|
Володимир Бойко
(Чернігів)
РИТОРИКА ПЕРШИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ ВИБОРІВ В УКРАЇНІ
(МУНІЦИПАЛЬНА ВИБОРЧА КАМПАНІЯ 1917 Р.)
Революція – сприятливий час для розвитку риторики. Лютнева революція
в Російській імперії й крах царського режиму відкрили небачені
раніше можливості вільного висловлювання своїх поглядів, свободи
переконань та політичної діяльності. Протягом кількох місяців, що
тривала відчайдушна спроба побудови нової системи цінностей, країна
перетворилася на полігон демократичного змагання ідей. Їх сприйняття
населенням виявилося надзвичайно мінливим – учорашні, якщо не
сьогоднішні, кумири натовпу швидко перетворювалися на «ворогів
народу» – штамп, відомий як свого роду візитна картка Радянського
Союзу 30-х рр. широко вживався політичними опонентами 1917 р. За тих
умов один хороший оратор був вартий великої та вишколеної військової
частини. Як зазначалося в тогочасній публікації «члени партій так
ненадійні, що партія, яка нараховує тисячі членів ризикує завтра
залишитися з кількома сталими членами, якщо тільки до іншої партії
приїде хороший агітатор або свій лідер не догодить чим-небудь
публіці. Так було під час виборчої кампанії під час виборів до
міської думи» [27].
Йдеться про Маріуполь, однак навряд чи ситуація в цьому місті
виглядала унікальною на загальноукраїнському тлі. Згадані тут вибори
проходили з червня по вересень 1917 р., найінтенсивніше – у липні та
серпні. Вони стали першою після революції масштабною
загальнодержавною кампанією нової влади та, водночас, підготовчим
етапом до виборів Установчих зборів. Варто зазначити, що проходили
міські вибори за майже повної відсутності впливу того, що ми тепер
називаємо адміністративним ресурсом, за найдемократичнішим на той
час у світі законом у країні, де переважна більшість населення не
знала як вільно висловлювати свої думки.
Дитячий вік демократичних традицій повною мірою відбився в риториці
виборчої кампанії. Доволі показовими в цьому сенсі є назви списків,
що балотувалися. Лише незначна частина їх відверто маніфестувала
своє політичне обличчя в особі тієї чи іншої партії або їх блоку. Це
списки російських есерів, меншовиків, більшовиків, кадетів,
українських соціал-демократів та есерів, Бунду, сіоністів, польських
соціалістів тощо. Така тактика дійсно мала успіх у великих містах,
але в малих і середніх вона виявлялася, як правило, неефективною. В
результаті, переважна більшість зареєстрованих списків апелювала до
виборця, підкреслюючи свою відданість цінностям, які сприймалися
позитивно переважною більшістю населення, або зверталася до певної
соціальної, національної, релігійної чи територіальної спільноти.
У першому випадку стикаємося з такими назвами як «прогресивний»,
«демократичний блок», «трудовий блок», «безпартійних демократів»,
«прогресивно-радикальний», «порядок», «трудовий демократичний»,
«безпартійні прогресисти», «прогресивно-демократичний»,
«прогресивний», «господарсько-демократична партія», «ділова группа»,
«позапартійні виборці». У другому маємо справу зі списками
«біженців», «товариства козаків», «православних», «військової
групи», «музикантів», «домовласників», «торговців», «покалічених
воїнів», «від гарнізону», «учительського союзу», «службовців»,
«ремісників», «торгово-промисловців», «ради єврейських організацій»,
«квартиронаймачів», «приходів», «мусульман», «Керченського
магометанського товариства», «товариства православних християн», «солдатків,
біженців», «поштово-телеграфних службовців», «жінок запасних», «бакалейщиків»,
«селян з хуторів», «залізничників», «ізвозчиків та ремісників»,
«співробітників міської управи», «товариство міщан», «торговців
Прохорівської вулиці», «тих, хто займається сутяжничеством» тощо.
Представлені тут і національні об‘єднання – українські, єврейські,
польські, в одиночних випадках – литовські, чеські.
Для посилення ефекту впливу на виборця два названі підходи часто
поєднувалися. Так виникали списки на кшталт «український
демократичний», «український революційно-демократичний»,
«безпартійні члени великої синагоги», «єврейська трудова группа»,
«позапартійний блок руських виборців», «руська прогресивна партія»,
«руська республікансько-демократична группа», «руський
народно-державний союз», «поступово-трудової інтелігенції»,
«єврейський народний блок», «трудящих жінок», «товариство
рівноправ‘я жінок» та інші.
Відомий факт – соціалістична за формою фраза 1917 р. домінувала на
просторах колишньої Російської імперії, в тому числі на
Наддніпрянській Україні. За таких обставин переважна більшість
об‘єднань на виборах виявилися приреченими змагатися в правильності
чи, навіть, єдиновірності, розуміння таких популярних термінів як
соціалізм, демократія, революція, сприймаючи відхід від догм та
власних уявлень як прояв зради їх ідеалам.
Соціалістичні партії намагались пов‘язати ледь не всі популярні ідеї
виключно з собою, відкидаючи будь-які можливі альтернативи. Вони
підкреслювали класову природу своїх об‘єднань, називаючи себе
єдиними захисниками інтересів народних мас, а разом з ними й
виразниками прагнень всього народу. У ставленні до своїх опонентів
соціалісти тяжіли до безапеляційних тверджень, наголошували на
деяких, з їх точку зору, компрометуючих моментах. Так, для
катеринославських меншовиків кадети, а разом із тим і всі близькі до
них «це партії ліберальної, контреволюційної буржуазії. Це партії
великих буржуа й купців, переляканих інтелігентів, партія
обивателів, що брюзжать на революцію з кондитерських і кафе. Це
партія «Константиноволя і проливів», доведення війни до переможного
кінця, партія зупинки революції. Це партія боротьби з
соціал-демократією». Втім, майбутні дії більшовиків вони змоделювали
досить точно: «Вони пишуть про мир, а говорять втихомолвку про
війну. Вони говорять про владу Рад, а самі підривають до них довіру.
Вони говорять про хліб, а ведуть революцію до крові». Мабуть, жодне
перебільшення в цьому разі не було завеликим.
У запалі боротьби з українськими партіями катеринославські меншовики
закликали їх не розпиляти революцію. Остання теза взагалі дуже
характерна для полеміки російських політичних чинників з
українськими. Російські соціалісти наголошували на своєму
інтернаціоналізмові та необхідності відстоювати єдність всіх
соціалістів проти контрреволюції. В разі самостійного виступу
соціалістичність національних партій автоматично ставилася під
сумнів, з‘являлися роздратовані запитання: «А чому ж ви, панове, не
з нами? Вже не два соціалізми на світі?»[29]. Дії опонентів, нехай
навіть з соціалістичних партій, характеризувалися не інакше як
«наскоки українських шовіністів»[11]. Більшовики, в інших випадках
байдужі до неполітичних проблем, лякали наслідками для міського
господарства, стверджуючи, що «національна політика погубить міське
господасртво, перетворивши думу в арену змагання сил шовіністів
малоросів з різних націй». Українські об‘єднання без різниці напряму
трактувалися як «палиця в колеса революції», «невеличка група
соціал-демократії» з сильним нахилом в бік націоналізму»,
«соціалісти, незалежні від соціалізму, які прикриваються
жовто-блакитним прапором, прагнуть із-зі рока, нишком задушити
народну ідею соціальної правди», «імперіалістичний рух».
Всі соціалісти полюбляли використовуати сполучення на кшталт
«революційна демократія», «рішучі заходи», «тверда влада», «загроза
революції», «вороги народу» або «друзі народу», «незаслужений
приріст цінностей». В арсеналі соціалістів знаходимо й формули типу
«поглиблення революції». Досить часто під цим сполученням в кращому
випадку ховалася дезорганізація влади, а в гіршому йшлося про
всілякого роду суспільні заворушення, в тому числі й з трагічним
фіналом. На нашу думку, симптоматично, що ледь не в кожному
зверненні соціалістів застосовується слово «боротьба». Його широке
використання у полеміці що розгорталася під час виборів засвідчує
високий ступень конфронтаційної спрямованості у суспільстві. Тож не
дивно, що в Києві соціалісти збиралися не стільки перемогти, скільки
«вирвати з рук» своїх попередників міське господарство. А в уяві
миколаївських есдеків дума – не що інше, як опорний пункт революції,
яким треба оволодіти. В Херсоні місцеві соціалісти заявили про
прагнення, «даби місцеві самовярдування стали органами, які
закріпюють завоювання революції і подальшим двигуном революції»[26].
Така лексика створювала психологічне підгрунтя для силових дій.
Характерною ознакою риторики соцiалicтичних партiй був підкреслений
радикалiзм у заходах, що мали, на їхню думку, полiпшити стан справ у
мiському господарстві та наблизити соціальну справедливість: якщо
переоцінка нерухомого майна, то всього і негайно, якщо
мунiципалiзацiя підприємств i установ – то широка. Остання
розглядалась як необхiдний елемент втiлення в життя так званого
«муніципального соцiалiзму». Постійно наголошувалося на боротьбі зі
спекуляцією. Висувалася низка інших популістських соціальних вимог,
реалізація яких була можливою хіба що у віддаленій перспективі.
В цiлому, помiркованi соцiалiсти обiцяли провести свої муніципальні
платформи в життя швидше, радикальнiше i в бiльшому обсязі, ніж будь
хто. Єдиним їхнiм суперником у цьому виявилися бiльшовики. Вони
презентували себе не просто як класову партію, а «справжніми
представниками революційних робіників і всієї селянської
бідноти»[8]. Отже, відразу виникало питання хто є несправжніми.
«Наша партія – це не суміш дрібнобуржуазних елементів, не куча
мотлоху, де важко розрізнити де соціалізм і де опортунізм і де
шовінізм (національна ненависть, нетерпимість). Таку саме кучу
представляє собою № 1 [соціалістичний блок]», – стверджували у
зв‘язку з цим більшовики в Києві[6]. Більшовики акцентували увагу на
тих питаннях, якi помiркованi cоцiалiсти з низки причин волiли не
порушувати або розуміли їх вирiшення iнакше. Всі партії, крім
більшовицької оголошувались або контрреволюційними й буржуазними як
кадетська, що «...відкрито бореться з демократією. Вона, – за
твердженням більшовиків, – підкопується під авторитені органи – Раду
робітничих і Солдатьских депутатів. Вона хоче воскресити давно
померлу поміщицьку Державну Думу»[9]. Або прислужницькими й
дрібнобуржуазними як решта соціалістів, що «...за революцію, але
постільки (поскільки!) поскільки вона не страшна для капіталістів і
поміщиків... Короче, всі вони за ті ж практичні кроки, що і кадети,
але з обмовками та додатками про «свободу», «революцію» тощо». Між
іншим, підпис під цим твердженням не залишає сумнівів у щирості
наведених закидів – Й.Сталін[22].
Всіх своїх опонентів більшовики прагнули представити палкими
прихильниками війни. Кадети, на їхню думку, «це партія за
продовження війни, за неопублікування таємних договорів колишнього
царя. Це партія капіталістів, які бажають отримати викуп з селян за
землю. Ця партія віддасть міське господарство в руки багатіїв,
спекулянтів». Меншовики та есери – «вони за війну, за новий наступ
на фронтах, проти опублікування таємних договорів та ін. Вони
заважають боротьбі робочих і селян і плетуться за капіталістами».
Вже підбиваючи підсумки виборів катеринославські меншовики заявляли,
що більшовики не мали взагалі ніякої муніципальної програми,
натомість побудували всю свою кампанію на антивоєнних гаслах.
Передвиборча риторика росiйських (ПНС) та українських (УПСФ)
лібералів знаходилися в iншiй площинi – класовій боротьбі
протиставлялися спільні інтереси громади. Крiм того, кадети
наполегливо стверджували, що вони захищатимуть державність, внесуть
в життя порядок, усуніть анархію та розруху, творитимуть, а не
руйнуватиуть, йтимуть еволюційним шляхом. На противагу собі кадети
охарактеризували есдеків як вузькокланову партію промислового
пролетаріату, зазначаючи при цьому, що місто складається не з одних
робітників. Головною ж вадою есерів, на їхню думку, були заклики до
поглиблення і розширення революції. Стосовно більшовиків кадети
висловлювалися менш дипломатично. Не бажаючи дискутувати з ними на
певні теми в Харкові заявили таке: «...Якщо б німецький кайзер
Вільгельм мав право голосу, він подав би свою виборчу картку за № 3
– партію Леніна і компанії»[24]. Щодо українців кадети стверджували:
«Ми вороги максималізму в усіх його видах і проявах, ми гострі
противники підкорення яких би то не було класових або національних
домагань інтересам спільного, що називається Батьківщиною».
Схожi пiдходи знаходимо i в мунiципальних платформах есефiв, а серед
єврейської частини населення – у сiонiстiв. Так, у зверненні
українського списку в Катеринославі зазначалося: «Єднаємось сами, ми
закликаємо до єднання і спільної з нами муніципальної праці всі живи
сили не тільки українців, але і інших, хто, живучі на нашій землі,
визнав в тяжкі часи і визнає гасло жити вільними з вільними, рівними
з рівними, хто ворог всякого насильства і утисків»[4]. Відверто
розходилася риторика кадетів та есефів лише в розумінні
національного питання.
На вiдмiну вiд соцiалiстiв риторика лібералів виглядає значно
спокійнішою: вони закликали лише «поліпшити міські фінанси», вжити
можливих заходів для запровадження прогресивно-прибутоквого податку,
обіцяли досягти правильного розподілу продуктів, муніципалізувати
лише ті підприємства, які носять громадських характер тощо. Не
забували кадети та українські есефи вказати на майже цілковиту
відсутність серед соціалістів людей, знайомих з муніципальною
роботою, й про наявність їх у своїх лавах. Одночасно вони закидали
соцiалiстам утопічність, брак почуття дійсності, рекламний характер
їх домагань, а також доктринерство, всіляко наголошуючи на
реалістичності своїх програм.
На своїй позакласовості наголошував й відверто правий «список
комітету руських виборців» на чолі з В. Шульгиним, що грав помітну
роль у Києві. У своєму зверненнi він насамперед закликав до
подолання бiльшовизму i анархiї, до єдностi Росiї на основi
«загальноросiйської культури, свободи i честі». В зв‘язку з тим,
головним ворогом проголошувався разом з бiльшовиками український
рух. Послідовно малюючи апокаліпсичну картину сьогодення його
агітатори заявляли, що хочуть дисципліни, твердої влади, свободи та
правдивого життя. В день виборів агітатори списку закликали
голосувати за малоросів, а не за українців, навіть звертаючись до
виборців українською мовою. Тобто спробували протиставити
українській ідеї малоросійську. Тактика себе виправдала,
забезпечивши вагомий результат. До речі, потрапивши під шалену
критику з боку всіх політичних сил на виборах досвідчений
парламентар В. Шульгин познущався з своїх опонентів: «Панове, ви
марно турбуєтесь. У вашій паніці ви робите найгрубіші помилки. Не
можна ж так, без всякої міри, рекламувати список № 3»[12].
Головним i спiльним мотивом усiх українських спискiв, як
ліберальних, так i соцiалiстичних, стала вимога
нацiонально-територiальної автономiї України. Типовою для всіх
українських списків була апеляція до історичного минулого,
нагадування про Переяслав та численні порушення домовленостей та
образи з боку російської держави. Одночасно українські сили
наголошували на необхідності українізації міського життя – тобто
вимагали поширення української мови в діловодстві владних установ,
заснування шкіл з рідною мовою викладання. Отже, втілення в життя
національних українських гасел для виборцiв міцно поєднувалась з
успіхом українських партiй на виборах.
Одночасно українські соціалісти доводили – лише вони справжні
захисники класових інтересів. Скажімо, у Вінниці їх лідери
зазначали: «…Треба було одмежувати себе від буржуазних елементів,
які всю увагу звертали лише на національних рух, а соціальним
питанням надавали мало значення, або трактували їх в дусі
кадетів»[5]. Українські есдеки у Катеринославі виступили проти
«затушовування ріжниці в політичних поглядах і класовій
приналежності» членами української міської ради. На цьому грунті
спалахнуло навіть декілька конфліктів з українськими лібералами.
Останні наголошували на необхідності насемперед національного
єднання за принципом «свій до свого». На противагу їм та, одночасно,
своїм російським однодумцям українські есдеки в Києві заявляли:
«Кожна нація повинна голосувати за своїх соціалістів»[23]. В Одесi
мiсцева українська преса стверджувала: «Тільки соціалісти є справжні
друзі народу. Це сам народ, що так одностайно став до боротьби за
землю і волю», й закликала голосувати саме за українських
соціалістів, «які краще розуміють наші національні інтереси, ніж хто
інший»[28]. Участь у виборах розглядалась як нацiональний обов‘язок.
Доволі часто учасникам передвиборчої полеміки бракувало наведених
аргументів, аби довести в свідомості виборців хибність позицій
політичних опонентів та правильність своїх. У такому разі
порушувалися всі норми ведення дискусії, які взагалі можна порушити.
За спостереженням українського діяча ліберального напряму з Полтави
В. Андрієвського: «Про те, чого малося б вимагати від майбутніх
розпорядників міського та земського господарства: про досвід в тій
роботі та господарські здібності – про те все тоді найменше
говорилося і дбалося. Був один інтерес, одне питання ставилося на
розрішення: хто здолає притягти на свій бік найбільше голосуючого
матеріалу»[1: 73]. Хвиля демагогії, властива виборам як таким,
вочевидь стала ключовим аргументом під час агітаційної кампанії в
1917 р. Лідер українських есерів М. Ковалевський, звинувативши у
демагогії російських есерів та есдеків, водночас розмірковував таким
чином: «Боротися проти цієї демагогії російських агітаторів і
політиків на Україні можна тільки тою самою зброєю. Демагогія є
явищем негативним у політиці і може довести до повної деморалізації
народних мас, якщо її вживати в цілості політичної праці. Однак як
практична зброя, в певні моменти вона потрібна»[13: 244].
Широко застосовувалося наклеювання всілякого роду ярликів.
Найжахливішим кліше того часу став по суті цілком нейтральний термін
«буржуазія» у всіх його варіаціях: «В пилу неприборканої агітації та
полеміки, – зазначалося у статті за підписом «старий кадет», –
крайньо ліві партії застосовують свій улюблений і поширений прийом –
обвинувачення всіх, хто до них не належить та інакодумців, у
буржуазності. Направо і наліво, через кожні десять слів, оратори
соціалістичних партій застосовують слово буржуй... На жаль це слово
набуло, завдячуючи його неправильному застосуванню, спотворений та
вульгарний сенс, за якого багато осіб з середовища робітників і
селян називають їм всякого, хто одягнений в піджак і має крахмальний
воротничок»[16].
Як правило, цей ярлик соціалістичні партії різного гатунку
приклеювали на кадетів, есефів та єврейські й польські національні
угрупування. Втім важко знайти хоча б одного провідного суб‘єкта
виборів, який би не зазнав спроби його вживання стосовно себе. На
конференції РСДРП «дрібнобуржуазною партією» меншовики обізвали
УСДРП. В Миколаєві за відсутності іншого гідного об‘єкту есери
звинуватили у буржуазності есдеків-меншовиків. У Катеринославі вже
меншовики висловили свої сумніви щодо ідейної незайманості есерів:
«Які вони революціонери? Які вони соціалісти? Непорозуміння
одне»[2]. На такому тлі заяви більшовиків про дрібнобуржуазність
решти соціалістичних партій виглядають цілком в дусі часу.
В залежності від ситуації з не менш вбивчими наслідками в якості
ярликів використовувалися терміни націоналіст, більшовик, кадет,
чорносотенець. У деяких випадках промовцю, аби знищити опонентів,
достатньо було лише кинути їх в натовп. Так, у Харкові під час
одного з мітингів його учасники схвально слухали оратора до моменту
появи якогось солдату. В результаті «...Шалений крик „Геть!
Більшовик” на адресу оратора... наповнює всю площу. Кричать всі,
кричать й ті, що за хвилину перед цим погоджувалися, погоджуючись,
кивали головами»[24]. В Чернігіві 29 травня під час виступу з
муніципальними програмами «публіка, уважно слухаючи ораторів
соціал-демократів і шумно вітаючи їх, не дала закінчити промови
представнику «Народної свободи», перервавши його криками «досить!».
Сучасники відзначали – «слово «буржуй» стало синонімом «кадет».
В запалі полеміки її учасники не обмежувалися ярликами, переходячи
до прямих образ. На думку меншовиків та есерів кадети – це
«перелякані няньки», «мародери тилу», «гієни самодержавства», «гади
революції», «зрадники», «кровопивці», «народні кровопивці»,
«хамелеон що пристосовується»; українські соціалісти –
«дрібно-міщанська шовіністична муть», українські ліберали –
«націоналістично налаштовані опортуністи»; торгово-промисловий блок
– «спекулянти, купці, мародери». Самі ж меншовики та есесри в
трактовці більшовиків – «лжесоціалісти», «ярморочні торгаші, які
драпіруються в червону тогу революції». За словами українських
соціалістів меншовики та есери – «кретини в соціалістах»,
«шовіністичне блазенське кодло»; список В. Шульгина в Києві –
«собачі голови», «вбогі на голову професори, домовласники, купці,
шкуродери» тощо. Охарактеризувавши політичних опонентів в принципі,
учасники дискусії, як стверджували російські есери в Катеринославі,
«від питань принципових перескакували на особисті питання, які
переходили в особисту брань». Загалом, найстриманішими виглядали в
цій ситуації партії кадетів та есефів, що цілком природно з огляду
на їхню репутацію угрупувань інтелігенції. Та їх спроби агітувати,
покладаючись не на емоції, а на логіку, здебільше стикалися з
нерозумінням переважної більшості населення.
Зустрічаємо, щоправда, не такі поширені, випадки відвертого
залякування виборців з боку різних політичних сил. У Лохвиці що на
Полтавщині одному з виборців заявили – якщо він не проголосує за
потрібний список, отримає три місяці в‘язниці[15]. У Переяславі
ходили чутки: «Хто не піде на вибори, тому не даватимуть хліба і
сахару. А хто не подасть за № 3 [Г. Хрустальова-Носаря –
українсько-демократичний], то тому таке лихо трапиться, що ворогові
не забажаєм!»[17]. В Одесі «деякі особи просили записати, що вони
подають голоси за есерів, щоб позбутися в‘язниці, якою погрожували у
випадку подачі голосів за інші списки. На Молдованці натовп, оточив
студента, що агітував за кадетів, погрожував повісити його. Студент
ледь вирвався. В іншому місці робітник, схопивши кадетського
пропагандиста і приставивши револьвер до скроні, вимагав припинення
агітації». Спостерігач-кадет у Куп‘янстьку заанотував таке
твердження: «Нам казали, що № 3 [домовласників] схвалений урядом, и
хто за нього не подасть, того оштрафують на 5 рублів»[25].
Своє логічне завершення такого роду риторика знаходила в обструкції
опонентів та у схильності до силових акцій. «Тоді трудно було комусь
з не соціалістів виступати на прилюдних зборах, бо опоненти з
соціалістичного табору просто не давали говорити своїм противникам»,
– зазначав український діяч з Полтави В. Андріївський[1: 78]. У
відповідь кадети взинувачували своїх політичних опонентів у тому, що
зневажали свободи ті партії, «на прапорах яких написані всі свободи
і які зазнавали гоніння і муки саме за ці свободи». Виправдовуючи
такі засоби агітації їх симаптик в Одесі казав: «Ми, дє, у в‘язницях
сиділи, ми кров проливали, нам все дозволено, а вам – ні»[20].
Щоправда, в цьому місті прихильники соціалістичної ідеї самі могли
наразитися на непрємності. На одному з мітингів есер назвав кадетів
«зрадниками та монархістами». У відповідь кадет Кондратьєв вдарив
есера Соловейченка за монархію. За свідченням сучасників, «такі
зіткнення між есерами і кадетами, які конкурували між собою під час
виборів до міської дум, були нерідкими»[18].
В Умані що на Київщині соціалістичний блок зірвав передвиборчий
мітинг сіоністів. Як зазанчали останні «...Товариші Бонфельд і
Брацлавський вимушені були відмовитися від слова, заглушені криком і
свистками... 3. На pendant до зірваного мітингу товариші Бонфельд і
Бродерецький зазнали побоїв з боку товаришів соціалістів; в кулачній
розправі над товаришем Бродецьким брав участь і соціал-демократ
Б.Френкель»[30].
Відома більшовичка Є.Бош стверджувала, що під час виборів їх оратори
цілком свідомо приходили на зібрання інших партій з єдиною метою –
своїми несподіваними виступами викликати переполох[3: 17]. Втім,
після липневих подій у Петрограді, у схожій ситуації опинилися й
самі більшовики. За деякий час політичні симаптії змінилися, а
засоби переконання залишилися сталими. У вересні в Олександрівську
зрадником вже називали О.Керенського. Як зазначалося в пресі,
«натовп, не видячи манни небесної, зробив ще один крок у своєму
політичному спрямуванні вперед і прислуховуються лише до анархістки
Нікіфорової. Раду збираються громити... Оратори ховаються при появі
матросів»[10].
Іншою категорією населення, що претендувала на роль ворога у масовій
свідомості, і чиє ім‘я часто використовувалося для агітації проти,
стали євреї. Як зазначав М.Грушевський у червні «одночасно помітний
став сильний антисемітський настрій, який треба було покласти на
рахунок чорної сотні»[7]. Показово, що траплялися випадки, коли
кадети та єврейске населення в уяві натовпу поєднувалися. Так, в
Полтаві послідовники РСДРП спалили столи з літературою кадетів,
причому зробили це солдати з вигуками «бий жидів»[21]. Небезпека
такої практики поступово ставала очевидною для сучасників. Так, у
жовтні на об‘єднаному засіданні виконкомів рад в Одесі з приводу
погромних настроїв одни з промовців заявив – «спочатку почнуть бити
жидів, а потім перейдуть до соціалістів»[19].
Оцінюючи в цілому риторику перших демократичних виборів в Україні
можемо стверджувати, що для неї характерна крайня політизація,
яскрава соціальна спрямованість, схоластичні суперечки навколо
термінів, конфронтаційність, звинувачувальний підхід до опонентів,
наклеювання ярликів, перекручування фактів, а то й відверта брехня,
застосування силових погроз та власне й самої сили. Часом вона
вражає своєю брутальністю та невідповідністю уявленням про ведення
дискусії. Втім дискусії, як правило, й не виникало. Переважала
полеміка з бажанням не зрозуміти, а знищити свого політичного
опонента. Можемо стверджувати, що політичні сили, які згодом стали
жертвами революції, доклали чимало зусиль до культивування в
суспільстві атмосфери пошуку ворога, розпалювання ненависті до
інакодумців. Однак відомо, що на виборах успіху досягають ті, хто
каже те, що хочуть слухати. Очевидно, що риторика переможців
виборів, а це переважно російські есери та меншовики, цілком
відповідала стану масовій свідомості на той час. Потім вона
дозволила ствердитися режиму, далекому від ідеалів народовладдя, що
й не дивно. По суті, риторика перших демократичних виборів в Україні
– скоріше спадщина попереднього авторитарного режиму, ніж здобуток
демократії. Один з необхідних, але невдалих, етапів її становлення
наша країна пережила під час муніципальної виборчої кампанії 1917 р.
Література
1. Андрієвський В. З минулого (про події 1917 – 1922 років на
Полтавщині). – Ч.1. – Нью-Йорк: Говерла, 1963. – 157 с.
2. Борьба (Екатеринослав). – 1917. – 26 июля.
3. Бош Е. Год борьбы. – К.: Политическая література Украины, 1990. –
448 с.
4. Вістник товариства «Просвіта» (Катеринослав). – 1917. – 18 липня.
5. Воля (Вінниця). – 1917. – 16 июля.
6. Голос социал-демократа (Киев). – 1917. – 14 июля.
7. Грушевський М.С. Спомини // Київ. – № 10. – 1989. – С. 122 – 153.
8. Звезда (Екатеринослав). – 1917. – 11 августа.
9. Известия (Николаев). – 1917. – 6 июля
10. Известия (Севастополь). – 1917. – 30 сентября.
11. Известия (Харьков). – 1917. – 8 июня.
12. Киевлянин. – 1917. – 22 июля.
13. Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження,
рефлексії. – Інсбрук, 1960. – 720 с.
14. Красноленський В. Большевики Подоли перед революцией // Літопис
революції. – 1927. – № 2. – С. 23 – 35.
15. Лохвицкое слово. – 1917. – 9 августа.
16. Народная свобода (Харьков). – 1917. – 23 – 24 июня.
17. Нова рада. – 1917. – 5 серпня.
18. Минц С. Совет робочих депутатов Одессы (из воспоминаний 1917
года) // Літопис революції. – 1927. – № 4. – С. 95 – 104.
19. Одесские новости. – 1917. – 7 октября.
20. Одесский листок. – 1917. – 8 августа
21. Полтавский день. – 1917. – 28 июня.
22. Пролетарий (Харьков). – 1917. – 30 мая.
23. Робітнича газета. – 1917. – 20 червня.
24. Русская жизнь (Харьков). – 1917. – 4 июля.
25. Свободное слово (Купянск). – 1917. – 5 июля.
26. Солдат и рабочий (Херсон). – 1917. – 25 июня.
27. Социал-демократ (Харьков). – 1917. – 20 октября.
28. Український виборець (Одеса). – 1917. – 5 серпня.
29. Черниговская земская газета. – 1917. – 10 октября.
30. Центральний державний архів вищих органів влади і управління
України, Ф. 41, оп. 1, спр. 264, арк. 4.
|
