|
Світлана Білокінь
(Донецьк)
ІСТОРІОГРАФІЯ МАСОВОГО ТЕРОРУ В СРСР:
ПРОБЛЕМИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ Й ПЕРІОДИЗАЦІЇ
Як розуміємо, за большевиків науку „історію України” спіткала та
сама доля, що й генетику та кібернетику: саме як науку її було
заборонено. Замість неї під тією самою назвою певні групи людей
випустили досить багато пропаґандистських робіт [1]. За тодішнього
режиму протягом десятиріч масовий терор був темою глибоко
табуйованою. Публікації, що з”являлись за таких умов, могли бути
тільки санкціоновані владою. Вони виконувались на замовлення
останньої й перед друком проходили скрупульозну обробку. Ясна річ,
публікації цього роду мали позанауковий характер.
Відштовхуючись від сказаного, можна визначити певні підходи й
критерії дальшого аналізу тієї літератури, що накопичилась після
1917 року. В історіографії країн світу поява присвячених масовому
терору публікацій визначалась наявністю чи відсутністю цензури.
Бажаючи ввести до своєї роботи людський аспект, крім звичайної
літератури ввожу до аналізу також мемуаристику – розповідь, що
базується на основі не документів, а власних споминів. Щоб спростити
аналіз, доцільно враховувати широку перспективу - віхові праці, що
виходили у світі, – „Вестник Института по изучению истории и
культуры СССР” (1951-60, 35 тт.), „Архипелаг ГУЛАГ” Солженіцина
(1973), „Чорна книга комунізму” (1997) тощо.
Кількісно історіографія большевицького терору загалом величезна.
Наукові бібліографічні огляди міжвоєнних видань базуються на
каталозі Російського закордонного історичного архіву в Празі [2].
Дуже допомагає в роботі новіша праця: „Zorin Libushe. Soviet Prisons
and Concentration Camps: An Annotated Bibliography, 1917-1980” (Newtonville,
Mass., 1980) [3]. Тут виявилось, що англійський переклад „В круге
первом” Солженіцина (1968) зазначено у Л.Зоріна під ч. 355, „Один
день Ивана Денисовича” (1968) – 356, а „Архипелаг ГУЛАГ” (1973) – аж
414.
Ті нечисленні спроби впорядкувати масив історіографії, що робились в
часи перестройки в Україні, були нічим іншим, як продовженням і
підсумком державної пропаґанди [4]. Наприклад, Державна історична
бібліотека Україна підготувала з історії репресій свій покажчик. Як
зазначено у передмові „Від упорядників”, добір літератури закінчено
в липні 1991 року (с. 4), тобто ще до незалежності. Відповідно до
тодішніх партійних документів упорядники намагалися своїми засобами
показати, що причиною терору не була ні марксистсько-ленінська
теорія, ані особа Леніна. Вони намагалися всіляко оминати праці, що
виходили за кордоном і показували протилежне. Можливо, у тодішніх
бібліотечних фондах просто не було відповідної літератури. Умовно
кажучи, у цьому покажчику розписано публікації журналів „Вопросы
истории КПСС”, „Комуніст України”, „Людина і світ”, і немає робіт
Солженіцина, Лавріненка чи Підгайного. Природно, це не могло не
викликати критики [5]. За вільніших умов спробу бібліографічного
огляду джерел і літератури з історії масового терору зроблено в
Києві 1999 року [6]. Цінний огляд окремих видань з історії терору
підготував московський „Меморіал”. Його видано у вигляді диска [7].
Зареєстровані публікації легко поділяються на окремі періоди й
масиви. Чому нагромадилося так багато літератури, зрозуміло. Як
підсовєцькі громадяни ми маємо тут печальний пріоритет, той
історичний досвід, якого, на їхнє щастя, не мають ті самі італійці,
американці чи канадці. Тож часи послаблення чи й повної відміни
цензури, коли можна говорити вільно й голосно, використовувались у
нас щоразу для якихось публікацій.
Систематизація й періодизація історіографії стали актуальною
справою, оскільки ідеологічна боротьба триває. Не секрет, що у
відповідних розділах дисертацій, буває, спочатку розглядаються
постсовєцькі роботи останніх років і лише після цього йдеться про
праці, видані поза територією, дарма, що порушується хронологія і
зміщується питома вага розглядуваних масивів.
Видання незалежної України (1918-1920)
Якщо не помиляюся, перші публікації в світі, що розкривали тему
большевицького терору, з”явилися в українській пресі та виданнях
1918-20 років. Серед них кілька окремих видань [8] і сила газетних
публікацій [9]. Вони розповідали про ленінську муравйовщину,
діяльність київської, харківської та одеської чрезвичайок тощо.
Поява цих публікацій пояснюється тим, що доволі довго, часом цілими
місяцями суспільність жила майже цілковитою свободою слова. Бували
моменти, коли владні структури підтримували навіть намагання сказати
про “Совдепію” все найгірше. Особливо відзначались у цім монархісти
й добровольці. Наприклад, серед списків розстріляних 1918 року у
Києві відрізняється найперший список - шульґінська „Книга скорби”,
видана вже того самого літа [10]. Її видавець В.В.Шульґін продовжив
відому серію Владіміра Мітроф. Пурішкевича „Книга русской скорби” (Вып.
1-14. СПб.: Рус. нар. союз им. Михаила Архангела, 1908-14) і
підкреслив ідейне наступництво цих видань [11]. Усі ці видання
розглядають терор, спрямований проти носіїв традиційної культури
колишньої Російської імперії. У шульґінському перелічено жертви
муравйовщини - митрополит Владімір (Васілій Боґоявленський, 1 січня
1848 - 24 січня 1918) [12], капітан Георгій Родзянко [13], князь
Володимир Яшвіль, полковник Лев Стефанович, полковник Олександр
Домонтович [Домантович] [14] та ін. Чергуючись зі смугами
большевицького терору, порівняна свобода слова тривала в Україні аж
до 1920 року. Це гарно виглядало, особливо в порівнянні з тодішньою
совєтизованою Росією, де неурядові (відповідно протиурядові!) засоби
масової інформації було ліквідовано вже в перші місяці нової влади,
а вся друкарська справа потрапила під жорсткий контроль.
Видання міжвоєнних і воєнних років, що з”явились за кордоном
(1920-1945)
Як уже сказано, за умов ленінсько-сталінського тоталітаризму на
території СРСР писати про державний терор було неможливо й
неприпустимо. Якщо кордони СРСР ставали все менш прозорими, різні,
передусім українські й російські автори здійснили чимало публікацій
поза цими кордонами. Документальні джерела, що відкладались в
архівосховищах, протягом десятиріч для незалежних і незаангажованих
дослідників були теж абсолютно неприступні. Отож почали формуватись
джерела інших типів – передусім спогади, а пізніше, за німецької
окупації – некрополі. Так чи інакше, студіювання такого явища
національної історії, як масовий терор, вийшло поза територію СРСР
[15].
У першу чергу, було зроблено великий внесок в мемуаристику. Згадаємо
передусім другий том спогадів князя Н.Д.Жевахова, де так багато
сказано про Київ [16]. Видатний український археолог Левко
Чикаленко, учень Федора Вовка, що за кордоном більше виявив себе, як
громадський діяч, зібрав багато розповідей колишніх соловчан, яким
пощастило утекти. Збірник спогадів „Соловецька каторга” вийшов у
Варшаві уже 1931 року [17]. Того самого року у Львові з”явилися дві
книжки Віталія Юрченка [18].
Як бачимо, історична думка рухалась туди, де мала змогу розвиватись.
Незважаючи на дуже обмежену джерельну базу, почала формуватися й
історіографія. Педагог i громадський дiяч, органiзатор галицького
учительства Іван Герасимович (1876 - 1942) заклав початки
історіографії голоду 1921 року [19].
Праці з історії терору, ЧК та НКВД, що виходили в ці роки, мають
невеликий обсяг. Тим часом, оскільки їхні джерела формувались у
т.зв. вільному світі, виглядають вони доволі яскраво. 1922 року у
Філадельфії вийшов невеличкий альбом „Кати України” з 30 портретами
[20]. Тут вміщено портрети Троцького, Леніна, Зінов”єва, Урицького,
Бели Куна та ін. Стала класичною праця С.П.Мельґунова про ленінський
період масового терору [21] (вийшла у Берліні), яка за методом
викладу справила вплив на пізніших авторів. Серед них праця Ессад
Бея вперше з”явилась німецькою мовою в тому самому Берліні у
видавництві Е.Ц.Еттгофена й набула значної популярності. Львівське
видавництво „Хортиця” придбало собі виключне право на українське
видання цієї праці, яке й з”явилося 1936 року [22]. У передмові до
цієї книжки про автора сказано: „Могамед Ессад Бей є магометанець,
родом із Баку в Азербейджані, має тепер більш-менш 35 років” [23].
Втім, його біографію як слід не з”ясовано.
Як уже зазначено, широкі дослідження некрополів большевицького
терору (Биківня й особливо Вінниця) розпочались у роки німецької
окупації. 1944 року німецькою мовою вийшла капітальна документація
вінницької знахідки [24], фундаментальна праця, що в інформаційному
відношенні зробила можливими усі пізніші видання й публікації [25].
Усі пізніші публікації грунтуються на цій книжці, хоч, беручи свої
відомості з других чи й третіх рук, не всі автори її бачили. Тут
вміщено Звіт судово-медичної експертизи (с. 7-113), кримінологічний
звіт (с. 115-248), зокрема 679 біографічних довідок (с. 215-148) про
ідентифікованих осіб, складених на підставі знайдених разом з
трупами документів і свідчень людей, що розпізнали речі своїх
родичів, нарешті „Юридичний звіт” (с. 249-282). Особливу цінність
мають вміщені тут світлини. Разом їх 151.
Совєцькі видання (1918-1945)
Вперше в літературі використано слідчі справи з архівів ГПУ-НКВД у
псевдонаукових працях номенклатурних авторів початку 1930-х років.
Так, після арештів у справі УВО Вол.Затонському у його настановчих
пасажах придались уривки з протоколів допитів Михайла Козоріса,
академіка Степана Рудницького й керівника наукового сектору
Держплану Климентія Коника [26]. Витяги з протоколів допитів Вітека,
Романюка, Чеховича, того самого Козоріса, Копача-Холодного, Демчука,
Ерстенюка та інших цитувала дружина Постишева Т.Постоловська [27].
Остання доповіла свою статтю у ВУАМЛІН”і 27 березня 1934 року,
сподіваючись видати її згодом у складі своєї монографії „Кримінальна
політика в реконструктивний період”. Затонський озвучив свій текст
як доповідь та заключне слово на січневій сесії реформованої, а по
суті нищеної й цькованої тоді ВУАН.
Характерно, що ці уривки не містять жодної конкретики, натомість
являють собою суту демагогію – наслідок безпосередньої роботи
енкаведистів з в”язнями. Наприклад, Лозинський підписав в одному з
протоколів таке місце, тим самим його авторизувавши: „Головною базою
роботи всього контрреволюційного блоку, зокрема УВО, було село. Тут
підривна робота полягала в тому, щоб перешкоджати розвиткові
колгоспів, розкладати колгоспне середовище, сіяти ворожнечу між
колгоспниками і одноосібниками, зривати посівні, збиральні й
хлібозаготівні кампанії, викликати і зміцнювати в селі вражіння, що
колгоспна політика партії та радвлади означає все більше й більше
зубожіння і руйнацію селянства, організувати проти цієї політики
опір, який, кінець-кінцем, перетворився б на збройне повстання. Ця
підривна робота повинна була одночасно зривати постачання для міст і
викликати та зміцнювати в місті вражіння, що колгоспна політика
означає все більше й більше утруднення для міста, зубожіння й
занепад народного господарства всієї країни” [28].
У цих ситуаціях використання слідчих справ мало не академічний
характер, а було продовженням оперативних заходів яґодинських
структур. Наприклад, Затонський завершив свій виступ таким яскравим
пасажем: „Товариші! Ця Сесія Академії Наук повинна бути переламною.
Треба остаточно викорінити все негативне, все вороже революції, що
досі було в стінах Академії. Це тепер і провадиться. Але Академія
цілком ще не перебудувалася. Вона ще не ввійшла як слід в ряди
борців за новий суспільний лад. Тим, хто вагається, ми робимо
останні попередження: або з нами, або ми обійдемося і без вас. Всі,
хто дбає за культурний розквіт, за бурхливий розвиток науки, за
щастя безкласового соціалістичного суспільства - ті вже йдуть з
нами, з пролетаріатом. (Бурхливі довготривалі оплески)” [29]. Ясна
річ, функціонер, якого наказано було вважати академіком, навіть не
підозрював всієї глибини своїх слів.
Мабуть, центральне місце в офіційній совєцькій історіографії займає
все-таки короткий курс історії ВКП(б) [30], що задавав тон усій
історіографії СРСР і навіть замовленим виданням американським [31].
Ідеї цієї книжки протягом довгих років розпорошувались серед
численних брошур, друкованих як правило чомусь на найгіршому папері.
Іншою віхою історіографії, ба навіть суспільної свідомості пізнішого
часу стала знаменита доповідь Хрущова 25 лютого 1956 року [32], так
само тенденційна й однобічна, як і інші офіційні документи. Особи,
що готували для Хрущова текст, теж використовували старе чекістське
діловодство. Інша особливість цієї доповіді полягає в тому, що для
населення СРСР вона лишилась таємна. Її оголошували усно, причому
тільки для членів партії.
Повоєнні закордонні видання (1945-1991)
Повоєнну історіографію масового терору інспірували заходи
американської адміністрації, ведені в ключі проголошеної саме тоді
холодної війни (Фултонська промова Черчілля 5 березня 1946) і в
плані спеціально витвореної науки совєтології [33]. Дуже своєчасно,
бо того самого 1946 року, з”явилась книжка спогадів Віктора
Кравченка „Я вибрав волю”, чий політичний процес зробив її особливо
популярною [34]. Інша книжка спогадів - М.Приходька - вийшла 1949
року у Вінніпегу [35]. В Англії було надруковано спогади Р.Суслика
[36]. На жаль, немає змоги прокоментувати появу статті А.Бабенка „Чи
можливе в Росії підпілля?”, спогадів А.Зуріченка, М.Грищенка,
Я.Яковенка та багатьох інших [37]. Життєписи, бодай некрологи
колишніх в”язнів, не кажучи про їхні світлини, листування тощо,
здебільшого невідомі.
Однією з перших повоєнних праць з історії терору була монографія
професора Київського університету і редактора пронімецької рептильки
„Нове українське слово” Костянтина Штепи, яку він написав у
співавторстві з професором фізики Фрідріхом Гоутермансом [38].
Познайомились вони 1938 року під час ув”язнення в Лук”янівській
в”язниці. Книжка вийшла англійською мовою 1951 року під псевдонімами
Ф.Бек і В.Годін [39], а 2000 року з”явилась українською у Харкові
(переклад Ю.Ранюка) за їхніми справжніми прізвищами. Не маючи інших
джерел, крім власного досвіду, вони особливо докладно висвітлили
контингент в”язнів і системність в арештах. Праці притаманна така
дивна риса - ніби прагнучи створити наукову монографію, автори разом
з тим частенько уникали зглиблюватись у фактографію. Академік
Михайло Грушевський фіґурує у них під прізвищем Горсовський (с.
124), професор Наталя Мірза-Авак”янц – Аркадіан (с. 125). Інакше
кажучи, Штепа й Гоутерманс свою працю самі міфологізували. Мабуть, у
своїй роботі вони виходили не так із матеріалу, як із якоїсь наперед
заданої концепції.
Так чи інакше, Штепа висунувся на роль одного з провідних
совєтологів. Як відомо, на суді “в отсутствии других подсудимых и
конвоя” він заявив: “С 1927 года я начал работать секретным
работником НКВД” [40]. Ще кілька деталей його біографії. 1943 року
він переїхав до Берліна, працював в організації «Вінета». 1947-1949
співробітничав у журналах «Грани» та «Посев», де друкувався під
псевдонімами Громов та Лагодин. 1950 став одним із засновників
мюнхенського Інституту з дослідження історії та культури СССР (sic).
1952 року переїхав до США, працював на радіо «Свобода». Разом з тим,
дослідження совєцького режиму його захопило, і в наступні роки він
надрукував ще кілька студій [41].
У 1951-60 роках у Мюнхені виходив „Вестник Института по изучению
истории и культуры СССР”. Сам інститут існував, як кажуть, на
американські гроші. Цінність виданих у ньому студій (разом вийшло 35
томів) полягає в тому, що автори, здебільшого вчені різних професій,
мали власний історичний досвід проживання в умовах СРСР. Серед них
були такі „оголтелые антисоветчики”, як Абдурахман Авторханов чи
Всеволод Голубничий. Простежується велика питома вага українців,
серед них агроном Олександр Архімович, музейник Борис Жук, богослов
Василь Зіньківський, перекладач Ігор Костецький, економіст і
статистик Василь Марченко, металург Анатолій Поплюйко, лінгвіст
Герборд Штейнванд, автор спогадів про Лавру І.Н.Нікодімов та ін.
Струнку систему наукових поглядів щодо політичної системи й масового
терору в СРСР розробив Дмитро Соловей [42]. Не маючи на руках жодних
джерел, він із зворушливою відданістю справі свою джерельну базу
відтворив і вже на її основі написав свою монографію. На жаль, автор
часом покликається не на чиєсь ім”я, а на ініціали. Хотілося б
вірити, що існує авторський примірник, де ці місця розшифровано, але
в дочки, Оксани Дмитрівни, нині покійної, такої книжки не виявилось.
Навідавши її у Мінеаполісі, я її спеціально про це розпитував.
Монографії Солов”я „Україна в системі совєтського колоніялізму”
наслідував Федір Піґідо у своїй праці „Україна під большевицькою
окупацією”, написаній більш конспективно [43].
1954 року мюнхенська Українська вільна Академія наук випустила
невелику працю Василя Дубровського „Машина масового вбивства” [44].
Це ніщо інше, як нотатки на бережках книжки Ю.Б.Марголіна
„Путешествие в страну зе-ка” (Нью-Йорк, 1952). Дивно, що автор
заходився коло цієї праці перше, ніж реалізувати свій власний
в”язничний досвід. Його власні спогади вийшли у світ багато пізніше
[45]. Виникає питання, що в концепції було замовлено Дубровському
разом із самим замовленням його передчасної праці?
Слідом за працею Яковлева [46] 1958 року Закордонні частини ОУН
видали монографію Андрія Микулина про концентраційні табори в СРСР
[47]. Правдоподібно, джерельну базу цієї праці укладено зусиллями
розвідки, і основні матеріали стосуються вже повоєнного часу. Як
зазначило видавництво, воно випускало свої книжки „для користування
українського революційно-визвольного підпілля в Україні” (с. 2).
1960 року англійською мовою у трьох видавництвах вийшла монографія
Григорія Костюка „Сталінізм в Україні” (видана в Україні 1995 року)
[48]. У цій праці є своє надзавдання: терміном „сталінізм” автор
прагне заступити інші: комунізм, большевизм, совєцький режим тощо.
Так чи інакше, історію сталінізму він розпочинає ще від 1917 року.
Безперечно, загальноісторичну роль відіграв тритомник Александра
Солженіцина [49]. До чекістського діловодства він доступу не мав,
але зробив більше, ніж хто інший. По суті, його праця – багато
більше, ніж монографія, - це народна епопея, де використано, як
відомо, свідчення 227 в”язнів комуністичних таборів.
Визначилось іще кілька вужчих тем, які особливо розвинулись на
Заході. Перша з них – Соловки. Так, у Новому Ульмі (Німеччина) 1947
року вийшли спогади колишнього соловчанина Семена Підгайного, що
набули особливої популярності [50]. 1930 року був арештований маляр
Олександр Канюка з Чернігівщини [51]. Інший в”язень Соловків –
Михайло Розанов (Романенко) – зіставив всю присвячену Соловкам
літературу, відтак виклав її період за періодом. Ще одне видання,
багато скромніше, присвячене іншому табору - Безимлагу [52].
Велика література, яку завершує капітальна праця Ігоря Каменецького
(нар. 1927 у Рогатині) [53], трактує про вінницький некрополь [54].
Огляд літератури, що виходила після війни в СРСР, а з 1991 року – в
незалежній Україні, - окреме завдання, що виходить за рамки даної
праці.
Література
1. Пор.: Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. Ч.
1 (6). К.: Вид-во М.Коця, 1993. С. 4.
2. Постников С.П. Библиография русской революции и гражданской войны
(1917-1921). Прага, 1938. 448 с.
3. Див.: Zorin Libushe. Soviet Prisons and Concentration Camps: An
Annotated Bibliography, 1917-1980. Newtonville, Mass.: Oriental
Research Partners, 1980. [3], 118 p.
4. Репресії 20-30-40-х і початку 50-х років на Україні: Наук.-доп.
бібліогр. покажчик. К., 1992. 186 с.
5. Білокінь С. Чи писав про репресії Солженіцин? // Свобода. США,
1992. 19 серпня. Ч. 158. С. 2; Літ. Україна. 1992. 12 листопада. №
45 (4506). С. 7; Українська думка. Лондон, 1992. 19 листопада. С. 3.
6. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР,
1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 369-427.
7. Жертвы политического террора в СССР / Диск подготовлен
В.А.Крахотиным и В.В.Фроловым; рук. проекта Я.З.Рачинский. Москва:
Изд-во «Звенья», Мемориал, 2002. Изд. 2.
8. Коваленко Григорій Андрійович (28 січня / 9 лютого 1867, слоб.
Коломак Валківськ. пов. Харків. губ. - 1938). До страшних днів у
Київі. К.: Львів: Друк. Л.Віснєвського, 1918. 32 с. Підп.: Гр.
Гетьманець (Гр. Сьогобочнїй). Див.: УЛЕ. Том 2 (1990). С. 508;
Русская интеллигенция: Автобиографии и биобиблиогр. док. в собр.
С.А.Венгерова: Аннотир. ук. в двух томах. Том 1. СПб.: Наука, 2001.
С. 503. Пор.: Алинин К. „Чека”: Личные воспоминания об Одесской
чрезвычайке: С портретом жертв ЧК. Одесса, 1919. 91 с.; Кошмарные
тайны киевской чрезвычайки: Рассказ „Смертника”. К.: Юг, 1919. 8 с.
Див. також: Олень. Ужасы чрезвычаек: Большевистский застенок в
Харькове и Царицыне. Ростов на Дону: Осваг, 1919. 32 с.; Авербух
(Авенариус) Н.И. Одесская «чрезвычайка» - большевистский застенок:
Факты и наблюдения. Ч. 1. Кишинев: Импримерия Статулуй, 1920. 37 с.;
Есив М. В подземията на Одеската Чрезвичайка. София, 1931. 168 с.
9. Следствие об ужасах чрезвычайки // Русь. К., 1919. 22 августа / 4
сентября. № 10. С. 2; Ир.[тенев] Вл. Раскопки «чрезвычайки» //
Вечерние огни. 1919. 24 августа // 6 сентября. № 7. С. 3;
Предварительное следствие о «Чрезвычайке» // Вечерние огни. 1919. 24
августа / 6 сентября. № 12. С. 4; Борисов Марк. Из документов Ч.К.
// Вечерние огни. 1919. 26 августа / 8 сентября. № 8. С. 4; Две ночи
в Ч.К. // Вечерние огни. 1919. 26 августа / 8 сентября. № 8. С. 4.
Підп.: Переживший; Расстрел монахов в Лубнах // Киевская жизнь.
1919. 27 августа / 9 сентября. № 2. С. 3; Борисов Марк. Разложение
«Красной армии»: По документам недавнего прошлого // Вечерние огни.
1919. 28 августа / 10 сентября. № 10. С. 3; Раскопки на Лукьяновском
кладбище // Вечерние огни. 1919. 2/15 сентября. № 13. С. 2; В
концентрационном лагере // Объединение. К., 1919. 5/18 сентября. №
8. С. 1. Подп.: В.К.; Расследование деятельности чрезвычаек //
Вечерние огни. 1919. 6/19 сентября. № 17. С. 2; Ир.[тенев] В.
Концентрационный лагерь // Вечерние огни. 1919. 24 сентября / 7
октября. № 31. С. 4; Контр-разведка // Вечерние огни. 1919. 24
сентября / 7 октября. № 31. С. 2; Ир.[тенев] В. Кровавое прошлое //
Вечерние огни. 1919. 30 сентября / 13 октября. № 36. С. 3; 18
октября / 1 ноября. № 52. С. 3 та ін. Див.: В Харькове // Общее
дело. Париж, 1919. 9 октября. № 59. С. 4; Виновник ноябрьских
расстрелов // Последние новости. Париж, 1921. 28 июля. № 392. С. 3.
10. Книга скорби // Малая Русь. Вып. 2. К., 1918. C. 153-231.
11. Бібліографічний опис див.: Шевцов Алексей Владимирович.
Непериодические издания русских либеральных и консервативных партий
начала ХХ века: Библиографический указатель. СПб.: Росс. нац. б-ка,
2002. С. 127. № 1409. Наклад 500 прим.
12. Manuil (Lemesevskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen
Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil ІI. Erlangen,
1981. P. 197-209.
13. Син голови 3 й 4 Державних Дум [Модзалевский Вадим Львович
(1882-1920). Малороссийский родословник. Том 4. К., 1914. С. 320].
14. Можливо, син підполковника Генерального Штабу Олексія Івановича
Домонтовича (Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том І.
К., 1908. С. 450).
15. Це вгадувалось уже на бурхливому й обнадійливому початку 90-х:
„Зараз кожному видно, що в роки холодної війни і застою центр
українознавчих студій вийшов поза територію” (Білокінь С. Чи маємо
ми історичну науку? // Наше минуле. Ч. 1 (6). К.: Вид-во М.Коця,
1993. С. 16).
16. Жевахов Николай Давидович, Товарищ Обер-Прокурора Св.Синода
[1916-17]. Воспоминания. Том 2. Новый Сад, 1928. VIII, 461, [1] с.
17. Соловецька каторга: Документи / Ред. Левко Чикаленко. Варшава,
1931. 72 с.
18. Юрченко Віталій. Шляхами на Соловки. Львів, 1931. 231 с.; Його
ж. Зі соловецького пекла на волю. Львів: Червона калина, 1931. 287
с. Перевидання: Пекло на землі: Гостросюжетний іст. роман-спогад.
Львів: Червона калина, 1994. 375 с.
19. Герасимович Іван. Голод на Україні. Берлін: Укр. слово, 1922.
296 с.
20. Кати України: Альбум з 30 фотоґрафіями (sic) бол[ь]шевиц[ь]ких
комісарів. Philadelphia, Pa., 1922. 47 с.
21. Мельгунов С.П. «Красный террор» в России, 1918-1923. Берлин:
Ватага, 1924. XXIV, 208 с.
22. Див., напр.: Ессад Бей (Noussimbaum Leo). Змова проти світу:
Г.П.У. Львів: Хортиця, 1936. 180 с. Обкладинка Св.Гординського.
Псевдонім розкрито за вид.: Zorin L. Soviet Prisons. P. 21; Leggett
George. The Cheka: Lenin’s Political Police. Oxford: Clarendon
Press, Reprinted with corrections 1986. P. 473.
23. Ессад Бей (Noussimbaum Leo). Змова проти світу. С. 6.
24. Amtliches Material zum Massenmord von Winniza. Berlin, 1944. 282
S.
25. Трембовецький Аполон (1913-1968). Злочин у Вінниці. Вінниця,
1943 (фраґменти передруковано у вид.: Вінниця: Злочин без кари /
Ред. і упор. Є.Сверстюк, О.Скоп. К.: Воскресіння, 1994. С. 13-34);
[Його ж.] Чека, ГПУ та НКВД у Вінниці. [Вінниця, 1943.] 48 с.
26. Затонський В.П. Національно-культурне будівництво і боротьба
проти націоналізму: Доповідь та заключне слово на січневій сесії
ВУАН. К.: ВУАН, 1934. С. 25-27. На звороті титулу: "Дозволяється
випустити в світ. Голова Редакційно-видавничої ради ВУАН акад.
О.В.Палладін". Підписано до друку 4 квітня 1934 року. Тираж 14 000
прим.
27. Постоловська Т. Особливості класової боротьби на Україні в
період між XVI і XVIІ партз”їздами, розгром контрреволюційних
організацій і роль органів юстиції в розгромі // Під
марксо-ленінським прапором. 1934. № 1. С. 58-60.
28. Там само. С. 62-63.
29. Затонський В.П. Національно-культурне будівництво. С. 53.
30. История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков):
Краткий курс. [М.:] ОГИЗ, 1946.
31. Сайерс Майкл и Кан Альберт. Тайная война против Советской
России. М.: Гос. изд-во иностр. лит-ры, 1947. 456 с.
32. Хрущев Н.С. О культе личности и его последствиях: Доклад [...]
ХХ съезду Коммунистической партии Советского Союза, 25 февраля 1956
года // Известия ЦК КПСС. 1989. № 3 (290). С. 128-170.
33. Див.: Адамович А. Задачи изучения СССР в области идеологии и
культуры // VI конференция Института по изучению СССР. Мюнхен, 1955.
С. 32-40; Ковалевский Н. Задачи изучения СССР в области социальной и
политической // VI конференция Института по изучению СССР. Мюнхен,
1955. С. 23-31; Кох Г. Советоведение, советознание или советология
// VI конференция Института по изучению СССР. Мюнхен, 1955. С. 8-22.
34. Кравченко Віктор. Я вибрав волю: Особисте й політичне життя
совєтського урядовця. Торонто: Укр.робітник, 1948. [8], 497 с.
35. Приходько М.[Ф.] На роздоріжжах смерті. Вінніпег: Тризуб, 1949.
158 с. Свою роботу над мемуарами автор розпочав ще під час німецької
окупації, див.: Спогади політв”язня // Відродження. Ромни, 1942. 28
серпня. № 66. С. 2.Пор.: Prychodko N. I was in Siberia Ukrainian
Quarterly. 1951. Vol. 7. # 4. P. 358-361.
36. Суслик Р.Л. Криваві сторінки з неписаних літописів. Англія,
1956. [4], 337 c.
37. Babenko A. Is an underground possible in Russia? // The New
International. 1949. December; Zurichenko A. How a camp was built?
// The Challenge. 1950. October. Vol. 1. # 2; Grishchenko M. One of
millions // The Challenge. 1951. October. Vol. 1. # 6; Yakovenko Y.
Among top criminals // The Challenge. 1951. April. Vol. 4. # 4.
38. Штепа К., Гоутерманс Фрідріх. Чистка в Росії. Х.: Фоліо, 2000.
176 с.
39. Beck F. & Godin W. Russian purge and the extraction of
confessions. Transl. from German E.Mosbacher & D.Porter. New York:
Viking Press, 1951. 277 p.
40. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49863 ФП. Арк. 206.
41. Штепа (Штеппа) Константин Феодосьевич (1896 – 19 ноября 1958,
Нью-Йорк). Советская система управления массами и ее психологические
последствия. Мюнхен, 1951, Его же. Сталин и идеологическая борьба в
партии ко времени ХIХ-го съезда // Материалы Конференции […] 20-22
марта 1953. Мюнхен: Ин-т по изучению истории и культуры СССР, 1953.
С. 8-22; В плену коммунизма // Новый журнал. Кн. LVII. Нью-Йорк,
1959. С. 169-190; Его же. Ежовщина // Там само. Кн. LVIIІ. 1959. С.
143-168; Кн. 59. 1960. С. 157-181.
42. Соловей Дмитро Федорович (23 жовтня ст.ст. 1888, Полтавська губ.
– 9 липня 1966). Голгота України. Част. І. Вінніпеґ: Укр. голос,
1953. Див.: Соловей Дмитро. Україна в системі совєтського
колоніялізму. Мюнхен, 1959. 205 с.; Його ж. Розгром Полтави: Спогади
з часів визвольних змагань українського народу, 1914-1921. Вінніпеґ:
Тризуб, 1974. 207 с. Див.: Петренко П.Й. Один з останніх могікан:
Пам”яті Дмитра Солов”я. Нью-Йорк; Дітройт, 1968. 31 с.
43. Піґідо Федір Петрович (1 жовтня 1888, с. Стайки Київ. губ. – 11
листопада 1962, Німеччина). Україна під большевицькою окупацією:
Матеріяли до історії боротьби українського народу в 1920-30 роках.
Мюнхен, 1956.143 с.
44. Дубровський Василь Васильович (19 травня 1897, Чернігів – 23
квітня 1966, Річмонд, Вірджінія, США). Машина масового вбивства.
Мюнхен: Укр. селянин, 1954. 40 с.
45. Дубровський В. 2-й Відділ БАМЛАГ”у ГПУ-НКВД. Нью-Йорк: Наша
Батьківщина, 1965. 81 с.
46. Яковлев Б. (Троицкий Николай Александрович). Концентрационные
лагери СССР. Мюнхен, 1955. 256 с. Изд. 2: Лондон, Онтарио: Заря,
1983. 253 с.
47. Микулин Андрій. Концентраційні табори в Совєтському Союзі. Б.м.:
ЗЧ ОУН, 1958. 228 с. (Бібліотека українського підпільника. Серія
друга, ч. 2).
48. Костюк Гр. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки: Дослідження і
спостереження сучасника. К.: Смолоскип, 1995. 508 с.
49. Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг, 19181956: Опыт художественного
исследования. Paris: YMCA-press, [части] ІІІ, [1973]: 607 с.;
[части] ІІІIV, [1974]: 659 с.; [части] V-VI-VII, [1975]: 583 с.
50. Підгайний Семен Олександрович (1907, Кубань – 1965, Канада).
Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1939-41. Новий Ульм:
Прометей, 1947. 93 с.; Розанов [Романенко] Мих. Соловецкий
концлагерь в монастыре, 1922-1939 годы. Кн. 1-3. [Frankfurt am Main:
Possev-Verlag], 1979-87
51. Канюка Олександер Кузьмович. Від Гужівки до Біломор-Каналу:
Свідчення концтабірника 1930-х рр. Нью-Йорк, 1988. 205 с.
52. Савченко Василь. Безимлаг: Нарис із життя в совєтському
концтаборі. Авґсбурґ, 1948. 57 с.
53. Див. про нього: Ukrainians in North America: A Biographical
Directory of Noteworthy Men and Women of Ukrainian Origin in the
United States and Canada / Ed. Dmytro M. Shtohryn. Champaign,
Illinois, 1975. P.129.
54. Kamenetsky Ihor. The Tragedy of Vinnytsia. Toronto; New York,
1989.
|
