теорії мав бути, в свою чергу,
чернець Фіортей з монастиря у Пскові, хоча дослідники вважають, що
постала теорія раніше, в Повісті про новгородський білий клобук.
Основа та підстави для постання теорії про третій Рим були дуже
добрі. Адже в 1472 році папа римський Сикст ІV благословив у Римі
шлюб Івана ІІІ, великого московського князя (1462-1505) із Зоєю
(Софією), на той час уже католичкою, племінницею останнього
візантійського цезаря Томаша Палеолога. Те одруження, щоправда, не
спричинилося до унії, Софію було прийнято в Москві як православну.
Натомість Іван використав шлюб, аби поставити акцент на успадкуванні
візантійського царства. Прийняв двоголового візантійського орла до
свого герба, а також увів двірський церемоніал та титул царя. В
такий спосіб теорія “третього Риму” означала перенесення давнього
спадку цезарства через новий Рим – Візантію - на Москву, котра мала
бути третім і останнім вічним Римом. Наведені вище теорії чи може
доктрини (Б.Успенський) дозволяли наступним володарям Москви, а від
середини XVIІ століття - Росії результативно реалізувати накреслені
плани в теоретичній площині. Отож, володарі цілої Русі (всієї Русі)
розпочали збирання земель, котрі належали до Київської Русі, а
рівночасно й експансію в інших напрямках, на північ до Балтійського
моря, на південний захід - до Волги та Каспійського моря, а згодом –
на Урал та Сибір.
Концепція спільноти Москви з Київською Руссю, з переміщенням центру
влади відіграла величезну роль у “поверненні в правдиве лоно”
Богдана Хмельницького - водночас із частиною України - в
переяславської унії 1654 року. Недаремно той акт пізніше названо як
“воссоединение” України з Росією – в такий спосіб кваліфіковано акт
нового поєднання, оскільки згідно з теорією переміщень, Україна й
Росія раніше були єдністю.
Теорія переміщень була успішно поширена через підручник, анонімно
виданий в друкарні Києво-Печерської Лаври в 1674 році (друк від 1670
року залишається невідомий), друге і третє видання з’явилося в 1678
та 1680 рр., а до кінця ХVIII століття підручник було перевидано чи
не тридцять разів. Не знаємо його автора, маємо тільки припущення,
здогадки. Автор “Синопсису” описує історію Києва до монгольського
нашестя, потім переходить безпосередньо до описів війн Москви з
татарами в ХІV столітті. Детально описує Куликовську битву, виїзд
митрополита з Києва. Звертаючи увагу читача на утворення
московського патріархату, автор “Синопсису” твердить, що митрополит
повинен зостатися в Москві – Третьому Римі. Війни другої половини
ХVІІ століття – то буцімто не що інше, як боротьба за повернення
Києва, захопленого поляками, під керівну владу московського царя як
спадкоємця династії давніх київських князів. Цікаво, що в
“Синопсисі” зовсім не згадується про роль Хмельницького та козацької
старшини в тих подіях так званого “повернення батьківщини”.
Концепція “Синопсиса” з пропонованою в тому підручнику моделлю
історії, в котрій Україна поставала пасивною жертвою “злих ляхів”, а
потім була щасливо визволена царем-збавителем, стала популярною. В
1709 році київський гравер Іван Щирський (цікаво представлений у
праці Вольдемара Делюги) відтворив ту символіку в гравюрі, алегорії
трьох дівчат, які символізують Україну, Білорусію та Росію.
Концепцію переміщень підняли в ХІХ столітті російські історики,
представники так званої “школи державності”, котрі вважали державу
за найвищу форму суспільного життя, які відводили державі
найважливішу роль в історичному процесі. Найповажнішими
представниками і творцями “школи державності” були: М.Карамзін
(1766-1826), автор дванадцятитомної “Історії російської держави”,
Сергій Соловйов (1820-1879), автор “Історії Росії від найдавніших
часів” (упродовж 1851-1879 рр. видав 29 томів), він же – автор
важливої для розуміння теорії переміщень праці “Очерк истории
Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу”.
Василь Ключевський (1841-1911), автор підручника “Курс історії
Росії” в п’яти томах, також пропагував ту теорію, більше того, він
висловлювався також стосовно іншої теорії - так званого
“московського переселення”, залюднення з Київщини на північний схід
під час татарських наїздів. То була дещо змінена версія теорії
переселення Михайла Погодіна (1800-1870).
Теорію переселення скритикували як російські, так і українські
історики на чолі з Михайлом Грушевським. Свою роль у формуванні
візії історії Росії в підручниках у світі, в Західній Європі, в
Сполучених Штатах, візії, в котрій історію України-Русі та Білорусі
підпорядковано єдиній державі- Росії, - відіграли переклади праць
провідних російських істориків на західні мови, зокрема англомовні
версії. В англійському перекладі Василь Ключевський переконував
цілий світ про слушність теорії переміщень. Теорію переміщень з
певними модифікаціями успішно успадкувала більшовицька
історіографія. Визнано, щоправда, характер національної окремішності
України та Білорусі, але ті народи мали сформуватися в ХІV - ХV
століттях, а раніше був то разом із Росією середньовічний народ.
Український народ завжди прагнув до поєднання з московською
державою, але вдалося буцімто те поєднання тільки Хмельницькому. Не
дивлячись на історичні реалії, було поставлено знак рівності між
козаками запорізькими, донськими та надволжанськими, nota bene - до
сьогодні зауважуємо це в деяких публікаціях. Модель бачення історії
України-Русі повторювалася не тільки в державах, узалежнених від
Радянського Союзу. Цікавим заходом було б простеження підручників чи
енциклопедій з гаслами “історія Росії” та “історія України”, котрі
вийшли друком упродовж останніх кількох десятків років.
Для прикладу єдино подамо тут фрагмент дефініції про географічне
розташування та історичні початки Росії зі знаної в Польщі “Історії
Росії” Людвіка Базилова: “Історія Росії в сенсі етнічному,
культуротворчому та політичному – то перш за все історія народів,
які походять від давніх східнослов’янських племен […] Територія, на
котрій у другій половині ІХ століття мала постати давньоруська
держава, а двома століттями пізніше російська держава, обіймає в
найдокладнішому сенсі цілу Східну Європу, отже, головні рівнинні
обшири, обрамлені північним узбережжям Чорного моря, річками Дністра
та Пруту, лінією Бугу і частково Німану, наступна вертикальна лінія
відділяє східних слов’ян від балтійських племен та естів аж до
Фінського заливу та великих північних озер – Ладоги та Онеги”.
Найважливішим голосом, котрий спеціалізувався в теорії переміщень,
був голос Михайла Грушевського, його виступ, підготовлений до
Конгресу російських філологів в історичній секції, опублікований у
1904 році як стаття “Традиційна схема “російської” історії і
проблема раціонального сприйняття історії східних слов’ян”. В
обширному викладі, наступно розгорнута в його десяти томах “Історії
України-Руси”, була головна думка – то твердження, що історія
Київської Русі не була пов’язана з володимирсько-московськими
подіями, але натомість пов’язана з галицько-волинським періодом у
ХІІІ столітті, а згодом – із подіями литовсько-польськими в ХV-ХVІ
століттях. Володимирсько-Московська держава ніколи не була
спадкоємницею Київської держави. Грушевський був атакований за свої
погляди ще за життя, а по смерті став символом українського
”буржуазного націоналізму” і “фашизму”, про що останнім часом
нагадав у своїй книжці “Імперія, комунізм і народи” Роман Шпорлюк.
Саме Шпорлюк на українсько-російському форумі докладно озвучив ті
цікаві дискусії, котрі точилися упродовж останніх кількох десятків
років на сторінках періодичних видань. Та гостро важлива полеміка
навколо спадщини Київської Русі, акту, котрий віддавав частину
України Москві, зреалізованого Хмельницьким в переяславській унії,
чи так звана “зрада Мазепи” - ось тільки деякі згадані проблеми,
навколо котрих точиться не одна дискусія поміж істориками,
літературознавцями, соціологами та багатьма іншими дослідниками в
Україні і світі. Зацитуємо тут фрагмент есе, не публікованого за
життя, російського історика та філософа Г.П.Федотова (1886-1951) –
під назвою “Три столиці”: “Якось дивно сьогодні говорити про Київ.
Донедавна нам було легко відрікатися від похвали чи неслави Києва і
шукати своїх коренів у басейні Оки та Волги. То ми віддали Україну
Грушевському і вторували дорогу українським сепаратистам. Чи Київ
коли-небудь перебував у центрі наших зацікавлень, нашої любові?
[…]”.
У вісімдесятих роках ХХ століття Омелян Пріцак і Джон С. Решетар (John
S.Reshetar), покликаючись на думку Грушевського, спробували довести
своїм англомовним читачам, що “Русь не є ідентична Росії”. При тій
оказії з’являються складні мовні неточності, суто термонологічні.
Учені віддавна ставлять проблему неадекватності певних понять, таких
як Україна, Русь, Росія в стосунку до середньовічної дійсності, а до
того ще треба додати різноматітні мовні версії, в котрих слово
“Росія” в прикметниковій формі тих же мов збігається, згадаймо тут
тільки деякі: русский, Russian, russe, Rusisch, russo etc.
Йдучи шляхом міркувань Джованни Броджі Беркофф, належить також
вдатися до мотиву, розрізнення “Русі - України” (терміну Михайла
Грушевського), - від Русі- земель суздальсько-московських чи Русі
Залеської, з котрої в ХІІІ столітті почала формуватися Московська
держава. Можливо, саме “Ruthenia”, латинський термін, вживаний у
давніх джерелах, був би тут найбільш відповідним.
Дискусія над термінологічною проблематикою триває досить довгий час
і безперечно варта того, щоб її продовжувати. Звернімося тут може
ще, опріч праць дослідників, на котрих посилається Джованна Броджі
Беркофф в цитованій вище статті, до праці Еви Томпсон, американської
славістки, авторки книжки “Trubadurzy imperium. Literatura rosyjska
i kolonializm”. Між іншим, вона в своїй праці звертає увагу на факт,
що термін Росія початково взагалі не був уживаний Москвою, про Росію
можна говорити, власне, починаючи тільки від середини ХVII століття.
Тимчасом поняття “Росія”, злите з поняттям “Русі”, вживається
істориками досить широко. Таке окреслення “Росії”, - пише Е.Томпсон,
- відвертає увагу від колоніального характеру територіальних
завоювань Москви. В той час, коли Русь була державою колоніальною,
Московське “государство” стреміло до колоніальної потуги, а Росія
під скіпетром царів, або ж російська імперія, досяглa тієї мети.
Маємо ще один цікавий мотив називання України терміном “Малоросії”,
котрий є антонімом: термін Малорусь супроти кваліфікації Великоруси
був підданий семантичній маніпуляції з метою утвердження сугестії,
що “росіяни по суті є Великими Росіянами, а українці – то Малі
Росіяни” . Сьогодні nota bene термін “Малорусі” кваліфікується
дослідниками в контексті негативного стереотипу, як свого роду
матеріалізація, згідно з Миколою Рябчуком, “збірної тіні” в
термінології Карла Густава Юнга.
Історики, якщо до них повернутися, зацікавлені
політично-інституціональними відмінностями на обширах суздальсько-
володимирського та галицко-волинського князівств, зазначали шляхи,
котрими в засадничий спосіб відбулося привласнення київської
спадщини з боку Москви. Тут передусім треба назвати Ярослава
Пеленського, автора книжки „The Contest for the Legacy Of Kievan Rus”
( Нью-Йорк, 1998), та Едварда Кінана. Е.Кінан доводить, що
московська держава взагалі не мала свідомості наслідування,
продовження київської держави. Ані Іван Грозний, ані його предки не
вважали України, Білорусії, що знаходилися у Великому Литовському
Князівстві, або під польським пануванням після люблінської унії, в
межах єдиного державного організму Речі Посполитої,- за попередників
Московської держави. Тільки в проміжку - від часів появи “Синопсиса”
(схилок ХVII ст.) до ідеологів вісімнадцятого століття – було
обгрунтовано пропаганду нового поєднання. Але по суті справи, ті
держави ніколи не були поєднаними. Автор, наприклад, показав, що в
традиції надавання імен царським дітям бракує імен давньоруських
князів, так само відсутні зв’язки в царині матеріальної культури, в
архітектурі та в багатьох інших сферах життя та культури.
З польських дослідників тут належить згадати цікаву книжку Ганни
Ковальської “Давньоруська культура ХІ-ХVI ст. Традиція і зміна”, в
котрій авторка схарактеризувала різні позиції в російській
історіографії, які мають свій вплив на інтерпретацію подій
України-Руси в дусі теорії переміщень. На увагу тут заслуговує
історіософія євроазіаністів, яку репрезентує, між іншим, один із
найбільш знаних і поцінованих у Польщі істориків, Лев Гумільов (у
1992 році Польський Інститут Сходознавства видав його книжку “Від
Русі до Росії”, останньо поновлену). Коротше кажучи, тут описано
цивілізаційний монгольський взірець з немалим, можна сказати,
подивом щодо організаційної натренованості держави, опертої на
військову цивілізацію. У праці стверджується, що хоча київська
держава занепала, але відродилася російська московська держава.
Більше того, оскільки монголи не переслідували Церкви, контролювали
єдину державу, то не було прешкод, аби Церква розвивалася надалі.
Засигналізований тут єдиний мотив адаптації монгольських норм з
незауваженням римської традиції є очевидно досить вузьким, далеко не
вичерпним елементом у дискусії про теорію переміщень.
У 2000 році польською мовою вийшла у світ праця французького
історика Даніеля Бовуа (Beauvois), котрий звернувся до оцінок
дискусій та суперечок навколо “України-Русі” у французькій,
російській та польській історіографії. Про французьку історіографію
цей дослідник написав, що починаючи від середини ХІХ століття,
історія України та Білорусії розглядалася виключно в межах
російської, а потім радянської імперії.
“Тому інтелектуальному лінивству, - пише французький історик, - в
значній мірі сприяло політичне русофільство, котре зумовило
помноження та поширення схем, які диктував вимогливий спільник”.
Автор перелічив чергові французько-російські союзи (1892, 1924,
1934, 1944), після яких Франція приймала саме таку версію дій, яку
передбачав Кремль. Русоцентризм притаманний французьким елітам,
належить визнати, здається й до сьогодні.
Проблематику, пов’язану зі справою успадкування Київської Русі, на
останнім Конгресі Славістів презентувала Джованна Броджі Беркофф.
З-посеред багатьох піднятих нею проблем одна є гаряче дискутованою
упродовж останніх років, а саме: чи належить визнавати літературу
Київської Русі за перший етап розвитку української літератури.
Дякуючи М.Грушевському, українські дослідники визнали включення
київської епохи до головного корпусу української історії та
літератури, як наголошує італійська дослідниця. Вона також
стверджує, що “не зважаючи на виразні суспільно-політичні та
культурні відмінності (вони проступають також на рівні лінгвістичної
еволюції та літературної системи) існує також, за її переконанням,
багато елементів, котрі вказують на існування тяглості між традицією
Київської Русі, Русі часів литовсько-польських – та епохою
гетьманщини”. З Київською Руссю, епохою святого Володимира та
Володимира Мономаха пов’язується відродження могилянського періоду.
Достатньо простежити хоча б полемічну літературу тих часів. Інші
приклади тяглості культури можна віднайти в еволюції певних
літературних гатунків. Беркофф звертає увагу на мистецтво і практику
красномовства, біблійну екзегезу – форми, незнані до середини ХVIІ
століття в суздальсько-московській традиції. Авторка запропонувала,
аби спробувати віднайти методи і понятійний аппарат з метою описання
літератур і культур Середньосхідної Європи, котрі “віддавали б
належне їхній національній специфіці і дозволяли б відбудову системи
“істотних знаків”, які окреслюють їхню самототожність”
Чимало цікавих спроб уже піднято, м.ін., дякуючи цитованій тут
італійській дослідниці, а для роки тому відбулася важлива
конференція, присвячена Іванові Мазепі, котрий для деяких
дослідників, також і в Польщі, позостається й досі злочинець,
“здрайця” і то зовсім не як Казимир. Що далі з теорією переміщень?
Щоб не залишати того питання без відповіді, завершимо думкою одного
із українських письменників, Юрія Андруховича:
„Україна – найбільша в Європі за площею об’єктивна даність, яка саме
з цієї причини фатально не може в Європі поміститися. (...) Бути з
Росією для України згубно – це духова і фізична смерть, у чому можна
було переконатися протягом трьох з половиною століть. Бути з
Європою, можливо, - означає те саме, але в цьому ще варто
переконатися”.
Ясна річ, що культура не знає кордонів, і всі ми можемо почуватися
спадкоємцями багатьох її прекрасних облич, які створило людство
упродовж століть. Однак, приналежність до будь-якої спадщини не може
мати імперіального характеру, не може бути актом агресії та анексії,
хоч би й прихованої під виглядом якоїсь теорії. Прагну ще раз на
завершення навести думку Даніеля Бовуа, яка і нині актуальна:
“Одна із найбільш пекучих проблем, з якою мусять упоратися історики,
є стосунок Європи і світу до незалежної України. Україна вперше в
своїх діях не залишається сама супроти своїх сусідів, а бере участь
в своєрідному концерті народів. Яким же широким є поле обсервації
для дослідників міжнародних стосунків України!”
Література
1. Андрухович Ю. Україна // Четвер. 1992. - №1 (3).- 117 с.
2. Bazylow L. Historia Rosji. Wydanie drugie uzupelnione. - Wroclaw,
Warszawa, Krakow, Gdansk: Zaklad Narodowy im.
Ossolinskich.Wydawnictwo, 1975. - 8 s.
3. Beauvois D. Spory historykow (Francja, Rosja, Polska) wokol
Ukrainy –Rusi // Historia Europy Srodkowo – Wschodniej / Red. J.
Kloczowski. T. 2. Instytut Europy Srodkowo – Wschodniej. – Lublin:
2000. – S. 32-52.
4. Brogi Bercoff G. Rus, Ukraina, Ruthenia, Wielkie Ksiestwo
Litewskie, Rzeczpospolita, Moskwa, Rosja, Europa Srodkowo –
Wschodnia: o wielowarstwowosci i polifunkcjonalizmie kulturowym //
Estratto da Contributi Italiani al XIII Congresso Internazionale
degli Slavisti (Ljubljana 15 – 21 agosto 2003), a cura di A. Alberti,
M. Garzanti, S. Garzonio.-Pisa: 2003.- S. 325-387.
5. Chynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i
Kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII wieku. - Warszawa: 1985. -
S. 37-39.
6. Deluga W. Grafika z kregu Lawry Pieczarskiej i Akademii
Mohylanskiej. - Krakow: 2003.
7. Федотов Г. Tри столицы // Новый мир. № 4. 1989. - 215 c.
8. Hnatiuk O. Pozegnanie z imperium. Ukrainskie dyskusje o
tozsamosci. – Lublin: 2003.– S. 148-151 ( див. підрозділ під назвою
„Jezuici, Malorusini i mankurci w nowej roli”).
9. Хойницька К. Narodziny rosyjskiej doktryny panstwowej. - Krakow:
2001.
10. Hrushevsky M. The Traditional Scheme of „Russian” History, and
the Problem of a Rational Organization of the History of the Eastern
Slavs // From Kievan Rus to Modern Ukraine: Formation of the
Ukrainian Nation. - Cambridge. Mass.: 1984. - S. 355-364.
11. Ісаїв П. Причини упадку української держави в княжі і козацькі
часи. – Рим. Romae: 1975. - 12 с.
12. Ivan Mazepa and his Followers. State Ideology, History, Religion,
Literature, Culture, Gargnano del Garda (Italy), May 7-11, 2002;
materialy konferencyjne: // Mazepa and his time. History, culture,
society, a cura di G. Siedina, Edizioni dell’ Orso. – Alessandria:
2004.
13. Яковенко Н. Історія України. Від найдавніших часмів до кінця
ХVIII століття.- Люблін: 2000. – C. 286-287.
14. Kappeler A. „Great Russians’ and „Little Russians”: Russian –
Ukrainian Reltions and Perceptions in Historical Perspective // The
Donald W. Treadgold Papers. In Russian East European, and Central
Asian Studies. The Henry M. Jackson School of International Studies
University of Washington. No. 39. October 2003. – S.4-67.
15. Keenan A. L. Eseje zebrane w ukrainskiej wersji jezykowej //
Rosijski istoryczni mify. – Kijiv: 2001.
16. Keenan A. L. Muscovite Perception of other Eastern Slavs before
1654 – An Agenda for Historians // Ukraine and Russua in their
Historical Encounter”. – Edmonton: 1992. – S. 20-38.
17. Keenan A. L. On Certain Mythical Beliefs and Russina Behaviours
// The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia, ed.
S. F. Starr. - New York. London: 1994. – S. 19-40.
18. Keenan A. L. Rosijski mify pro kyjivsku spadszczinu // Krytyka.
III. 1- (15-16). – Kyjiv: 1999. – S. 4-10.
19. Keenan A. L. Was Yaroslav of Halych Really Shooting Sultans in
1185? // Cultures and Nations of Central and Eastern Europe. Essays
in Honor of. R. Szporluk. – Cambridge. Mass.: S. 313-328.
20. Kohut Z. E. Bialorus, Rosja i Ukraina od XVI po XVIII wiek. Ich
stosunki polityczne. Tematy do dyskusji // Miedzy Wschodem a
Zachodem. Rzeczpospolita XVI – XVIII w., Studia ofiarowane
Zbigniewowi Wojcikowi w siedemdziesiata rocznice urodzin / Red. T.
Chynczewska – Hennel et al. - Warszawa: 1993.– S.13-20.
21. Kowalska H. Moskwa czescia dziejow swiata. Poczatki panstwa
moskiewskiego // Kultura staroruska XI -XVI w. Tradycja i zmiana.
Krakow: 1998. - S. 165-195.
22. Marshall P. Moscow, The Third Rome: The Origins and
Transformations of a “Pivotal Moment”, “Jahrbucher fur Geschichte
Osteuropas”. Bd. 49. Hf. 3. 2001.– S. 412-429.
23. Опарина T. A. Звучание слова „Россия” при переводе с «простой
мовы” в Московском государстве первой половины XVII века” // Studia
Russica XVIII. - Budapest: 2000. – S. 192-198.
24. Отечественные записки. Часть 11, 12.- 1848.- Часть 2.- 1849.
25. Полонська-Василенко Н. Дві концепції історії України і Росії. –
Мюнхен: 1964. - 12 с.
26. Pritsak O. and Reshetar J. S. Rus, Malorossiia („Little Russia”),
Ukraina // Ukraine and the Dialectics of Nation – Building.- S.
24-29.
27. Pritsak O. and Reshetar jr. J. S. Ukraine and the Dialectistics
of Nation – Building // From Kievan Rus to Modern Ukraine: Formation
of the Ukrainian Nation. - Cambridge. Mass.: - 1984. - S. 9 i n.
28. Riabczuk M. Od Malorosji do Ukrainy. Wstep i opracowanie B.
Berdychowska, tlumaczenie O. Hnatiuk, K. Kotynska. – Krakow: 2002. -
S. 132-144.
29. Rothe H. ed. Sinopsis. - Kiev: 1681, Fascimile mit einer
Einleitung, Cologne, Vienna: 1983.
30. Sinicyna N.V. L’istituzione del patriarcato e la Terza Roma //
Da Roma alla Terza Roma, IV Centenario dell’istituzione del
patriarcato in Russia. - Roma: 1989. - (volume speciale per l’anno
1988). S. 59-80.
31. Синицина Н.В. Третий Рим. Истоки и эволюция русской
средневековой концепции (XV- XVI вв.). - Москва: 1998. - C. 7-15.
32. Sysyn F. Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing,
1620-1690 // Harvard Ukrainian Studies. Special issue: Concepts of
Nationhood in Early Modern Eastern Europe. Vol. X. No 3/4. December
1986. - S. 393-423.
33. Szporliuk R. Imperium, komunizm i narody. Wybor esejow, wstep i
redakcja A. Nowak, tlumaczenie Sz. Czarnik, A. Nowak. - Krakow:
2003. – 146 s.
34. Thompson E. M. Trubadurzy imperium. Literatura rosyjska i
kolonializm. Przeklad A. Sierszulska. – Krakow: 2000. - S. 25-26.
35. Uspenski B. Percepcja historii Rusi i doktryna “Moskwa – Trzeci
Rzym”.
36. Uspenski B. Religia i semiotyka. Wybral, przelozyl i przedmowa
opatrzyl B. Zylko. -S. 32-53.
37. Wojcik Z. Rec. z: П Ісаїв.Причини упадку української держави в
княжі і козацькі часи. – Рим. Romae: 1975. // Przeglad Historyczny.
1981.- LXXII. Z.3.- S. 537-539.
|
