|
Інна Бондаренко
(Донецьк)
ТОПОГРАФІЧНІ ОПИСИ УКРАЇНИ В ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ ТА РОСІЙСЬКИХ
ІСТОРИКІВ XIX – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХ СТ.
Поряд із проблемами запровадження до наукового обігу нових
комплексів джерел та їх адаптації до сучасних потреб розвитку науки
та суспільства на сьогодні актуалізується питання узагальнення
результатів дослідження вітчизняною та зарубіжною історичною наукою
писемних джерел з історії України. Незважаючи на те, що на сьогодні
саме такий історіографічний підхід у джерелознавчих дослідженнях є
дуже важливим і продуктивним, доводиться констатувати, що у сучасній
історіографії відсутнє узагальнююче дослідження з проблеми вивчення
та використання матеріалів топографічних описів вітчизняними
науковцями. Беззаперечно, зараз настав час по-новому, об’єктивно
вивчити та оцінити творчу спадщину багатьох дореволюційних
українських та російських джерелознавців і тих, хто продовжував свою
наукову діяльність в перші два пореволюційні десятиріччя, до яких у
радянській історіографії практикувався дещо упереджений підхід.
Як свідчить накопичений досвід студіювання цих документів,
топографічні описи в якості історичних джерел почали залучатися ще
на початку ХІХ ст. До них як до важливої джерельної бази своїх
досліджень неодноразово зверталися українські історики О.Рігельман
[1], Д.Бантиш–Каменський [2] та І.Срезневський [3]. Однак про
більш-менш систематичне вивчення топографічних описів можна говорити
лише починаючи з 50-х – 80-х рр. XIX ст., коли було здійснено перші
спроби дослідити обставини створення топографічних описів,
встановити їх авторство, визначити ступінь надійності джерел.
Одним з перших, хто звернувся до студіювання топографічної тематики
та започаткував традицію систематичного вивчення топографічних
описів, був російський дослідник А.Чижов. У 1852 р. на шпальтах
московської періодики з’явилася його рецензія на публікацію
топографічного опису О.Шафонського „Топографическое описние
Черниговского наместничества, составленное А.Шафонским”.
Усвідомлюючи, що зміст такого джерела багато в чому залежить від
особи автора та поставлених перед ним завдань, А.Чижов свою рецензію
розпочав з короткої біографічної довідки, в якій підкреслив, що саме
високий професіоналізм Шафонського, обізнаність його у справі
забезпечили високий науковий рівень цієї розвідки. Надалі
характеризуючи інформаційний потенціал опису та розглядаючи
можливість його адаптації до сьогоденних потреб науки та духовного
розвитку суспільства, автор робить спробу встановити ступінь
достовірності презентованої інформації та окреслити основні напрямки
її можливого використання. Порівнюючи описову інформацію з
матеріалами інших джерел, автор звертає увагу на наявність в описі
помилок у підрахунках статистичного матеріалу, деяких перекручень в
оцінці людських та господарських ресурсів Чернігівщини. Ці недоліки
топографічного опису О.Шафонського автор пояснює рівнем розвитку
тогочасної економіко-географічної думки та існуванням різних методик
підрахунку чисельності населення [4].
Реакція на появу цієї рецензії була бурхливою з боку науковців, її
публікація викликала значний резонанс в українському суспільстві та
спричинила появу низки наукових досліджень, в яких студіювалися
питання організації та проведення описово-статистичних обстежень
території колишніх Новгород-Сіверського та Чернігівського
намісництв, ролі місцевих урядовців у розробці програми
топографічних обстежень (праці О.Лазаревського, М.Василенка, М.
Стороженка, М. Бережкова та інш.) Деякі з вказаних авторів більш
критично ставилися до наукового доробку О.Шафонського ніж А.Чижов,
незабаром з’являються перші критичні зауваження на адресу
О.Шафонського як укладача цього документу. Наприклад, український
історик О.Лазаревський [5] неодноразово звинувачував Шафонського у
недбалому ставленні до своєї роботи та у запозиченні більшої частини
статистичного матеріалу з твору колезького асесора Д.Пащенка “Опис
Чернігівського намісництва 1779-1781 рр.” (прихильником цієї думки
також був й інший український історик М.Василенко [6]). Одним із
небагатьох дослідників “української старовини”, хто став на захист
наукової спадщини чернігівського краєзнавця та зробив спробу довести
автентичне походження цього документу, був М.Стороженко [7]. Вчений
першим із українських істориків провів безпрецедентні пошуки
документальних джерел із метою встановлення обставин підготовки
топографічних матеріалів. У результаті цієї акції М.Стороженко
виявив та оприлюднив на шпальтах “Відомостей Київського
університету” цілий комплекс діловодної документації з архіву кн.
М.Репніна, за допомогою яких автору вдалося відновити основні етапи
підготовки опису, визначити роль О.Шафонського в обстеженні регіону,
ідентифікувати джерельну базу цієї історичної пам’ятки.
Тема автентичності походження топографічного опису О.Шафонського
знайшла своє логічне продовження в праці професора
Історико-філологічного інституту кн. О.Безбородька М.Бережкова
“А.Ф.Шафонский и его работа “Черниговского наместничества
топографическое описание” [8]. Дослідження Бережкова складається з
декількох частин: у першій - він розглядає методику організації
топографічних обстежень в Російській імперії (зокрема наводить наказ
Сенату від 1 листопада 1777 р. і з ним пов’язує початок
загальноімперського обстеження наприкінці 70-х рр. XVIII ст.),
надалі автор презентує коротку біографічну довідку про Шафонського,
висвітлює його роль в упорядкуванні опису Чернігівського
намісництва. Наприкінці твору вчений надає критичний аналіз
“Топографічного опису Чернігівського намісництва 1786 р.” як
історичного джерела. Певним чином на структуру та інформаційне
навантаження історичного твору Бережкова, вплинули основні
методологічні принципи, якими користувався автор досліджуючи джерела
з історії українського народу. Так, автор монографії одним із
домінуючих методів дослідження описових матеріалів обрав метод
сприйняття джерела як результату психічної діяльності окремого
індивіда, і тому намагався визначити ступінь впливу громадської
позиції О.Шафонського на зміст джерела, тлумачення деяких подій з
історії України З одного боку, такий метод дослідження джерела
допоміг М.Бережкову з’ясувати основні причини, що спричинили зміни в
інформаційному навантаженні опису порівняно з урядовою анкетою,
визначити коло залучених до опису джерел. У той же час застосування
такого підходу сприяло гіперболізації ролі вченого в упорядкуванні
топографічного опису та знеціненні праці повітових землемірів як
укладачів первинних описових матеріалів.
Паралельно з вивченням проблем, пов’язаних з встановленням
атрибутивних ознак топографічного опису Чернігівського намісництва
1786 р., дореволюційні історики значну увагу приділяли студіюванню
описових матеріалів Слобідської України. Відправним пунктом на шляху
розвитку наукового дослідження описових матеріалів цього регіону
стає поява у 1886 р. замітки І.Черняєва “Довідка про автора
топографічного опису Харківського намісництва” [9]. Як свідчить
назва роботи, вчений звертається до проблеми визначення атрибутивних
ознак топографічного опису 1788 р. На відміну від своїх
попередників, а саме Київського митрополита Євгенія Болховітинова
[10] та ректора Харківського університету
П.Рославського-Петровського [11], які відстоювали традиційну
концепцію переверзєвського авторства, Черняєв відводить провідну
роль у підготовці опису капітану російської армії М.Загоровському.
Свої висновки він побудував на інформації, яку запозичив з
“Відомості цензора, префекта слов’яно-греко-латинської академії
ігумена Мойсея” [12]. У цьому документі зазначалося, що капітан
армії М.Загоровський за період з лютого 1786 р. до грудня 1787 р.
доставив на підпис цензору топографічний опис Харківського
намісництва та ще вісім церковних й світських книг.
Нагода повернутися до проблеми походження топографічних матеріалів
Харківського намісництва з’явилася у 1888 р. У зв’язку з 100-річним
ювілеєм публікації опису І.Переверзєва в межах Харківського
історико-філологічного товариства протягом 1887-1888 рр. активно
йшла підготовка над перевиданням цієї пам’ятки. Очолив цю справу
почесний член товариства, приват-доцент Харківського університету
Д.Багалій. Працюючи над реалізацією цього проекту, вчений
неодноразово звертається до проблеми ідентифікації цієї пам’ятки.
Після аналізу всіх існуючих гіпотез походження цього опису він
схиляється до думки, що автором цього документу або більшої його
частини слід вважати директора Харківського народного училища
І.Переверзєва [13]. Однак як багато й інших дослідників, у тому
числі М.Литвиненко, І.Колесник, Д.Багалій залишає відкритим питання
про роль М.Загоровського в упорядкуванні цієї пам’ятки. Він
припускає, що у зв’язку з певними обставинами М.Загоровський був
вимушений взяти на себе авторство цього документу. І тому може саме
із цих міркувань Д.Багалій у передмові до третьої едиції
топографічного опису 1788 р. називає його “книгою Загоровського”
(остаточно вирішити проблему походження опису вченому вдалося лише
наприкінці 20-х рр. ХХ ст. У своїй науковій розвідці “Нарис
Української історіографії” Багалій називає І.Переверзєва одноосібним
автором цього твору) [14].
Надалі, враховуючи величезну насиченість історичними фактами
топографічного опису, Д.Багалій спрямував свої зусилля на пошук
джерел, які склали основу цього документу. Вчений неодноразово
намагався встановити зв’язок між інформаційними можливостями
історичної пам’ятки й первинною інформацією, яку було запозичено з
інших джерел до опису. Так, порівнюючи інформаційний потенціал
першої й другої частини опису, Д.Багалій дуже скептично ставився до
інформації, яку було оприлюднено на сторінках історичної частини
джерела. На його думку, автор опису, спираючись лише на визнані у
тогочасній історіографії праці Самуїла Пуффендорфа, Готфріда
Ахенвала, Михаїла Щербатова, занадто часто їх цитував, забуваючи при
цьому, що деякі їх положення вже давно було переглянуто вітчизняними
істориками. У той же час наявність у другій частині посилань на
матеріали Генерального межування Харківського намісництва 1780 р.,
поповітові списки ревізії 1782 р., жалувані грамоти Слобідським
полкам 1669 р., 1670 р., 1682 р., накази Ганни Іоанівні та Катерини
ІІ про відкриття та функціонування Харківського колегіуму, заставили
вченого замислитися над пошуком “офіційного
географічно-статистичного рукопису”, з якого нібито і був
запозичений увесь фактичний матеріал для опису 1788 р. На думку
Д.Багалія, на той період приватній особі не можливо було отримати
таку кількість документів для написання історико-географічного
твору, немаючи на то дозволу вищих службовців намісництва. Такими
“офіційними географічно-статистичними рукописами”, за твердженням
Багалія, були “Екстракт про Слободські полки”, “Опис міст та
містечок провінціях Слобідської губернії 1767-1773 рр.” або
“Топографічний опис Харківського намісництва 1785 р.” (на останній
документ неодноразово посилалися у своїх працях І.Срезневський та
Філарет, однак Багалій вважав його втраченим).
Наступною працею у галузі дослідження топографічних матеріалів
Лівобережної та Слобідської України стала праця співробітника
Московського археологічного товариства І.Катаєва “Топографічний опис
Харківського намісництва 1785 р.” [15] Запропоновані автором
результати наукових пошуків і на сьогодні залишаються найважливішим
досягненням дореволюційної історичної науки у вивченні цього
питання. Катаєва на відміну від інших вчених цікавила проблема
співвідношення так званих “авторських” (ОШафонського, І.Переверзєва)
та “офіційних” описів (до яких він відносив “Топографічний опис
Харківського намісництва 1785 р.”), які іноді істотно різнилися між
собою. Досліджуючи методику підготовки описів, І.Катаєв дійшов
висновку, що в тих намісництвах, де були кваліфіковані кадри
(наприклад, як Шафонський), губернатори та намісники доручали
переважно їм написання описових творів, а там, де таких кадрів не
виявилось, описи складалися в губернських та намісницьких
канцеляріях під наглядом їх керівників. У таких випадках, на думку
І. Катаєва, робота не виходила за межі адміністративного збору
відомостей і доведення їх до системи в канцелярії губернатора.
Згідно з його ж спостереженнями, складені таким чином описи
відрізнялися лаконічністю і сухістю викладу матеріалу, являючи собою
більш-менш точні відповіді на запитання анкети. Характер їх
офіційного походження підтверджувався суворим дотриманням структури
анкети та наявністю в кінці таких описів підписів губернаторів та їх
секретарів.
Паралельно із вивченням інформаційних можливостей топографічних
описів, йшла кропітка робота з підготовки описових матеріалів до
публікації. Активно у цьому напрямку працювали відомі вчені
М.Мурзакевич та Д.Багалій, історики-аматори Ю.Морозов,
П.Добровольський, популяризатори історичної спадщини українського
народу В.Іванов, Нігеловський та О.Судієнко. Протягом XVIII – першої
чверті XIX завдяки їх зусиллям вдалося надрукувати - “Топографічний
опис Чернігівського намісництва 1786 р.”, «Топографічний опис
Харківського намісництва з історичною передмовою” І.Переверзєва,
“Короткий топографічний опис Новгород-Сіверського намісництва 1787
р.”, “Скорочений опис Харківського намісництва 1787 р.” «Опис
Слобідсько-Української губернії 1802 р.», “Топографічний опис міст
Чернігова, Ніжина та Сосниці з їх повітами”.
Незважаючи на те, що завдяки цим вченим відкрилися широкі можливості
щодо використання топографічних описів у наукових дослідженнях з
історії України, рівень публікації описових матеріалів був доволі
різним. До документів, що видавалися на сторінках місцевої
періодики, “Записок” та “Літописів”, іноді не додавалися легенди,
інформація про них наводилися у передмові або в порядкових
примітках. Були випадки, коли це питання взагалі ігнорувалося
редакційними колегіями або віддавалося на розсуд дослідників, що
займалися обстеженням архівних фондів урядових установ та приватних
архівів. Саме тому ініціаторам едицій топографічних описів іноді
доводилося їх допрацьовувати, а потім перевидавати. Так, наприклад
було з описом Азовської губернії 1783 р., коли він потрапив до
М.Мурзакевича та Я.Новицького.
Згадаємо, що у передмові до першого тому «Записок Одеського
товариства історії та старожитностей» (на шпальтах якого і був
надрукований опис Азовської губернії 1783 р.) повідомлялося, що
«іноді в друкованих текстах буде зустрічатися неоднаковість
правопису, читачі не повинні це приписувати неуважності видавців. З
однієї сторони комітет не бажав брати на себе право змінювати
системи деяких авторів, що знаходилися у відсутності, в іншій, при
дійсній хиткості орфографії, важко було придумати таку норму, яка б
могла одержати загальне схвалення, тому члени, між якими був
розділений нагляд за друкуванням, використовували кожний власні
навички публікації документів» [16]. Такий підхід редакційної
колегії “Записок Одеського товариства історії та старожитностей”
неодмінно позначився на якості надрукованих джерел. Наприклад, в
більшості публікацій М.Мурзакевича зустрічалися орфографічні
помилки, був відсутній науково-довідковий апарат та передмова до
видання, що робило неможливим визначити походження та авторство
опублікованих ним джерел, у тому числі й “Опису міст та повітів
Азовської губернії”.
Декілька разів “Опис міст та повітів Азовської губернії”
перевидавався співробітником Катеринославської вченої архівної
комісії Я.Новицьким. Завдяки О.Скальковському до рук Я.Новицького
потрапили матеріали з архівів канцелярій Новоросійської та Азовської
губерній, Катеринославського намісництва, документи з
приватновласницьких архівосховищ генерал-губернаторів Новоросії
Потьомкіна та Зубова (цей факт пізніше надав можливість вітчизняним
вченим стверджувати, що ініціатором підготовки цього опису слід
вважати Потьомкіна) [17]. Загалом Я.Новицькому вдалося одержати
більше 60 документів (серед яких був і топографічний опис Азовської
губернії 1782-1783 рр.), зняти з них копії та пізніше надрукувати у
“Літописі Катеринославської архівної комісії” [18]. Незважаючи на
те, що це була друга публікація, лише після появи цієї едиції “Опис
міст Азовської губернії 1783 р.” став доступним широкому загалу
науковців. Однак, на думку вченого, публікацію опису в 1904 р. у
“Літописі” було здійснено не на належному науковому рівні,
зустрічались орфографічні помилки, неточності в поданні
статистичного матеріалу. Причиною цього автор вважав низьку якість
копії рукопису. І тому в 1910 р. було прийнято рішення видати
окремим примірником “Опис кордонів Азовської губернії” та “Опис міст
Азовської губернії 1783 р.” [19]. Враховуючи попередні помилки,
Я.Новицький докорінно переглянув методику публікації документів,
нову едицію було оснащено науково-довідковим апаратом – передмовою з
вказівкою завдань видання та короткою характеристикою змісту
документа, текстовими примітками та титулом.
Надалі, політичні події, що спіткали Російську імперію в першій
чверті XX ст., обумовили якісно новий етап у розвитку української
історичної науки. Революційні змагання українського народу 1917 -
1921 рр., формування Української Радянської Соціалістичної
Республіки, яка мислилася спочатку як суверенна і рівноправна
держава в складі СРСР, викликали стрімке піднесення національної
свідомості українського народу. Показниками інтенсивного процесу
національного відродження стає впровадження українізації в усі сфери
життя суспільства, активне розгортання під керівництвом
М.Грушевського краєзнавчих досліджень, студіювання джерел з історії
української культури. Усі ці тенденції неодмінно позначилися і на
теоретичному осмисленні описових матеріалів – із 1924 р.
спостерігається короткочасне зростання інтересу науковців і широкої
громадськості до вивчення цього виду джерел. Найбільш продуктивно
працювали в цьому напрямку українські дослідники В.Щербина, А.Єршов,
М.Горбань.
Серед названих авторів ряд цікавих поглядів на проблему підготовки
топографічних матеріалів виклав В. Щербина [20]. У своїй праці “Київ
і Київщина на початку XIX ст.” автор уперше робить спробу визначити
основні етапи упорядкування топографічних матеріалів на території
сучасної Київщини наприкінці XVIII- початку ХІХ ст.. Він пропонує
сміливу гіпотезу щодо провідної ролі цивільного губернатора
П.Панкратьєва у проведенні топографічного обстеження цього регіону.
Однак цей висновок сучасники вченого сприймали з великим
застереженням, адже правляча верхівка царської Росії безпосередньо
не займалася пошуком та редагуванням статистичного матеріалу, бо
більшість із представників влади не мали для цього ні професійних
навичок, ні бажання. Цілком ймовірно, що П.Панкратьєв відредагував
та підписав чистовий варіант цього опису. Основний обсяг
топографічних робіт виконали повітові землеміри, які і
продемонстрували повне володіння методикою підготовки документів
даної групи.
Неодноразово до проблеми походження описів та їх інформативних
можливостей звертається представник Ніжинської історичної школи
А.Єршов. Учня відомого історика Г.Максимовича топографічні описи
спочатку зацікавили у якості інформативного джерела при написанні
дипломної роботи “Города и местечки Левобережной Украины по
“Топографическому описанию Черниговского наместничества”
А.Шафонского” [21]. Пізніше з’явилася низка праць з історії цехів та
фінансів України XVII – XVIII ст., історіографічні розвідки про
О.Шафонського, де автор намагається з’ясувати правдивість залученої
інформації до топографічних описів та визначити фактори, що
спричинили появу в цих документах хибних відомостей. Якщо з деякими
висновками вченого щодо інформативних можливостей топографічних
описів, оприлюднених у роботах “Цехи на Лівобережній Україні XVII –
XVIII ст.”, “Матеріали до історії цін в Лівобережній Україні XVIIІ
ст.” можна цілком погодитися, то праця А.Єршова “До відомостей
“Чернігівського намісництва топографічного опису” О.Шафонського”
викликає значно більше зауважень [22].
Як випливає з назви самої роботи, у студії розглядаються питання,
пов’язані з аналізом та науковою критикою інформаційних можливостей
опису. А.Єршова, як автора цієї статті, цікавила відсутність в описі
інформації про кількість євреїв у Чернігівському намісництві. Автор
це пояснював намаганням місцевої адміністрації цілеспрямовано
приховати цю інформацію, оскільки починаючи з 1727 р. на територію
України поширювався наказ про переселення євреїв за межі
адміністративних кордонів Росії та України (тобто у 1786 р. на
території Чернігівського намісництва єврейські поселенці взагалі не
мали права оселятися). У свою чергу А.Єршов навів дані про кількість
євреїв у Чернігівському, Ніжинському та Сосницькому повітах,
спираючись у своїх висновках на матеріали “Топографічного опису
Ніжинського, Сосницького, Чернігівського повітів”, який нібито був
створений приблизно в аналогійний період.(М.Добровольський датував
цей опис 1783 р.). Таким чином, інформація, що містилася на
сторінках цього документу, на думку А.Єршова, ставила під сумнів
правдивість деяких відомостей з опису О.Шафонського. З висновком
А.Єршова щодо ретельної перевірки запозиченої з опису інформації,
можна погодитися, але не в цьому випадку, коли в якості документу,
на основі якого будується аналіз інформативних можливостей опису
О.Шафонського був обраний документ, оприлюднений М.Добровольським.
[23]. Як засвідчили останні джерелознавчі дослідження “Топографічний
опис Ніжинського, Сосницького, Чернігівського повітів” є складовою
частиною “Топографічного опису Малоросійської губернії” 1798 р.
Тобто ці документи був укладені в різні хронологічні періоди і тому
використовувати інформацію з “Топографічного опису Ніжинського,
Сосницького, Чернігівського повітів” для порівняльного аналізу у
цьому випадку не досить коректно.
Поряд із поширенням в історичній літературі досліджень, пов’язаних з
вивченням інформаційних можливостей описів, увагу вчених 20-50-х рр.
ХХ ст. привертає історіографічна спадщина укладачів топографічних
матеріалів. Серед усього загалу подібних наукових досліджень
виокремимо лише працю М.Горбаня “Записки о Малой Росії”
О.Шафонського” [24], оскільки запропоноване ним бачення проблеми
істотно відрізняється від загальноприйнятого тлумачення основних
положень праці О.Шафонського. Наукову розвідку М.Горбаня умовно
можна розділити на дві частини. У першій частині своєї роботи
дослідник коротко окреслює зміст залученої пам’ятки, аналізує її
структуру, порівнює інформаційний потенціал цієї розвідки з іншими
студіями Шафонського; друга частина праці є найбільш повною на
сьогодні публікацією самого документу, тобто “Записок о Малой
Росії”. Археографічне освоєння цієї пам’ятки надало змогу вченому
встановити хронологічні межі підготовки праці і віднести її до
розряду “перших спроб в українській історіографії подати синтетичну
історію України, яка є попередником славнозвісної “Історії Русів”.
Більш зважено автор ставився й до інформаційних потенцій твору
Шафонського та його політичних поглядів. На його думку, незважаючи
на те, що Шафонський належав до панівної зрусифікованої верхівки
українського козацтва, перш за все “він намагався усвідомити старі
форми життя, їх зміст та генезу” [25].
Однак, надалі ситуація в галузі дослідження історії України ставала
дедалі складнішою. Ідеологізація та політизація історичних
досліджень призвела до того, що вчені позбавлялися можливості
об'єктивного аналізу документального матеріалу, значно звузилася
тематика джерелознавчих робіт (наукова діяльність у цій галузі
обмежувалася окремими сюжетами, нарисами, у кращому випадку
публікацією документів). Значний удар по вітчизняній історичній
науці також нанесли політичні процеси 20–30–х рр. проти української
інтелігенції. У вихорі терору опинилися відомі вчені – А.Єршов,
Я.Новицький, М.Слабченко та М.Василенко. Під тиском сталінізму
ліквідуються всі краєзнавчі установи й наукові товариства, які
займалися науковим пошуком й археографічним опрацюванням джерел
епохи раннього та пізнього феодалізму, у тому числі й топографічних
описів.
Таким чином, протягом другої половини 50-х рр. XІX – першої чверті
XX ст. українськими та російськими вченими була опрацьована та
введена до наукового обігу значна кількість топографічних описів
України, вдосконалена методика джерелознавчої критики описових
матеріалів, окреслені основні напрямки подальшого дослідження
топографічної тематики. У той же час, проведений аналіз наявних з
цієї проблематики наукових досліджень, засвідчиd, що пошукова робота
з виявлення, обліку та систематизації документів цієї групи джерел
проводилася без належної координації зусиль між науковцями,
академічними установами та науковими товариствами, що неодмінно
позначилося на рівні дослідження топографічних матеріалів. Саме з
цих причин більшість наукових студій не виходили за межі дослідження
проблем атрибуції топографічних матеріалів та їх репрезентативності.
Також у цей період спостерігається нерівномірне вивчення описів
окремих історико-географічних регіонів України. У студіях
вітчизняних науковців переважно мова йшла про описові документи
Чернігівського та Харківського намісництв, матеріали інших регіонів
(Волинської та Подільської губернії) на довгий час залишаються поза
увагою дослідників.
Література
1. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і
козаків узагалі. – К.: Либідь, 1994 – 770 с.
2. Бантыш-Каменский Д. История Малороссии. – К., 1994. - 465 с.
3. Срезневский И. Историческое обозрение гражданского устройства
Слободской Украины. – Харьков, 1839. – 296 с.
4. Чижов А. Топографическое описание Черниговского наместничества,
составленное А. Шафонским // Московские ведомости. – 1852. – № 92. –
С. 4-5, № 93. – С. 5-7.
5. Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. – К., 1888. – Т.1.
Стародубский полк. – С. 78-81.
6. Василенко Н. К истории малорусской историографии и малорусского
общественного строя // Киев. старина. – 1894. - № 11. – С .243-251.
7. Стороженко Н. История составления «Топографического описания
Черниговского наместничества» // Университетские известия. – 1886. –
№ 10. – С. 137-168.
8. Бережков М.М. А.Ф. Шафонский и его труд «Черниговского
наместничества топографическое описание». - Нежин, 1910. – 250 с.
9. Черняев Н. Справка об авторе “Топографического описания
Харьковского наместничества” // Киев. старина. – 1886, март. – С.
601-602.
10. Болховитинов (Евгений митрополит). Словарь русских светских
писателей, соотечественников и чужестранцев, писавших о России. –
М., 1838. – Т.1.- С. 272 – 275.
11. Пірко В.О. Топографічні описи Харківського намісництва // Описи
Харківського намісництва кінця XVIII ст.: Описово-статистичні
джерела. – К.: Наукова думка, 1991. – 224 с.
12. Осемнадцатый век: исторический сборник / Изд. П. Бартеневым. –
М., 1868. – Кн 1. – С. 441-442.
13. Багалий Д. Топографическое описание Харьковского наместничества
с историческим предуведомлением // Топографическое описание
Харьковского наместничества. – Харьков: Тип. губ. правления, 1888. –
С. 125-159.
14. Багалій Д. Нарис української історіографії // Збірник
Історико-Філологічного Відділу Української академії наук в Києві. –
1929. - №3. – 198 с.
15. Катаев И. Обзор рукописных памятников по истории Слободской
Украины, хранящихся в Военно-Ученом архиве в Санкт-Петербурге //
Сборник Харьковского историко-филологического общества. - Т.13. –
Харьков, 1801. – С. 54-73.
16. Из истории Одесского общества истории и древностей // Записки
Одесского общества истории и древностей. – Т.І. – Одесса, 1844. – С.
3-5.
17. Бровко Б.А. Я.П.Новицький в громадському та науковому житті
Катеринославської губернії (остання чверть ХІХ – перша чверть ХХ
ст.) - Дис. на пош. вчен. ступ. канд. іст. наук: 07.00.06 /
Запорізький державний університет.– Запоріжжя, 1997. – С.124.
18. Описание городов Азовской губернии // Летопись Екатеринославской
ученой архивной комиссии. Год первый. – Екатеринослав: Тип. губ.
земства, 1904, - С. 79 – 93.
19. Описание границ и городов Азовской губернии (1775-1783 гг.) –
Александровск, 1910. – 40 с.
20. Щербина В. Україна і російський уряд з середини XVIII ст. //
Записки Філол. Відділу ВУАН. – К., 1925. – Ч. 6. – С. 16-56.
21. Острянко А.М. Ніжинська історична школа кінця ХІХ – першої
третини ХХ ст.Дис. на пош. вчен. ступ. канд. іст. наук: 07.00.06 /
Чернігівський державний університет імені Т.Г.Шевченка.– Чернігів,
1999. – С.44.
22. Єршов А. До відомостей «Чернігівського намісництва
топографічного опису О. Шафонського» // Збірник
Історично-Філологічного Відділу Української академії Наук в Києві. –
1926. - №1. – С. 90-91.
23. Добровольский П. Топографическое описание городов Чернигова,
Нежина и Сосницы с их поветами // Труды Черниговской губернской
архивной комиссии. – Чернигов, 1902. – С. 137-222.
24. Горбань М. “Записки о Малой России” О. Шафонського // Науковий
збірник історичної секції Всеукраїнської Академії наук. – 1926. - №
26. – С. 132.
25. Там само.
|
