|
Галина Чуба
(Україна – Польща)
МОДЕЛЬ ПРОПОВІДІ В УЧИТЕЛЬНИХ ЄВАНГЕЛІЯХ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.
Учительні Євангелія (далі УЄ) – збірник проповідей на недільні та
святкові євангельські уривки – увійшли до репертуару української
книги уже на початковому етапі його формування. Найбільшу
популярність здобуло т. зв. Учительне Євангеліє Каліста, перекладене
з грецької мови на слов’янську в кінці XIV або на початку XV ст. Ця
пам’ятка користувалася незмінної популярістю аж до середини XVIII
ст., побутувала спочатку в рукописній, а з 1569 р. ще й у друкованій
версії. Про її популярність на руських землях свідчить хоча б те, що
з 1569 р. до середини XVII ст. вийшло щонайменше п’ять її видань.
У другій половині XVI ст. за зразком традиційного УЄ виник цілий
корпус нових творів, які, як зазначав В. Перетц, не мали нічого
спільного, крім плану, зі згаданою перекладною пам’яткою [6: 5]. Під
старою назвою, що була радше даниною традиції, їхні автори “сховали”
оригінальні, переважно анонімні, тексти. Їх виникнення слід
пов’язувати з поширенням на руських землях
протестантсько-реформаційних ідей, пришвидшенням темпу та динаміки
щоденного парохіяльного життя [1: 116, 147], зростанням ролі
проповідництва. “Протестантизм, – вказував В. Фіголь, – поставив у
себе високо проповідь і заставив інші віросповідання боротись з ним
тим самим оружжям” [8: 10]. Протестантські автори створювали свої
твори на нових засадах, а саме, проповідь у їхній інтерпретації мала
бути зрозумілою для найширшого кола слухачів, незважаючи на різниці
в їх освіті, особливості соціального, психологічного, культурного
характеру, тобто звертатися до люду у найшляхетнішому значенні цього
слова [17: 61]. Основними рисами протестантських проповідей були
доступне, зрозуміле пояснення та переконлива аргументація, їхні
автори відмовились від риторичних оздоб та складного алегоричного
викладу. “Протестантський проповідник, — зазначає М. Бжозовський, —
не мусив дбати про мистецьку красу свого твору. Він повинен був лише
зрозуміти біблійний текст, дізнатися про потреби вірних і словами зі
Святого Письма відповісти на проблеми сучасності” [15: 364].
Зрозумілий виклад, достосований до перцептивних можливостей адресата
– цим протестантські автори здобували своїх читачів, в тому числі і
серед православних. Русь, як відомо, охоче читала їхні твори, чим і
дорікав землякам Кирило Транквіліон-Ставровецький у Передмові до
свого Учительного Євангелія в 1619 р., які, згідно з ним, “оудалися
за чужими науками и разними постилями за арiанскими понурскими и
калвенскими и яко муха на сладости меда так и они на учениях
прелесныхь и спасению шкодливыхь оутопали” (цитую за [4: 112]).
Як зауважує М. Кучинська, головною метою публікації традиційного УЄ
було “відрізати протестантські впливи на православну проповідницьку
творчість, вибити з рук вірних протестантські постиллі – лютеранські
і кальвінські,– представити ортодоксійні основи віри, врешті,
допомогти священикам у створенні власних проповідей” [18: 94]. Проте
церковнослов’янська мова видання та складний, пишномовний стиль
цього твору не відповідали потребам прикладної теології і для
широкого адресата – парафіяльного священика та його прихожанина –
були мало придатні. Цю прогалину й заповнили УЄ популярні
(визначення У. Добосевич [3: 4]) або УЄ нового типу (визначення моє
[11: 5; 16: 260]). Кількість збережених “нових” УЄ (біля ста
рукописних списків), різмонанітність текстів та їх редакцій водночас
при структурно-стилістичній гомогенності пам’яток дозволили М.
Кучинській ствердити формування на їх основі окремого жанру
гомілетичної літератури. “Вони [автори українських учительних
Євангелій – Г.Ч.] фактично створили новий самостійний літературний
жанр з пограниччя літератури літургійної та індивідуальної,
домашньої. Жанр, що поєднав традицію та новаторство, Захід зі
Сходом, православ’я з католицизмом та протестантизмом, якому
(жанрові) однак у результаті драматичних поворотів історії та
літератури не судилося отримати власну типологічну назву” [18: 26].
Як виникає із заголовку, Пооученiа избранна ^ сtтго еvглiа и ^
многих бжствных писанiи гtлемаа ^ архiереа из оусть въ вс#коу@ недлю
на пооучение хрстоименитым людем или прочитаема [7: 39]
(підкреслення моє – Г. Ч.), проповіді, вміщені в “нових” УЄ,
парафіяльні священики могли виголошувати і навіть читати своїм
прихожанам під час відповідного богослужіння – недільного або
святкового. Таким чином, визначальними для формування жанрового
зразка (моделі) проповідей “нових” УЄ, були три чинники: 1) усна
реалізація текстів – публічне виголошення або читання; 2) конкретна
комунікативна ситуація (проповідь під час богослужіння); 3)
окреслений (“простий”) адресат.
Запропонований далі аналіз жанрового зразка (моделі) проповіді в
“нових” УЄ опирається на твердження М. Бахтіна про те, що “мовний
потік не є аморфним, а виявляється у конвенціональних формах,
достосованих до конкретної комунікативної ситуації” (цитую за: [19:
105]. У виборі адресантом жанрової форми висловлювання вирішальну
роль відіграють такі чинники, як учасники акту комунікації,
відносини між ними, зміст комунікату, його іллокуційний потенціал,
композиція, тобто організація тексту як цілого, а також спосіб
висловлювання, інакше стиль [так же]. Тому аналіз кожного жанрового
зразка повинен охопити такі рівні: 1) змістовий, інакше
прагматичний; 2) структурний (композиційний); 3) стилістичний [там
же]. Джерелом запропонованого дослідження стало Скотарське УЄ 1588
р. [7] – далі СУЄ, що містить один із найпоширеніших текстів “нових”
УЄ, за нашою класифікацією, перемишльського типу [13]. Аналогічний
текст або його редакцію містять ще 22 рукописні списки та фрагменти.
1. Тематика проповідей.
Орієнтація авторів УЄ на “простого” адресата, людини неосвіченої, із
низьким суспільним статусом, а також не надто обізнаної з біблійним
текстом, визначила текстовий план проповідей. Завдання, яке ставили
перед собою автори – просто й доступно розтлумачити їм зміст
відповідного євангельського уривку, пояснити основи християнської
вчення, збудувати ієрархію цінностей, навчити засад віри. Тематика
проповідей оберталася довкола основних християнських понять (віра,
гріх, спасіння, відкуплення), християнських чеснот (милосердя,
терпіння, смиріння, любов до ближнього тощо), основних церковних
практик (молитва, піст, сповідь, причастя тощо). При цьому автори УЄ
не заглиблювались у догматичні тонкощі та дискусії. Основний натиск
вони клали на морально-етичних науках, що випливали з біблійного
тексту. Тематика проповідей завжди тісно зв’язана з відповідним
фрагментом Євангелія, наприклад, у проповіді у М’ясопусну неділю
автори зосереджуються на темі покаяння, у Сиропусну – на
необхідності прощати гріхи іншим, у нед. Розслабленого розважають
над сутністю терпіння. Автори УЄ наголошують на необхідності
вивчення Слова Божого (зокрема, цій темі присвячена проповідь у 21
нед. Всіх Святих) та дотриманні принципів християнської моралі
(наприклад, суть християнської любові до ближнього пояснено у 27 нед.
Всіх Святих) тощо. Водночас тематичної організації тексту, властивої
для “Постиллі” М. Рея, коли проповідь будується довкола “теми” –
фрази або невеликого фрагменту євангельського тексту, в УЄ немає.
Автори УЄ наголошували на необхідності уважного читання Божого
слова, тому важливу частину кожної проповіді становила екзегеза
біблійного тексту. В СУЄ вона має характер лінійного (епізод за
епізодом) переказу євангельського сюжету, що супроводжувався
коментарями тих його фрагментів, розуміння яких могло викликати
труднощі у слухача. Автори пояснювали біблійні реалії (приклад 1),
тлумачили символічний зміст окремих слів чи епізодів (приклад 2),
перекладали незрозумілі слухачеві іншомовні слова (приклад 3):
(1) а то ес w стражи стража была розмhрена на чтыри части вночи.
cтеречи мhсть. aбы злодhеве не подкопали стhнь. или гробовь не
^копали. aбы тыж не забивали. дл§# воины наитiа, прото стеречи вночи.
пръваа стража стережет `г годины. дроугаа, дроугiи ``г. трет#а. `г.
а четвертаа `г. годины. прото сtнь бtжiи по мtлтвh пришол по морю w
четвертои стражи внoчи по дев#тои годинh (274);
(2) &к тоу сtнь бtжiи рачит мовити приповhстю. Два чtлци пришли до
церкве абыс# молили фарисеи и мытарь. То ес два чtлци срдце и дtша.
срдце ес фарисеи а мырар дtша. в тых мешкает правда и грhх (43);
(3) анафема да боудет тоест по грецки а по роуски нехаи прокл#т б@дет
(94).
Проповіді в УЄ міцно прив’язані до тогочасного життя, занурені у
його проблеми. У центрі уваги авторів – людина з її вадами. Вони
критикують своїх сучасників за поверхову, неглибоку віру, зовнішню
релігійність, нехтування християнськими практиками, зокрема,
недотримання посту, нерегулярне відвідування церкви, балачки під час
богослужіння, поклоніння поганським символам вдома й у церкві, віру
у ворожок тощо. Ось один із таких фрагментів: але межи нами хрстiаны
милыи мног таковых знаидет которыи рекома молитвы справоу@т оусты а
оумыслы емu оубегают по всемоу свhтоу по полю по дорогах по коуплhх
по фримаркох &к бы с# приwдhти &к бы с# наисти или напити &к бы кого
ошоукати (271). Автори УЄ не оминають також звичайних людських вад –
пихи, заздрість, марнославство тощо: если оубогiи хочет быти богатым
мало на том маеть. але хочетъ быти над иншими преложенымъ. а к томu
жебы имhлъ &кiи гербъ. титuлъ славетныи (111). Автори закликають
вірних не піддаватися “спокусам” нововірців. Взагалі, проповіді УЄ
мають виразно антипротестантське спрямування (наприклад, 45, 46, 91,
95, 109, 211, 255). Автори критикують протестантів, звинувачують їх
у розламі – розерваню (152) – церкви, іноді звертаються
безпосередньо Лютера (109), хоча майже ніколи не вступають у
полеміку зі своїми супротивниками.
Автори наголошують на інституційності Церкви, підкреслюють
апостольське покликання духівництва (158) та значення його у житті
православної громади (155), вказують, що лише священики можуть
здійнювати церковні обряди (95), наголошують на необхідності їх
матеріальної підтримки прихожанами (85) тощо. Автори часто
звертаються і до самих священиків, нагадуючи про високі моральні
вимоги до них: сtmенници винни быти до каждого милосръдни,
братолюбци, оубогих любити, над сиротами млсть имати, постороннх в
дом прiимовати, запам#талых оу грhсhх напоминати, навчати, приводити
до дtшного избавhн#. [...] винен сtmеник пръво себе wчистити ^
вшиткои злости, а потом люди навчати, пръше свою дtшu и тhло виненн
wчистити, а потом за инших бtоу млtтвы приносити (84).
Повчаючи, автори УЄ не лише називають чесноти, якими повинні
керуватися в житті християни, а й дають своїм слухачам прямі
вказівки, як поводитись, щоб досягнути вічного життя:
Але покаимос# злостiи своих. исповhданiем. и слъзами лица оумыим.
въздыханiемь и милостыне»@. ниmих накорми. и бездомовных. в домы
своа оуведи. нагыа wдhимо. немоцных навhдим. и помозhм в темници,
сhд#mим. и выбавьмо. подорожнихь прiимhм. архiереwм, и епспом. и
сtmенником, и дtховным оучителем. подаваимо им потребнаа (70).
Як влучно зауважує М. Дмітрієв, зміст проповідей в УЄ підпорядковано
новим завданням [2: 68]. “Авторам, переписчикам, коментаторам этих
текстов нужно было помочь прихожанам разобраться в потоке новых и
старых религиозных идей, внести некоторый порядок в колеблюющиеся
религиозные представления” [там же]. Тому й уклали для своїх
слухачів прості науки віри, а також, перекладаючи релігійні
абстракти мовою конкретів, дали практичні вказівки, як поводитись у
щоденному житті.
2. Структура проповідей.
Структура проповідей в УЄ однотипна. Їх розпочинає невеликий вступ,
що служить своєрідним “буфером” між перикопою та проповіддю.
Наголосимо, що євангельський фрагмент в УЄ відокремлений від
проповіді і не є її складовою частиною, на відміну від більшості
постиль, де перикопа була безпосередньо “вплетена” у текст казання.
Проповіді в СУЄ переважно починаються так: Слышали есте наимилшiи
хрстiане &к вызнават сtтое еvглiе... (132) / што мовит сtнь бtжiи в
нtнhшнеи еглiи (394) / ///... прислоухаиже с# &к посвhдчает выклад
дtховныи w тъ сtтои еvглiи (269) і под. Завдання цієї частини
проповіді – актуалізувати увагу слухача та налаштувати його на
сприйняття відповідного тексту.
Основна частина проповіді поділяється на кілька сегментів,
послідовність яких відповідає розгортанню євангельського сюжету.
Автори переказують невеликий фрагмент біблійного тексту, коментують,
на його основі повчають вірних, після цього переходять до наступного
епізоду і т. д. Формального поділу на сегменти немає, проте поділ
тексту на частини здійснено через виразні делімітаційні сигнали
(переважно сигнали початку): Прислоухаи же с# далhи тои сtтои еvглiи
&к повhдает (272); Але пристоупhм ку нtнhшнеи повhсти (349), а штос
дотычет наимилшiи хрстiане нtнhшнеи змhнки (86) і под. Ці структурні
елементи дозволяють слухачеві слідкувати за ходом думок автора
(проповідника) та послідовністю викладу. Подібну функцію
ідентифікації тексту виконують метатекстові елементи, за допомогою
яких автори вводять у проповідь цитатати з Біблії (w чем мовит /
пишет Х, &кь мовит / пишет Х, што мовит Х, &кь wзнаиноует Х, где
мовит гtь през Х тощо). Впровадження у проповідь численних
метатекстових елементів мало на меті полегшити недостатньо
підготовленому слухачеві сприйняття складного кількарівневого тексту
та ідентифікацію окремих текстових одиниць.
Заключні частини проповідей в УЄ формально не виділені, та не мають
структурних ідентифікаторів або виразних делімітаційних формул.
Перехід до цієї частини проповіді відбувається через зміну характеру
тексту з оповідного на імперативний. Ця частина характеризується
значним персвазійним зарядом, автори намагаються переконати слухача
в істинності проголошених ними правд, а також вказати шляхи
досягнення християнської досконалості. Для посилення персвазійного
впливу на адресата та створення атмосфери емоційної єдності з ним
автори часто вживають форму першої особи множини.
Обачмож с# брат# мила ижбысмо сво@ прироженос превротноу@
загладили./ але заглажена не может быти. едно через млсрдiе бtжiе и
през его сtтое приказанiе. жебыхмо с# пред его сtто@ млстю
оупокорили. а злостiи с# перестали. а за грhх пръвородныи покоуты
чинили. а над оубогими млсрдны были. а през тое млсрдiе боудемо и мы
млсрдiе имhти. ^ млстиваг бtа в дtнь страшнаг соудU хtва (322).
Проповідь закінчує традиційна молитва, яка разом зі вступом творить
виразну текстову раму.
2. Особливості стилю.
Як ми вказали вище, проповіді УЄ були позбавлені складних риторичних
фігур та стилістичних оздоб. Проте для досягнення основної своєї
мети – впливу на переконання та позицію адресата – їхні автори
використовують цілу низку стилістичнх прийомів. Серед них різні
способи аргументації, розважання через аналогію, нагромадження
синонімічних рядів та синтаксичних конструкцій, антитези.
Характерними рисами проповідей УЄ є їх емоційність, персвазійність,
директивність, діалогічність. Оскільки стилістичні особливості
проповідей УЄ були уже об’єктом нашого вивчення [10], детальніше
зупинимось лише на одній із них – на діалогічному характерові
організації тексту.
Діалог як прототип побутової розмови є найближчою до мовного досвіду
простого слухача формою комунікативної ситуації. Це перетворює
діалогізацію у дієвий засіб сугестивного впливу на адресата.
Симуляція розмови з адресатом в проповідях УЄ сприяє драматизації
оповіді, робить її пластичною, створює враження безпосереднього
контакту проповідника з вірними, водночас залишається підпорядкована
монологові адресанта — головній організаційній структурі тексту.
Найчастіше засобом створення діалогічності в аналізованих текстах є
симуляція діалогу проповідника з вірними, створена антиципаційними
запитаннями:
[—] Н@ж что вчинил тот расслабленныи [?]
[—] Ишол промежкоу народ людскыи и мовил (178);
[—] И плачмос# грhховь своих, заки есмо живи на сем свhте[.]
[—] Чом нынh слhзам ес година [?]
[—] Бо на тамто свhтh плач# нашег не выслоухает (351) тощо.
Хоча питання формулює мовець, слухач ідентифікує їх як свої, а тому
очікує відповіді, яку й отримує, таким чином мимоволі втягуючись у
ситуацію діалогу. Прийом антиципації використовується в проповідях
УЄ для увипуклення певних фрагментів тексту, а також як імпульс для
загального збудження уваги та зацікавлення слухача.
На механізмах діалогу побудовані також риторичні запитання, які
містять ключові сентенції, висновки або аргументи авторів
проповідей. Риторичні запитання, як відомо, не передбачають іншої
відповіді, крім тієї, яка “захована” в самому запитанні, проте
експресивно забарвлені, вони набагато сильніше впливають на слухача,
ніж оповідні конструкції. Цей прийом допомагають авторові
підкреслити опорні синтези висловлюваного, і тому виконує в
проповідях УЄ відразу дві функції: персвазійну та стимуляційну:
А хочешь ли въ црствh нбсном быти[?] (102);
Діалогічний характер, як неважко було зауважити із наведених раніше
прикладів, мають метатекстові елементи: складові текстової рами
(приклад 1), різноманітні коментарі автора щодо висловленого
(приклад 2), сигнали зміни тематичної площини (приклад 3) чи
розчленування тексту (приклад 4), вказівки на джерело синтези
(приклад 5) тощо.
(1) Слышали есте наимилшiи хрстiане читан# сtтои еvглiи
прислоухаитежс# выкладоу дtховьномоу (40);
(2) Прото каждыи хрстiанскiи чtлче слоухаи пилне рады гtа нашег itс
хtа (121);
(3) Слоухаи же о постh (143);
(4) Имhти боудете с тои еvглiи дво@ змhнк@ една w стоудни а дроугаа
о женh самар#нцh (183);
(5) Смотриж #ко то wповhдhти рачил его сtтаа млсть през прорка iса#
(119) і под.
Діалогічність допомагала створити атмосферу повноцінного
двостороннього контакту між мовцем та адресатом, сприяла активізації
мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії, допомагала
утримати у напруженні увагу слухачів, полегшува сприймання тексту,
робила його доступнішим та цікавішим.
Враження розмови створюють також безпосередні звертання до слухача,
що у проповідях набирають характеру сталих адресативних конструкцій.
Лише зрідка такі звертання нейтральні, як-от чtлче, хрстiаньскiи
чtлче, найчастіше ж вони мають піднесено-ліричне забарвлення: брате
милыи, милыи чtлче, наимилша братiа, наимильшiи хрстiане і под.
Автори прагнули створити враження симетричних стосунків між
учасниками комунікативного акту: священиком та вірним. Зауважимо, що
у “Постиллі” М. Рея, цитати з якої автори УЄ використовували при
написання своїх проповідей , стосунки між автором та його читачем
несиметричні, про що свідчать адресативи з обнижено-оціночним
значенням nieboraczku, iaszczurko, marna swinio, nedzny czlowiecze і
под.
Запропонований дещо побіжний аналіз особливостей жанрового зразка
проповіді в УЄ “нового” типу дозволяє ствердити, що їх автори
створили нову жанрову модель проповіді – проповідь “для люду”,
розвинули її в окремий напрям проповідницької творчості,
випрацювавши засади формальної та стилістичної організації такого
тексту. Характерні риси цієї жанрової моделі проповіді виявились на
всіх рівнях жанрової організації тексту:
1) у змісті: а) екзегеза біблійного тексту, що зводилась до
коментованого переказу біблійного сюжету, пояснення біблійних
реалій, символічного значення окремих образів, перекладу
незрозумілих слів; б) звернення до суспільної проблематики; в)
прикладний характер повчань, що супроводжувався “кодексом”
християнської поведінки – прямими вказіками слухачам щодо їх
щоденної поведінки;
2) у структурі: а) відсутність формального поділу на частини; б)
численні делімітатори та інші метатекстові одиниці, що забезпечували
лінійність викладу та структурували багаторівневий текст;
3) у стилістиці: прості риторичні прийоми, персвазійність,
директивність, діалогічний характер оповіді.
“Обниження” художнього рівня проповідей в “нових” УЄ (що особливо
помітне при зіставленні їх із текстами попередніх періодів) слід
розглядати не як недолік цих пам’яток, а як їх характерну ознаку,
зумовлену особливостями адресата: “Оповиті високим та містичним
авторитетом Святого Письма, а водночас повністю витримані в
улюбленому проникливому стилі народних побутових оповідань і легенд,
із цілою низкою живих, реалістичних порівнянь та образів, написані
зі справді народною простотою та незграбністю, а часом навіть із
наївною грубуватістю, ці оповідно-повчальні перекази [УЄ — Г.Ч.],
без сумніву, справляли на своїх простих і невибагливих слухачів
незрівняно більше і живіше враження, ніж мудровані, сухі переклади
та цитати із біблійних книг” [14: 17-18]. Запроваджена авторами УЄ
модель проповіді зумовили надзвичайну популярність цих збірників
серед нижчих верств духовенства протягом всього XVII ст., XVIII ст.,
а іноді й до середини ХІХ ст., про що свідчать численні записи
різного часу на сторінках цих рукописів.
Література
1. Ґудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський
патріархат і генеза Берестейської унії. —Львів 2000. — 426 s.
2. Дмитриев М. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной
унии 1595–1596 гг. – М.: Из-во Московского университета, 2003.
3. Добосевич У. Мова і стиль рукописних Учительних Євангелій кінця
XVI — початку XVII ст. Автореф. … канд. філолог. наук. — Львів, 1997
. – 16 с.
4. Маслов С. Кирилл Транквиллион-Ставровецкий и его литературная
деятельность. — К.: Наукова думка, 1984. — 312 с.
5. Мозер М. Что такое «простая» мова? // Studia Slavica Hungarica. –
№ 47/ 3-4 (2002). – C. 221-260.
6. Перетц В.Н. К вопросу об “Учительных Евангелиях” XVI—XVII вв. //
Перетц В.Н. Исследования и материаллы по старинной украинской
литературе XVI—XVII веков. Сборник отделения русского языка и
словесности АН СССР. – Ленинград, 1926. – Т. СІ. –№ 2.— С. 5-14.
7. Скотарське Учительне Євангеліє — український гоміліар 1588 року
(Текст рукопису підготував і видав М. Кочіш). — Сомбатгей, 1997. –
480 c.
8. Фіголь В. Учительне Євангеліє Кирила Транквіліона-Ставровецького.
// “Богословія” — 1939. — Т.XVII. — С. 1-20.
9. Чуба Г. До історії розвитку екзегемно-гомілійних редакцій
Євангелія в Україні. // Мова і соціальні процеси. Вісник Львівського
університету. Серія філологічна. — Львів, 1997. — Вип. 26. — С.
46-49.
10. Чуба Г. Зі студій над українськими учительними Євангеліями
другої половини XVI – XVII ст. (Генеза та особливості стилістичної
організації текстів проповідей). // До джерел. Збірник наукових
праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – Київ –
Львів, 2004. –С. 59-79.
11. Чуба Г.В. Лінгво-текстологічний аналіз Учительних Євангелій
другої половини XVI — першої половини XVII ст. Автореф. … канд.
філолог. наук. — Львів, 1998. - 16 c.
12. Чуба Г. Мовні засоби впливу на читача в українських Учительних
Євангеліях кінця XVI ст. // Християнство й українська мова. – Львів,
2000. – С. 450-454.
13. Чуба Г. Текстологическая классификация украинских учительных
Евангелий второй половины XVI века. // “Славяноведение”. – 2002, №
2. – С. 82-96.
14. Яворский Ю.А. Ветхозаветные библейские сказания в карпаторусской
церковно-учительной обработке конца XVI века. — Ужгород – Прага
1927. — 80 с.
15. Brzozowski M., ks. Teoria kaznodziejstwa (wiek XVI — XVIII). //
Dzieje teologii katolickiej w Polsce. — Lublin, 1975. — Т. II, cz.I.
— S. 361-428.
16. Czuba H. Ukrainska proza kaznodziejska w drugiej polowie XVI
wieku // Gatunki mowy i ich ewolucja. T. 1: Mowy piekno wielorakie.
Pod red. D. Ostaszewskiej. — Katowice, 2000. — S. 257-264.
17. M. Korolko. Miedzy retoryka a teologia. O kunszcie estetycznym
staropolskich kazan (rekonesans). // Proza polska w kregu
religijnych unspiracji. Red. M.Jasinska-Wojtkowska, R.Dubciak. —
Lublin, 1993. — S. 41-71.
18. Kuczynska M. Ruska homiletyka XVІI wieku w Rzeczypospolitej.
Ewolucja gatunku – specyfika funkcjonalna (Cyryl Stawrowiecki:
Ewangelia pouczajaca. Rachmanow 1619; Joanicjisz Galatowski: Klucz
rozumienia. Kijow 1659) – Szczecin 2004. – 324 s.
19. Wojtak M. Wyznaczniki gatunku wypowiedzi na przykladzie tekstow
modlitewnych. // Stylistyka. – VII (2000). – S. 105-116.
|
